ПРАКТИКА ЯК СПЕЦИФІЧНО ЛЮДСЬКИЙ СПОСІБ ОСВОЄННЯ СВІТУ
Якби навіть генії всіх часів зійшлись і об’єднали свої зусилля, то і
тоді за допомогою передбачень вони все ж не могли б повести науку далеко
вперед, бо корінні помилки, допущені першими зусиллями розуму, не
виліковуються перевагами наступних дій і ліків.
Ф.Бекон
Проблема практики завжди є проблемою дослідження основ людського життя.
Найважливішою ознакою людського способу буття виступає те, що його умови
не є чимось лише даним, наявним, готовим;
вони створюються в процесі історичного саморозвитку людини. Необхідність
творити себе і умови свого існування виявилась джерелом формування та
постійного вдосконалення різноманітних людських здатностей, і насамперед
здатності осягати й використовувати у своїй життєдіяльності закономірні
зв’язки навколишнього світу і на цій основі діяти свідомо, доцільно,
цілеспрямовано.
Практична діяльність у людському суспільстві, на відміну від процесу
життєдіяльності в тваринному світі, визначається не біологічними
чинниками, а історично виробленим відповідним соціокультурним розвитком.
Але це, так би мовити, лише мінімальна характеристика відмінності
людської діяльності взагалі, і практичної зокрема, від ситуаційного
процесу життя тварин. Максимальна протяжність людської діяльності, її
“верхня” межа є постійно відкритою, оскільки людина в практичній
діяльності не просто змінює, відтворює природну і соціальну дійсність, а
й здатна змінювати власну програму, конструювати нові алгоритми
діяльності і поведінки, формувати та досягати принципово нових цілей.
Діяльність людини універсальна, оскільки людина не пристосовується до
навколишнього середовища, а змінює його. Практична діяльність людей не
просто цілеспрямована та доцільна, бо це є характеристики і поведінки
тварин, вона передбачає і конструювання цілей, творення принципово
нового.
Поняття практика”
“Практика” походить від грецького слова “праксис”, що в перекладі
означає “діяння”, “активність”, “діяльність”.
Практика — це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює
світ. Людина як суспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю,
змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному
конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в
межах відповідних суспільних відносин; 3) свідомо. Поза цими моментами
неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий
розрізнено, або просте перерахування їх не вичерпують сутності практики
як філософської категорії.
У цьому плані можна виділити особливу групу предметних дій, суб’єкт яких
чинить матеріальний вплив на оточуючий світ: людина змінює фізичну форму
процесів і явищ природи, створює нові речі чи суспільні інститути,
змінює об’єктивно існуючі різноманітні форми колективного життя,
економічні, правові, політичні та інші структури відповідної системи
суспільних відносин. Саме такі свідомі, доцільні, цілеспрямовані дії, що
мають предметну, матеріальну визначеність, включаються в поняття
“практика”.
Під практикою, перш за все, розуміється сукупна діяльність людства, весь
його досвід у процесі історичного розвитку. Як за своїм змістом, так і
за способом реалізації, практична діяльність має суспільний характер і
виступає як цілісна система дій, є способом суспільного буття людини та
специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика — це
матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка
включає в себе освоєння та перетворення природних та соціальних об’єктів
і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства
і пізнання; це чуттєво-предметна форма життєдіяльності суспільне
розвинутої людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також
специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі.
Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною
ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час
взаємодії людини і предмета природи. Вона є глибинною основою
багатозначних форм життєдіяльності людини. Якщо практику розглядати як
певний процес перетворення природи у відповідності з інтересами людини,
яким опосередковується, регулюється і контролюється обмін речовин між
людиною і природою, то тоді практика виступає як праця. Якщо ж взяти її
як суспільну, втілену в конкретно-історичних формах діяльність, що
соціалізує природу, трансформує природне буття в суспільне і розширює
його предметне поле, визначає і спрямовує всезагальні характеристики
суспільно-історичного процесу та конкретно-історичні форми суспільних
відносин, то практика набуває ознак виробництва. Якщо ж практика
розглядається як діяльність, що штучно відтворює ті або інші сторони
об’єктивної дійсності, створює умови для повного наукового дослідження,
вона виступає як науковий експеримент.
