Реферат на тему:
Політичні системи суспільства
Одним з важливіших елементів життєдіяльності суспільства є політика.
Філософ Стародавньої Греції Платон говорив: «Політика -мистецтво, яке
прямим плетінням з’єднує права мужніх і розсудливих людей, об’єднуючи їх
життя однодумністю і дружбою і створюючи найпрекраснішу, ніжнішу з
тканин». Політика є мистецтво можливого. Лексикограф Володимир Даль
відмічав: «Політика – наука державного управління». Філософ Річард
Лафоллет говорив, що «політика – це економіка в дії».
Природно, життя людини завжди виступало і виступає життям політичним.
Можливо, тільки первісні племена вільні від політики. Та навіть спільне
полювання, не кажучи уже про міжплемінні контакти, в чомусь мали
політичний характер. Спільне ж життя суспільства, всі його сторони:
праця, побут, дозвілля, соціальна активність – пройняті політикою,
забарвлені в політичні тони. Повсюди в людських відносинах можна виявити
політику, але не все, мабуть, можна звести до політики в політичних
відносинах. Політика як соціальне явище має відносну самостійність і її
розвиток відбувається на основі власних об’єктивних закономірностей.
Пізнати політику як соціальне явище можливо тільки у взаємодії з іншими
явищами і процесами політичної сфери суспільства, системами суспільних
відносин.
1. Сучасні теорії політичної системи
Політичні системи – це складова невід’ємна частина соціальної системи
суспільства з її елементами і взаємозв’язками, з іншими соціальними
системами та ін. Саме поняття, суть політичної системи допомагає
розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, визначити
місце і роль самої політики в суспільстві. Соціолог Макс Вебер
підкреслював, що політика охоплює всі види діяльності в суспільстві:
владу, управління державою та ін. Багатомірність – характерна риса і
особливість будь-якої співдружності людей. Різні галузі знань вивчають
різні аспекти суспільної взаємодії – економічної, соціальної, юридичної,
культурної. Особливість соціальної філософії полягає в тому, що
соціальна філософія вивчає політичні процеси і політичну систему
суспільства, на зміст якої опосередковано впливають соціальні,
економічні та духовні реальності життя суспільства. Поняття система
допускає взаємозалежність в середині єдиного організму існуючих в
суспільстві структур (політичних і соціальних інститутів) і дій
(поведінка людей, різних соціальних спільностей, колективів в процесі
вироблення, прийняття і реалізації політичних рішень та ін.). Поняття
політична система відображає політичну діяльність, підкреслює
системність політичного життя.
Система – сукупність взаємозв’язаних компонентів, що утворюють стійку
цілісність, яка має певні інтегративні властивості, особливості і
внутрішні закономірності. Будучи однією з форм соціального руху матерії,
політична система тісно зв’язана з особливою формою діяльності людей –
політикою. Система політична – складна розгалужена сукупність різних
політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії
та взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада,
регулюються взаємовідносини соціальних спільностей, верств, класів,
націй, держав і забезпечується існування суспільства за певним
соціальним порядком, стабільністю. Політична система, відрізняючись від
інших систем суспільного життя, бере активну участь у вирішенні
загально-соціальних завдань: інтеграція суспільства, розподіл
матеріальних і духовних цінностей; здійснює монополію на примус в межах
суспільства і використання з такою метою соціального апарату та ін.
Введення поняття політична система в філософію і широке розповсюдження в
середині XX ст. стало реакцією на емпіризм і незрівнянність політичної
картини світу.
В середині 50-х років XX ст. біхевіоріальний підхід до аналізу
політики, а також використання системного і структурного функціонального
методів в дослідженні і визначенні суті політики і політичних відносин
відкрили можливості розробки і формування теорії політичної системи.
Тоді ж поява таких підходів і методів аналізу політики, політичних
відносин, політичних процесів, визначення політичної системи і її суті
викликало своєрідний протест філософів, соціологів, політологів в США і
ряді країн Європи.
З позиції біхевіоризму вважалось: політика – дія людей в політичному
житті, а не різні види політичних інститутів і владних структур, через
які діють люди, і, по-перше, розглядалась політична поведінка особи,
соціальних спільностей – основний об’єкт політики; по-друге, для
розкриття суті і змісту політичної діяльності особи, соціальної
спільності широко використовувались статистичні і кількісні
формулювання, і, по-третє, розроблялись теорії, що здатні з’ясувати
політичні події, явища, розкрити їх зміст, спрямованість тощо. Для
дослідження політики, політичних відносин, визначення і розкриття суті
поняття політична система в межах підходу з позицій політичної поведінки
людини широко використовується системний і структурно-функціональний
методи. В соціальну філософію системний аналіз введений американським
соціологом Толкоттом Парсонсом, який, запозичуючи ідею системи з
біології, теоретично розробляє соціальну систему, визначаючи її чотири
основні функціональні елементи, що забезпечують збереження і виживання
будь-якої системи. По-перше, адаптацію – специфічну різновидність
взаємодії політичних суб’єктів з середовищем, в результаті і в ході
якого відбувається пристосування його вимог до навколишньої обстановки
відповідно з умовами здійснення його політичних функцій. Функцію
адаптації в соціальній системі забезпечують і економічні відносини.
По-друге, досягнення мети. Функцію досягнення мети забезпечують
політика, політичні відносини. По-третє, інтеграція, тобто об’єднання
окремих розрізнених, різноманітних компонентів, наявність
упорядкованості безконфліктних відносин між соціальними
діячами-індивідами, соціальними спільностями, організаціями,
об’єднаннями, державами та ін. Функцію інтеграції забезпечують правові
інститути, владні структури, норми права і звичаї. По-четверте,
підтримання моделі соціальної системи. Функція підтримання моделі
забезпечується системою вірувань, мораллю, органами соціалізації (сім’я,
інститути освіти, здобутки духовної і матеріальної культури тощо).
Звичайно ж, підтримання моделі соціальної системи розглядається
відповідно з діями функцій.
Системний аналіз дає можливість встановити, що будь-яка система, в тому
числі і політична, визначається тим, що, по-перше, ділиться на багато
окремих компонентів, ланки, сфери; по-друге, елементи, ланки, сфери
становлять єдине ціле; по-третє, система має межі, кордони. Політичне
життя є функціонуюча система, тобто між багатоманітними аспектами
політики і політичними явищами існує відносно стабільний зв’язок.
Системна Теорія ділить процеси взаємодії суб’єктів політичних відносин
на три цикли: вхід, конверсія (перетворення) і вихід. Межі системи
рухомі: то розширюються, то звужуються. В суспільстві – індивіди,
соціальні спільності – суб’єкти ряду систем і їх компонентів, сфер.
Тому-то, суб’єкти фактично виконують різноманітні ролі в багатоманітних
системах, з якими зв’язані: політичні, економічні, соціальні, духовні,
релігійні та ін. В політичній системі індивідууми, соціальні спільності
і верстви – це, насамперед, громадяни, класи, піддані, виборці та ін. В
періоди компаній межі політичної системи розсуваються, тому що люди
втягуються в політичну сферу, беруть участь в різних формах політичної
діяльності. Адже політична влада тісно зв’язана з інтересами населення
країни, певних соціальних спільностей, верств, причетних до управління
суспільством і займають певні позиції в економічній сфері.
Існування в сучасній соціальній філософії різних підходів до визначення
влади і політики не сприяють формуванню універсального визначення і
самої політичної системи. Але є щось загальне для всіх визначень
політичної системи: політична система подібна узаконеним фізичним
примусом в суспільстві, має призначення формувати, об’єднувати різні
влади і соціальні інститути і структури з метою регулювання політичних
процесів, явищ, економічних, соціальних і духовних відносин.
На початку 50-х років XIX ст. канадський політолог Девід Істон вперше
застосовує в соціальній філософії системний підхід ~ досить переконливо
розкриває можливість і необхідність існування загальної теорії
політичної системи в соціальній філософії, в науці про політику,
розробляє концептуальну структуру теорії політичного життя суспільства,
виділяє основні категорії і поняття теорії, пропонує методи і способи
реалізації структури концепцій політичного життя.
Метод політичного аналізу, пропонований Девідом Істоном, має дві
переваги. По-перше, показує, що політична система – не просто система
взаємодії її структур, постійно змінюється, функціонує, динамічно
розвивається. Девід Істон аналізує процеси, що відбуваються в
політичному житті суспільства, розкриває, по-друге, роль структур
політичної системи в підтриманні безперервного її функціонування. Девід
Істон визначає політичну систему як взаємодію владних структур,
політичних інститутів, з допомогою яких в суспільстві авторитетно
розподіляються цінності (матеріальні, духовні) і на такій основі
попереджаються конфлікти між соціальними спільностями та індивідуумами –
членами суспільства. Розглядаючи будь-яку політичну систему з позиції
функціонування, Девід Істон виділяє дві основні функції політичної
системи: політична система має бути спроможною розподіляти цінності в
суспільстві; політична система має переконати членів суспільства
прийняти розподіл цінностей, матеріальних і духовних, як необхідний,
обов’язковий.
Відштовхуючись від схеми фундаментального процесу дії будь-якої системи,
Девід Істон пропонує модель політичної системи: вхід, конверсія і вихід.
На вході політичної системи зосереджуються запити і потреби, тобто
вимоги громадян суспільства, а на виході політичної системи – конкретні
політичні дії та рішення, що мають статус обов’язковості. Це і є
призначенням політичної системи: обов’язковість подання, розподілу і
забезпечення цінностей та пріоритетів (відображених через тривогу та
підтримку). Вимоги – форма відображення думки про правомірність
обов’язковості розподілу цінностей матеріальних і духовних суб’єктів
влади. Вимоги поділяються на зовнішні, що йдуть з навколишнього
середовища індивіда, соціальної спільності та внутрішні, що йдуть від
самої політичної системи. Вимоги бувають специфічно прості, по суті,
прямо відображають обурення, образу, незадоволення конкретними діями або
явищами. Іноді вихідні фактори політичних рішень або зміст конкретної
політики підміняються оцінкою і сприйняттям їх наслідків і результатів.
Тоді вірніше говорити про формування нових вимог і змін ситуації з
підтримкою, що постійно корегуються, оновлюються і знову надходять на
вхід політичної системи, надаючи їй циклічний і безперервний процес.
Девід Істон поділяє можливі вимоги, що ставляться перед політичною
системою, на розподільчі (питання організації та оплати праці, проблеми
охорони здоров’я, освіти та соціального забезпечення), регулятивні
(громадська безпека, боротьба зі злочинністю, контроль за виробництвом і
розподілом) і комунікативні (володіння інформацією, реалізація
політичних прав і свобод та ін.). Різні політичні системи по-різному
ставляться уже до самої природи вимог і підтримки як умови
функціонування політичної системи. Тоталітарні режими схильні
придушувати вихідні імпульси, свідомо маніпулюючи ними. Але ефективність
дій залишається обов’язковою умовою існування і такої системи,
досягається, як правило, політикою максимально зрівняльного розподілу
благ та послуг, що спроможний забезпечити хоча і невисокий рівень
добробуту, але стабільну підтримку населення.
Основний імпульс на вході в політичну систему є реалізація вимог і
підтримка. Зміст та інтенсивність вхідних вимог вказує не тільки на
реальні потреби та інтереси людей, які одночасно виступають і
індикатором того, наскільки система спроможна реалізувати потреби
суспільства, урахувати можливе незадоволення і незгоду людей та ін.
Підтримка системи з боку громадян посилюється, якщо система спроможна
адекватно урахувати вхідні імпульси. Інакше політична система
послаблюється і може привести до послаблення сили механізму політичної
системи і навіть до повного її краху. Так, зростання злочинності або
корупції в країні може викликати вимоги громадян посилення з боку влади
держави боротьби зі злочинністю, корупцією та ін. Вимоги поділяються на
вимоги, що стосуються розподілу благ та послуг; вимоги, зв’язані з
регулюванням поведінки та ін. і вимоги в сфері комунікації та
інформації. Ось чому для збереження політичної системи і постійної її
дії крім вимог необхідна саме підтримка її з боку суб’єктів і об’єктів
політичного життя, політичного процесу. Підтримка зв’язує маси з
політичною системою, її структурами і інститутами влади.
Форма підтримки людьми політичних процесів і дій владних структур
різноманітна: матеріальна і регулярна стаття податків та інших платежів,
дотримання законів та директив, участь в інформації і владі та ін.
