.

Поняття про мораль. Мораль та інші форми суспільної свідомості (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1495 4656
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Поняття про мораль.

Мораль та інші форми суспільної свідомості”

ПЛАН

1. Поняття про мораль, її складові

2. Первісні форми моралі

3. Мораль і звичай

Використана література

1. Поняття про мораль, її складові

Етимологічно термін «мораль» походить до латинського слова «mos»
(множина «mores»), що позначає «вдача». Інше значення цього слова –
закон, правило, розпорядження. У сучасній філософській літературі під
мораллю розуміється моральність, особлива форма суспільної свідомості і
вид суспільних відносин; один з основних способів регуляції дій людини
в суспільстві за допомогою норм.

Мораль виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати
поводження людей у різних сферах їхнього життя. Мораль вважається одним
із самих доступних способів осмислення людьми складних процесів
соціального буття. Корінною проблемою моралі є регулювання взаємин і
інтересів особистості і суспільства.

Моральні ідеали, принципи і норми виникли з представлень людей про
справедливість, гуманність, добро, суспільному благу і т.п. Поводження
людей, що відповідало цим представленням з’являлося моральним,
протилежне – аморальним. Іншими словами, морально те, що, на думку
людей, відповідає інтересам суспільства й індивідів. Те, що приносить
найбільшу користь. Природно, що ці представлення мінялися від століття
до століття, і, крім того, вони були різні в представників різних шарів
і груп. Звідси ж виникає специфічність моралі в представників різних
професій. Усе сказане дає підставу говорити, що мораль має історичний,
соціально-класовий і професійний характер.

Сфера діяльності моралі широка, але проте багатство людських відносин
можна звести до відносин:

індивіда і суспільства;

індивіда і колективу;

колективу і суспільства;

колективу і колективу;

людину і людину;

людини до самої себе.

Таким чином, у рішенні питань моралі правомочно не тільки, колективне,
але й індивідуальна свідомість: моральний авторитет кого-небудь залежить
від того, наскільки правильно він усвідомлює загальні моральні
принципи й ідеали суспільства і відбиту в них історичну необхідність.
Об’єктивність підстави саме і дозволяє особистості самостійно, у міру
власної свідомості, сприймати і реалізовувати суспільні вимоги,
приймати рішення, виробляти для себе правила життя й оцінювати що
відбувається. Тут устає проблема співвідношення волі і необхідності.
Правильне визначення загальної підстави моралі ще не означає
однозначного виведення з нього конкретних моральних норм і чи принципів
безпосереднього проходження індивіда «історичної тенденції». моральна
діяльність включає не тільки виконання, але і творчість нових норм і
принципів, перебування найбільш відповідаючих сучасності ідеалів і
шляхів їхнього здійснення.

Безцільно шукати точне визначення сутності моралі, це безуспішно
намагалися зробити ще в стародавності. Можна лише позначити основний
каркас понять, що «складають» цю науку:

Моральна діяльність – найважливіший компонент моралі, що виявляється у
вчинках. Учинок, чи сукупність учинків, що характеризує поводження
особистості, дає представлення про її справжню моральність. Таким чином,
тільки діяльність і реалізація моральних принципів і норм дають
особистості право на визнання в неї справжньої моральної культури.
Вчинок у свою чергу містить три компоненти:

Мотив, – морально усвідомлене спонукання зробити чи вчинок же мотивація,
– сукупність мотивів, що означає перевагу тих чи інших цінностей у
моральному виборі, індивіда здійснюючого вчинок. Наприклад, …Два
приятелі, працівники Кисневого заводу, сиділи у випарника. Стояло жарке
літо. Один з них сказав: «Добре б зараз остудитися!». Інший швидко
відвернув заслінку, у результаті чого що сказав, був заживо заморожений,
що вирвалися парами кисню …

Здавалося б, у даному випадку немає прямих спонукань до здійснення
злочину, і тут злочинний результат не збігається з мотивами і цілями
дії. Тут мотивація, є на перший погляд, неадекватної зробленому діянню.
Це діяння, скоріше можна назвати безмотивним, однак «згорнутість
мотиву», його ситуативна обумовленість не означає його відсутності. У
даній імпульсній дії не було злочинної мети і відповідного мотиву, але
тут спрацювала стереотипна готовність діяти легковажно, бездумно, під
впливом окремих ізольованих представлень …

Результат,– матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають визначене
значення.