Категорія “практика” тісно пов’язана з такими категоріями, як
“діяльність”, “праця”, “виробництво” в його різноманітних формах. Але в
системі цих категорій вона посідає специфічне місце, з особливої точки
зору розкриваючи діяльність суспільства. Якщо праця як доцільна
діяльність людей з метою освоєння природних і соціальних об’єктів для
задоволення людських потреб фіксує чуттєво-матеріальну і духовну
діяльність людини як суб’єкта економічних відносин, то практика
характеризує чуттєво-матеріальну діяльність на рівні сукупно-суспільної
форми. Тобто найбільш багатостороннім і суттєвим визначенням практики є
таке: практика — це чуттєво-предметна, матеріально перетворююча, свідомо
цілеспрямована, суспільно-історична діяльність людей.
Дане визначення, як і сутність практики, більш детально будуть розкриті
в процесі подальшого аналізу проблеми практики, але зараз слід сказати
про наявність можливості обмеження сфери застосування поняття
“практика”, і насамперед через її матеріальний, предметний характер.
Так, до неї не належать пізнавальна діяльність, діяльність митця,
ідеолога, рефлексія, саморефлексія, тобто будь-яка діяльність,
безпосередньо не спрямована на перетворення предметного світу. Таким
чином, до сфери застосування поняття практики входять предметні,
цілеспрямовані дії щодо перетворення матеріальних об’єктів, економічні і
політичні структури, різноманітні соціальні інститути та інші форми
суспільного функціонування. Йдеться про діяння як окремих індивідів, так
і соціальних груп, спільностей; діяння, які здійснюються в межах
історично змінних різноманітних форм соціальної взаємодії. Основою цих
дій є необхідність регулювати взаємостосунки між людьми і природою та
соціальною дійсністю, між самими людьми з метою задоволення потреб, що
виникають.
Форми і рівні практичної діяльності
Основою практики є праця, матеріальне виробництво, в процесі якого
людина змінює себе, а також у відповідності зі своїми цілями та
інтересами природну та соціальну реальність. Та зміст практики не
вичерпується лише матеріальним, суспільним виробництвом. До неї
включається соціально-політична діяльність людей, яка регулює
взаємостосунки між державами, націями, народами і націлена на постійну
зміну та оновлення суспільного життя.
Важливе значення має організаційна й управлінська діяльність, у
науковому пізнанні — науковий експеримент. У понятті “форма практики”
втілюється міра освоєння предмета. Підстави для класифікації форм
практики можуть бути різними. Вищенаведена класифікація ґрунтується
переважно на різноманітних формах життєдіяльності людини. Можна виділити
форми практики на основі взаємозв’язку теорії і практики. З цієї точки
зору першою формою практики є зовнішня діяльність людини, що збігається
з її соціальною поведінкою, з орієнтацією на здоровий глузд та певні
соціальне визначені норми. Друга форма практики — власне
предметно-перетворююча діяльність, що ґрунтується на
емпірично-практичному досвіді. Тут практика збігається з практичним
досвідом. Знання, що відповідають цій формі практики, відображають
досвід як певну систему операцій з об’єктом. Практичне відношення людини
до світу в даному випадку набуває характеру системи умінь, навиків,
вправності. Третьою формою практики є практика у поєднанні з науковим
знанням. Вона ґрунтується на теоретичному осягненні предмета, виступає
як цілісність діяльних операцій, адекватних структур предмета, що
визначені в теорії. Ця форма розвивається разом з виникненням великого
машинного виробництва. Наука як всезагальна діяльність людського розуму
розкриває предмет у його цілісності, необхідності, загальності.
Практична діяльність грунтується на науковій теорії, яка осягає
узагальнені характеристики предмета і представляє їх як мету діяльності.
Ці ідеально покладаючі цілі об’єктивізуються, власне, практичною
діяльністю, тому операції, із системи яких складається діяльність,
набувають узагальнено-теоретичної форми. Крім наукових знань, дана форма
практики враховує і ті реальні цілі, що ставить людина, тобто виявляє
свою гуманістичну орієнтацію.
В цілому практика є діяльністю з перетворення світу у відповідності з
інтересами людини — це її головний зміст, у цьому її сенс як специфічно
людського ставлення до світу. Особливість практики полягає в тому, що
вона є процесом постійного заперечення природного і соціального даного.
