Реферат на тему
Проблема буття у філософії
План
1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри
проблеми буття.
2. Проблема буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні
визначення буття.
Література
1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри
проблеми буття
Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і
досліджень. “Чому взагалі є сутнє, а не навпаки — ніщо?” — це запитання
М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., слідом за
Ф.Шеллінгом вважав основним питанням метафізики як науки про
фундаментальні основи всього сутнього. З часів давньогрецької філософії
розділ філософського знання, пов’язаний із дослідженням буття, отримав
назву “онтологія” (від давньогрецького “онтос”— буття, сутнє). У
сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий
спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед
людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно
кажучи, онтологія ставить питання “Яким та як є буття?”, а метафізика –
“Чому та що є буття?”. Внаслідок цього проблематика онтології ніби
перебуває на перехресті “антропологія – онтологія – епістемологія (або
гносеологія)”.
Буття постає як абстракція високого, навіть гранично високого рівня.
Усвідомити, що таке буття, “схопити” його змістовий центр у думці
надзвичайно важко. Навіть послідовно продумати, який зміст несе проста
часточка “є”, що її ми вживаємо майже в усіх наших судженнях, настільки
непросто, що з цього приводу існують різні підходи та тлумачення. Отже,
у самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й
дуже широко вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що
майже не піддається охопленню.
Фундаментальність проблеми буття для філософії пов’язана насамперед із
тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття –
це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний,
цільовий, стратегічний людський орієнтир. Коли ж ми маємо справу з
людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька
принципово важливих його аспектів.
Передусім орієнтири нашого життєвого самоутвердження повинні фіксувати
певні виміри, прояви або характеристики світу, в якому ми перебуваємо.
Тобто поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і
певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. У цьому
аспекті ми, з одного боку, спираємося на дані сучасної науки про
світобудову, з іншого боку, — на її історичний досвід, що засвідчує
певну відносність наших уявлень про сутність, стани та форми проявів
буття. Крім того, у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі
науки, тому що саме це питання перебуває у залежності від розуміння і
тлумачення самих коренів буття. Цей вихід здійснюється у сфери
філософії, метафізики та теології. Річ у тім, що єдиною умовою
визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з
небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи із небуттям
як таким безпосередньо не стикаємося. Коли зникають певні матеріальні
речі, змінюються природні явища, умирають живі істоти, ми розуміємо, що
все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного
зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує,
в інші форми та виміри. Г.Гегель називав такого роду небуття, тобто те,
що постає результатом руйнування чогось конкретного, певного, “відносним
небуттям” або “нічим деякого дещо”. Отже, у такому розумінні й небуття,
і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні.
Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб
визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі.
З такими межами конкретні науки ніколи не стикаються хоча б тому, що для
них і саме поняття буття не є предметом дослідження. Коли філософія
ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на
рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом
практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь
знання і пізнання, яка дістала назву мета-фізики, тобто галузь знання,
що перевершує фізику, перебуває понад фізикою.
Термін “метафізика” ввів у науку Андронік Родосський, який в І ст. до
н.е., при впорядкуванні кодексу праць Арістотеля, позначив рукопис, що
доповнював фізику і змістовно завершував її, терміном “мета та фізика” —
дослівно: “те, що йде за фізикою”. Термін, на перший погляд випадковий і
майже механічний, виявився дуже влучним, бо його, крім того,
перекладають ще і як “надфізичне”, “понадфізичне”. М. Хайдеггер,
коментуючи деякі міркування Арістотеля, визначав метафізику як науку про
“суще у самому сущому”, а філософію — як тлумачення такого “останнього
сущого”, як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань
та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує
знання про реальне та позамежне, про часткове та всезагальне. Певна річ,
що в такому разі тлумачення, дослідження, розуміння буття є для
філософії її змістовим та смисловим епіцентром. Філософія повинна
виводити всі свої теми, проблеми та міркування на певну граничну межу –
межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може
бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість,
свою специфікацію. Зрозуміло знову-таки, що зробити це можна, лише
розглядаючи кожну річ як фрагмент світової цілості, тобто крізь призму
поняття буття. Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить
кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції
зіставлення буття та небуття.
По-друге, життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть
бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими, а
фундаментальними за значенням, обсягом та концентрацією наших знань і
прагнень. Оскільки філософське розуміння буття відповідає усім названим
вимогам, воно й постає водночас і фундаментальним, і універсальним, і
цільовим орієнтиром для людини.