Виділяється три об’єкти підтримки: по-перше, єдність і згуртованість
політичного суспільства – соціальні спільності людей, зв’язаних один з
одним в одній структурі; по-друге, через різні інтереси в політиці діють
відповідно законам, що встановлені в суспільстві політичним режимом;
по-третє, основні компоненти – цінності, мета, принципи поділяються
більшістю суспільства, норми і структури владних органів правління діють
в інтересах членів суспільства, соціальні інститути і владні структури
ділять потреби і вимоги членів суспільства. Недостатність зворотного
зв’язку з допомогою вимог і підтримки веде до порушення нормального
функціонування політичної системи, відірваності від реальних процесів в
суспільстві. І надмірна перевантаженість вимогами і скаргами приводить
політичну систему до кризи і стагнації. Перетворюючи вхідні фактори у
вихідні, політична система забезпечує засоби мобілізації суспільних
ресурсів на досягнення мети та координацію зусиль членів суспільства в
реалізації мети і вирішенні політичних, соціально-економічних та
культурних проблем. Перетворення запитів, потреб, вимог членів
суспільства з допомогою владних структур та соціальних, політичних
інститутів політичної системи в реальність, вирішення і дії, здійснення
мети – це не особливість політичної системи, або навіть іншого типу
систем, а постійний фактор, властивий усім системам, в тому числі і
політичній.
У моделі політичної системи Девіда Істона способами реагування на
навколишнє середовище виступають вихідні фактори – рішення, дії та ін.,
впливаючи побічно на саме навколишнє середовище, видозмінюючи, часто
успішно, і вхідні фактори: запити, потреби, вимоги та ін., а також саму
підтримку мас, перетворюючи запити і потреби в реальності, в дії.
Тим-то, вихідні фактори – не остаточний результат перетворення запитів,
потреб в реальність, дії, а лише фрагмент безперервного циклу дій,
названий Девідом Істоном петлею зворотного зв’язку. Поняття петля
зворотного зв’язку означає повернення інформації та способи використання
її переваг. Тут Девід Істон має на увазі два процеси, що утворюють
замкнутий цикл: пристосування влади соціальних інститутів до певних
ситуацій і пошук зворотних зв’язків політичної системи, політичного
режиму, процесів, що відбуваються в суспільстві і наслідки реагування
владних структур. Саме основним механізмом усунення напруженості,
нестабільності в суспільстві і є зворотний зв’язок (потік зібраних
відомостей про становище системи та ін.). Але виконує таку функцію
зворотний зв’язок лише завдяки здатності своєчасно і розумно реагувати
на імпульси, що надходять в систему. Якщо ж влада байдужа,
індентеферентна до запитів і потреб членів суспільства і надає увагу
тільки своїм власним вимогам та ідеям, то її рішення і дії ніколи не
знайдуть підтримки громадськості. Якщо ж влада прагне не тільки
зберігати свої позиції, але й забезпечити мінімальну підтримку з боку
суспільства і шукає нову базу підтримки або намагається створити інший
політичний режим, то важливо ураховувати запити і потреби населення,
своєчасно реагувати на громадську думку. Зміни, пристосування,
самозбереження, переорієнтація зусиль, зміна мети – все це засоби, з
допомогою яких можна справитись з напруженістю або стресами в політичній
системі.
розглядати політику як деяку цілісність, систему, що має складну
структуру, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює
специфічні функції, спрямовані на задоволення відповідних потреб
системи. Суть структурно-функціонального підходу полягає в виділенні
елементів соціальної взаємодії, що належить досліджувати, і визначенні
їх місця і значення функції. В усіх соціальних концепціях, де
суспільство розглядається системно, в тому чи іншому вигляді присутній і
структурно-функціональний підхід. Елементи структурно-функціонального
підходу до явищ, подій політичного життя суспільства є в працях Платона,
Арістотеля, Гоббса, Спінози, Руссо, а також Дюркгейма, Малиновського,
Радкліфф-Брауна, але й в сучасній системній формі
структурно-функціональний метод використовується соціологічною школою
(Парсонс, Мертон та ін.). Якщо ж структурний елемент підходу належить до
будь-якої організації людського співжиття: сім’ї, громадських об’єднань,
суду, різноманітних комісій, законодавчих органів та ін., то
функціональний співвідноситься з діяльністю організацій і зовнішнім
ефектом його впливу.
Для структурно-функціонального підходу визначення політичної системи
суспільства важливішим, фундаментальним е встановлення місця та значення
функціональних вимог до політичної системи. Існує певна мета, вибрана з
обмеженої кількості альтернатив і необхідних для життя суспільства.
Привести мету в конкретні дії, реалізувати її, можливо тільки за
здійсненням політичною системою певних функцій, тобто діяльність має
бути доцільною. Якщо ж в філософії діяльність – специфічно-людський
спосіб ставлення до світу стає процес, в ході якого людина відтворює і
творчо перетворює природу, стає тим самим діяльним суб’єктом, а
освоювані нею явища природи – об’єктом своєї діяльності, то в соціальній
філософії – поняття діяльність характеризує функцію індивіду в процесі
його взаємодії з навколишнім світом. Специфічною особливістю вищої
діяльності людини е свідоме перетворення навколишнього. Діяльність
людини має суспільний характер і визначається суспільними формами,
умовами життя. Доцільність політичної діяльності визначається межами
політичної системи. Функції, що спрямовані і мають мету, називаються
явними. Інші функції не є явними, а називаються прихованими, і також
ураховуються при з’ясуванні дій та структур. Саме усвідомленню
важливості функцій, особливо прихованих, що реалізуються політичними
лідерами і управлінськими верствами і групами, сприяє
структурно-функціональний метод. Вхідні і вихідні фактори політичної
системи аналізуються Габріелем Алмондом з метою з’ясування їх місця і
значимості, закладених в надрах політичної системи.
Американський соціолог Габріель Алмонд одним з перших застосував
функціональний метод дослідження політики. Політичну систему Габріель
Алмонд визначає як існуючу в усіх самостійних суспільствах систему
взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування (всередині
суспільства, поза ним і між суспільствами) з допомогою застосування або
загрози застосування більш або менш законних фізичних примусів.
Політична система є законною, що підтримує порядок і багатоманітність
перетворень в суспільстві.
Політична система – узаконена сила, що пронизує всі вхідні і вихідні
фактори суспільства і надає тому особливі властивості і зміст,
забезпечуючи його згуртованість. Всі системи виконують два базових
набори функцій: функції входу і функції виходу. Функція входу здійснює
політичну соціалізацію і залучення до участі в політичному житті
більшість населення, реалізує артикуляцію інтересів, тобто формування
вимог, що сприяють реальним або фіктивним інтересам; агрегування
інтересів, тобто об’єднання інтересів, політичні комунікації. Функція
виходу здійснює формування норм, застосування норм і контроль за
додержанням норм. Функція входу реалізується неурядовими формуваннями:
групи тиску, політичні партії, незалежна преса та ін. Функція виходу –
прерогатива урядова. Функція входу – політична соціалізація і політична
комунікація передбачають наявність і ефективність сфери політичної
діяльності. Погляди та ідеї про політичну систему належать індивідуумам,
які в ній беруть участь. Але Габріеля Алмонда, на відміну від Девіда
Істона, цікавить не стільки аналіз процесів, що відбуваються, скільки
визначальне значення стійких структур політичної системи. Поняття
структури Габріель Алмонд визначає як доступну спостереженню діяльність,
яка формує політичну систему. Конкретна частина діяльності людей, які
беруть участь у політичному процесі, називається роллю. Роль – одиниця з
якої комплектуються всі соціальні, в тому числі і політична система.
Одним же з основних компонентів політичної системи є політична роль.
Сукупність взаємозв’язаних ролей і становлять структури (суддя – роль, а
суд – структура ролей, міліціонер – роль, а міліція – структура ролей та
ін.).
Наукова значимість і користь розроблених Девідом Істоном і Габріелем
Алмондом моделей систем, в тому числі і політичних систем суспільства;
полягає в тому, що їх можна використати як джерело концепцій і робочих
моделей різних систем та ін. Природно, у визначенні політичної системи
виділяється два підходи: теоретичний і реально-функціональний. Якщо
теоретичний підхід визначає політичну систему як теоретичний, ідеальний
компонент політичної сфери суспільства, що дає можливість з’ясувати і
розкрити суть системних особливостей різних політичних явищ, подій, то
реально-функціональний підхід визначає політичну систему як реальний
складний механізм формування і функціонування владних відносин в
суспільстві. Якщо політична система розглядається не як відображення
політичної дійсності, а як засіб системного аналізу політики, то
механізм формування і функціонування владних відносин в суспільстві
розкриває суть політичної діяльності і політичних відносин між різними
політичними суб’єктами, політичними організаціями суспільства.
2. Структура, функції та типи політичної системи суспільства
Політична система суспільства – складна, розгалужена сукупність різних
політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії
і взаємовідносин між ними, в яких реалізується політичне життя,
політична і державна влада. Політична система суспільства існує як
цілісність, обмежена певними кордонами від навколишнього її середовища
(внутрішнього і міжнародного), екологічна, особиста та соціальна.
Звичайно ж, політична система суспільства – сукупність взаємодіючих
сфер: інституційної (політичні та соціальні інститути),
нормативно-регулятивної (політичний режим, устрій суспільства, держави),
інформаційно-комунікативної (політичні комунікації, зв’язки та ін.) і
культурної.
Важливим у функціонуванні політичної системи виступає середовище. Це,
насамперед, політичні відносини між індивідами, соціальними і етнічними
спільностями, націями, державами, державою і громадянами, громадянами і
їх об’єднаннями у ставленні до влади, розробці, формуванні політики і її
реалізації. Тут-то формою функціонування політичних відносин і виступає
політична діяльність. Зміст та суть політичної діяльності є діяльність,
що починається з виникнення того або іншого інтересу, потреб соціальної
спільності, всього суспільства і завершується їх реалізацією, тобто
практичним результатом.
Політична діяльність є усвідомлена, цілеспрямована діяльність соціальних
спільностей – суб’єктів політики в реалізації політичних інтересів та
потреб, конкретної політичної діяльності людей і їх об’єднань:
громадсько-політичних, соціальних та ін. Одним з важливих компонентів
політичної системи є політична свідомість – невід’ємний елемент
політичної діяльності. Політична свідомість – це відображення
політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях,
соціально-політичних почуттів людини, соціальної спільності людей та ін.
Завжди важливо виявлення і аналіз існуючих в масовій політичній
свідомості стереотипів політики і динаміки їх змін, з урахуванням
неоднорідності суспільства і модифікації масової свідомості під впливом
політичних подій і діяльності владарюючих. В будь-якому суспільстві, в
кожний конкретний період його розвитку існує система цінностей, що
частково збігаються, а частково суперечать реальностям політичного
життя. Концепція подвійної свідомості має важливе значення для
політичної соціології, включаючи аналіз конфліктів між офіційними
політичними цінностями і реальною політикою. Влада сама ж сприяє тому,
що сфери ідей і ідеалів входять в конфлікт з сферою слів та дій.
Політичні цінності і норми виникають і функціонують в межах певного
світогляду, що вважається більш або менш істинним, обов’язковим і
бажаним. Система цінностей визначає спосіб сприйняття і оцінки
політичних явищ і становить найсуттєвіший фактор символічного пласта
політичної культури. Звичайно ж, політична свідомість – це розуміння
суспільством самого себе як політичної цілісності, в реальності виступає
сукупністю відповідних знань і оцінок.
Природно, одним з важливих елементів політичної системи суспільства і є
політична свідомість ~ сукупність політичних Ідей, поглядів, уявлень,
звичаїв, традицій, що відображені в різних політичних документах і які є
в політичних і правових нормах, що стали складовою частиною суспільної
свідомості, а також практично буденних знань, досвіду мас та індивідів,
надбаних ними в результаті конкретного політичного життя. Будучи
відображенням і формуючись, насамперед, під впливом конкретної
соціальної і політичної практики, ціннісні орієнтації і настанови
учасників політичного життя, їх емоції і забобони впливають сильніше на
їх поведінку і всю політичну динаміку життя. Ще недавно спостерігалась
висока політична активність населення України, радували інтенсивні
процеси демократизації, але потім провали в політиці перетворень,
нездійснені сподівання, надії і розчарування, зневір’я широких верств
суспільства, зростаюче недовір’я до політичних і управлінських структур,
до політичних лідерів породили в багатьох людей апатію, соціальну
стомленість.
