КОНТРОЛЬНА РОБОТА
на тему:
“Рівні та форми пізнання. Пізнання як процес”
ПЛАН
1. Проблема пізнання у філософії
2. Суб’єкти та об’єкти пізнання
3. Проблема істини в пізнанні
4. Форми та рівні пізнання
5. Список використаної літератури
1. Проблема пізнання у філософії
Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в
свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства.
Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія
пізнання.
Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу
пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні
можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання,’а також
відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й
критерії його істинності й достовірності.
Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до
власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття,
уявлення) давати адекватне відображення дійсності.
Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності
дійсності, дістало назву агностицизму/Помилковим є уявлення про
агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики
вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про
власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення
можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.
Проте слід зазначити, що агностицизм виявив важливу проблему гносеології
— що я можу знати? Це питання стало провідним у праці Канта “Критика
чистого розуму” і досі залишається актуальним. Справа в тому, що
справді людське пізнання як будь-який процес, що історично
розвивається, на кожному конкретному етапі свого розвитку має обмежений,
відносний характер. Агностицизм абсолютизує цю відносність,
стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в
сутність явищ. Все знання зводиться ним або до звички, пристосування,
специфічної організації психічної діяльності (Юм), або до
конструктивної діяльності розсудку (Кант), утилітарної користі
(прагматизм), до прояву специфічної енергії органів чуття (Мюллер), до
“символів”, “ієрогліфів” (Гельмгольц. Плеханов), до результатів угоди
між вченими (конвенціоналізм), до відображення відношень між явищами, а
не їхньої природи (Пуанкаре, Бергсон), до правдоподібності, а не
об’єктивної істинності його змісту (Поппер). Спільна ідея — знання — не
дає відображення сутності дійсності, а в кращому випадку обслуговує
утилітарні потреби та запити людини.
Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й
більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних
проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця
проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому
обгрунтуванні можливості досягнення об’єктивно істинного знання, а
найкраще — у питанні про джерела пізнання. Для ідеалізму, який
заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється
як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з
об’єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є
джерелом пізнання.
Згідно з матеріалістичною гноселогією джерелом пізнання, сферою, звідки
воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як
індивідуальної, так і суспільної) об’єктивна реальність. Пізнання цієї
реальності — це процес творчого відображення її в свідомості людини.
Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння
процесу пізнання. Знання за своєю природою — це результат відображення,
суб’єктивний образ об’єктивного світу. Проте є принципова різниця в
розумінні процесу пізнання як відображення дійсності домарксистським
матеріалізмом та сучасною матеріалістичною теорією пізнання.
Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких основоположеннях.
1. Принцип об’єктивності, тобто визнання об’єктивного існування
дійсності як об’єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі
суб’єкта.
2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в
принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об’єктивно
істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає меж, хоч на
кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної
діяльності людства.
3. Принцип активного творчого відображення, тобто визнання того, що
процес пізнавання — це цілеспрямоване творче відображення дійсності в
свідомості людини. Пізнання є творчим відображенням дійсності, оскільки
його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей,
“повторення” в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось
споглядальному матеріалізму. Пізнання виявляє об’єктивний зміст
реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи
не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі
модифікації.
4. Принцип діалектики, тобто визнання необхідності застосування до
процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.
5. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної
предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи,
суспільства та самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та
критерієм істини.
6. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в
їхньому історичному виникненні і становленні, а також через призму
історичних перспектив їхнього розвитку, через генетичний зв’язок з
іншими явищами та предметами дійсності.
7. Принцип конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не
може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання
слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.
2. Суб’єкти та об’єкти пізнання
Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення
дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного
предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії
людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через
категорії “суб’єкт” та “об’єкт”. Протилежностями, через взаємодію яких
реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі
та зовнішній світ (матерія, природа), а суб’єкт як носій свідомості і
знання та об’єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність
суб’єкта.
Суб’єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина,
суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах,
як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені
людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула
свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями
до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.
Суб’єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний
спосіб матеріального та духовного виробництва, певний історичний рівень
розвитку культури та науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не
має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство
виступає суб’єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну
діяльність окремих людей, але люди формуються як суб’єкти пізнання лише
в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних
відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного
виробництва, культури та самого пізнання. Суб’єктом пізнання є людина
не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики і
пов’язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин
шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства.
Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі
пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх
суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство.
Суб’єкт пізнання, таким чином, — це людина, яка включена в суспільне
життя, в суспільні зв’язки та відносини, яка використовує
суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної
діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні
установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила
мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це
людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від
неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне
необхідне нове знання про дійсність.