Оцінка навколишніми, як самого вчинку, так і його результату і мотиву.
Оцінка учинку виробляється в співвіднесенні з його соціальною
значимістю: його значенням для тієї чи іншої людини, людей, колективу,
суспільства і т.д.

Отже, учинок ця не всяка дія, але дія суб’єктивна мотивоване, що має
для кого-небудь значення і тому зухвале до себе визначене відношення
(оцінку). Учинок може бути моральним, аморальним чи позаморальним, але,
проте, що піддається оцінці. Наприклад, … підняти підрозділ в атаку
морально, але якщо атака безрозсудна і приведе до безглуздої загибелі,
те цей учинок не тільки аморальний, але і злочинний.

Моральні (моральні) відносини – відносини, у которие вступають люди,
роблячи вчинки. Моральні відносини являють собою діалектику
суб’єктивного (спонукання, інтереси, бажання) і об’єктивного (норми,
ідеали, удачі) з який приходиться вважатися, і які мають для індивідів
імперативний характер. Вступаючи в моральні відносини, люди покладають
на себе визначені моральні зобов’язання і разом з тим покладають на себе
моральні права.

Моральна свідомість – містить у собі пізнання, знання, вольове
спонукання і визначальне вплив на моральну діяльність і моральні
відносини. Сюди також відносять: моральна самосвідомість, моральну
самооцінку. Моральна свідомість завжди аксиологічно, тому що в кожнім
своєму елементі воно укладає оцінку з позиції виробленої системи
цінностей і спирається на визначену сукупність моральних норм, зразків,
принципів традицій і ідеалів. Моральна свідомість як система оцінок зі
знаками чи плюс мінус, відбиває дійсність крізь призму схвалень і
осудів, через протилежність добра і зла, відношення і діяльність,
наміри – ці категорії в питаннях етики мають першорядне значення.
Аристотель, вперше в європейській етиці всебічно розглянув поняття
«намір», розумів його саме як підставу чесноти і свідомо протиставляв,
відрізняв від волі і представлення («Никомахова етика», книга III,
р.4, 5, 6, 7). Намір не має справа з тим, що неможливо здійснити, а
спрямовано на те, що у владі людини, воно стосується засобів досягнення
мети (не можна сказати: я маю намір бути блаженним) на відміну від волі
взагалі, яка може мати справа з неможливим (бажання безсмертя,
наприклад), і направляти на те, що поза нашою владою (бажання
перемоги тому чи іншому атлету в змаганні), стосується цілей людини.
Раціональне зерно думки Аристотеля, відповідно до якої намір стосується
засобів, а воля – цілей людської діяльності, полягає в тому, що змістом
наміру можуть бути, як правило, мети здійсненні, реальні, узяті в
єдності з засобами їхнього досягнення. Намір також не є
представлення. Перше завжди практично орієнтовано, виділяє у світі
тільки те, що у владі людини, друге простирається на усіх: і на вічне,
і на неможливе; перше розрізняється добром і злом, друге – істинністю і
хибністю; перше є вказівка до дії, говорить про те, чого домагатися
і чого уникати, що робити з предметом; друге аналізує, що таке сам
предмет і чим він корисний; перше хвалять, коли воно погодиться с
боргом, друге – коли воно істинно; перше стосується того, що відомо,
друге того, що нам невідомо. До того ж, завершує свою порівняльну
характеристику Аристотель, кращі наміри і кращі представлення
зустрічаються не в тих самих людей. Власна істотна ознака наміру
Аристотель вбачає в тім, що йому передує попередній вибір, зважування
мотивів, під якими він насамперед розуміє різну роль розуму, що
спонукує, і задоволень: « Воно є щось, що обирається переважно перед
іншими».

2. Первісні форми моралі

Основна суспільна функція моралі, яка визначає специфіку її соціального
буття, — це функція регуляції людської поведінки та міжлюдських
стосунків.

Жодне суспільство не може скластися й існувати на ґрунті хаотичного
зіткнення сліпих егоїстичних інтересів, нічим не нормованого й не
впорядкованого. Такий гіпотетичний стан нульової впорядкованості
суспільного життя англійський філософ Т. Гоббс (1588—1679)
охарактеризував як «bellum omnium contra omnes» («війну всіх проти всіх»
— лат.). Нестерпність такого стану суспільства змушує людей, на думку
Гоббса, укласти між собою своєрідну угоду, соціальний договір, який,
обмежуючи на засадах взаємності права кожного індивіда, тим самим має
гарантувати реалізацію основних серед них, передусім права на життя і
його захист (що передбачає виникнення держави й закону).