Оскільки практика в суттєвому, глибинному розумінні є не тільки просте
повторення і навіть не відтворення того, що було і є, вона виступає як
момент акумуляції, включення того, що буде, майбутнього. Але зазначимо,
що окрім дій, які є творчо-креативними за своїм характером, змінюють,
перетворюють навколишній світ і створюють основний, визначальний рівень
власне практики, вона включає в себе ще один, хоч і підлеглий, рівень
діянь. Якщо перший рівень можна назвати перетворюючим, то другий рівень
— використовуючим.
Використовуючий рівень практики включає в себе певну сукупність звичок і
дій-операцій, які здійснюються за відповідними правилами (нормами,
рецептами, інструкціями), що сприяють безперервному відтворенню
досягнутого людством рівня контролю над навколишнім світом. Це дії з
використання засобів виробництва, транспорту, побутових приладів,
виконання правил технології виробництва — тобто ті дії, що раніше
відбувалися. Для реалізації діяльності на використовуючому рівні немає
потреби мати знання, що розкривають безпосередньо саме діяння, його
сутність, — для цього досить мати рецепт, “формулу”, власне алгоритм
досягнення потрібного результату. Наприклад, для того, щоб користуватись
електричним освітленням, зовсім не обов’язково мати навіть елементарні
знання з теорії електрики, для цього досить уміння користуватись
вимикачем. Зазначимо, що використовуючий рівень практики, спосіб
діяльності має важливе значення в суспільному житті, але її безпосередня
“наочна ефективність” при відомій абсолютизації призводить до
безпідставного ототожнення підлеглого рівня практики з практикою як
такою. Такий варіант, коли практика розуміється у вузько прагматичному
плані, як безпосередня вигода, що породжена споживацькими (і тільки)
інтересами в історії філософії відомий. Це практика в так званій
брудно-гендлярській формі.
Гуманістичний зміст практики
Суттєвий аналіз процесу праці, в якому людина не тільки перетворює
згідно зі своїми цілями природу, а й сама зазнає істотних змін, свідчить
про одну з визначальних особливостей практики: її людинотворчу
спрямованість. Людина виділяє себе з природи, сама себе робить людиною,
творить свою “другу” природу, “олюднену”, яка постає культурою,
культурними цінностями, що, збагачуючись від покоління до покоління,
примножує надбання людства. Матеріально-практичне перетворення світу
через цілепокладання є основою людського поділу світу на існуючий наявне
і світ можливостей, світ образів майбутнього. Тому завдяки здатності
творити варіанти бажаного майбутнього, діяти задля його досягнення і
створюється предметний світ людського буття, формуються і розвиваються
сутнісні сили власне людини (розум, почуття, воля). Таким чином, людська
здатність творити предметний світ свого існування несе в собі значно
ширший зміст, ніж ті безпосередні потреби, що задовольняються цими
предметами.
З точки зору гуманістичного змісту в структурі практики можна виділити
такі моменти: 1) різні матеріально-речовинні елементи; 2) гак звані
“неречовинні” елементи — суспільні відносини; 3) власне людина, її
внутрішній світ, здатності, все, що характеризує її індивідуальність.
Сумативний підхід до розуміння практики зводиться до простого
перерахування цих різних аспектів перетворюючого впливу людини на світ,
де визначальним стає розширення “техногенних” можливостей. Практика
зводиться до технічного прогресу, її предметний зміст — до пріоритету
матеріально-речовинних елементів. Та суто речовинне розуміння практики
не виражає її гуманістичної суті. Речовинне тлумачення практики
(негуманістичне) виявляється в недооцінці значення соціального змісту
людської життєдіяльності. Наприклад, уявімо ситуацію, коли під гаслами
визнання пріоритету матеріально-виробничої практики чинились перешкоди
щодо демократизації суспільного життя, розширення громадської
активності. Виникає стан, коли декларована гегемонія
матеріально-речовинних елементів змінюється гегемонією управлінського
підходу, в якому матеріально-речовинне стає метою, а людське по
відношенню до нього — засобом. І знову втрачається гуманістична сутність
практики.