Становище суспільної, в тому числі і політичної свідомості, її
спрямованість, ступінь зрілості та динаміка відображаються в громадській
думці, взаємодія якої з соціальними та політичними інститутами має
подвійний характер. По-перше, ніяка політика і ніякі управлінські
рішення не можуть розраховувати на серйозний успіх, якщо не ураховується
думка громадськості. Історичний досвід показує, що політику або
конкретне рішення можна і нав’язати, не рахуючись з суспільними,
громадськими настроями, думками людей. Але тоді для їх здійснення
потрібні примус, насилля, використання каральних заходів і репресії.
Такий спосіб дії з неминучістю веде до поневолення особи, відчуження
народу від влади. Громадська, суспільна думка є канал зворотного зв’язку
між органами управління і суспільством. По-друге. При всій високій
оцінці громадської, суспільної думки, її значимості в політичному житті,
необхідно пам’ятати і про те, що громадська, суспільна думка може
відставати від динаміки подій, запізнюватись з виявленням і оцінкою
певних процесів і необхідних рішень, особливо у зв’язку з відсутністю
або недостатністю інформації. Але соціальні і політичні інститути не
можуть і не повинні сліпо йти у фарватері суспільної думки. Відомо
немало випадків, коли виникла гостра потреба запобігання або корегування
подій. І тут у ставленні до суспільної думки виникає завдання впливати
на її формування. Практично такі дві сторони ставлення: облік і
формування – не існують окремо, а взаємно доповнюють один одного.
Значну роль в політичній системі відіграє політична культура. Політична
культура – історичний досвід, пам’ять соціальних спільностей і окремих
людей у сфері політики, їх орієнтації, навики, що впливають на політичну
поведінку. Політична культура – особлива частина загальної культури
суспільства, хоча і має певну автономію, зв’язана з конкретною
політичною системою, хоча й не зводиться до неї. Політична культура
передбачає, по-перше, пізнавальні орієнтації, що охоплюють знання про
політичну систему, її роль, носіях ролей і її функціонування; по-друге,
емоційні орієнтації, що відображають почуття, які випробовуються
ставленням до політичної системи, її функцій, учасників і їх діяльності;
по-третє, оціночні орієнтації, що відображають особисте ставлення до
політичної системи, її учасників і їх дій. Важливою характеристикою
політичної культу- ри конкретного суспільства виступає ступінь її
однорідності. Серед факторів, що визначають однорідність політичної
культури виступають об’єктивна соціальна полярність суспільства і
неоднорідність політичних структур, породжують широкий розкид потреб і
інтересів груп, особистостей, які також по-різному формують елементи їх
політичної культури. Політична культура визначає і якість політичних
відносин і діяльність в суспільстві, а також розкриває ступінь
соціально-культурного розвитку людини і міру її активності в
перетворюючій політичній діяльності. Політична культура виступає і
важливою складовою духовного життя суспільства, знаходить відображення у
політичній свідомості, в тому числі і в її ідеології. Проте багато з
орієнтацій, що становлять політичну культуру, йдуть від природи,
інтуїтивно, і часто проявляються у них довільно, без попередніх
роздумів. Збереження у підсвідомості таких почуттів визначає поведінку
громадян і зміст політичної діяльності, сприяє формуванню глибших
уявлень про політику. Політична свідомість виступає лише однією з форм
реалізації політичної культури поряд з неусвідомленими реакціями
орієнтовними і імпульсивними актами поведінки. Поведінка – це спосіб
існування культури без якої вона неможлива.
чуттєвих, емоціональних і практичних предметних форм політичного
буття людини і суспільства, що характеризує їх ставлення до політики і
участь в ній. Поняття політичне життя аналогічно поняттям суспільного,
економічного, культурного, духовного, матеріального, релігійного життя
та іншим його видам. Поняття політичне життя використовується для
загальної оцінки політичної і соціальної обстановки конкретних епох,
країн, суспільств, діяльності і політичної поведінки класів, соціальних
верств, груп, окремої людини. Характеристика ж самого політичного життя
дозволяє оцінювати умови, в яких воно існує, і визначальні його
соціальні, політичні, економічні і культурно-історичні фактори: тип
держави, політичний лад суспільства, його політичну організацію і
культуру, структуру влади, форми спілкування та ще багато іншого.
Звичайно ж, появляються загальні уявлення про політичне життя тієї або
іншої епохи, країни, регіону, нації, та ін. (наприклад, політичне життя
сучасної Англії, Нью-Йорка, Західної Європи або Південно-Східної Азії,
арабських країн Близького Сходу, України, Білорусі, Росії, Прибалтики та
ін.). Політичне життя визначає основні соціальні, політичні та
інституційні структури влади, її апарати і органи, тип політичної
системи, партійних систем, політичної організації суспільства, образ
правління, тип державного устрою і політичного режиму, становище
суспільного порядку та інші формальні виміри політичних відносин, а
також неформальні – характер асоціативних об’єднань, самоуправління,
становище суспільного порядку, наявність та рівень розвитку
громадянського суспільства, відносини статей і поколінь, сімейні
відносини. Неабиякий вплив на умови і прояви політичного життя мають
масові емоціональні настрої – чекання, сподівання, протести, тривоги,
переконання та захоплення, суспільні рухи, символічні та ритуальні дії,
політичні маніфестації, публічність (доступність та зрозумілість
соціальної і політичної діяльності), аудіовізуальна інформація про
політичні події, преса, поведінка лідерів, вся сукупність чуттєвих та
раціональних факторів, що створюють політичну атмосферу, політичний
клімат країни і епохи.
Політичне життя формується культурно-історичними традиціями,
національними особливостями народу, наприклад, зберігання племінних,
кровнородинних, общинних, земляцьких і сімейних відносин, що проникають
в політичний побут державних, суспільних структур або в самоуправління
та ін. Суспільним середовищем, в яке входить політичне життя людини і
суспільства, служать економічні, ідеологічні, культурні, правові,
релігійні форми спільного життя людей і суспільних відносин. Політичне
життя безпосередньо обумовлене станом громадянських та політичних прав і
свобод (свобода слова, зборів, совісті та ін.) і найістотніше впливає на
їх формування та захист.
Політичне життя мінливе та динамічне, знає піднесення та падіння,
періоди стагнації, апатії та бурхливі вибухи. Під впливом складної
системи факторів змінюється тонус життя. Політичне життя суспільства,
виступаючи одним з аспектів суспільного життя, безпосередньо включене в
рішення політичних і суспільних проблем, і його організація служить їх
реалізації. Тому-то політичне життя стає своєрідною ареною, де
змагаються найрізноманітніші політичні сили за вплив і лідерство.
Політичне життя диференціюється за найрізноманітнішими ознаками:
політичними переконаннями, соціальним і культурним укладом життя в
центрі і на периферії та ін., а також за двома рівнями – індивідуальним
і суспільним, за ознакою участі, тобто ставлення до політики, активному
або пасивному. Професійно залучені (ангажовані) в політичну діяльність
верстви, що утворюють основну частину політичне активних громадян (так
званий політичний клас або політична община громадян), звичайно оточені
підтримкою їх або протистоянням їм політичне активної частини
суспільства. Центри політичної активності (політичні партії, громадські
рухи, ініціативні групи та ін.), які мають владу або стоять в опозиції
до влади, як правило, прагнуть поширити свій вплив на частину
суспільства, яка залишилася поза політикою, в тому числі і політичне
нейтральну, і пасивну.
Демократично політизоване суспільство залучає до активної і добровільної
політичної участі (виборів представницьких установ, роботі в асоціаціях,
політичних партіях, органах самоуправління, масових або групових
політичних акціях) значну частину політичне самодіяльного населення, і
його пасивна доля може виявитися порівняно незначною. Політичне життя
такого суспільства може бути стабільним або динамічним. Його емоційний
тонус може падати, знижуватися і підвищуватися, зростати, але, так або
інакше, політична культура його досить висока, значна частина громадян
швидко відгукується на політичні мобілізації в періоди підвищеної
політичної активності (в періоди виборів, криз, конфліктів). Можливо і
повніша безпосередня участь громадян у вирішенні місцевих або державних
проблем (пряма демократія), як в Швейцарії. Поляризація життя в
суспільствах диктаторського, авторитарного або тоталітарного типу
формально може залишатися поза політичної участі мінімальна частина
суспільства, але і саме участь більшості населення, звичайно формально
зводиться до виконання державних і партійних команд. В мобілізаціях
значну роль відіграє дисципліна страху. Активне політичне життя окремої
людини, на відміну від суспільної, не тільки зв’язане з рішенням
загальнозначимих проблем, але й може мати власну мету: перехід у
політичний клас зайнятих політикою професіоналів, державних або
партійних функціонерів, працівників управління різних рівнів або просто
активну роль в соціальній спільності. Політичне життя індивіда може
складатися з статичної політичної ролі і набирати форму тієї або іншої
політичної кар’єри, що завершується інколи у верхніх ешелонах влади або
теоретичною політичною діяльністю. Загальний напрям історичної еволюції
політичного життя в сучасному суспільстві – демократизація, розширення
політичної участі і її якісний розвиток в загальній системі відносин
громадянського суспільства з високим рівнем політичної, правової,
культурної, громадянської свідомості: почуттям обов’язку і політичної
відповідальності.
Якщо політичне життя суспільства і людини визначено типом суспільства і
держави, то політичне життя показово і для оцінки політичного ладу
країни і політичної зовнішності суспільства. Авторитарне, диктаторське
або тоталітарне суспільство з централізованою владою, стійкою структурою
політичних інститутів, культурних зв’язків з світом і впливом ззовні
неминуче зводить політичне життя до підкорення і виконання, формальної
активності, по суті, політичне нейтралізованого і неорганізованого в
громадянське суспільство населення. Політичне життя в суспільствах з
розвинутою системою демократичних структур, інститутів, системою
декількох або багатьох політичних партій, свободою політичних або інших
угруповань, конкурсом політичних поглядів і рухів, розвинутим соціальним
контролем дій влади і активним самоуправлінням – обмежена і ефективна
частина політичного процесу. Соціальний простір, де можливе політичне
життя також істотно відмінне в суспільствах і державах різних типів.
Політичне життя може бути зосереджено в кабінетах влади, і тоді
відчуженні від політики маси беруть участь в ньому лише як виконавці.
Політичне життя може виходити на вулиці і стає суспільною, народною
дією. В демократичному суспільстві політика на вулиці – це необхідний
елемент політичного життя, фактор зворотного зв’язку у стосунках влади і
народу, спосіб волевиявлення.
Що таке політичні відносини? Політичні відносини — взаємодія суб’єктів
політики і влади, де відбувається їх об’єднання або роз’єднання,
передача ідей, поглядів, обмін ресурсами (впливом, інформацією, знаннями
та ін.), передача вольових устремлінь від одного суб’єкта (активного) до
другого (пасивного). Політичні відносини – початковий, вихідний момент
політичних відносин. Спілкування особисто-індивідуальне відрізняється
від дистанційного усно і з допомогою документів, письмово. В процесі
спілкування встановлюються, здійснюються контакти між різними суб’єктами
політики, від окремих людей до держави, всередині суспільства і його
частин (малих груп, в суспільствах лідерів, між противниками,
організаціями та ін.) в різних ситуаціях – спонтанних (в натовпі, між
людьми, на мітингу), організованих (в ділових відносинах, в трудовій
політичній діяльності), між лідерами і масами (на зборах, маніфестаціях
та ін.), а також у зовнішньополітичній діяльності (міжнародне
спілкування).
Спілкування – необхідний початковий акт влади. В будь-яких формах
спілкування означає вплив, обмін (думками, поглядами, впливом та ін.),
узгодження або політичний потенціальний або актуальний конфлікт.
Легкість, частота, активність спілкування характеризує політичні
відносини в суспільстві, їх відкритість, політичну і громадянську
культуру. Співвідносний формалізованого і неформального спілкування
дозволяють судити про стан демократії в суспільстві. Розвиток
міжнародного спілкування свідчить про важливість і вагу держави в
міжнародних відносинах, її авторитет і активність. Співвідносний
формальних, офіційних і неформальних видів політичного спілкування
свідчать про політичний вигляд суспільства, де може варіюватись від
відомостей спілкування до легалізованих форм, а не формальних –
заборонених, підпільних або дисидентських (в тоталітарному суспільстві)
до вільного поєднання всіх видів, формальних і неформальних, де і є
найефективніші. В історії політичних відносин спілкування еволюціонувало
від примітивних форм (зібрань, віче, страйки, авторитарні форми,
зведення рахунків тощо) до цивілізованіших. Упорядкуванням же
політичного спілкування суспільство займалось особливо, про що свідчать
закони про збори, про заборону появлятись на народних зборах, в
парламенті зі зброєю, формування культурних норм та ін.