Об’єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики
пізнавальна діяльність суб’єкта. Об’єктом пізнання може бути в принципі
вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу
діяльності суб’єкта. Поняття “об’єкт” та “об’єктивна реальність”
пов’язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об’єктом є не вся
об’єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику
людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об’єктом пізнання
виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і
відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам’ять, воля,
почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів.
Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об’єктивного
світу, й ідеальних об’єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в
математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу,
рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої
суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Ідеальні
об’єкти — це ідеальні образи об’єктивно існуючих предметів та явищ, які
одержуються суб’єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які
виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об’єктів.
Необхідність виділення ідеальних об’єктів зумовлена прогресуючим
розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності.
Об’єкт пізнання, таким чином, — це частина об’єктивної і частина
суб’єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність
суб’єкта. Об’єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно
змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється,
розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного
світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає
об’єктом інтересів суб’єкта.
Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб’єкта і об’єкта,
процесом, що перебуває в постійному розвитку і опосередковується
активною діяльністю суб’єкта. Аналіз пізнання саме через призму
активної практичної і пізнавальної діяльності і дає змогу зрозуміти
суб’єктивну активність людини не як перепону, а як необхідну умову
досягнення істинного знання про дійсність.
3. Проблема істини в пізнанні
Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої
спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями
і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і
сутності істини.
Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію
істини через діалектичний взаємозв’язок понять: “об’єктивна істина”,
“абсолютна істина”, “відносна істина”, “конкретність істини”,
“заблудження”.
Об’єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про
дійсність, який не залежить ані від суб’єкта, ні від людини, ні від
людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується
на незалежності від суб’єкта саме змісту істини. Але будучи
характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно
незалежною від суб’єкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людське
пізнання та його результат — знання, було і буде діалектичною єдністю
об’єктивного і суб’єктивного, оскільки на всіх етапах картина світу
своїм джерелом має той чи інший рівень розвитку практики і створюється
за образом і подобою засобів, форм та способів людського впливу на
дійсність.
Положення про об’єктивність істини не означає, що вона є елементом
об’єктивного світу. Істина — це теоретична форма розв’язання
суперечності між суб’єктом та об’єктом у процесі пізнання. Будучи
результатом суб’єктивної діяльності людини, істина в той же час у
своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб’єкта.
З іншого боку, будучи характеристикою знання і завжди існуючи в
суб’єктивній формі, вона характеризує знання не з його суб’єктивного
боку, а з точки зору його об’єктивного змісту.
Сучасна матеріалістична гносеологія, розглядаючи пізнання як
суспільно-історичний процес, наголошує, що істина також є історично
зумовленим процесом. Тому аналіз істини вона не обмежує характеристикою
її лише як об’єктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики
абсолютної та відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного та
відносного в істині.
Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно
удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані
будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному
етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному
конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з
відносною істиною.
Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно
відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна
істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку
пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись,
замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і
полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним,
всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не
означає, що в них відсутній об’єктивний зміст. У тій мірі, у якій
картина світу визначається не волею і бажанням суб’єкта, а реальним
становищем речей, вона є об’єктивною істиною.
Для діалектико-матеріалістичної гносеології не існує неперехідної межі
між відносною та абсолютною істиною.
Абсолютна істина — це такий зміст людських знань, який тотожний своєму
предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та
практики. Абсолютність істини пов’язана з й об’єктивністю. Оскільки
істина об’єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки
в певних межах. Саме тому об’єктивна істина неминуче не лише абсолютна,
але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах,
по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного
розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб’єкта.
Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і
окремо відносної. Існує одна істина — об’єктивна за змістом, яка є
діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною
абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне — це два
необхідних моменти об’єктивної істини. Відносна істина з необхідністю
містить у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її. Абсолютна
істина, в свою чергу, дається людині лише через відносні істини, які
перебувають у безкінечному процесі постійного розвитку. Відносні істини
— це щаблі, певні етапи на шляху досягнення абсолютної істини. На
кожному етапі пізнання ми маємо справу лише з відносно істинним,
обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість,
одержувати досконаліші знання свідчить про принципову можливість,
рухаючись до об’єктивної істини, досягати одночасно і абсолютної
істини.
Практична перевірка істинності пізнання є насамперед свідомою діяльністю
людей, які застосовують і втілюють у життя результати пізнання,
критично оцінюючи не лише відображення дійсності, а й саму практичну
діяльність. Для правильного оцінювання теорії, її істинності практика
як критерій істини функціонує в єдності з теорією, з уже накопиченими і
перевіреними практикою науковими знаннями. Іншими словами, щоб стати
критерієм істини, практика має освоїти усі наявні наукові досягнення
тієї галузі, де вона виконує своє призначення. Єдність теорії і
практики є необхідною умовою не лише плідного наукового дослідження, а
й дійсного доведення істинності його результатів. Проте, як уже
зазначалось, відносність істини не виключає її об’єктивності і
абсолютності.