Філософське розуміння практики має виявити співвідношення
матеріально-речовинного та більш широкого соціально-гуманістичного
змісту, перетворюючого ставлення людини до світу. Бо кожна практична дія
є не просто перетворенням конкретної речі людиною, а є чимось значно
ширшим за безпосередній зміст такої дії. Ця дія є вираженням певного
відношення людини до конкретної речі і, навпаки.
Предмети, що з ними має справу людина у процесі життєдіяльності,
набувають гуманістичного змісту, бо вони стають суспільно-предметним
втіленням людини. Ці предмети свідчать про міру історичної розвинутості
людини. Матеріально-речовинний зміст предметних форм людської діяльності
підпорядкований їхньому соціальному змістові, який виступає засобом
саморозвитку людини. На практиці має місце відоме гуманістичне кредо:
“не людина існує для суспільства, а суспільство для людини”.
Отже, практика — це не просте перерахування вищенаведених моментів; вона
є людським сенсом і матеріально-речовинних, і суспільних характеристик,
і тому її завершенням є саморозвиток людини. Історична розвинутість
практики не визначається лише суспільним виробництвом (якого не слід
недооцінювати); найвищим показником такої розвинутості є людинотворчий
аспект виробництва. Практика як специфічно людський спосіб буття, що має
суспільний характер, є матеріальною основою, яка забезпечує “зв’язок
часів” людського буття (минулого, сучасного, майбутнього) та
спадкоємність культурних надбань поколінь.
Серед різноманітних характеристик, рис практики звернемо увагу на
основні з них: предметність, всезагальність, безпосередність,
революційність, універсальність, цілепокладання. Оскільки людина є
предметно-чуттєвою істотою, то і її діяльність предметна. Практика в
своїй сутності є активно-перетворюючою діяльністю людини як предметної
істоти, оскільки, на відміну від поведінки тварин, її здійснення є
реалізацією свідомої мети, яка закономірно визначає характер і спосіб
дій людини. Втілення мети є не що інше як опредметнення (в природних
явищах, суспільних відносинах і т.ін.) практичної діяльності. Залучення
предметних результатів практики до процесу наступної діяльності
відтворює “згаслу” в них минулу діяльність, знову переводить її у
діяльну форму, розпредметнює. В категоріях опредметнення і
розпредметнення розкривається структура практики. Опредметнення — це
перетворення людських сил і здібностей з форми людської діяльності у
форму застиглої предметності. Предметний світ, створюваний людиною, є
виявом реалізованих людських сил, цілей і здібностей, думок і почуттів.
Розпредметнення — це процес переведення застиглої предметності в
органічні моменти живої діяльності, перетворення об’єктивних у предметах
людських здібностей і соціального змісту на надбання людей.
Опредметнення практики — це перехід здійснюваного суб’єктом
матеріально-перетворюючого, чуттєво-предметного процесу в об’єкт,
переведення наявних здібностей людини у предметну форму. Зворотним
процесом є розпредметнення, тобто перехід предметності у творчо діючу
здібність людини, яка освоює навколишнє природне, культурне, емоційне,
знакове середовище. Діалектика опредметнення і розпредметнення є
внутрішнім змістом процесу практики як основи розмаїття людської
діяльності.
Однією з найхарактерніших рис практики є всезагальність. Сутність
всезагальності людського способу буття, ставлення людини до світу
полягає в тому, що, втілюючись у діях конкретних індивідів, у суспільних
властивостях ними створюваних предметів і явищ, вона набуває статусу
безпосередньої дійсності. Всезагальність і безпосередність — це
діалектичні протилежності, взаємодія котрих забезпечує внутрішній
динамізм практики, її рухливість, суперечливість. Суспільний характер
практики, через який проявляється її всезагальність, свідчить про те, що
для практики характерні певні визначеності, постійні структурні
утворення. Структура практики завжди містить такі компоненти, як
потреба, мета, мотив діяльності, власне процес діяльності, предмет, на
який вона націлена, засоби, спрямовані на досягнення мети як на
результат діяльності. Але зазначимо, що доцільність у практиці
забезпечується не автоматично. Більше того, існує суперечність між
діяльністю окремої людини (або групи) і суспільною діяльністю взагалі.