Політичні відносини відіграють в суспільстві надто значну роль, таку, як
і соціальні та економічні відносини, що характеризують тип суспільної
організації, стосунки експлуатації, панування і підкорення або
співробітництва, взаємодії і політичної єдності. Зміст політичних
відносин визначається відносинами держави і суспільства, влади і народу
(тобто відносинами функціональної політичної диференціації), класів,
груп і верств суспільства, структурою, соціально-політичною
диференціацією суспільства і на рівні внутрігрупового, міжгрупового і
міжіндивідуального спілкування – ступенем розвитку суспільного процесу,
його демократизації, політичними свободами, доступністю інформації і
контактів, тобто також і матеріальними можливостями людини і особливо –
рівнем політичної культури суспільства.
Інтенсивність у політичних відносинах змінюється в залежності від зміни
загального тонусу політичного життя і може також хитатися в залежності
від його активізації та спаду. В періоди криз, в залежності від реакції
влади і суспільства, політичні відносини можуть замирати (введення
надзвичайного становища, збройна сутичка, репресії та ін.) або бурхливо
розвиватися (в періоди революції, відкритих демократичних реформ та
ін.). В структурі політичних відносин розрізняються конфлікти –
компромісні та консенсусні (узгоджувальні), відносини, основані на
взаєморозумінні і одностайності сторін. Всі політичні відносини
охоплюються типом договірних відносин. Дого-вірність як принцип
політичної організації суспільства – одна з універсальних, загальних
форм політичних відносин. Договірна практика одержала теоретичне
оформлення в концепції договірних відносин влади (держави) і суспільства
(народ). Першою за часом ідея угоди (пакту) народу і передачі державі
права встановлювати порядок висунута Томасом Гоббсом, а за нею
сформулювалась відома концепція суспільного договору Жан-Жака Руссо,
тобто про політичні відносини суспільства і державної влади, про
договірну природу політичних відносин, що закріплені тоді
конституційними документами ряду країн (найвідоміші з них конституція
США кінця XVIII ст. і конституція Французької революції) і згодом стала
договірною основою політичних відносин більшості країн.
Особлива форма політичних відносин – відносини політики як
організаційної та регулятивно-контрольної системи суспільства з іншими
політичними організаційно-регулятивними системами – економічною,
правовою, ідеологічною, моральною та ін. Відносини між ними існують
через необхідність координувати системи, організовувати і спрямовувати
їх, чому і служить політика. Нормальна форма відносин таких систем –
взаємодії, хоча вони можуть бути і опозиційними, і конфліктними.
Відносини між політикою та іншими системами, що формують суспільство,
утворюють нові, суміжні або складні форми політичних відносин, що
складаються в сфері економічній, культурній, наукової політики і
багатьох інших аналогічних форм.
Відносини між політикою та іншими системами і сферами суспільства
визначаються рядом загальних закономірностей:
політичні відносини обмежуються допустимими межами за якими між
сторонами відносин виникають напружені конфлікти, що завдають шкоду
таким відносинам і одній або обом їх сторонам (наприклад, уповільнення
економічного зростання в результаті надзвичайною політизацією економіки
– політичного диктату, застосування командно-адміністративних методів
управління, занадто великого державного втручання та ін.);
відносини взаємні, не існує одного напрямку, що визначає їх (наприклад,
тільки від економіки до політики або навпаки), і ця обставина
відображена в утворенні співвідносин між парними формами: політичної
економії і економічної політики, культурної політики і політичної
культури та ін.;
двосторонні відносини визначаються, врешті-решт, не тільки самими
системами, але й іншими близькими сферами відносин або ж всією їх
сукупністю (наприклад, відносини політики і економіки зв’язані з
ідеологією, культурою, наукою, правовими відносинами, і ці зв’язки
можуть бути визначальними). Тому-то за аналізом конкретної політики і
формулюванням теорії політичні відносини, мало продуктивні, що спрощують
їх суть схеми та формули (база, надбудова, форма і зміст) виступаючи в
певному розумінні вірними, між тим не з’ясовують істинного змісту
політичних відносин. Політичні відносини не тільки об’єднують і
зближують сторони таких відносин, але й диференціюють їх. Тому-то їх
сторонами стають правлячі сили та опозиція, сукупність політичних сил
або суб’єктів політики, які поділяються на правих, лівих, центр, причому
основа такої диференціації звичайно буває найрізноманітна. Різні сторони
політичних сил проявляються в діяльності парламенту, в боротьбі між
політичними партіями, і політичні відносини в таких ситуаціях особливо
різноманітні. Є проте стійкі традиції, що відрізняють радикальні (праві
та ліві) і помірні (центр) сторони політичних відносин, а також
прогресивні (ліві) і реакційні (праві) сторони в залежності від того, що
вважається прогресивним або реакційним.
з організаційною структурою, цілеспрямованими виконавчими структурами
та апаратом. Політичні інститути – спосіб організації політичного життя
суспільства, що втілює ті або інші політичні норми, обумовлені
конкретно-історичною ситуацією, вимогами політичного життя. Політичні
інститути це, по суті, певні політичні установи (сукупність політичних
партій, органів суспільного, громадського самоуправління та ін.), що
визначають спільність людей, які мають особливі повноваження і виконують
спеціальні функції в політичному житті суспільства (політичні комітети,
комісії), певної діяльності (президентське правління). Специфіка
політичних інститутів в порівнянні з багатьма явищами політичного життя
полягає в тому, що вони майже завжди узаконені і діяльність їх
регламентована відповідними законами, рішеннями та іншими юридичними
актами. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної
діяльності і включає соціальну спільність, верству, групу,
спеціалізовану на її виконанні, і політичні норми, що регулюють
відносини усередині політичної системи суспільства і між ними, а також
між політичними і неолітичними інститутами; матеріальні засоби,
необхідні для досягнення поставленої мети.
чим елементом виступають політичні і правові норми. Політичні і
правові норми і принципи становлять нормативну основу політичної влади і
політичного життя. Норми регулюють політичні відносини, надаючи їм
упорядкованість, визначаючи бажане і небажане, дозволене і недозволене з
позицій управління політичної системи. Якщо ж політичні норми діють та
реалізуються у вигляді принципів та установ, що регулюють діяльність
політичних інститутів і громадян як суб’єктів політичного життя, то
правові норми, право – одна з нормативних систем, що регулює відносини в
суспільстві, дії та поведінку людей, функціонування об’єднань і
державних органів. Право закріплюється в офіційних документах держави:
встановлюючи загальну форму відносин, право визначає і міру свободи
людей, їх об’єднань, державних органів у взаємовідносинах між ними і
гарантії свободи. Право і правові норми спрямовані на забезпечення
стійкості, організованості оптимальних умов функціонування суспільного
організму.
Специфіка і роль права, правових норм в житті суспільства і його
суб’єктів обумовлені тісним зв’язком з державою і характером зв’язку.
Саме тут відмінність права від інших нормативних систем, що регулюють
суспільне життя: норм моралі, релігії, традиційних стереотипів поведінки
та ін. Тільки держава спроможна забезпечити через механізм влади,
управління, правосуддя, розробку і реалізацію єдиних,
загальнообов’язкових, чітко визначених типових масштабів для
взаємовідносин і поведінки в суспільстві, порушення яких не вигідне,
тягне за собою державні заходи впливу та покарання. Але як і в кожному
суспільстві, в Україні є й такі соціальні сили, які дотримуються інших,
аніж панівних, політичних принципів і норм, які у випадку їх реалізації
дестабілізують існуючу політичну систему. Через політичні і правові
норми та принципи одержують офіційне визнання і закріплені певні
соціальні інтереси та політичні устрої. З допомогою політичних та
правових принципів та норм полі-тико-владні структури інформують
суспільство, соціальні групи, окремих індивідів, вірогідну опозицію,
обґрунтовують політичні рішення, що приймаються і визначають своєрідну
модель поведінки всіх учасників політичного життя. Суб’єкти політичного
життя, політичного керівництва і управління, закріплюючи в принципах і
нормах заборони та обмеження, погодженість інтересів і заохочення
ініціативи, являють регулюючий вплив на політичні відносини через них і
на види суспільних відносин. Природно, йде формування політичної
свідомості та поведінки суб’єктів політичної діяльності, вироблення у
них настанов, що відповідають принципам політичної системи.
В політичній системі – основний інститут, що організує, спрямовує,
контролює спільну діяльність і стосунки, відносини людей, суспільних
груп, класів і асоціацій. Держава — політична форма організації
суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його
економічної та соціальної сфери, культури. Держава – основне знаряддя
влади. Важливими ознаками держави є, по-перше, відокремлення публічної
влади від суспільства, її неспівпадання з організацією всього населення,
поява певної соціальної верстви, прошарку професіоналів-управлінців:
по-друге, вищою владою, рішення, нормативні акти якої обов’язкові для
всіх громадян, організацій і установ, володіє лише держава, тобто
держава-суверен; по-третє, територія, обмежена кордонами держави, закони
та повноваження держави поширюються на людей, які проживають на певній
території; по-четверте, держава володіє монополією на легальне
застосування сили, фізичного примусу. Широта та обсяг державного примусу
поширюється від обмеження свободи до фізичного знищення людини.
Можливість позбавити громадян вищих цінностей – життя і свободи,
визначає особливу дію державної влади. Держава має виняткові права на
видання законів і встановлення правових норм, обов’язкових для всього
населення, має право на стягнення податків та збирання їх з населення,
створює необхідні фонди для матеріального забезпечення державної
політики: економічної, соціальної, духовної та ін.
Держава – політична організація, такий суспільний механізм, що
покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати з
допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи за
необхідності спеціальні органи примусу. Виступаючи суб’єктом
конституції, держава відображає публічний характер людської діяльності,
і чим більше розвинута держава, тим більше відділена, відокремлена від
суспільства, здобуває якість громадянського, в противагу суспільству
політичному. Держава опосередковує рух основної суперечності людської
діяльності між її суспільним характером і індивідуальною формою
реалізації. Становлення державності завершується відокремленням держави
від суспільства і від індивіда в ролі самостійного суб’єкта. Дальший
розвиток державності зв’язане з народженням бюрократії. У внутрішній
структурі держава поступово створює особливу соціальну верству, що
безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Пізніше
розвиток державності зв’язаний з установленням суспільного громадського
контролю над бюрократією. В процесі обмеження всевладдя бюрократії
відбувається формування нації. Такий суперечливий процес здійснює
подвійний вплив на становище індивіда і становище суспільства, індивід
визначає себе часткою певної цілісності, що складається з окремих
індивідів і обмежує свою свободу заради цілісності. Індивід стає і
окремою особистістю, і громадянином. Відбуваються певні зміни і
всередині суспільства: йде об’єднання окремих індивідуумів в соціальні
спільності, тоді як держава стимулює народження нації, а саме
суспільство нібито роздвоюється: на громадянське суспільство і політичну
державу. Держава – нація – вищий ступінь у розвитку державності,
визначає повне і адекватне втілення суті держави.
В демократичних суспільствах держава як провідний інститут політичної
системи зосереджує максимальну політичну владу. Держава, політичні
партії і групи інтересів автономні і успішно реалізують свої функції.
Політичні партії і групи інтересів впливають на формування державних і
владних структур, корегують політичну мету, спрямовують політичний
розвиток суспільства. В авторитарних та тоталітарних суспільствах
політичні інститути створені для відображення і репрезентації інтересів
людей, які входять до них. Політичні партії суворо підкорені правлячій
еліті та бюрократичному апарату, їх природні функції деформовані.
Виступаючи представником всього суспільства, володіючи сувереном, тобто
верховенством влади в межах території країни, держава діє самостійно.
Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії,
адміністрації, органах правосуддя та ін. Держава соціальна орієнтована
організація політичного панування, поєднуюча сила цивілізованого
суспільства. Держава характеризується як всеохоплююча, універсальна
політична організація суспільства. Відповідно диференціюються завдання і
функції держави. З одного боку, держава є виразником інтересів та волі
економічно панівної верстви, оберігає її становище в суспільстві,
охороняє умови використання всіх ресурсів, людських, матеріальних,
природних в інтересах розвитку суспільства, всіх його членів, утримує
непокірних, що чинять опір і дбає про своєчасне усунення соціальних
суперечностей, а з другого, – держава – офіційний представник
громадянського суспільства, здійснює реалізацію зональних справ, що
випливають з природи будь-якого суспільства. Природно, держава виконує
дві групи функцій, їх співвідносний в діяльності держави не залишаються
раз назавжди даним, становим, а залежать від природи суспільства і
держави, від конкретно-історичних умов.