Яким же чином, за допомогою яких пізнавальних здібностей та засобів,
яким шляхом суб’єкт одержує істинне знання про об’єкт?
4. Форми та рівні пізнання
Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з
чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відображення, з “живого
споглядання”.
Під “живим спогляданням”, “чуттєво-сенситивним відображенням” розуміють
чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання,
уявлення. Всі ці форми, як і пізнання в цілому, опосередковані та
обумовлені практикою, і тому не можуть бути зведені, як це робилось
метафізичним споглядальним матеріалізмом, до пасивної чуттєвості
ізольованого індивіда. В філософії відзначається, що і чуттєве
відображення основою своєю має практичне предметно-чуттєве перетворення
суб’єктом світу, освоєння ним матеріальної та духовної культури,
результатів попередніх етапів розвитку пізнання.
Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів та явищ
внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини.
Відчуття — це ті канали, які зв’язують суб’єкт із зовнішнім світом.
Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих
властивостей та сторін об’єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає
не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.
Більш складною формою відображення є сприймання.
Сприймання — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в
сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній ди їх на
органи чуття людини. Сприймання — це цілісний, багатоас-пектний
чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є
їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення
дійсності, яка виконує дві взаємозв’язані функції: пізнавальну та
регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру
об’єктів, а регулятивна — спрямовує практичну діяльність суб’єкта згідно
з цими властивостями об’єктів. Сприймання має активний характер, воно
відображає в єдності із всебічними характеристиками об’єкта також і все
багатогранне життя суб’єкта: його світоглядні установки, минулий
досвід, інтереси, прагнення, надії.
Відчуття та сприймання хоч і виступають у процесі пізнання основою, на
якій виростає знання про внутрішні та зовнішні властивості дійсності, є
багатосередніми, конкретно-ситуативними формами чуттєвого відображення,
що обмежує їхні можливості та активність у відображенні дійсності і
вимагає переходу до більш високої форми — уявлення.
Уявлення — це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка
відтворює властивості дійсності за відбитими в пам’яті слідами
предметів, що раніше сприймалися суб’єктом. Уявлення — це чуттєвий
образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений
образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам’яті та образи уяви.
За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.
Чуттєве відображення, як уже зазначалося, є джерелом будь-якого знання
про дійсність. Проте виділення чуттєвого пізнання як початкового етапу
пізнання має сенс лише в тому випадку, коли вирішується питання про
джерело наших знань про дійсність. Взагалі ж чуттєве відображення лише
в тому випадку приймає статус знання, коли воно функціонує в органічній
єдності з діяльністю мислення, підпорядковане його категоріальному
апарату, спрямовується ним і, опосередковуючись практикою, містить в
кожній із своїх форм людський смисл і значення.
Чуттєве відображення і його основні форми хоч і є необхідною стороною
пізнання, все ж обмежені в своїх можливостях давати істинне знання,
оскільки чуттєво даний предмет завжди переживається в безпосередній
єдності з суб’єктом. Тому знання про дійсність, якою вона є, незалежно
від суб’єкта, досягається подальшим розвитком форм пізнання, які
виводять за межі безпосередньої чуттєвості. Такою вищою сферою в
порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення
дійсності є раціональне пізнання, діяльність мислення.
Мислення — це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого,
опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і
вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як
поняття, судження, умовиводи, категорії.
Поняття — це форма раціонального пізнання, в якій відображається
сутність об’єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання
сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на
основі практики, оскільки саме в процесі практики суб’єкт може
визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та
явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв’язках та розвитку,
тому самі вони мають бути рухливими, гнучкими, діалектичними. Зміна
понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої
дійсності, що відображається в поняттях. Якщо нові знання не
вкладаються в рамки старих понять, то відбувається зміна понять,
уточнення їхнього змісту або створення нових. Поняття своїм логічним
змістом відтворює таку діалектичну закономірність пізнання, як зв’язок
одиничного, особливого і загального, хоч у понятті вони і не
розчленовані. Їхнє розчленування і виявлення співвідношення
розкривається в судженні.