Втім, ще до Гоббса ідею соціального договору висували мислителі пізньої
античності; в XVI ст. ми знаходимо її в нідерландського соціолога й
правника Г. Греція (1583—1645); згодом її розвивали такі видатні
мислителі, як Дж Локк, Б. Спіноза, І. Кант, Ж. Ж. Руссо. Це уявлення
відбивало переконання в іманентності (внутрішній притаманності)
суспільному життю людей певних форм його нормативної регламентації.

Реально ми бачимо, що вже в первісному людському колективі в міру його
виходу за межі загально-біологічних детермінант поведінки — інстинктів
стадності, збереження виду, материнського інстинкту — починає
утверджуватися і розгалужуватися система власне нормативної регуляції
життя, тобто такої, що в той або інший спосіб звертається до людської
свідомості. Набуваючи інколи у своїх конкретних проявах

уже цілком осмисленого характеру, ці первісні поведінкові норми являють
разом з тим приклади такої жорстокості, такої цілісності й всеосяжності
тиску на людського індивіда, подібні до яких ми навряд чи знайдемо в
усій подальшій історії людства. В примусовості цих норм синкретично
(нерозчленовано, до майбутнього розмежування) поєднувався вплив магії,
звичаю, міфу, а також того, що в пізніші часи дістало назву моралі, —
недарма в літературі інколи йдеться про «мононорми» первісного
життєустрою.

Яскравим прикладом таких «мононорм» є вироблена в родовому суспільстві
система заборон — табу або табуація (з полінезійської). Те, що відомо
сучасним дослідникам про феномен табу, дає підстави вбачати в ньому
складний, але цілісний комплекс уявлень, в основі якого — категорична
заборона певних дій і намірів, спрямованих на «недоторканні» об’єкти, що
збуджують відчуття смертельного жаху, загрози — й водночас благоговіння,
принадності, якщо не звабливості.

Наскільки ми можемо судити, табу були пов’язані насамперед із забороною
інцесту — статевих зв’язків між родичами, а також з культом тотему —
священної тварини, ім’ям якої називав себе даний рід. З розвитком
первісного людства з’являються все нові й нові різновиди табу; якщо
звести їх у єдиний перелік, він налічував би тисячі заборон. Серед
найважливіших груп табу можна навести такі: захист вогню і житла; захист
трудових операцій; захист знарядь праці і зброї; захист важливих осіб —
вождів, жерців; захист слабших членів племені — жінок, дітей, старих;
захист від небезпек, пов’язаних з дотиком до трупа; обмеження щодо
вживання певних видів їжі; заборони й обмеження, пов’язані з певними
важливими актами та фазами особистого життя (ініціаціями, статевим
актом, пологами, шлюбами, місячними та ін.); захист власності тощо.

Можна припустити, що вся сукупність подібних табу загалом задовольняла
потребу в захисті найважливіших елементів життєдіяльності даного
родового колективу. Хоча пояснити походження тих чи інших конкретних
форм табуації іноді буває вкрай важко. Так, критичним питанням історії
первісної моральності залишається проблема табуювання інцесту.
Стимулююче значення цієї категоричної заборони сумнівів не викликає —
прогрес в усвідомленні завдяки їй усієї системи кревних зв’язків,
досягнення більшої згоди й співробітництва в межах родової спільності,
нарешті, загальне зростання на цьому тлі людської свідомості говорять
самі за себе. Але чому була введена сама ця заборона? Гіпотез щодо цього
існує чимало, але безсумнівних серед них поки що нема. Якщо, скажімо,
виходити з ідеї про шкідливість кровозмішення для нащадків, то як могли
про це знати первісні люди, для яких був загадкою зв’язок між статевим
актом і народженням дитини? На сьогодні існують психоаналітичні,
семіотичні, економічні (боротьба за жінку як робочу силу) та інші
пояснення цього воістину поворотного пункту в історії людської
моральності. Можливо, втім, що саме тут ми стикаємося з тією межею, на
якій в соціальну й культурну історію моральності втручаються більш
загальні антропологічні та буттєві чинники.