Політичний інститут політичної системи суспільства – політичні партії –
репрезентують інтереси частини народу і ставлять метою їх реалізацію
шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні. Групи
інтересів – найрізноманітніші, організовані групи людей: профспілки,
молодіжні і жіночі рухи, творчі спілки і об’єднання, етнічні і релігійні
спільності, організації ветеранів війни, асоціації підприємців і
фермерів, які мають певну мету і вимоги до політичної влади, що стають
причиною їх колективних дій. Характерним для всіх політичних партій
суспільно-політичних та інших об’єднань людей є те, що вони
представляють об’єднання людей, зв’язаних спільними інтересами,
прагненням досягти реалізації ідей, поставленої мети. Вважають, що
суспільно-політичні організації, стаючи політичною партією, ставлять
метою реалізацію програми або переходу до влади, або впливати на владу,
брати участь у справах держави, визначати форми і напрямки її
діяльності. Звідси випливають і основні функції політичних партій і
суспільно-політичних об’єднань і формувань: по-перше, з’ясувати
формування суспільної, громадської думки, впливу на неї з метою
залучення більше прихильників своїх програм і поглядів, з’ясування
формування і обґрунтування інтересів великих соціальних спільностей,
визначення мети і завдань, принципів, засобів досягнення мети та
реалізації завдань; по-друге, боротьба за владу на всіх рівнях, за
можливість впливати на владні структури, участь в усіх формах державної
влади, в формування внутрішнього та зовнішнього політичного курсу;
по-третє, політичне виховання частини або всього суспільства, підготовка
і висування кадрів для державного, партійного, профспілкового апарату.
Звичайно ж, політичні партії здійснюють певний вплив на прийняття
органами державної влади та управління політичних рішень, нормативних
актів держави та ін. Політичні інститути забезпечують відтворення,
стабільність і регулювання політичної діяльності в суспільстві,
збереження ідентичності і політичної спільності, незважаючи на зміну її
складу, посилюють соціальні зв’язки і внутрігрупову згуртованість своїх
членів, заохочуючи бажане і викоріняючи поведінку, що відхиляється від
норм. Політичні інститути – важливе джерело соціальних і політичних змін
– створюють багатоманітні канали політичної активності людей, соціальних
спільностей, груп, індивідів, формують альтернативи соціального та
політичного розвитку суспільства. Багатоманітність політичних інститутів
визначається диференціацією політичної діяльності і політичної влади на
різні види. За характером мети виділяються політичні інститути
законодавчої, виконавчої і судової влад, кожному з яких властива
багатофункціональність, парламент зокрема вирішує завдання виконавчої
влади, уряд здійснює певні види законодавчої діяльності та ін. За
питомою вагою і значимістю політичної діяльності виділяються власне
політичні інститути, орієнтовані на здійснення політичної влади, вплив
на неї, і соціальнеполітичні інститути (суспільно-політичні рухи), що
задовольняють не тільки політичні, але й соціальні інтереси, а також
духовні потреби -в спілкуванні, самоутвердженні, активності та ін.
Одна з сфер політичної системи – політичний режим – сукупність форм і
методів здійснення політичної влади, що відображає рівень політичної
свободи в суспільстві. Французькі дослідники Анрі Оріу, Моріс Дюверже та
інші схильні ототожнювати поняття політичний режим з поняттям політичної
системи, але інші політологи (Девід Істон, Габріель Алмонд, Віктор
Пазенок, Тамара Лебедєва та ін.) тлумачать його як форму правління.
Політичний режим відрізняється великою мобільністю в порівнянні з
відносно консервативними політичними інститутами і залежить від
співвідношення соціально-політичних сил і політичної ситуації.
Політичний режим визначає характер змагання за політичне лідерство, що
може бути відкритим (вільна конкуренція на виборах), закритим (опозиція
заборонена, зміна керівництва здійснюється шляхом кооптації, дотримання
насилля) або проміжним (наявність угамованої і адаптованої до режиму
опозицій), рівень політичної участі – вузький (правління небагатьох і
виключення мас з політики) або широкий (забезпечення масам можливості
впливати на політичні рішення, цінності та пріоритети політичного
керівництва, що розташоване в діапазоні консерватизму, реформізму,
адаптаційності з збереженням привілеїв правлячої еліти до революційності
та ін.) і складають нормативно-регулятивну сферу в структурі політичної
системи. Норми – основні правила участі громадян в усіх типах
політичного процесу. Норми поділяються на два типи: норми – закони і
норми – звичаї. В демократичних суспільствах участь громадян в політиці
через політичні партії та різноманітні об’єднання і організації людей за
інтересами стало звичною нормою політичного життя. Тут же влада приділяє
увагу всім вимогам громадян, що намагаються по можливості їх реалізувати
практично, і все це стало звичним. Саме форму політичної системи,
всередині якої оперують і реально діють норми – закони, багато в чому
визначають норми – звички.
снюють в структурі політичної системи інформаційно-комунікативна сфера
(політичні комунікації). Політичні комунікації – поняття, що
відображають процес взаємодії політичних суб’єктів на основі обміну
інформацією і безпосереднього спілкування людей, а також засоби і
способи духовної взаємодії. Та абсолютизація ролі комунікації
спостерігається в ряді теорій технологічного визначення – концепція
інформаційного суспільства, комп’ютерної демократії (Девід Белл, Збігнєв
Бжезинський та ін.), де комунікації розглядаються як соціокультурне
джерело влади, суть людинно-машинного діалогу і політичного розвитку.
Охоплює інформаційно-комунікативна сфера і канали передачі відомостей,
інформації уряду (процедура слухання справ на відкритих засіданнях
кабінету міністрів, комісій по розподілу, конфіденційні консультації з
зацікавленими організаціями, об’єднаннями та ін., а також засоби масової
інформації (преса, телебачення, радіо та ін.). Наявність певного обсягу
знань та інформації, особливо в сфері політичного життя, має величезне
значення для оцінки громадянами дій і подій, що відбуваються в економіці
та соціальній сфері суспільства.
Специфічна і роль засобів масової інформації в політичній системі
суспільства, тим більше їх значення, авторитет і вага в політичному
житті суспільства, помітно зросли особливо в сучасних умовах. Засоби
масової інформації, що їх іноді буденно називають четвертою владою в
суспільстві, забезпечують суб’єктам політики великі можливості для
реалізації мети політики, служать певним соціальним силам, виступають
могутнім фактором обґрунтування необхідних для політичних лідерів сил,
базою, основою політичних відносин, пропаганди, вироблених політичних та
правових норм, правил і принципів, внесення в індивідуальну і масову
суспільну свідомість не тільки суті пропагованих норм та правил, але й
потрібне ставлення до суспільного договору з приводу політичної влади.
Засоби масової інформації виступають одним з важелів здійснення
політичної соціалізації особи: з допомогою різних методів і способів
допомагають особі формувати свою політичну орієнтацію і погляди на явища
навколишнього світу. Без особливої взаємодії громадян і держави
неможливо уявити нормальне підтримання функціонуючої політичної системи.
На найраніших етапах надбання особою через засоби масової інформації
політичної соціалізації людина навіть не усвідомлює, що їй дають
сигнальний урок, з якого вона виносить знання про те, хто повинен мати
право здійснювати функції влади та управління над нею.
Процес політичної соціалізації особи триває постійно на протязі життя
людини. В демократичній політичній системі суспільства засоби масової
інформації пропонують людині горизонтальний вибір політичних
альтернатив, багаточисленних форм і типів політичної участі. Різні групи
інтересів (політичні партії, громадські та релігійні конфесії та ін.),
зрозуміло, якщо діють в межах консенсусу, що забезпечує державну та
національну єдність, формують ті чи інші пріоритети і погляди людини в
політиці, забезпечуючи умови для динамічного і
експериментально-пошукового функціонування політичної культури
суспільства.
Політика реалізується на міжнародній арені і в внутрішньому житті
суспільства, опосередковано залежить від становища економічної,
індивідуально-особистої соціальних сфер. Соціальне середовище
поділяється на економічне, культурне і суспільне. Складові частини
політичної системи частіше виділялись доцільно тим чи іншим теоретичним
уявленням про її суть. Габріель Алмонд підкреслював роль діючих осіб
політичної системи, маючи на увазі важливість взаємодії різних видів і
зразків політичної поведінки людей. Девід Істон бачив в політичній
системі дії сукупності соціально-політичних спільностей та інститутів
(індивідів, груп тиску, політичних партій, державних та громадських
установ). Але незалежно від конкретного змісту цінностей та пріоритетів
якоїсь політичної системи, всі вони передбачають в структурі
інституційних, нормативних, функційних, комунікативних компонентів.
Інституцтні компоненти – сукупність політичних і неполітичних
інститутів, формувань суспільства (державних, партійних, громадських).
Максимальне навантаження в здійсненні влади і політики бере на себе,
звичайно ж, держава. Особлива роль у політичному процесі належить
політичним партіям, групам інтересів, які формують політичну
інфраструктуру суспільства. Разом з тим на дієвість і становище
політичної системи звичайно впливають і інститути, що діють переважно в
неполітичній сфері. Особливо велика роль соціальних інститутів
неполітичної сфери: засобів масової інформації, церкви та ін.
a
?????????Т?Т??U?????????Т?Т? чаються їх різні форми і типи в залежності
від критерію поділу. Багато філософів і соціологів виділяють моделі
правління, використовуючи два основних критерії: ступінь централізації
влади і владних структур (поділ в залежності від числа учасників процесу
прийняття рішень) і тип цінностей. Політичні системи поділяються на
тоталітарні і ліберально-демократичні, тоталітарні та авторитарні і
демократичні, конституційні та тоталітарні, традиційні та сучасні. В
сучасному світі виділяється чотири основні типи політичних систем:
англо-американська, континентальна-європейска, доіндустріальна та
частково індустріальна політична система, тоталітарна політична система.
Англо-американська політична система діє в Англії, США, Австралії,
Канаді, характеризується гомогенністю культури: політична мета і засоби
їх досягнення поділяють всі. Свобода особи, масовий добробут та безпека
більшості населення ставляться над усе. Глибоко диференційовані в
політичній системі та структурі політичних інститутів і ланок, кожна
політична партія, соціальна спільність, прошарок мають конкретну мету і
здійснюють свої функції. Для англо-американської політичної системи
характерна висока стабільність, поділ властей та ін.
Континентально-європейська політична система властива Німеччині, Італії,
Франції, характеризується змішаною політичною культурою, співіснуванням
нових та старих політичних культур. У Франції поруч з традицією
представницької влади властиві плебісцитарна традиція, схильність до
популізму та ін., а також введення форм прямої демократії (в періоди
правління Наполеона, де Голля). Характерна для
континентально-європейського типу політичної системи багатопартійність:
політичні партії виступають з різною ідеологією і стійкими національними
традиціями, що мають значний вплив в суспільстві. Багато елементів в
структурі і змісті континентально-європейської політичної системи
властиві і політичній системі сучасної України.
В багатьох доіндустріальних або частково індустріальних країнах Азії,
Африки та Латинської Америки існують і функціонують різні політичні
системи з властивою змішаною політичною сумішшю західних цінностей,
етнічних, релігійних традицій. Суміш політичної культури в політичних
системах доіндустріальних і окремо індустріальних країнах дуже
відрізняється від змішаної політичної культури політичних систем країн
Західної Європи, поєднуючи самі несподівані протилежності. Тут же
нечітко поділяється влада. Часто законодавчі функції використовують
управлінські, владні структури і армія. Законодавчі органи втручаються в
судові процеси та ін. Тут сильний і особистий авторитет, панування
однієї якоїсь політичної партії, що узурпують владу. Широко
використовується насилля. Обмежена участь населення в політичному житті
країни.