Водночас слід пам’ятати, що реалізація будь-яких суспільних властивостей
практики можлива тільки у конкретних діях кожної людини, у якій
уособлюється загальне, суспільне ціле. Надособові форми ставлення людини
до світу завжди пронизані особистим ставленням кожного до природної і
соціальної дійсності, зрештою, до самої себе. Звичайно, людина може не
рахуватися із всезагальними закономірностями сущого, і тоді результат
відомий. На її діяльність впливають також історичні обставини, місце в
суспільстві, особливості соціальних цінностей, але все це не позбавляє
кожного з нас визначального покликання — бути суб’єктами (а не
об’єктами) суспільної життєдіяльності, творити нові обставини, сприймати
наявне, сутнє, існуюче через різноманітні варіанти можливого
майбутнього. Злиття зміни наявних обставин і людської практичної
діяльності в своєму глибинному розумінні означає не що інше, як
революційну практику. Революційність як риса практики насамперед
втілюється в прогресивній позиції кожної конкретної людини і навіть за
умов, скажімо, тоталітарного режиму, панування командно-адміністративної
системи, відповідної депресії суспільства, гострої економічної кризи.
Адже саме в умовах такого суспільного розвитку у нас були люди, які
творили нові обставини, нові обрії всупереч існуючим.
Слід нагадати, що традиційно революційність практики розглядалась раніше
у надособистих, надіндивідуальних формах, на рівні лише всезагальності
практики. Але ж всезагальність не є якоюсь самосущою субстанцією.
Історія — це діяльність людей, котрі прагнуть реалізувати свої цілі, і
все, що відбувається в ній — результат кожної конкретної людини, яка має
інтереси, цілі і здійснює свій історичний вибір — іноді в екстремальній
ситуації.
Не слід при аналізі практики переходити в іншу крайність: від
надособового до особистого. Потрібно усвідомлювати діалектичну взаємодію
цих двох моментів: бо єдність у практиці всезагальності і
безпосередності передбачає поєднання типовості і неповторності,
універсальності та індивідуальності. Особливість практики полягає в
тому, що вона, з одного боку, є об’єктивним щодо окремого індивіда,
природно-історичним процесом, з іншого — вираженням творчого потенціалу
суб’єкта цього процесу, зокрема його здатності до вибору конкретних
шляхів саморозвитку.
Значення такого вибору зростає на переломних етапах розвитку як в
індивідуальному, так і в суспільному плані. Сьогодні ми говоримо про
історичний вибір кожною нацією, народом своєї долі, свого шляху. Вся
історія є постійним вибором з декількох можливостей, іноді
альтернативних. Необхідність його здійснення, що зумовлена
різноманітними обставинами, свідчить про принципову “відкритість”
практики, її людинотворчий зміст. Мабуть, в розвитку суспільства слід
створювати такі умови, які б сприяли можливості і необхідності виявлення
і реалізації творчих задатків кожної людини, ініціативи,
підприємливості, особистої відповідальності.
Багатоплановість об’єкта предметно-перетворюючої діяльності обумовлює
таку рису практики, як універсальність. Становлення людини спонукає до
появи нової форми об’єктивного процесу — цілепокладаючої діяльності, що
вбирає в себе фактично всю природну передісторію людини і завдяки якій
людина організує оточуючий світ у предметне поле власного саморозвитку.
Саме в цьому полягає універсальність людського способу буття, що
обумовлена родовою, соціальною сутністю людини. Людина ж у своїй
діяльності освоює природу як родова, суспільна істота, що піднімається
над своїми безпосередніми потребами, відтворюючи не тільки себе, а й усю
природу:
вона діє універсально, багатосторонньо, за “мірками будь-якого виду”. А
це принципи саморозвитку всіляких природних систем.
Універсальність людського способу буття, родова сутність людини
виявляється в тому, що кожна конкретна людина уособлює людство. А кожна
конкретна дія, будь-який окремий вчинок мають у собі націленість на
відповідне реальне узагальнення суб’єкта діяльності навколишнього світу.
Це реальне узагальнення виявляється у предметах, що потрапляють у поле
зору діяльності людини. Наприклад, відкрита властивість певного предмета
(форма, якість та ін.) може переноситися на інші предмети. Форма
посудини з дерева переноситься на вироби зі скла, пластмаси, синтетики.