Судження — це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття,
така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується
щось відносно об’єкту пізнання. В судженнях виражається зв’язок між
поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення. По суті
справи, зв’язок між поняттями виражається в судженнях, а самі поняття є
наслідком діяльності мислення у формі суджень, системи їх. Будучи формою
вираження змісту понять, окреме судження не може певною мірою розкрити
цей зміст. Формою всебічного розкриття змісту понять може бути лише
система суджень, що виражає їхній необхідний і закономірний зв’язок,
тобто умовивід.
Умовивід — це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на
основі закономірних, суттєвих і необхідних зв’язків виводиться нове
судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до
нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних
чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого
знання, його власного змісту. За характером одержання нового знання
умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні — рух думки від
суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні — рух
думки від суджень більш загального характеру до менш загального;
умовиводи за аналогією — в ході яких на підставі подібності чи
відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об’єктів доходять
висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об’єктів.
Єдність чуттєвого та раціонального моментів у пізнанні, зрештою,
обумовлена суспільно-історичною практикою, але безпосередньо вона
втілюється і виявляється в діяльності такої пізнавальної здібності
людини, як творча уява, яка в своїх образах відображає зміст уявлень
раціонально оформлених пізнавальних ситуацій. Уява, основуючись на
оперуванні конкретно-чуттєвими образами, має при цьому риси
опосередкованого узагальненого знання; вона бере участь у формуванні
нових понять, і в той же час є наочно-чуттєвим результатом мислення.
Уява — це вид пізнання, що формує і нові конкретно-чуттєві образи та
поняття і здійснює перехід від чуттєвого до раціонального, узагальнюючи
і вербалізуючи чуттєві образи, а також надаючи конкретно-наочного
характеру формам мислення, синтезуючи чуттєве відображення та мислення
в єдину систему. Уява — це специфічний сплав чуттєвого та раціонального
в пізнанні, де чуттєвість є основою, матеріалом для творення образів
уяви, а мислення відіграє програмуючу роль, дає змогу логічно
“добудувати” цілісний і загальний образ дійсності. Уява — це пов’язаний
з перетворенням наочної ситуації за допомогою мислення спосіб вирішення
пізнавальних проблем і формування нового знання, нових образів
дійсності: ідей, цілей діяльності, ідеальних образів майбутнього.
Пізнання, даючи адекватне відображення дійсності і озброюючи людину
знаннями законів її функціонування та розвитку, які необхідні для
цілеспрямованого перетворення дійсності, теж має бути творчим процесом.
Специфіка творчості у пізнанні проявляється у тому, що це процес
діалектичної єдності найбільш сильно вираженої активності суб’єкта і
максимальної об’єктивності змісту результатів його пізнавальної
діяльності. Шляхи реалізації пізнавальної творчості багатогранні: вони
проявляються і в розкритті природи об’єкта; і в пошуку методів та форм
реалізації процесу пізнання; і в розумінні, інтерпретації та осмисленні
досліджуваних явищ; і в перевірці істинності та достовірності отриманих
знань; і в їх практичному застосуванні.
Отже, пізнавальна творчість реалізується як у процесі формування знання,
так і в процесі його теоретичної інтерпретації, у виявленні та
осмисленні його сутності, сфери застосування і значимості, а також у
практичному використанні. В процесі пізнання об’єктивні зв’язки та
процеси відображаються в специфічно людських пізнавальних формах:
поняттях, судженнях, ідеях, концепціях, теоріях і т.д. Іншими словами,
справи природи людина перекладає на свою власну мову.
Творчість у пізнанні проявляється і в тому, що пізнання творить і самі
форми відображення, розробляючи відповідну логіку, засоби та методи, а
також через реалізацію усіх пізнавальних здатностей людини: форм
чуттєвого відображення, раціонального пізнання, творчої уяви, але
найбільш яскраво — інтуїції.
Інтуїція — це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання),
коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи
шляху руху власної думки, суб’єкт робить наукове відкриття, одержує
нове об’єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція — це
кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної
проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об’єднуються в єдину
систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні:
безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання
нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а
несподіваність та безпосередність — як результат.
Слід розглядати інтуїцію в єдності з логічними засобами та формами
пізнання. В найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція,
яка виступає елементом, що об’єднує весь ланцюг доведення в цілісність,
є необхідним елементом осмислення і розуміння.
Розуміння — це процес і результат духовно-практичного та пізнавального
освоєння дійсності, коли зовнішні об’єкти залучаються до осмислення
людської діяльності, виступають її предметним змістом. Розуміння — це
форма освоєння дійсності (практичного і пізнавального), яка розкриває і
відтворює смисловий зміст об’єкта. При цьому оточуюча людину реальність
виступає перед нею як носій смислу та значення, які необхідно освоїти,
осягнути, інтерпретувати. Все це неможливо здійснити виключно засобами
раціонального пізнання. Тут необхідна діяльність усіх людських
здібностей у їхній органічній єдності, як усвідомлюваних, так і тих, що
функціонують, не усвідомлюючись суб’єктом, в тому числі й інтуїції.