В будь-якому разі в процесі становлення специфічних форм моральної
регуляції важливим виявляється сам механізм дії табуаційної заборони. З
одного боку, ця заборона діє на людину всеохоплюючим і невідворотним
чином. 3. Фрейд у книзі «Тотем і табу» описує випадок, коли запальничка
маорійського вождя одного разу призвела до загибелі кількох чоловік з
його племені. Вождь свою запальничку загубив, а ці люди знайшли її й
почали нею користуватися. Коли ж вони дізналися, кому ця запальничка
належить (а всі речі вождя табуйовані), то вмерли від жаху. Відомо
багато подібних прикладів. Так, здорова людина могла вмерти наглою
смертю, дізнавшися, що поснідала їжею вождя, тощо.

З іншого ж боку, істотним є іманентний характер покарання в разі
порушення табуаційної заборони. Людину може ніхто не карати; без усякого
втручання ззовні, навіть коли немає жодних свідків її «жахливого»
вчинку, вона сама, так би мовити, відкривається для покарання: впадає в
депресію, тяжко захворює, інколи, як бачимо, і вмирає. В цій характерній
ознаці механізму реалізації заборони-табу неважко розпізнати прообраз
майбутньої автономної моральності.

Звичайно, чистої моралі в первісному суспільстві ще не існувало, як не
було там і чистого мистецтва, чистої філософії чи навіть чистої релігії,
чистої духовності загалом — панував магічний синкретизм. І все ж
протягом усієї первісної історії людства відбувалося поступове
нагромадження елементів і ознак, що згодом утворили якісно специфічний
феномен моралі: піклування про старих, дітей і жінок, своєрідна
дисципліна праці й співробітництва, певна культура людських стосунків,
усталена система виховання, зокрема й морального. Палеолінгвістика
свідчить, що вже в давньому кам’яному віці (палеоліті) люди мали
уявлення про добро, обов’язок, совість та деякі інші фундаментальні
моральні категорії. Так, у мові тасманійців — народу, який жив за умов
палеоліту ще в минулому столітті, аж поки не був винищений
колонізаторами, — дарма що ця мова налічувала лише кількасот слів, уже
присутні терміни «добрий», «злюка», «сором» та ін.

Суттєві «передморальні» моменти (або, точніше, такі, що включають певний
моральний зміст, котрий поступово виокремлюється) властиві, як ми
бачили, і розвиткові первісних форм регуляції поведінки людини.

Проте власне з мораллю як особливим суспільним феноменом і притаманними
їй формами нормативної регуляції ми починаємо мати справу пізніше, коли
розкладається первісний синкретизм людського буття і, зокрема, давня
«мононорма» поступається місцем диференційованим упорядковуючим і
регулятивним впливам цивілізації, що народжується. Саме з розвитком
господарства й торгівлі, утвердженням нових соціально-економічних засад,
що підривали замкненість традиційних родоплемінних колективів,
формуванням власне суспільних станів і класів, появою держави, що
закріплює і каталізує всі ці процеси, — виникає потреба в становленні
якісно різних способів регуляції людського життя, вже не пов’язаних з
єдиним родовим або племінним центром.

Коли ж така потреба виникає (для південної Європи це в основному епоха
пізнього неоліту й бронзовий вік — кінець III — початок І тисячоліття до
н. е.) — в житті людського суспільства відбуваються знаменні зміни.
Концентрація релігійно-магічних функцій у певних пунктах соціального
часу й простору звільнює місце для розгортання раціонально-світських
регуляторів людської поведінки. В цій останній сфері виникає й
утверджується право, тобто система соціальних норм та відносин,
додержання яких забезпечується силою і авторитетом держави. Як відомо з
історії, перші системи права утворювалися звичайно шляхом відбору і
санкціонування традиційних, спонтанно сформованих звичаїв («звичаєве
право»), загальнообов’язкових релі-і гійних норм тощо. Згодом, однак, у
процесі розвитку права дедалі більшою мірою починає виявлятися його
власна якісна специфіка, власні системні ознаки. Поряд із правом
виділяється, набуває специфічних рис і мораль.

Що ж є характерним саме для моралі як специфічної форми регуляції
людської поведінки?

В пошуках відповіді на це запитання звернімо увагу насамперед на
існування в цивілізованому суспільстві двох принципово різних форм
нормативної регуляції, що доповнюють одна одну, — регуляції
інституційної й позаінституційної.

