.

Поняття суспільства. “Соціальне” та соціальна реальність (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3503
Скачать документ

Реферат на тему:

Поняття суспільства. “Соціальне” та соціальна реальність

З давніх часів кінцевим напрямом філософських учень були справи
громадські, оскільки загальнофілософські настанови були не самоціллю для
будь-кого з мислителів, а слугували базою для побудови розумової моделі
суспільного життя. Тому в усіх філософських системах минулого соціальна
проблематика є наскрізною або, принаймні, кінцевою. Поступово, але також
у межах філософії, набувала відносно самостійного значення так звана
філософія історії, головне завдання якої вбачали у пошуку прихованого
смислу історії, сутності та логіки історичного процесу. Пізніше
сформувалось поняття соціальної філософії для позначення тієї частини
філософського знання, яка спеціально і з найбільш загальних позицій
досліджує якісну своєрідність суспільства, структуру та взаємозв’язок
різних компонентів суспільного цілого. Якщо, починаючи з 30-х років ХХ
ст., термін “соціальна філософія”, завдяки працям так званих
неомарксистів Франкфуртської школи (ФРН), вживався головним чином на
Заході, то останнім часом він став широко вживаним серед фахівців і в
нашій країні. Із середини XIX ст. поруч з соціальною філософією
складалась ще одна дисципліна, яка досліджує суспільство, – соціологія.
Вперше термін “соціологія” запровадив у 1824 р. французький філософ
позитивістської орієнтації Огюст Конт (1798-1857), визнаний пізніше
засновником соціології як науки. Ужив він його у смислі “соціальної
фізики” як нової позитивної соціальної науки, науки про сумісне життя
людей. Однак предмет нової науки довгий час залишався невиразним. І хоча
досі немає загальноприйнятого розуміння предмета соціології, все ж це не
говорить про те, що серед учених нема більш-менш схожих поглядів на
специфіку соціології. Частіш за все у визначенні цієї науки її предмет
зводиться до взаємодії людей. Ось деякі приклади.

Російський учений, один з авторитетів західної соціології, який у 1922
р. вимушено покинув Росію, Пітірім Сорокін (1889-1968) так визначав
соціологію: ”Соціологія вивчає явища взаємодії людей між собою, з одного
боку, і явища, які виникають з цього процесу взаємодії, з іншого”.1
(1Сорокин П.А.Система социологии. Т.1. Социальная аналитика. Пгр., 1920.
С.2.) Німецький соціолог Леопольд фон Візе (1876-1969) також писав:
“Соціологія є вченням про соціальне, тобто про дії (Einwirkungen) людей
один на одного” і далі уточнював, що соціальне охоплює “прояви й
виявлення міжлюдського життя, що досліджуються у вигляді соціальних
процесів, соціальних відносин і соціальних утворень”.1 (1Цит. за:
Wallner Ernst. Soziologie. Einfuehrung in Grundbegriffe und Probleme.
Heidelberg. 1974. S. 11.) Група авторів одного типового американського
підручника з соціології подає останню як “наукове дослідження типів
людської взаємодії”.2 (2Dean J. Champion, Suzanne B. Kurth, Donald W.
Hastings, Diane K. Harris. Sociology. N.Y., 1984. P.2.)