Нарешті, по-третє, усі названі характеристики поняття буття перетворюють
його і на чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це
поняття охоплює та концентрує усі аспекти людського знання та досвіду,
воно все це водночас і збирає, об’єднує, а тому надає усьому певного
кінцевого спрямування, що для свідомості постає у статусі отримання
певного сенсу. За твердженнями М.Гартмана, який створив у ХХ ст. досить
авторитетну концепцію онтології, буття є тим останнім в усіх наших
відношеннях та твердженнях, із зникненням чого розвіюються, втрачають
сенс та власні засади як ці твердження, так і наші дії та вчинки.
Наприклад, якщо повністю вилучити із поняття свободи деяку її буттєву
основу, то свобода перетвориться на нічим не вимірюваний привід. У
зв’язку з цим розкриваються людські виміри проблеми буття: буття постає
як універсальна цінність. Зазначений аспект проблеми буття досить
очевидно постає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості
розвинених релігій основною життєвою метою людини постає або досягнення
вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Наприклад,
у релігійному напрямі індійського джайнізму запорукою спасіння людської
душі та досягнення стану блаженства постає ненасильство, незаподіяння
шкоди будь-якому життю. У християнстві вважається, що людина своєю вірою
та непохитним бажанням позбутися гріха може врятувати не лише себе та
свою душу, а й змінити стан усієї природи, сприяти переходу її до
існування у стані гармонійного та нічим не ушкодженого буття. Це
релігійно-теологічне прозріння у XX ст. набуло загальнопоширеного
визнання: загрозлива екологічна ситуація, що стала наслідком
науково-технічного поступу, наблизила людство до загибелі та до
розуміння саме такої міри відповідальності — відповідальності людини за
стан буття узагалі. Людина, отже, опинилася віч-на-віч із буттям; тепер
вона змушена ставитись до буття не лише як до абстракції, а як до
реального складника своєї життєдіяльності. Звичайно, що за таких
обставин людина вже не може задовольнятися надто туманними уявленнями
про буття; тепер необхідно визначити більш однозначно, що можна вважати
підвалинами буття та яким чином людина з ними пов’язана.
Тут ми підходимо ще до одного важливого аспекту в людському вимірі
буття. Річ у тім, що для людини питання про буття органічно поєднане з
питанням про смерть. Врешті-решт, із небуттям людина реально стикається
через факт смерті. Тілесно, фізично людина, коли вмирає, вступає у
світовий колообіг речовини та енергії. Але людина і людське буття, як
вже зазначалося, не зводяться до життя організму. Куди зникає саме те, у
чому концентрується людський початок буття? Що залишається від людини
після закінчення її фізичного існування? З давніх часів люди сповідували
тезу про те, що ніщо в цьому світі не виникає з нічого (таке, як відомо,
можливе лише в акті божественного творення світу) і не зникає без
наслідків. Отже, і те основне, що становить центр і зосередження буття
людини людиною, також не може зникнути безслідно. Факт смерті, його
усвідомлення, осмислення змусив людину вже в давні часи замислитися над
проблемами буття та небуття і зрозуміти ці проблеми як свої глибинні,
вихідні, поза якими для людини навряд чи можливе свідоме регулювання
своєї життєдіяльності. Слід зазначити, що ці проблеми настільки важливі
й фундаментальні, що деякі культурологи вважають: культуротворення
починається лише після того, коли здійснюється свідоме поховання людини,
тобто коли смерть усвідомлюється як явище надзвичайне, особливе, а
людина при цьому не зводиться до тілесного існування. І справді,
культуру неможливо створювати поза історичною зміною людських поколінь,
окремих етносів і цивілізацій. У цьому плані культура постає як
зосередження, концентрація людських способів утвердження у бутті, тому
що, з одного боку, у культурі акумулюються людські досягнення, а з
іншого — тому що культура існує як деяка неперервна тривалість у процесі
розвитку історії, як певна сфера переборення часу та мінливості сущого.
Культура тримається на людському зусиллі, і це є наочною демонстрацією
того, що й людина перебуває в активному, дійовому ставленні до буття.
Проблема буття — це передусім проблема, що виникає і розкривається перед
нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Що означає бути і як
можна утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм
сутнього? Чи може людина вважати себе чимсь особливим щодо цих процесів,
чи може уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці
питання є із ряду вічних і фундаментальних.
Отже, фундаментальне значення проблеми буття для філософії виявляється у
тому, що:
• ця проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського
узагальнення та узагальненого (сутнісного) розгляду будь-яких явищ
реальності;
• від розв’язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання
усього кола філософської проблематики;
• постаючи гранично можливим орієнтиром для людського самоздійснення та
філософствування, проблема буття стає фактором сенсоутворення та
масштабом людських цінностей;
• проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського
самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності.