Термін «інститут» (від лат. institutum — устрій, установа) вживається в
сучасній соціології у двох дещо відмінних значеннях. По-перше,
соціальним інститутом нерідко називають будь-яку історично усталену
форму організації й регулювання суспільного життя; у цьому розумінні
мораль, звичайно, є одним з інститутів, так само як звичай, наука,
мистецтво та ін., — нарівні з інститутами власності, поділу праці,
успадкування тощо. По-друге, однак, інститут постає саме як «установа»,
що має певну опредметнену форму й цілеспрямовано створена для поєднання
індивідів і регуляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій. Якщо
виходити з такого визначення, мораль інститутом не є (так само як
звичай, мистецтво тощо), і моральну регуляцію неможливо вважати
регуляцією інституціональ-ною. Цим вона передусім і відрізняється від
правової регуляції, здійснюваної владою та авторитетом такого потужного
й безсумнівного соціального інституту, як держава.

Зазначене розмежування не є чимось абстрактним чи схоластичним: саме на
його ґрунті можна найчіткіше уявити принципову відмінність між мораллю і
правом в аспекті, який ми тут розглядаємо.

Мораль і звичай

Нагадаймо, що мораль і право репрезентують, відповідно, позаінституційну
й інституційну форми регуляції людської поведінки; під цим кутом зору
вони тут і розглядалися. Проте як інституційна регуляція не зводиться
тільки до правової — власне кажучи, її прикладом може бути будь-яка
діюча в суспільстві організація, що так чи інакше визначає права й
обов’язки своїх членів, — так і мораль є далеко не єдиним механізмом
регуляції позаінституційної. Суттєвим для уточнення специфіки моралі як
суспільного явища постає в цьому зв’язку її порівняння з такою формою
позаінституційної ж регуляції людської поведінки, як звичай.

Подібно до моралі, звичаї також складаються спонтанно в житті конкретних
людських спільнот. Порівняно з правом і мораллю звичаї найглибше
вкорінені в первісному синкретизмі, в давній історії людства. (Ми не
можемо говорити про первісне право, але про первісні звичаї — цілком.)
Саме звичаї, хоча це не завжди усвідомлюється, є найбільш глибокою і
масовою формою регуляції й нашого сьогоднішнього життя — в переважній
більшості випадків, спілкуючись із людьми, реалізуючи свої цілі тощо, ми
діємо, спеціально не розмірковуючи над цим, просто так, як це заведено,
як це звично для нас і тих, хто нас оточує. Це стосується як
повсякдення, так і свят, урочистостей тощо. Лише стикаючися з
неординарними ситуаціями й проблемами, різного роду несподіванками, ми
мусимо відступати від звичайної — звичаєвої — колії й шукати
нетривіальних шляхів, зокрема й у галузі моралі.

Зважаючи на це, впорядковуюче значення звичаю в суспільному житті
справді важко переоцінити — так само як і значення традицій, усталених
навичок людського мовлення і мислення, що сполучають наше сьогодення з
історичним досвідом людства. Руйнування усталених звичаїв, як показує
багата на соціальні й культурні катаклізми історія XX ст., —процес
болісний, що веде до примітивізації й розкладу людських стосунків,
породжує хаос і дезорієнтацію. Недарма й сьогодні так гостро стоять
питання відродження звичаєвої структури людського буття — це, так би
мовити, той хліб моральності, без якого вона — аж до щонайвищих своїх
проявів — існувати не може.

Проте, віддаючи звичаям належне, зважимо все ж і на їхню принципову
відмінність від моралі. Якщо спробувати сформулювати найзагальніший
принцип звичаю як такого, він, як зазначається в літературі, мав би
вимагати: Роби так, як роблять усі! Дотримуючись звичаю, а маю діяти
так, як діади за подібних обставин мої діди-прадіди, як діють мої сусіди
та знайомі. Виправданням або обґрунтуванням того чи іншого вчинку тут є
наявність певного прецеденту і сформованих ним чекань: те, що має бути,
цілком зумовлюється тим, що було й є, тим, що заведено, узвичаєно.