Тип тоталітарних політичних систем властивий фашистській Італії,
нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, а також до початку 90-х
років XX ст. народно-демократичним країнам Східної і Центральної Європи
(Албанія, Румунія, Болгарія, Польща та ін.). В тоталітарних суспільствах
відсутні незалежні соціальні спільності, верстви, що прагнуть різними
способами впливати на владні структури з метою задоволення їх вимог та
інтересів – економічних, соціальних, культурних, етнічних,
територіальних, галузевих, релігійних та ін. Політичні комунікації
суворо контролюються центром. Характерна і надзвичайна централізація
влади і висока ступінь насилля. Проте багато політологів висловлює
думку, що побудована на абсолютному примусі і насиллі політична система
немислима. В сучасному світі найбільш поширеними виділяються серед
політичних систем – демократичні, тоталітарні, авторитарні. За
характером політичного режиму виділяють традиційні і модернізовані
консервативні системи.
канський соціолог Габріель Алмонд, який твердить, що всі системи
здійснюють два базових набори функцій – функції введення (входу) і
функції виходу. Визначаючи зміст набору функцій входу, Габріель Алмонд
виділяє з них чотири: політична соціалізація та залучення людей до
участі в політичному житті; процес, в ході якого індивіди і соціальні
спільності, верстви і групи формулюють свої вимоги, що відповідають їх
реальним та вигаданим інтересам і переносять вимоги в центр політичної
боротьби або в сферу прийняття політичних рішень (артикуляція
інтересів); агрегування інтересів, тобто процес, в ході якого політичні
партії роблять однорідними багато окремих вимог, що подаються до
урядових структур, і політичні комунікації. Виділяються і три функції
виходу: розробка норм, законів, застосування норм та контроль за
дотриманням норм. Але якщо функції входу реалізуються переважно
неурядовими структурами і сферами, то функції виходу уже прерогатива
уряду.
Функція політичної соціалізації і залучення до участі людей в політичне
життя суспільства властива всім сучасним політичним системам, сприяє
поширенню серед всіх людей суспільства духу участі в політиці. На
відміну від демократичних країн, де функція соціалізації і залучення до
участі в політичному і суспільному житті реалізується неурядовими,
недержавними структурами, хоча і там є очевидний вплив державних
структур на процес соціалізації і політизації фактично є прерогатива
держави, тому що всі органи та частки політичної соціалізації (школа,
молодіжні об’єднання, засоби масової інформації та ні.) контролюються
державою і культивують «дух насилля». Внаслідок поширення «духу насилля»
в політичному, суспільному житті в демократичних суспільствах,
індивідуум перетворюється з суб’єкта в громадянина, але процес
політизації та перетворення суб’єкта в громадянина в країнах
тоталітарних, авторитарних режимів відсутній. В сучасних умовах в
Україні процес політичної соціалізації і залучення до участі в
політичному житті суспільства виходить з-під контролю держави. Повільно
і тяжко вирішується в сучасних умовах в Україні і основне завдання
процесу політичної соціалізації – створення нової політичної культури.
Функція артикуляції інтересів – в країнах з демократичним режимом, де
існує офіційна уява суспільної думки і прихильність до доктрини
вільності асоціацій, об’єднань, організацій за інтересами та ін.,
розглядається як з’єднуюча ланка між громадянином та державою. В
середині 80-х років в Україні специфічно триває процес, в ході якого
індивіди і соціальні спільності, верстви і групи формували свої вимоги
відповідно їх реальним інтересам. Люди виявляли інтереси, що не
адекватні інтересам комуністичної партії, хоча і вважалось, що
комуністична партія – єдина виразниця всіх соціальних інтересів людей.
Справжні соціальні спільності, верстви з своїми інтересами, що
відповідають їх реальному становищу, тоді відсутні, а вироблення і
формування інтересів, що відповідають реальному становищу в суспільному
житті соціальних спільностей, верств, по суті, реалізувала правляча
політична партія. В сучасних умовах в Україні формуються групи
інтересів, проявляється і артикуляція інтересів, що виходить з-під
влади, держави і політичних партій. І якщо політична система спроможна
артикулювати, тобто формувати реальні інтереси соціальних спільностей,
верств і різних груп, то здатна агрегувати їх, тобто перетворювати
вимоги в альтернативи державної політики, реалізувати практично.
Політичні комунікації – процес передачі інформації та переконань.
Використовуючи модель загальної соціальної системи, описану Норманом
Вінером, політолог Карл Дойч вперше подав політичну систему як
специфічну комунікативну систему, розкрив не тільки сам процес
формування і внесення у свідомість політичної інформації, але й показав
соціальні наслідки введення нової інформації в політичну систему. В
Україні в сучасних умовах соціологи розробляють проблему введення нової
інформації в політичну систему і її соціальні наслідки, досліджують
процес політичної активізації населення тощо. Сам акт комунікації
формулюється так: «Хто? Що повідомив? Кому? З яким результатом?». З
допомогою комунікації забезпечується зв’язок між різними структурами
політичної системи. Для керівництва і реалізації політики звичайно
вимагається вертикальний натік інформації від народу до урядових
структур і від уряду до народу. Необхідний і горизонтальний потік
інформації між рівнями і органами влади. Формується повага до влади,
створюється державність. В сучасних умовах в Україні поведінку громадян
в суспільстві визначають закони, вироблені в процесі нормотворчості.
Звичайно, формування політики і вибір загальної, спільної мети,
вироблення рішень і конкретних правил для досягнення мети. Таку функцію
виконують законодавчі, а також і виконавчі та судові органи. Прийняттям
законів не вичерпується державна політика. В процесі прийняття рішень
важливу роль відіграє функція «застосування норм», що виконують не
тільки виконавчі органи і адміністративні структури, але нерідко також
законодавчі та правові структури. Контроль з додержанням норм – це
інтерпретація законів та дій з метою визначення факту порушення закону і
накладення на порушника відповідного покарання. Контроль – це, в
основному, компетенція судових органів, хоча і виконавчі, законодавчі
органи відіграють значну роль в здійсненні контролю за політичними та
іншими діями в суспільстві.
ної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна
стабільність (на поверхні) системи, здатна легко трансформуватися в
нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними
блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між
різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом
соціальних процесів і не досить прийнятністю соціальних новин.
Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має
досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування.
Історичні традиції державної суверенності України практично не зв’язані
з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній
системі України властиві централізованість з деякими елементами
регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс
функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування
сучасного цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна політична
система України – перехідна від не-правового до правового типу
політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання
переважають над методами використання безпосередньо вольових актів
органів політичної влади. Для більшості населення політична система
легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної,
а не нормальної ситуації – політичної та соціальної. Причому
надзвичайність обставин склалась в усіх сферах суспільства: а) в
природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється
екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей
природокористування (в промисловості та сільському господарстві),
загальний генофонд народу зазнає значних втрат; б) в господарюванні
прогресуючою виступає тенденція деградації важливіших структур
життєдіяльності соціуму; в) в сфері культури (зокрема в сфері освіти) не
забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно
передовим, прогресивним стандартам та потребам прискореного соціального
розвитку, спостерігається дальша ерозія масової «практичної моралі»,
значна частина населення все ще перебуває під впливом «культурного
шоку», зв’язаного з швидкими змінами панівних офіційних міфів і
відсутністю чіткої національної ідеї; г) не сформована система
ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним
співтовариством.
Особливістю політичної системи сучасної України е перехід до
впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів,
миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної
(за-гальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів.
Сучасна політична система ще поки нездатна забезпечити зростання рівня і
якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є
світська на відміну від атеїстичної або релігійної. І ще. Політична
система України етатизована (одержавлена) з не досить високим
інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних
прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури –
сил, що включаються в контроль над «каналами розподілу» і «нуворишів»,
здатних «стимулювати» в необхідному для них напрямку діяльність
політиків і бюрократичного апарату. Сучасну політичну систему України
можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або
перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до
капіталізму, доповненого деякими рисами неокапіталізму, але не як
перехідну до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і
специфічний «змішаний» політичний режим, де поєднуються ознаки всіх
основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного,
авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного,
анархічного, охлократичного. Передбачити напрямок дальшої еволюції
політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер
еволюції залежить від дуже величезної кількості факторів і внутрішніх, і
зовнішніх.
Звичайно ж, Україна, реформуючи політичну систему, формуючи суверенну
державність, має і розширювати економічні та культурні зв’язки з Росією,
Білорусією, Прибалтикою, Середньою Азією, країнами Заходу і Сходу на
рівноправній, суверенній основі, удосконалюючи і політичну організацію
суспільства – створювати соціальна-інтегровану державу. Політична
організація суспільства – сукупність державно-правових органів,
політичних партій та політичних рухів, масових суспільних організацій та
рухів, трудових колективів та об’єднань, призначена для реалізації волі
та інтересів управлінського класу, нації, соціальної спільності або
коаліції соціальних груп і рухів на основі здійснення політичної влади.
Структура політичної організації суспільства надзвичайно складна,
охоплює не тільки офіційні органи, установи і організації і неофіційні
об’єднання та ін. Суверенність та соціальний зміст політичної системи,
політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та
засоби її реалізації і характеризують сучасний політичний режим в
Україні.
3. Правова держава. Громадянське суспільство
ного від суспільства прошарку вождів і їх оточення і зосередження у них
управлінських функцій, засобів влади і соціальних привілеїв під впливом
ряду факторів. Розвиток суспільного поділу праці, в процесі якого
виділяється певна верства людей, які управляють суспільним життям,
розвиток виробництва і всього суспільства, поява додаткового продукту,
укрупнення людських спільностей, розширення господарських та інших
зв’язків, воєнні сутички та ін. викликали необхідність посилення
управлінських функцій та утворення спеціального органу – держави.
У сивій давнині, до ХУІ-ХУП стст. поняття держава звичайно трактувалось
широко і не відділялось від суспільства, яке держава організує та
представляє. Одним з перших повне тлумачення держави дав Нікколо
Макіавеллі. Раніше для визначення держави вживали різноманітні,
конкретніші поняття: князівство, королівство, республіка, тиранія та ін.
Нікколо Макіавеллі ввів правове поняття stato для визначення держави
незалежно від її конкретних форм – як особлива, політична організація
суспільства. Чітке розмежування держава, суспільство здійснено в
договірних теоріях держави (Гоббс, Локк, Руссо та ін.). В теоріях
суспільного договору поняття держава, суспільство історично ділиться і
підтверджується, що існуючі спочатку вільні люди внаслідок економічної
та іншої взаємодії утворили суспільство і потім для захисту безпеки,
природних прав і свобод на основі добровільно укладеного договору, згоди
створили спеціальний орган – державу. В вузькому розумінні поняття
держава -об’єднання, що має верховну владу на певній території.
Природно, держава – історично перший інститут політичної системи. В
умовах нерозвинутого політичного життя існували тривалий період лише
формальні та неформальні об’єднання (аристократичні верстви,
угруповання, цехові корпорації, монашеські ордени та ін.). Кожній
суспільно-економічній системі відповідає особливий тип держави. Перший з
них – рабовласницька держава – диктатура класу рабовласників. На зміну
рабовласницькій державі прийшла феодальна, що базувалась па феодальних
виробничих відносинах, основу яких становила власність феодалів на
землю, а держава стала диктатурою класу феодалів, її основною політичною
формою стала монархія в різноманітних варіантах. Для феодального типу
держави характерні величезна політична і ідеологічна роль церкви, що
сприяла здійсненню влади феодалів над масою пригнобленого населення.
Внаслідок антифеодальної революції виникає буржуазна держава. Буржуазія
– панівний клас капіталістичного суспільства, що володіє основними
засобами суспільного виробництва і який живе за рахунок експлуатації
найманої праці. В період абсолютизму, засилля церкви поширюється
теологічна концепція походження держави, в межах якої виникнення держави
санкціонувалось волею божою (Августін Блаженний, Фома Аквінський). В
ХУІ-ХУІІ стст. склався буржуазний світогляд, що прийшов на зміну
теологічному. Суть його в тому, що державно-правові явища розглядалися
як первинні. Тоді ж виникають і формуються вчення про природні права і
суспільний договір (Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Жан-Жак
Руссо та ін.). Існують права кожної людини і всіх людей, які їм властиві
від народження, і ці права не може відібрати змову ж таки Бог. Серед
прав найцінніше право на життя, право на свободу, право власності, право
справедливості та ін. Ідея природних прав є відображення принципу
рівності всіх і справедливості. У тісному зв’язку з ідеєю природних прав
виникає і вчення про суспільний договір. Тоді це реакція на релігійні
теорії походження держави. Держава результат не божественної волі, а
угода між людьми. Теорія випливає з розуміння держави як результату
своєрідного договору, укладеного між сувереном володарем і підданими.