2. Проблеми буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні
визначення буття
Коли ми звертаємося до вивчення історико-філософських розв’язань
проблеми буття, то це не є простою даниною визнаним світовим
авторитетам; історико-філософський процес визначає рух думки в напрямі
поглиблення розуміння певних явищ, їх чіткішого і деталізованішого
окреслення та повнішого охоплення. Весь цей рух думки фіксується у
категоріальних визначеннях буття. У такому разі категорії постають
логічними віхами, певними розумовими перехрестями в русі думки через
осмислення феномену буття. У певному сенсі можна стверджувати, що
категоріях визначають ті моменти людського мислення, минаючи які про
буття взагалі не можна мислити, незалежно від того, хто про нього
мислить і коли. Разом усі ці категорії і дають змогу згрупувати ознаки
буття при підході до нього з певних рівнів та спрямувань як
усвідомлення, так і життєдіяльності.
e
th
e(4oooooooooonoaaaaaaaaoaaaaa
74H|W?Z@[\\0]~^?_:`Af???Z”J ~Fh§i«V°83/4AN4OiO?O?Oeaooooooooocoooooooooo
oooooo
стинного буття. Цю думку підхопили Демокріт, Платон, Анаксагор, а далі
вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя. Грецькі філософи
міркували саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкість буття
спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось із нічого.
В обох випадках, на думку греків, із такого розуміння буття (як такого,
що зникає та нестійкого) випливали б негативні моральні наслідки,
оскільки тоді добро і зло постали би відносними, а людина могла би
припускати, що як завгодно прожите життя ніколи не отримає належної
оцінки, тобто ні винагороди, ні покарання, оскільки врешті все може
зникати безслідно.
Але найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель;
ці концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння
буття і донині. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише
ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне,
вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в
міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі
буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не
стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до
споглядання вічних ідей. Щоправда, як для Платона, так і для його
відданих послідовників залишилося непроясненим питання про те, як
співвідносяться речі та ідеї, та навіщо взагалі подвоювати суще на те,
що наявне перед нами, та на те, що за змістом є тим же самим, проте
приховане за наявним. За Арістотелем же, який виступив саме проти
подвоєння сущого, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння сущого, за
Арістотелем, вимагає не сходження від речей до їх вічних сутностей, а
дослідження будови речей, з’ясування їх причин та функцій. реально бути
для Арістотеля тотожно тому, щоби із чогось складатися та певним чином
діяти. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для
науки, ніж платонівська концепція. Справжнє буття, за Арістотелем, є не
єдине, а загальне та необхідне як у світі, так і в наших знаннях. Знаючи
загальні причини та початки всього сущого, ми й будемо знати сутність
буття.
Подальша антична філософія належним чином оцінила ідеї своїх
попередників: в елліністичній філософії саме онтологія постала як
основна частина філософського знання. У стоїків ми знаходимо вже й
досить деталізовану класифікацію видів буття. Зокрема, Л.А.Сенека
(римський стоїк) із приводу поняття “буття” писав: “Це і є перший та
найдавніший із родів, найбільш, так би мовити, всезагальний…
Всезагальний рід — “те, що є” — нічого вищого від себе не має. Він —
початок речей, у ньому — все”. Сенека перелічує шість основних значень
поняття буття, де фігурує і Єдине, і “те, що існує узагалі”. Тобто в цій
класифікації зроблено спробу поєднати між собою буття, як вічне й
незмінне, з тим, що реально розкривається перед нами в контактах з
дійсністю.
У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне
буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний,
незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття
невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає
у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе
лише на тлі іншого – через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут
розпадається на самодостатнє та породжене (створене), перше та похідне,
а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої
енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби
розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене
розмежування понять субстанція та субсистенція: субсистенція – це те
буття, яке для свого існування не потребує нічого, тобто, це незмінне,
вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті
ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності
загальних та індивідуальних особливостей. Важливим є також і те, що
середньовічне уявлення про буття набуває антропомірних та ціннісних
забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу вже внаслідок того, що
вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та створене. Якщо
енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енергетика
оновлення світу має протилежне спрямування: від людини до Бога. При тому
запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те,
що в людині присутня “іскра Божа” – частинка найпершого та справжнього
буття.
Отже, буття у Середньовіччі має тотальний, системний та ієрархізований
порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить активності, у т.ч.