Найбільшою мірою узагальнююча здатність людини втілюється у знаряддях
праці. Системи знарядь праці є засобом освоєння людиною природи. Для
всього процесу праці властива узагальненість, яка є провідною рисою
також і духовного освоєння людиною світу: слово узагальнює, не кажучи
вже про мову як духовну культуру в цілому.
Зазначимо, що узагальненість практики найповніше реалізується у
загальнозначущості досвіду всієї людської діяльності. В досвіді
формуються найбільш стійкі, загальнозначущі, всезагальні орієнтири
поведінки людей, своєрідні загальнолюдські норми, цінності
світосприйняття. Коли кожна конкретна людина засвоює, оволодіває в
процесі соціалізації надбаним людством досвідом, цінностями, керується в
повсякденній поведінці виробленими орієнтирами, то це є необхідною
умовою високої культури людської діяльності.
Але тут виникає суперечливість, викликана можливістю неймовірного
зростання діяльнісного начала людини, її необмеженого втручання в саму
природу з метою підпорядкування її своїм цілям. Практика поєднує в собі
найхарактерніші, сутнісні властивості природи та сутнісні властивості
людини. Вона є своєрідним уподібнювачем закономірностей природи з
доцільністю людської діяльності. Не завжди такий збіг дійсний. Можна
навести багато прикладів, коли відбувається не продовження природи у
формах діяльності людини, а навпаки. Необхідно доцільно співвідносити
об’єктивні закономірності навколишнього світу і людського способу буття.
Ефективний, оптимальний варіант такої тотожності і є виявом справжньої
універсальності практики.
Функції практики
Відомо, що предметно-практичне відношення людини до світу виступає
матеріальною
передумовою теоретичного, духовного його освоєння, процесом і
передумовою становлення і розвитку людської свідомості та її
специфічного різновиду — пізнання. Його мета — відтворити об’єктивні
закономірності природної і соціальної дійсності, де здійснюється людська
життєдіяльність, а також розкрити спосіб буття людини. Трансформація
предметного тіла природи в предметний світ людського буття відбувається
на практиці завдяки праці, яка робить природу доступною процесові
пізнання.
Можна виділити такі функції практики: практика є основою пізнання;
джерелом і рушійною силою процесу пізнання; кінцевою метою пізнання;
критерієм істини.
Основою пізнання практика є тому, що вона — основа сукупного життя
людей, визначальний спосіб їхнього ставлення до світу. Пі-292
знання формується на грунті предметно-практичної діяльності суспільства
з перетворення природи і спочатку виступає одним із моментів цієї
діяльності. Але пізнання не просто має своєю основою практику — воно
саме є активним діяльним процесом ідеального освоєння дійсності, його ж
результати не лише відтворюють в ідеальній формі наявну дійсність, а й
відображають її об’єктивні закономірності з погляду перетворень і змін,
що їх вносить людина у дійсність практичною діяльністю. Пізнавальне
ставлення суб’єкта і об’єкта зароджується в межах практики, успішний
розвиток якої неможливий без освоєння об’єктивних закономірностей
дійсності.
Роль практики як основи пізнання полягає в тому, що завдяки
предметно-матеріальній діяльності людина ніби “втручається” в
об’єктивний природний процес і, змінюючи навколишній світ, відкриває
нові процеси і явища, які здатні ставати об’єктами подальшого пізнання.
Власне предметно-практична діяльність виступає “первісною базою”
пізнання, а логіка мислення є своєрідною трансформацією відповідних
трудових операцій. Мислення настільки логічне, наскільки буде логічним,
несуперечливим та послідовним сам процес діяльності.
Функція практики як основи пізнання означає, що всі сторони, форми і
моменти пізнання обумовлені самим розвитком практики. З розвитком
практичної діяльності розвивається і сама людина, її чуттєве сприйняття,
розширюється сфера відтворених властивостей за рахунок відображення
соціальних функцій предметів. Усі людські пізнавальні здібності, і
насамперед мислення, не дані людині від природи, вони формувалися на
основі й у процесі праці, суспільного виробництва. Кожна людина
навчається мислити разом із засвоєнням мови і надбаних людством знань.