Нині ця дисципліна, щодо предмету якої самі соціологи сьогодні вже
більш-менш порозумілися, стала дуже розгалуженою, але в ній все ж можна
помітити два полюси, до яких тяжіє соціологічне знання, – це теоретична
(загальна) соціологія і галузеві соціологічні дисципліни. Дискусії,
котрі нині ще можуть мати місце, торкаються співвідношення соціальної
філософії і теоретичної соціології. Існує думка, що на відміну від
філософії соціологія є досвідною наукою, бо вона має власну емпіричну
базу для узагальнень і її положення завжди можна перевірити в досвіді.
Однак за такою ознакою не можна провести чіткої границі між філософією й
соціологією, оскільки, як свідчать сучасні науковознавчі дослідження,
жодна з так званих досвідних наук не будується від самого початку тільки
на фундаменті досвіду, адже первісний відбір “фактів життя” вже
передбачає деяку вихідну теоретичну або світоглядну позицію. До цього
можна додати існування передумовного, неявного знання, яке формує у
дослідника певну попередню установку на відбір “потрібних” фактів,
привчає бачити в світі подій те, що відповідає прийнятій установці. Та й
сама філософія не така вже чиста від емпіричної завантаженості, її
узагальнення завжди мають цілком земне коріння. То ми б сказали, що у
своїх вихідних положеннях теоретична соціологія і соціальна філософія
десь збігаються і буває важко відрізнити в творах провідних мислителів
де, власне, йдеться про підвалини соціології, а де про
соціально-філософські ідеї. В тих випадках, коли соціолог-теоретик
ставить перед собою такі фундаментальні питання, як “Що таке
суспільство?”, “В чому полягають основи його існування?”, “Чим
суспільне життя відрізняється від природних процесів?”, “Що таке
“соціальність?” і схожі, без відповіді на які він не зможе почати своє
“суто соціологічне” дослідження, то такий соціолог безумовно
підіймається до соціально-філософського рівня міркування. Врешті-решт
теоретична соціологія і соціальна філософія живляться одна одною і
мають деякі схожі інтереси як щодо пошуку відповідей на фундаментальні
питання, так і щодо збагачення емпіричної бази узагальнень. Але при
всьому тому слід мати на увазі, що у кожній окремій галузі знання,
після започаткування її відносної самостійності, з часом розробляється
власна термінологія, складаються свої специфічні методи і спадкоємність
у предметі дослідження. Соціальна філософія залишає за собою у спадок
всі власне філософські підходи й засоби розгляду дійсності. Не порушуючи
цих традицій, звернемось до найбільш принципових положень щодо
суспільства.

Природно очікувати читачеві, що саме зараз було б вчасним навести
визначення поняття суспільства. Щоб не позбавляти нетерплячого читача
таких сподівань, можна на такий випадок скористатись готовим підручним
засобом із творів Карла Маркса: “Що ж таке суспільство, якою б не була
його форма? Продукт взаємодії людей”.1 (1Маркс К. Павлу Васильевичу
Анненкову//Маркс К., Энгельс Ф. Избр. соч. В 9-ти т.– М., 1985. Т.3.
С.524.) У Маркса є й інші, більш глибокі, варіанти відповіді, але
наведений, як найбільш простий своєю початковістю, навряд чи здатен
задовольнити вимогливого читача через надмірну абстрактність, в ньому
нічого не сказано про специфіку «продукту» взаємодії, не розкривається й
змістовна сторона “взаємодії”, її характер. Хоча все ж марксова
відповідь підкреслює і щось істотне, а саме – суспільство не є, скажімо,
Божим даром, з визначення не видно однозначно й того, що воно є
результатом свідомого людського утворення. З банально-самоочевидної
точки зору можна було б і не вигадувати тут якоїсь проблеми, а просто
підкреслити, що будь-яке суспільство, чи то конкретної країни, певної
епохи, чи то теоретично узагальненого типу, є сукупністю людських
індивідів, які зараз живуть і взаємодіють. Але звернемо увагу на таку
просту деталь: люди народжуються, зростають, розвиваються, живуть і
поступово відходять з життя, а певні форми їх взаємодії залишаються і
суспільство не розвалюється з кожною зміною поколінь. Значить форми
взаємодії більш стабільні, і чи не слід і їх, а може й перш за все їх,
включити в смисл поняття суспільства? Напевно. Але тут ми призупинимось
і повернемось до визначення суспільства після обговорення одного
допоміжного поняття – «соціальне».

Навіть неспеціалісту з гуманітарних наук впадає в очі вражаюча широта
вживання термінологічного додатка “соціальне” у різних словосполученнях:
“соціальна держава”, “соціальна структура”, “соціальна група”,
“соціальна робота”, “соціальне страхування”, “соціальна політика”,
“соціальна справедливість” тощо. Таких сполучень безліч, і більшість з
них мають значення на рівні модної упаковки, не несуть ніякого
смислового навантаження, або смисл цей дуже мізерний, будучи синонімом
слова “суспільний”, а оскільки все в нашому суспільному житті є
безумовно суспільним за походженням і наслідками, то такий додаток
видається просто зайвим. Але коли “соціальному” надається особливий,
винятковий смисл, котрий допоможе визначити поняття суспільства, тоді є
резон про нього поговорити.