— людській. Обидва напрями енергетичної єдності світу поступово були
оформлені в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення,
“виливання” божественної енергії) та еволюції — сходження від простого
(у т.ч. — простих форм сущого) до складного та вищого.
Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового
фактично було передумовою та засадою наукового дослідження світу; воно
набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні
буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно
розробляли Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц та представники німецької
класичної філософії. Саме це поняття — поняття субстанції, на думку
Дж.Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій
конкретизації.
Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що позначає
вихідний початок сущого, а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих
форм реальності. Це досягалось співвідношенням, а точніше,
співпідпорядкуванням понять “субстанція-атрибут-акциденція-модус”. Під
атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза
якими субстанція була неможлива. Б.Спіноза відносив до атрибутів
світової субстанції протяжність і мислення. Під акциденцією розуміли
мінливі стани проявів субстанції, під модусами — конкретні утворення:
речі, явища, стани реальності.
У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали
також активність, рух, індивідуація, розвиток. Загалом розроблення
поняття субстанції у XVIII—XIX ст. наблизилось до наукової картини
світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок дотику між
філософією та наукою. Буття-субстанція постала як багаторівнева,
ієрархічно та системно впорядкована реальність, що існує завдяки
органічному зв’язкові внутрішнього та зовнішнього, необхідного та
випадкового, суттєвого та другорядного, зв’язку, що інтегрально звершує
світовий еволюційний процес.
Водночас розуміння субстанції наштовхнулось на невирішуваний конфлікт:
виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники
однієї ліній наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією,
може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму, вона була
певною формою продовження платонівської традиції. Прихильники другої
лінії вважали субстанцією чуттєву сутність, або матерію. Ця лінія
дістала назву матеріалізму. Обидві лінії доводили своє сперечання до
досить великої гостроти, але особливо воно загострилось тоді, коли
філософська дискусія сплелася з політичними антагонізмами (середина XIX
ст.). Тоді ж з’явилися філософи, які почали розуміти безперспективність
протиставлення названих позицій у субстанціалізмі. З’являється
некласична філософія, а з нею — і нове розуміння буття. Некласична
філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають
сенс лише в межах усвідомлення дійсності. Якщо бути більш реалістичними,
то слід визнати, що маємо підстави вести розмову не про буття як таке
(якого ніхто ніколи не бачив та не сприймав), а про те, що і як нам
надано в контактах із дійсністю. Звідси випливає принципово нова теза:
буття є ніщо інше, як інтенція свідомості, її націленість на те, щоби
фіксувати будь-що у статусі того, що постало як предмет свідомості та
усвідомлення. Тобто буття є першою і необхідною умовою будь-якого
людського усвідомлення. Свідомість завжди є усвідомленням чогось, а тому
і першою визначеністю будь-яких актів свідомості є фіксація факту буття
цього “чогось”. Тому поза свідомістю (поза нишим усвідомленням) ніякого
буття не існує; принаймні, про нього ми нічого не знаємо і сказати
нічого не можемо. Буття є внутрішньою умовою самоздійснення,
самореалізації людського інтелекту в актах.
Розвиваючи далі таку лінію розуміння буття, Е.Гуссерль та А.Бергсон
виявили, що, крім інтенції, буття постає ще й у часовому вимірі. З
одного боку, ніяка свідомість неможлива без неперервної тривалості своїх
здійснень, а з іншого — ця тривалість передбачає рух, зміни, але
неперервні. М.Хайдеггер порівнює таке виявлення буття з горизонтом, який
нібито окреслений конкретними предметами, але під час руху виявляється
завжди тим, що перебуває поза предметами. Отже, буття — це тривалість,
неперервність, націленість свідомості на змістове відношення. Але це ще
й постійна предметна мінливість зазначених тривалості та спрямованості
на зміст. Окреслюючи останні характеристики буття, різні філософи
надавали їм різного конкретного визначення. А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.
Бергсон, В.Дільтей називали це життям з його самопродукуванням, змінами
форм, внутрішньою енергетикою. Е.Гуссерль та М.Хайдеггер окреслювали
буття як горизонт людської предметності, М.Шелер, М.Аббаньяно — як
екзистенціальну зустріч людини з найпершим, наданим нам, із Буттям “з
великої літери”. У будь-якому варіанті буття постає внутрішньою умовою
свідомості перебувати у відношенні до чогось, вибудовувати свій зміст. І
тут відкривається ще один ракурс некласичного тлумачення буття, що його
особливо переконливо розробив М.Хайдеггер. Свідомість вибудовує свій
зміст, але не кожен зміст виправдовує себе в межах реального життя
свідомості. Тому не кожне утворення, пройшовши крізь інтенцію
свідомості, набуває характеристик тривалості; дещо постає лише в
окресленнях зникання, в окресленнях руху, трансформації певних форм в
інші. На думку М.Хайдеггера, виправдовує себе лише така думка, яка,
окреслюючи межу між буттям та небуттям, здатна утриматись у тривалості
становлення, а не зникнення. Такий хід думки М.Хайдеггер називає
“правильним мисленням” і ототожнює його із “при-бутті-перебуванням”.