Те, що вона може пізнавати і що стає об’єктом її пізнання, визначається
рівнем суспільства на конкретно-історичному етапі та рівнем, перш за
все, практично-перетворюючої діяльності. Практика виступає основою
пізнання ще й тому, що сприяє розкриттю внутрішньої сутності предметів і
явищ, котра розкривається тільки тоді, коли люди примушують предмети за
допомогою практики впливати один на одного, тобто взаємодіяти. Бо тільки
в русі, взаємозалежності предмети і явища набувають визначеності. Людина
за допомогою практики змінює предмет, дістає можливість розглядати його
зі всіх сторін, у всіх гранях, зв’язках, які недосяжні для пасивного
споглядання. Від рівня .розвитку практики, зокрема, залежить, наскільки
глибоко суб’єкт може осягнути об’єкт пізнання.
Практика виступає джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо
пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина
навчається змінювати дійсність. Потреби практичної діяльності породжують
конкретні наукові напрямки. Наприклад, давньоєгипетські жерці з великою
точністю могли здійснювати астрономічні розрахунки, визначати величину
площ, земельних ділянок, обчислювати обсяги та вирішувати багато інших
досить складних завдань, що виникають у ході практичної діяльності. Але
тільки в стародавній Греції ми вперше виявляємо науку у формі системи
теоретичного значення, оскільки для цього потрібен високий рівень
розвитку суспільства і предметно-практичної діяльності людей.
Практика є одночасно і кінцевою ціллю пізнання, оскільки мета пізнання,
зрештою, обумовлюється практичними потребами суспільства. Пізнання
відбувається не заради самого пізнання, воно виконує роль необхідної
умови революційно-практичної зміни суспільства. Особливо це характерно
для розвитку нашої країни на сучасному етапі, коли Україна досягла
державної незалежності, прагне побудувати правову державу, і,
грунтуючись на глибоких знаннях об’єктивних природних і соціальних
законів, подолати економічну кризу та досягти певного прориву у справі
реалізації економічних реформ. Проте пізнання має одночасно і відносну
самостійність, його взаємозв’язок із практикою носить складний
діалектичний характер. Практика стимулює розвиток пізнання, яке не
просто розвивається слідом за практикою, а й вирішує завдання, що
поставлені всім попереднім розвитком наукової думки людства. Тому цілком
логічно, що пізнання може випереджати практику і відповідним чином
направляти її. Але пізнання має лише відносну самостійність, тому воно
діалектичне пов’язане з практикою, визначається нею і стимулює
досягнення об’єктивно-істинного знання про існуючий світ.
Практика виконує також функцію критерію істинності наших знань, в
результаті своєї суспільної природи має всезагальний і необхідний
характер, набуває властивості безпосередньої дійсності, тобто є разом з
тим безпосередньою чуттєвою діяльністю. Практика виводить людину, так би
мовити, за межі суб’єктивності, бо є об’єктивним явищем, яке функціонує
у відповідності з об’єктивними законами матеріального світу. Ця двоєдина
природа практики забезпечує їй роль критерію істини: знання про реальний
світ, що втілюються в практиці, відповідним чином співвідносяться з
законами об’єктивного світу.
Практика як критерій істини діалектична за своїм характером: вона є
єдністю абсолютного і відносного. Якщо її розглядати як історичний
процес, то вона є абсолютним критерієм істини, якщо ж її взяти як окрему
практичну дію — відносним критерієм істини. Абсолютність практики як
критерію істини полягає в тому, що тільки вона є єдиним засобом,
здатним, зрештою, виявити об’єктивно історичний зміст наших знань. Але
розвиток практики обмежений рівнем розвитку суспільства на певному
конкретному етапі його історичного поступу. В цих умовах практика не
може повністю підтвердити або заперечити те чи інше теоретичне
положення, і в цьому плані вона є відносним критерієм істини. Іншими
словами, абсолютність практики як критерію істини в тому, що вона мовби
“приймає” рішення реалізувати мету, теоретичне положення; в той же час
власне практика розвивається, як і все суспільство, і тому ті знання,
які вона реалізує, є неповними і неточними, вони потребують подальшого
дослідження. В цьому відносність практики. Глибоке усвідомлення такого
діалектичного процесу розвитку практики як чуттєво-предметної,
соціально-історичної діяльності дало можливість реалізувати отримані
знання на практиці і сприяти водночас розвиткові власне практики.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