За довгі роки накопичилась колосальна кількість спеціальної наукової
літератури з приводу особливого смислу «соціального», дискусії точились
десятиліттями і продовжуються до сих пір. І все ж видатний іспанський
філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955) мав всі підстави журитися:
«Ніколи не забуду, яким здивованим і зніяковілим я виявився, коли багато
років тому, усвідомлюючи своє невігластво, я, сповнений надії, кинувся у
відкрите море соціологічної літератури і зіткнувся з неймовірним фактом,
а саме: у книжках з соціології нема нічого певного про те, що ж таке
соціум, що таке суспільство. Більш того, прочитавши ці книги, ви не
тільки не знайдете в них точного визначення соціального, але і виявите,
що їх автори, добродії соціологи, навіть не спромоглися хоча б
скільки-небудь серйозно з(ясувати природу елементарних явищ, що
складають факти суспільного життя».1 (1Ортега-и-Гассет Х. Человек и
люди//Ортега-и-Гассет Хосе. “Дегуманизация искусства” и другие работы.
Эссе о литературе и искусстве. Сборник. – М., 1991. С. 230-231). І це
здебільшого дійсно так.

Однак ми не будемо тут удаватись до різних відтінків дискусії стосовно
«соціального». Розумно і виправдано з самого початку просто домовитись
про значення терміна, яким ми будемо користуватись при визначенні
поняття суспільства. Станемо розуміти під «соціальним» (якщо спеціально
не буде застережене інше вживання) наступне: соціальне2 – значить
сумісне, спільне, сукупне, яке передбачає також зазначення видів
сукупності з точки зору суб’єктів спільної діяльності, типів взаємодії,
результатів діяльності, відображення вказаної сукупності в свідомості
людей. [2 Від лат. socius – загальний, спільний; той, що знаходиться в
союзі. Від цього латинського слова походить і назва науки соціології, а
не від societ?s (товариство, об’єднання), як часто гадають.] Виходячи з
цього, можемо удатися до такого визначення суспільства: суспільство є
системною єдністю соціальних результатів діяльності людей. Наведена
дефініція має, принаймні, те достоїнство, що вона ємна. Але зворотною
стороною лапідарності завжди є деяка неповна ясність, яка походить від
непоясненого смислу вжитих термінів і словосполучень. Тому додамо
необхідні додаткові пояснення.

Люди відрізняються від інших природних істот зокрема тим, що мають
свідомість. Це значить, що людські вчинки творяться свідомо. Проте з
цього не випливає, неначе всі фактичні результати, наслідки вчинків
наперед свідомо визначені людьми. Соціальні результати – як правило,
опосередковані, побічні «продукти» людської діяльності, тої, яка
безпосередньо цілеспрямована на зовсім інше – на забезпечення життя,
відтворення його умов. Люди діють, будучи заклопотаними насамперед
задоволенням своїх матеріальних потреб. Прямуючи до їх задоволення, вони
менш за все замислюються про природу своєї соціальності (суспільності),
про її підтримку, про її типи і форми, про те, як вона складається, під
впливом яких факторів змінюється. Саме такий, здебільшого побічний,
результат діяльності людей і цікавить соціальну філософію. Ближній
соціальний результат може бути й заздалегідь спланованим, свідомо
досягнутим, але більшість результатів (особливо віддалених) у вигляді
форм, типів соціальності, механізму їх функціонування складались і
складаються як побічні наслідки людської життєдіяльності.