Сьогодні онтологію М.Хайдеггера можна вважати найповнішою та
найдокладніше розробленою. Інший варіант філософської онтології розробив
у ХХ ст. німецький філософ М.Гартман. Він назвав своє вчення “критичною
онтологією” і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим
предметом філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені
значущості. М.Гартман доводив, що буття можна визначити тільки
категоріально і розрізняв буття ідеальне та реальне. Ідеальне буття
перебуває поза простором і часом з тієї простої причини, що у будь-яких
наших міркуваннях ми ніколи не виходимо за його межі, а воно не зазначає
ніяких змін.
Отже, історія категоріальних визначень буття спрямована:
на конкретизацію та деталізацію цього поняття, на наповнення його все
більш точним змістом;
на зближення філософських визначень буття із трактуваннями проявів буття
наукою;
на поступове перетворення поняття буття із позначення чогось
позасвідомого на внутрішню умову змістовного самоздійснення свідомомсті
та мислення.
Якщо тепер підсумувати здійснений історико-філософський екскурс, то
можна вибудувати таку сукупність категорій, що окреслюють різні рівні та
ступені осмислення буття: усе-ніщо-першопочаток; стале – мінливе, єдине
– множинне; корінь сущого — будова речей; абсолют- причетність –
ієрархія; субстанція – акциденція – модус; інтенція – наданість –
екзистенціальна зустріч; тривалість – час – правильне мислення. Названа
сукупність категоріальних визначень буття працює саме як сукупність,
тобто вона позначає шлях поглиблення наших уявлень про буття від
означення “усе, що існує”, яке більшість людей вживає інтуїтивно як
синонім буття як такого, до поняття “правильного мислення”, мислення
категоріального, історично виправданого. У завершальному пункті цих
визначень ми можемо звернути увагу і на те, що розгорнута сукупність
категорій має системний характер, оскільки останнє визначення –
“правильне мислення” відправляє нас до початку, тобто до визнання, що за
умов правильного осмислення буття ми повинні зіставити “все” та “ніщо”,
звернутися внаслідок такого зіставлення до поняття “першопочатку”, через
яке дійсність постане у виявленнях “сталого” та “мінливого” і т.ін. За
такого підходу до буття воно окреслиться перед нами у вигляді процесу,
який постає спочатку у вигляді процесу визначення свідомості дійсністю,
а потім – навпаки, як процес визначення буття свідомістю. Отже, це
єдиний процес самопоглиблення свідомості, у якому відбувається і
самовиявлення буття. Універсальність цього шляху полягає у тому, що ми
можемо застосовувати його у будь-яких сферах пізнання та людського
самоздійснення і матимемо орієнтири для спрямування своїх
інтелектуальних і практичних дій. Але головне, напевно, полягає у тому,
що за такого розуміння буття ні людину, ні її свідомість уже не
розглядають як щось відсторонене від світу та буття; навпаки — тепер
людина, її інтелект та мислення постають фундаментальними умовами
виявлення буття як такого.
Література
1. Філософія: Курс лекцій.— К., 1993.— Розд. III.
2. Філософія: Підручник для вузів.— К., 1995.— Розд. 5
3. Введение в философию.— Ч.2. — М., 1989.— Гл. V.
4. Виндельбанд В. История древней философии.— К., 1995.
5. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западно – европейской
философии.—М., 1986.
6. Дышлевый П.С., Яценко Л.В. Что такое научная картина мира.-М.,1984.
7. Кримський С.В. Зміст та функції природничо-наукової картині світу//
Філософська думка. — 1972. —№ 2.
8. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук.-Мюнхен; Львів,
1995.— Розд. 7
9. Псевдо-Дионисий Ареопагит. О небесной иерархии.—М., 1994. -Гл.ГУ.
10. Сенека Л. А. Нравственные письма к Луцилию.—Письмо ЬУІП 16-22.
11. Фрагментьі ранних греческих философов.—Ч. І.— М., 1989.
12. Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Новая технократическая волна
на Западе. — М., 1986.
13. Целлер Е. Очерк истории греческой философии.—М., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