Причини укладення договору пояснюються по-різному. В додержавному
становищі люди користувались своїми природними правами. Проте, щоб
уникнути реальних і можливих виникнути в майбутньому незручностей,
сутичок, а також з інших мотивів, люди вирішували вийти з природного
становища і жити в становищі громадянському, укладали договір і
створювали державу. Згода людей є основою всякої влади. Відображення її
– договір. Договір зводиться до того, що кожна людина віддає свою особу
під вище керівництво спільній волі і тим самим стає його учасником. Вся
влада переходить до суверена, що створюється з учасників договору.
Людина здобуває громадянську свободу і право .власності. В результаті
люди рівні в правах і за згодою. Першим в історії державним актом,
проголосившим ідею народного суверенітету основою державного життя,
стала Декларація незалежності США (1776 р.). Принцип поділу влади став
запасом для теорії правової держави. Філософ Іммануїл Кант вважав, що
держава забезпечує торжество права, вимогам якого підкоряється народ.
Громадянське, правове становище людей базується на апріорних принципах:
свобода кожного члена суспільства як людини, рівність її з кожним як
підданого; самостійність кожного члена суспільства як громадянина. В
ученні філософа Йоганна Фіхте відмічається, що між державою і індивідом
складається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне
обмеження своєї свободи і підкоряється загальним рекомендаціям держави,
а держава відповідно гарантує безпеку індивіду і його власності. Держава
як надсила, що має перевага над силою кожного окремого індивіда може і
повинна здійснювати примус відносно будь-якого члена суспільства, який
порушує зобов’язання. Але примус має бути правомірним, тобто вплив
повинен діяти відповідно з правом і законом.
В XIX ст. появляється насильницька теорія виникнення держави. Суть її
зводилась до того, що держава виникла у первісній формі як організація
переможців над переможеними, тобто актом насилля. Боротьба між
переможцями і переможеними уступає боротьбі між станами, політичними
партіями, державами (Людвіг Гумплович, Євгеній Дюрінг та ін.).
Психологічна теорія походження держави (представники Лев Петражицький,
Ганс Фрейзер, Габріель Тард та ін.) пояснює державу особливими
властивостями психіки людей, психологічною потребою людей підкорятися.
Держава – це організація, що створюється для управління суспільством з
боку певних осіб. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм не уник впливу
органістських теорій походження держави. Прихильники органістських
теорій порівнювали процес поділу праці з процесом спеціалізації різних
органів живої істоти. В протилежність їм Еміль Дюркгейм вважав, що
поглиблення поділу праці викликає появу нових форм влади. Держава
виникає всюди та розвивається відповідно одним і тим же законам,
виступаючи відображенням внутрішньої раціональності, що лежать в основі
еволюції соціальної структури. На відміну від марксистів, які розглядали
державу та особу, як дві чужі, протилежні сили, Еміль Дюркгейм бачив
соціальне призначення держави у визволенні індивіду, поверненні особі
свободи. Тоді ж формується і марксистська теорія походження держави.
Розвиток матеріальної основи життя суспільства, зв’язаний зі зміною
соціальної структури суспільства, виникненням виробництва, обміну з
необхідністю веде до зміни соціальної структури суспільства, виникнення
соціальної нерівності спеціалізованих верств, груп людей, які
відрізняються за становищем і системою суспільних відносин та ставленням
до засобів виробництва – суспільних соціальних класів. Між класами і
майновими верствами людей розгортається боротьба за владу з тим, що в
рішеннях влади знайшли відображення їх інтереси. Відбувається поступова
зміна структури влади. Із влади всього суспільства вона стає владою
верств, класу. Процес знаходить завершення в появі особливого
суспільного інституту, що одержав назву – держава, продукт економічного
розвитку та класових суперечностей, покликана служити інтересам
економічно панівного класу. Виникнення в процесі розвитку суспільного
виробництва приватної власності, класів держави. Таку точку зору па
походження держави найдетальніше обґрунтовує марксизм. Хоча марксизм і
визнає за державою функцію управління, виконання спільних справ, але все
ж на передній план в діяльності держави ставить функцію класового
придушення підлеглих. Держава – це машина для пригноблення одному класу
іншим, машина, щоб тримати в покорі одного класу інші підкорені класи та
соціальні верстви та спільності. Сучасна наука не заперечує важливого
впливу виробничих відносин: економічно панівних класів на державу. Проте
сама поява і існування держави безпосередньо не зв’язується з
виникненням приватної власності і класів. В деяких країнах створення
держави історично передувало і сприяло класовому розшаруванню
суспільства. Так, в Україні поглиблення соціальної нерівності і поява
великих власників сталися, насамперед, за рахунок збагачення
управлінського класу – князів, їх дружин і оточення. Згодом же
економічно панівні класи захопили землі України, придушували державність
українського народу, йшли на службу до російських, польських,
литовських, угорських правителів або іноземних загарбників і населення
шукало захисту і прихильності на стороні.
Держава – плід людського розуму, що визрів під впливом певних потреб і
емоцій людини. Страх перед агресією інших людей, боязнь за життя і
свободи, майно – найсильніший мотив, що спонукає людину до створення
держави (Гоббс); людський розум, що привів до висновку про необхідність
створення спеціального органу – держави, більш здатної забезпечити
природні права людей, чим їх традиційні, додержавні форми співжиття
(Локк). Договірні теорії держави відображають деякі реальні факти. Так,
договірна система княжіння існувала в Київській русі в Чернігівському та
Галицькому князівствах, де з запрошеним для правління князем на певний
термін укладалась угода (договір). Під впливом теорії суспільного
договору створювалась американська держава – США. Та політичною
антропологією доведено, що реальна держава виникла не внаслідок
добровільної передачі індивідуумами частини своїх прав спеціально
створеному для захисту громадян суспільного порядку, а в ході тривалого
природно-історичного розвитку суспільства. Звичайно ж, держава виникла
не в силу однієї причини, а комплексу передумов, до яких належить і
суспільний поділ праці і поява нерівності, приватної власності, і
ускладнення суспільного організму, і суб’єктивні прагнення людей. А
теоретичні пошуки філософів, юристів, соціологів, істориків поглиблювали
розуміння проблеми, розкриваючи окремі її аспекти.
тісно охоплює декілька взаємозв’язаних елементів — суверенні і
національні, що характеризують системну сукупність якостей державного
устрою. Практика світового національно-державного утворення і актів
міжнаціонального співтовариства свідчить про те, що в процесі утворення
національних держав формується і зміцнюється суверенітет національних,
державних і особистих прав, природно, національний суверенітет –
сукупність повновладдя нації та прав, що гарантують незалежність особи.
Суверенітет націй здійснюється, насамперед, в можливостях вільного
політичного самоуправління нації, в правах нації на територію, що
склалася історично і наявність спільної економіки, природні ресурси та
копалини, а також верховенство нації в законодавстві і формуванні
державної влади і національної держави. Суверенітет людини передбачає
реальні права на життя та незалежність світогляду, гарантії проти
насилля, захист самостійності особи. Зрозуміло, суверенітет поділяється
на суверенітет нації та суверенітет особи, але практично тісно зв’язані
і взаємодіють: коли нація і особа вільно самовизначаються і особа не
боїться за життя та незалежність світогляду.
Поєднання двох початків – верховенства та незалежності в понятті
суверенітет має для держави і влади всіх рівнів такий же зміст, що і
поняття свободи і права для людини. Для суверена і суверенної держави це
не тільки право на незалежність і свободу від посягань і ззовні та
всередині, але й право управляти, веліти, свобода приймати рішення,
здійснювати всі функції верховної влади. Не випадкові тому й трактування
суверенної влади як всевладдя, абсолютної або самодержавної монархічної
волі та ін. В постійній боротьбі з безмежністю одноособової влади за
обмеження держави на користь народу, суспільства і далі, в процесі
становлення громадянських відносин і правової держави поняття
суверенітет поширилось з особистої влади на владу держави, на
прерогативу народу (звідси поняття суверенного, незалежного, сповненого
правами та свободами народу), суспільства, нації, особи і самого права.
Тому існує поняття невтручання у внутрішні справи людини. Захист
суверенних прав, прав самостійно займатися своїми ділами дуже істотний у
внутрішній та зовнішній політиці, особливо в період становлення
національної держави, формування національних спільностей, нового
суспільного, політичного або державного ладу. Проте суверенітет – об’єкт
необхідних і неминучих обмежень внутрішніх, вимушених угод суверенних
прав суспільних сил, що зустрічаються – держава та суспільство, уряд та
народ, або особа, влада різних видів – законодавчої, виконавчої, судової
тощо, зовнішніх -зустріч державних суверенітетів.
Суверенітет держави, народу або нації і навіть особи охоплює політичні,
економічні, соціальні та правові основи. Матеріальною основою державного
і національного суверенітету служить територія, певна власність,
економіка, надбання культури, національна мова та ін., однаково як і
гідність особи, здатної стати суверенною, виступає власність, знання,
праця та володіння фахом, професією. Політичною основою суверенітету
виступає стабільність держави, наявність досить розвинутої політичної
організації та структури влади. Правовою основою суверенітету е
конституція, декларації, загальновизнані принципи міжнародного права,
національні традиції, звичаї та ін. Поняття державного та національного
суверенітету закріплені в Статусі ООН у вигляді положень про суверенну
рівність держав та права націй на самовизначення.
Нація на основі права, конституіруючись в державу, виступає як
повноправний суб’єкт міжнародного права, а також конституційного права,
якщо вона входить в федерацію або конфедерацію суверенних держав. В
традиційних міжнародних системах, де панують фактично, а не юридичне
визнані суверенітети, характерно жорстке розмежування сфер зовнішньої,
та внутрішньої політики, що не допускає втручання у власні справи є
прерогативою суверенних режимів. Суверенітет визнання націй та
народностей відображає тенденції розвитку епох та систем, в межах яких
сила та стабільність кожної суверенної держави залежать від сили та
стабільності світового співтовариства. В сучасних умовах суверенітет
держав, що використовується для організації взаємовигідного
співробітництва, породжує єдність, що виступає як нова рушійна сила
прискорення їх розвитку, виступає необхідною умовою повнокровного
використання досягнень сучасної науково-технічної революції і культури в
кожній із країн, які співробітничають, що дає переваги у вирішенні
національних та інтернаціональних творчих завдань.
тус його складових частин та принципи взаємовідносин центральних та
регіональних державних органів. Основні форми державного устрою:
унітарна, федеративна, конфедеративна.
Більшість країн світу – унітарні держави. Унітарна держава – це єдина,
спільна держава, що ділиться на адміністративно-територіальні одиниці,
що не мають якусь політичну самостійність. Основні ознаки унітарної
держави: єдина конституція, єдина правова система, єдина система вищих
органів влади та управління, єдина держава, єдина судова система та ін.
В залежності від політичного режиму існують різновидності унітарних
держав. При демократичних режимах в деяких державах місцеві органи влади
обираються населенням, а контроль з боку центральних органів влади
зберігається тільки посередній, побічний (Великобританія та ін.). Існує
навіть автономія для окремих територій (Італія, Іспанія). При
тоталітарних режимах виборні місцеві органи звичайно відсутні, а функції
управління на місцях здійснюються призначеними представниками центру.
Федеративна держава – це союзна держава, що складається з кількох
державних утворень, кожне з яких має власну компетенцію і має свою
систему законодавчих, виконавчих і судових органів. Із майже 230
існуючих в світі держав в 58 діє федеративний принцип державного устрою
(Австралія, Канада, Індія, США, Німеччина, Югославія та ін.). Федерацію
складають державні утворення, які є її суб’єктами і мають відповідно
власні повноваження: штати в США, провінції в Канаді, землі в Німеччині
та ін. Поруч з загальнофедеративною конституцією і законами діють
конституції та закони суб’єктів федерації, але забезпечується
верховенство федеральної конституції і законів.
Між законодавчою, виконавчою та судовою владами федерації і суб’єктів
федерації чітко розмежовані повноваження. У федерації існує подвійне
громадянство, а за суб’єктами федерації не визнається право виходу із
неї. Більшість федерацій створюється не за національна -територіальною,
а за національно-адміністративно-територіальною ознакою. Виняток
становили колишній Радянський Союз, Чехословаччина, Югославія та деякі
інші федеративні держави.
В конфедерації кожний її член зберігає державну самостійність,
об’єднується з іншими державами в союз, в компетенцію якого передаються
деякі важливі питання. В історії існували конфедерації в США (1776-1787
рр.), Німеччині (1815-1867 рр.) та ін. В сучасних умовах чистих
конфедерацій немає, хоча термін вживається стосовно окремих країн,
зокрема Швейцарія, що в дійсності становить федеративну форму. Елементи
конфедеративного устрою є в Співдружності незалежних держав та ін.