Певного пояснення потребує вираз “системна єдність”, який походить від
уявлення про “систему (з грец. ??????? – з’єднання.). Великий внесок у
загальну теорію систем належить канадсько-американському вченому
австрійського походження Людвігу фон Берталанфі (1901-1972), який
вказував: “Теоретики системного аналізу згодні в тому, що поняття
системи не обмежується матеріальними явищами і може бути пристосованим
до будь-якого “цілого”, яке складене з “компонентів”, що взаємодіють.”1
(1 Людвиг фон Берталанфи. Общая теория систем – критический
обзор//Исследования по общей теории систем. М., 1969. С. 61.) Тут
згадано про такі складові характеристики системи як елементи
(компоненти) об’єкта, їх взаємодію і результуючий ефект взаємодії –
цілісність об’єкта. До цього можна додати не менш класичне загальне
розуміння системи, яке наведено іншим американським вченим Расселом
Акофом: “Термін “система” використовується для позначення широкого класу
явищ. Ми говоримо, наприклад, про філософські системи, системи чисел,
системи зв’язку, системи управління, системи освіти, системи зброї.
Деякі з них є концептуальними конструкціями, інші – фізичними
сутностями. Початково, в широкому смислі й не дуже точно систему можна
визначити як усяку сутність, концептуальну або фізичну, яка складається
з взаємозалежних частин.”2 (2 Рассел Л. Акоф. Системы, организации и
междисциплинарные исследования//Исследования по общей теории систем. М.,
1969. С. 145.) Базуючись на узагальненнях досягнень у сфері системних
досліджень, зроблених свого часу Блаубергом І.В. і Юдіним Е.Г.3
(3Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Становление и сущность системного подхода.
М., 1973. С. 61-64.), виділимо характеристики, якими відзначаються
об’єкти системної якості:

Цілісність. Ця характеристика вказує на те, що система протистоїть
своєму оточенню (середовищу), і що властивості й функції елементів
системи визначаються їх місцем у межах цілого.

Зв’язки. Цілісність забезпечується системотворчими зв’язками, тому при
системному аналізі першочергову увагу звертають на вилучення таких
зв’язків .

Структура і організація. Цими поняттями виражається упорядкованість
системи і її спрямованість, що забезпечується усталеністю зв’язків.

Управління – різноманітні за формою і “жорсткістю” способи зв’язку
рівнів системи, які забезпечують нормальне функціонування й розвиток
системи.

Ціль (цілеспрямований характер поведінки). Властива системам , які мають
власний “орган” управління.

Самоорганізація. Вона властива системам цілеспрямованого характеру
поведінки.

Коротко кажучи, системні об’єкти відзначаються цілісністю,
організованістю, наявністю інформаційних потоків, в них обов’язковими є
зв’язки, що творять систему. Системи мають самостійність відносно
середовища, але обмінюються з ним речовиною і енергією, абсолютно
замкнених систем нема. Підхід до суспільства як специфічного системного
утворення з названими загальними характеристики став нині найбільш
поширеним у соціальній філософії.

У зв’язку з визначенням суспільства через поняття системи, яка
складається з взаємозв’язаних елементів, виникає потреба додати
пояснення щодо елементів суспільства-системи. Одразу виникає бажання
назвати людських індивідів найпершими складовими елементами. Десь у
кінцевому рахунку, у субстратному вимірі – це так, бо без людей абсурдно
говорити про існування суспільства. Та водночас люди самі є певним
“соціальним результатом”, і діють вони як функціональні одиниці цілого
(суспільства). І тут слід погодитись з Карлом Марксом, який писав:
“Суспільство не складається з індивідів, а виражає суму тих зв’язків і
відносин, в котрих ці індивіди знаходяться один з іншим.”1 (1 Маркс К.
Экономические рукописи 1857-1859 годов. Часть первая.//Маркс К. и
Энгельс Ф. Сочинения. Изд. второе. Т. 46, ч. 1. М., 1968. С. 214.) Маркс
не був наївним і розумів, що без людей нема суспільства, але суть
полягає в акцентах – при визначенні суспільства першим слід підкреслити
те, що робить із простого конгломерата індивідів системну єдність. І
вже коли йдеться про перелік елементів суспільства-системи, то до їх
числа будуть зараховані не тільки функціонально визначені індивіди, а й
багато інших функціональних одиниць, в тім числі й світ артефактів,
тобто предметів, створених людьми.