У свою чергу, в кожному акті інтуїції в прихованому вигляді присутня
логіка, не усвідомлена, але така, що обумовлює можливість пояснення
змісту інтуїтивно отриманого знання. Діалектика логіки й інтуїції
наочно проявляється в діалектиці пояснення та розуміння як необхідних
моментів пізнавального процесу.
Пояснення — це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з’ясування
причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього
функціонування та розвитку. Найрозвинутішою формою пояснення є наукове
пояснення, яке грунтується на основі осмислення теоретичних законів
виникнення, функціонування та розвитку об’єктів. Основою наукового
пояснення є загальні категоріальні схеми, які відображають різноманітні
взаємозв’язки та взаємозалежності дійсності. Пояснення — це важливий
стимул розвитку пізнання, його категоріального та концептуального
апарату, а також основа розробки критеріїв та оцінок адекватності
знання. Будь-яке пояснення будується на основі того чи іншого розуміння
дійсності, яке характеризує цілісність знання, його осмисленість і певну
оцінку. Розуміння — це насамперед осмислення знання, вияв та
реконструкція його смислу, а також оцінка через суспільнозначимі
цінності людської життєдіяльності та культури. Теоретичне освоєння
дійсності передбачає не тільки одержання знання про світ, а й розуміння
цього світу.
3нання, пояснення та розуміння — це необхідні моменти взаємодії людини з
навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію
про об’єкти, що включені в суспільну практику. Але таке накопичення та
розвиток знань передбачає також їхнє періодичне упорядкування та
переосмислення, що веде до поглиблення розуміння світу та способів
діяльності в ньому. Це процес одержання нових знань, їх генерування,
осмислення та оцінка, пояснення та розуміння, що завжди реалізується
лише на основі єдності та взаємодії логічних та інтуїтивних компонентів
свідомості.
Мислення, окрім логічних законів, що виражають абсолютно точні і строго
визначені зв’язки між висловлюваннями та їхніми елементами, спирається
й на певні принципи ймовірного регулювання, які хоч і не гарантують
безпомилкового вирішення проблем, все ж забезпечують рух наукового
пошуку в належному напрямку. В процесі наукового дослідження суб’єкт
змушений, хоче він того чи ні, переривати поступове логічне міркування
інтуїтивними стрибками. Логіка та інтуїція — це два взаємообумовлених
механізми наукової творчості, що доповнюють один одного і не існують
ізольовано один від одного.
Отже, пізнання в цілому і всі його форми, етапи залежать від рівня
розвитку практики, хоч ця залежність не є раз і назавжди встановленою,
незмінною. Вона теж історично змінюється, що і лежить в основі
виділення рівнів пізнання, які відрізняються передусім характером
зв’язку з практикою, якістю завдань та результатів, а також формами,
засобами, методами.
Список використаної літератури
1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. — М., 1991. –
С. 5-99, 132-167, 185-198, 263-279.
2. Андрос Е.И. Истина как проблема познания и мировоззрения. — К., 1984.
– С. 3-58, 83-136.
3. Горский Д.П. О критериях истины. (К диалектике теоретического знания
и общественной практики). // Вопросы философии. — 1998, – № 2. – С.
28-39.
4. Загадка человеческого понимания. — М., 1991. — 352 с.
5. Крымский С.Б., Парахонский Б.А., Мейзерский В.М. Эпистемо-логия
культуры. (Введение в обобщенную теорию познания). — К., 1993. – С.
3-83.
6. Лекторский В.А. Объект, субъект, познание. — М., 1980. — 323 с.
7. Лобастов Г.В. Так что же есть истина? // Филос. науки. — 1991. — № 6.
– С. 47-61.
8. Ойзерман Т.И. К вопросу о практике как критерии истины. // Вопр.
филос. – 1987. – № 10. – С. 98-112.
9. Ойзерман Т.И. Принцип познаваемости мира. // Филос. науки. — 1990. –
№ 10. – С. 3-12.
10. Хабермас Юрген. Познание и интерес. // Филос. науки. — 1990. — № 1.
-С. 88-99.
11. Хайдеггер М. О сущности истины. // Филос. науки. — 1989. — № 4. – С.
88-104.
12. Хазиев B.C. Философское понимание истины. // Филос. науки. — 1991. –
№ 9. – С. 54-60.
13. Шевченко B.I. Концепція пізнання в українській філософії. — К.,
1993. – 168 с.
14. Ярошевець B.I. Людина в системі пізнання. — К., 1996. — 208 с.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