На відміну від цього мораль ґрунтується на дещо іншій засаді, від людини
вона вимагає: роби так, як мусять робити всі! Отже, перед тим, як
учинити щось, я маю щонайперше спитати себе не про те, як повівся би на
моєму місці мій сусід або прадід, а про те, чого в даній ситуації
вимагає від мене мій обов’язок. Таким чином, мораль у порівнянні зі
звичаєм вводить принципову відмінність між сущим і належним, між тим, що
було й є, і тим, що має бути. Прецедент для неї вже не є кінцевим
виправданням будь-якого вчинку або утримання від нього. Як зазначав
творець етики категоричного імперативу І. Кант, навіть якщо б я знав, що
за всю історію людства ніхто ще не виконав свій обов’язок належним
чином, це не звільнило б мене від необхідності свій власний обов’язок —
виконати, виконати його тут і тепер. Адже ця моральна необхідність
залежить не від емпіричних зв’язків і прецедентів, що їх я можу
спостерігати в минулому, а лише від внутрішніх вимог самої сфери
обов’язковості як такої.

Звідси випливає, що й усе суще, все людське буття мораль не може
приймати в силу самого лише факту його наявності у світі. Моральна точка
зору виходить із того, що саме існування і повторення чогось нехай
навіть протягом століть ще не свідчить про те, що так воно й має бути;
давня несправедливість, навіть освячена звичаєм, справедливістю від
цього ще не стає і з позицій морально належного може бути засуджена так
само, як і несправедливість, скоєна вчора або сьогодні. Із сказаного
випливає як докорінна відмінність, так і взаємодоповнюваність звичаю і
моралі в суспільному житті. Сила звичаю — могутня підвалина, що
цементує, скріплює наявний устрій людського буття і взаємин, забезпечує
усталеність у його функціонуванні. Що ж до моралі, то вона може
підсилювати дану роль звичаю, якщо, виходячи з власних критеріїв, вважає
існуючий стан речей виправданим і належним. Якщо ж ні — мораль постає як
революціонізуючий чинник, що протистоїть консерватизму звичаю і
спрямований на його подолання.

На чиєму ж боці правда в цій давній суперечці звичаю і моралі?

Якщо не обмежуватися вузько традиціоналістською чи, навпаки,
моралізаторською точкою зору, а спробувати поглянути на справу ширше —
мусимо визнати, що трапляється по-різному. В багатьох конкретних
випадках рацію, безперечно, має мораль, і засудження нею тих або інших
звичаїв слід розглядати як свідчення їхньої історичної вичерпаності.
Так, у засудженні кровної помсти, людських жертвопринесень, рабства
мораль, звичайно ж, була права; цю її правоту підтвердив наступний
розвиток людства. І тепер ми нерідко стикаємося з таким моральним осудом
звичаїв давньої й недавньої минувшини, в обґрунтованості якого
сумніватися не доводиться.

Разом з тим цілком очевидно, що й звичаї виникають не на голому місці.
Якими б архаїчними чи абсурдними вони часом не здавалися, потрібно
зважати на те, що в них акумульовані життєвий досвід і мудрість багатьох
поколінь — досвід і мудрість, що не завжди відкриваються короткочасному,
не дуже проникливому поглядові людини, зануреної в актуальні проблеми
власного сьогодення.

Через це в моралістичній критиці тих або інших звичаїв, за якими стоїть
вікова традиція, треба, взагалі кажучи, бути обережними й не поспішати,
як мовиться, разом з водою вихлюпувати й дитину. Засуджуючи, скажімо,
звичаї, пов’язані з утвердженням нерівності статей, з антигуманним
приниженням жінки, чи ж варто, як ми це нерідко спостерігаємо нині,
доводити цю зрівняльну кампанію аж до тієї абсурдної межі, за якою
втрачається сам виплеканий віками антропокультурний образ жіночності — а
відповідно і чоловік відчуває все менше спонук розвивати свої, власне
чоловічі чесноти?

На відміну від сфери права тут, у відносинах між звичаєм і мораллю,
чітких, заздалегідь визначених критеріїв розмежування бути, зрозуміло,
не може — все вирішує наша здатність осмислити кожен конкретний випадок,
наші тактовність і почуття міри, що є загалом одними з найважливіших
культуротворчих здатностей людини.

Використана література

Дробницкий О.Г. Понятие морали: Историко-критический почерк. – М., 1984.

Малахів В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. Посібник. – К., 2000.

Фуллер Л.Л. Мораль права. – К., 1999.

PAGE

PAGE 6

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020