Непроста проблема початкового підходу до суспільства і його елементів
суперечливо виявилась у теоретичній соціології в розбіжностях
“індивідуалістичної” і “колективістичної” методологічної установки.
Перша, яку пов’язують з німецьким соціологом Максом Вебером (1864-1920),
схильна пояснювати факти суспільного життя, спираючись на знання про
індивідів, про їх свідомість, дії, рішення. Друга установка знайшла
чіткий вияв у позиції класика сучасної західної соціології Еміля
Дюркгейма (1858-1917), який віддавав перевагу таким поняттям як
“колективна свідомість”, “органічна солідарність”, що вказує на
надіндивідуальний характер багатьох суспільних явищ і їх першість
відносно індивідів.

Існує багато соціальних продуктів людської діяльності, тобто таких, які
визначають, забезпечують сумісність життя людей або просто свідчать про
своє неприродне походження. І у широкому розумінні слова “соціальною”
якісністю помічене все, що включено у вир сумісного життя людей. Цей
загальний результат діяльності людей і сама їх діяльність складає те, що
можна назвати соціальною реальністю. Ми тут робимо перехід до цього
поняття, з єдиною метою – відійти на час від іншого, надто
зобов’язуючого, поняття суспільства, щоб зосередитись на з’ясуванні
субстанції тієї реальності, яку ми за способом її існування називаємо
суспільством.

На завершення вкажемо на одну поширену помилку, яка дорого коштувала як
науці, так і практиці. Йдеться про тривале ототожнення, з одного боку,
природи і суспільства, з другого – суспільства і держави. Що стосується
першого, то були і досі є такі філософи, які уподібнювали суспільне
життя людей природним процесам, не вбачали ніякої специфіки соціального,
виводили людські характеристики зі способів взаємодії “суспільних”
тварин. Тут маються на увазі різні натуралістичні течії, на зразок
соціал-дарвінізму. Варто нагадати, що були й протилежні вчення, в яких
ішлося про принципову, радикальну відмінність суспільства, де панує суто
духовне начало.

З іншого боку, серед мислителів довгий час панувало ототожнення
суспільства і держави, і тому суспільство “відкрили” порівняно недавно.
Лише Арістотель був наблизився до того, щоб розуміти суспільство як
окреме утворення, але не розвинув цієї думки і сходив до позиції свого
вчителя Платона, для якого держава й суспільство безперечно було одним і
тим же самим. І тільки завдяки працям економістів XVIII ст., що
усвідомили окремішність “громадянського суспільства” як царини, де
тчеться тканина “сумісності”, наукова думка визнала нарешті нетотожність
понять “суспільство” і “держава”.

Література:

Бхаскар Рой. Общества//Социо-логос. М., 1991. С. 219-240.

Вебер Макс. Про деякі категорії соціології розуміння//Макс Вебер.
Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. С. 104-156.

Дёмин М.В. Природа деятельности. М., 1984.

Дюркгейм Эмиль. Социология. Её предмет, метод, предназначение. М., 1995.

Каган М.С. Человеческая деятельность (Опыт системного анализа). М.,
1974. С. 3-111.

Кемеров В.Е. Концепция радикальной социальности//”Вопросы философии”,
1999, №7. С. 3-13.

Кривуля А.М. Диалектика общественных отношений и человеческой
деятельности. Харьков, 1988. С.22-36; 55-90.

Маркс К. К критике политической экономии. Предисловие.// Маркс К.,
Энгельс Ф. Избр. соч. В 9-ти т.– М., 1986. Т.4. С. 136-140.

Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология. (Фейербах. Противоположность
материалистического и идеалистического воззрений)// Маркс К., Энгельс Ф.
Избр. соч. В 9-ти т.. – М., 1985. Т.2С. 9-76.

Международный конгресс по теории деятельности//Вопросы философии, 1996,
№5. С. 52-79.

Момджян К.Х. Введение в социальную философию. М., 1997. С. 84-229.

Парсонс Т. Система современных обществ. М., 1998. С. 15-45.

Теория общества. Сборник. М., 1999.

Штомпка Петр. Социология социальных изменений. Гл. 15. Социальное
становление: сущность исторических изменений. М., 1996. С. 268-276.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019