У формуванні державності України важливі, по-перше, демократичність і
відкритість законодавчого процесу, повнота нормотворчих функцій,
належність фінансової і матеріальної бази, щорічні звіти про діяльність
виконавчо-розпорядчих органів, суспільний контроль в межах закону за
діяльністю виконавчої влади; по-друге, незалежність суду та прокуратури,
підвищення їх статусу в суспільстві, удосконалення процесуального
законодавства, суворе додержання презумпції невинності, норм правосудця
та права на захист, дієвість вправно-трудової системи, відміна актів
необгрунтованого позбавлення громадянства; по-третє, створення
динамічного, сучасного державного апарата, що формується на конкурсній
основі, підконтрольність його в межах закону представницьким органам і
громадськості.
В процесі формування суверенної демократичної держави, що розгорнувся в
Україні, важливіший принцип – верховенство закону – має таку базу, як
розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову. Прерогативу
прийняття законів має тільки Верховна Рада. Уже прийнято ряд
законодавчих актів, що визначають функції Кабінету Міністрів, а
Конституція України регламентує діяльність Президента та Верховної Ради.
В суспільстві діють норми загальнолюдської моралі та моральних
заповідей, що віддають пріоритет добру, соціальній справедливості,
милосердю, співчуттю, добродійності. В процесі демократизації і
законотворчості переборюються штучні бар’єри між людьми різних позицій,
світогляду, переконань поглядів. Кожний прагне зрозуміти один одного,
захищає все те, що їх об’єднує. Розвиваються політичний плюралізм,
змагання і суперництво різних ідейних течій, новизна ідей. Становище в
Україні в політичному та суспільному житті характеризується
мітингуванням, сплеском емоцій, проявами екстремізму. Посилюється вплив
корумпованих елементів, на управління дедалі більше тиснуть деструктивні
процеси. Ось чому одним з важливих завдань на шляху становлення
громадянського суспільства та правової держави – забезпечення
погодженості в ім’я досягнення політичної стабільності, підвищення
авторитету закону. Економіка, соціальна і духовна сфери зазнали немалої
шкоди від непродуманих, науково не обґрунтованих правових актів, що
сковують ініціативу господарських організацій та об’єднань.
В процесі формування державності України повніше забезпечується система
залежності між Конституцією та законами різних видів, не допускаючи їх
неузгодженості на основі оцінок перспектив розвитку економічної,
політичної та соціальної сфер, техніки, становища навколишнього
середовища, міжнародних відносин. Йде упорядкування і удосконалення
законодавства, діяльності Верховної Ради, вживаються заходи проти
конфронтації Президента і Верховної Ради. Окрім структурних змін у вищих
органах влади змінюються і процедура і вироблення та прийняття законів.
Процедура розробки і вироблення законів стала більш тривалою: спочатку
закон готується в постійних комітетах, потім відбувається дворазове, а
то й триразове читання законопроекту на сесії Верховної Ради, всебічно
обговорюються всі інші думки та пропозиції, внесені в процесі
обговорення законопроекту. Важливу роль в процесі вироблення, прийняття
та реалізації закону відіграє широка гласність. Концепції законів
заздалегідь готуються в комітетах та тимчасових комісіях, наукових
закладах. Слабкість і неузгодженість концепцій законів про власність,
про землю, про приватизацію, економічні реформи уже привели до гострих
суперечностей. Сучасне суспільство охоплене масовими порушеннями
законності, що тягнуть тяжкі економічні, політичні та інші наслідки. В
чому ж причина? По-перше, диктат в недалекому минулому адміністративних
актів, що привчали громадян до слухняності і покірливого виконання. В
процесі демократизації у масовій свідомості і поведінці людей ейфорія
законотворчості не привела, на жаль, до перелому у співвідношенні
правомірної і неправомірної поведінки. Скорочення «минулих ідеалів» за
низької правової культури сприяло не тільки зростанню правопорушень, але
й масовому відчуженню громадян від нових законів. По-друге, виникли
конституційні конфлікти, розширюється курс на самостійність в обстановці
нехтування законністю юридичними і фізичними особами, створюється ілюзія
уседозволеності. Це викликає занепокоєність, і немала частина депутатів
всіх рівнів законодавчих представницьких органів, громадян закликає до
використання механізмів реалізації законів, в які мають включитися всі
ланки держави. Верховенство закону має торжествувати, всі політичні
партії та політичні рухи, громадські об’єднання мають діяти в межах
Конституції, відповідно з законами. Програми, статути, вся діяльність
політичних партій, політичних структур і ланок управління не повинні
суперечити законодавству Конституції.
Одним з важливих принципів, що відображає моральність у відносинах між
державою і носієм політичної влади і громадянином, як учасником її
здійснення, є взаємна відповідальність держави перед громадянином і
громадянина перед державою. Беручи на себе виконання законів, конкретні
зобов’язання перед громадянами, всіма людьми суспільства, громадськими
організаціями і об’єднаннями, державами та всім світовим
співтовариством, держава тим самим визначає і правові заходи
відповідальності своїх офіційних представників за дії, що їх здійснюють
від імені держави і її органів. Зв’язаність законом самої держави і її
органів полягає в тому, що держава, що видає закони, не має права сама ж
їх порушувати. Принцип взаємної відповідальності держави перед
громадянином та громадянина перед державою протистоїть будь-яким формам
свавілля і вседозволеності. Держава бере на себе велику відповідальність
перед громадянами, але водночас в праві чекати і від громадян високої
свідомості у виконанні та дотриманні законів, громадянського обов’язку.
Устрій держави характеризують її форми правління. В формах правління
визначені організація політичної і формування верховної влади, структура
та порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб і
громадян. Традиційно форми держави виділяють форми правління і форми
територіального (державного) устрою. Політичні форми сучасних держав
складались протягом століть. На них впливали економічний лад,
розстановка соціальних, станових, кастових, класових сил в суспільстві,
історичні традиції населення, народу, міжнародне становище країни. Форма
держави охоплює методи і способи правління, державного устрою, що
визначають організацію верховної влади, принципи взаємовідносин
державних органів та владних структур, територіальну організацію
держави, співвідношення її складових частин, компонентів, а також
включає політичний режим, тобто систему методів, з допомогою яких
панівний клас здійснює владу. Якщо форма правління і форма державного
ладу розкривають структурну сторону держави, то політичний режим –
функціональну, політичну. Форма правління становить організацію
верховної влади, передбачає структуру вищих державних органів, принципи
їх формування, організацію, взаємовідносини (статус законодавчої,
виконавчої та судової влади).
Форми правління державою діляться за способом організації влади, її
формальним джерелом. В сучасних умовах відрізняють дві основні форми
правління: монархія та республіка. В монархії джерело влади – одна особа
– монарх (цар, король). В республіці джерело влади – парламент.
Монархія (грец. – єдиновладдя) – форма управління дер жави, що існувала
тисячоліття, де джерелом державної влади вважається вищий мислитель –
король, цар, імператор, князь та ін. Є декілька різновидностей монархії:
абсолютна монархія – всевладдя глави держави (Саудівська Аравія, Катар,
Оман); конституційна монархія – держава, де повноваження монарха
обмежені конституцією, законодавчі функції передано парламенту,
виконавчі – уряду, тобто монарх царює, але не управляє (Великобританія,
Північна Ірландія, Швеція, Іспанія). Конституційна монархія ділиться на
дуалістичну (тобто подвійну) – Іорданія, Кувейт, Марокко, де монарх
наділений переважно виконавчою владою і лише частково – законодавчою, та
парламентську, де монарх хоча і вважається главою держави, але фактично
має представницькі функції і лише частково виконавчі, а іноді має також
право вето на рішення парламенту, яким практично не користується.
Більшість сучасних демократичних монархій – парламентські монархії. Уряд
тут формується парламентом і підзвітний парламенту, а не монарху.
Абсолютна монархія панувала в Росії до початку XX ст., існує в сучасних
умовах в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням
в руках правителя законодавчої, виконавчої і судової влади. Такий вид
монархій розглядався багатьма політичними мислителями, особливо
консервативними – Нікколо Макіавеллі, Жаном Боденом, Кирилом
Побєдоносцевим, Констянтином Леонтьєвим та ін. як найдосконаліші форми
державного життя, що забезпечують стабільність суспільства і його
єдність. Переваги абсолютної монархії, на думку Жана Бодена та ін.,
полягають в неподільності влади, її постійності, стабільності (особливо
для спадкових монархій). На відміну від республіки, монархію можна
встановити в більшості країн. В дуалістичній монархії монарх здійснює
переважно виконавчу владу з правом вето на закони, прийняті парламентом,
право розпуску парламенту та ін. В найпоширеніших в сучасних умовах
парламентарних монархіях, що за устроєм і характером політичного режиму
не набагато відрізняються від республік, влада монарха символічна, часто
представницька. Теократична монархія (Катар, Оман та ін.) відрізняється
високою політичною роллю церкви, окремим сумісництвом у монарха вищої
державної та світської влади.
В сучасних умовах найпоширенішою формою правління державою е
республіканська, де суб’єкт влади – народ. Республіка – форма правління,
за якої глава держави (президент) – виборний і змінюється, а його влада
вважається відтворенням представницького органу або виборців. В
сучасному світі республіканська форма правління має три різновидності:
президентську, парламентську і змішану. Конкретна форма президентства,
що містить комбінований набір певних методів і способів управління
державою, існує в кожній країні, де є президентське правління.
Неоднакові в кожній країні і компетенції, повноваження та функції
президента. Вони індивідуальні за своєю структурою і своєрідні за
функціями. Президентська влада будь-якої країни опирається на власну
конституційну базу та специфічну право-регулюючу і політичну діяльність.
Незважаючи на індивідуальність, неповторність і самобутність
президентської влади кожної країни, все ж є і певні властивості: спосіб
легітимізації, тобто визнання народом законності президентської влади.
Президентська влада поділяється на ряд форм. По-перше, форма
президентства, що визначається безпосереднім обранням президента
скритими загальними виборами. Тут-то реалізується принцип волевиявлення
народу, внаслідок чого забезпечується досить високий рівень
демократизму, тому що обрання президента залежить від максимально
можливого прямого волевиявлення людей; гарантується обрання президентом
найпопулярнішого і авторитетнішого політичного лідера; реалізується
незалежність завоювання посади президента від інститутів законодавчої
влади, що посилює міцність поділу влади, забезпечує авторитет
президентської влади. Але в таких умовах виконавча влада набуває не
тільки незалежність, але й певні переваги над законодавчою владою і
створюється прецедент домінування глави держави в системі державного
управління. По-друге, форма президентського правління, що передбачає
обрання президента в декілька етапів. На початковому етапі загальними
виборами обираються виборщики (електори), а потім висловлюється
компетентна думка виборщиків про того або іншого кандидата в президенти.
Така форма президентства дещо ускладнює процедуру обрання самого
президента, але оберігає президентство від випадкового емоційного
вибору. Нарешті остаточне рішення за компетентними виборщиками.
По-третє, форма президентського правління, що передбачає обрання
президента опосередкованими виборами. В одних випадках вони відбуваються
з участю парламенту, як в Швейцарії, Туреччині і ряді незалежних держав
співдружності. Є й інші форми президентського правління. Вони
встановлюються недемократичним шляхом, зв’язані з позаконституційними
методами завоювання президентської посади (військові перевороти,
двірцеві інтриги, змови та ін.), коли використовуються політична
нестабільність та інші обставини, що складаються в країні. Саме в ряді
країн Африки, Латинської Америки президентська влада встановлюється
недемократичне. Президент кожної країни має певний обсяг компетенцій та
повноважень, здійснює управлінську діяльність, виконує специфічні
функції тощо. Серед форм помірної президентської влади є система
президентства в Україні. Для форми помірної президентської влади
характерно: президент є глава держави, головнокомандуючий збройними
силами, призначає за згодою парламенту і зміщує главу уряду, призначає
міністрів тощо. Проте президенту доводиться рахуватися з незалежністю і
автономією регіональної виконавчої влади, яка може самостійно вирішувати
багато питань і проблем господарської і соціальної діяльності. Система
президентства в Україні введена на початку 90-х років.
Стародавньої Греції розглядали громадянське суспільство і політичне
суспільство або державу як синоніми. Такий підхід до визначення поняття
громадянське суспільство і політична держава зберігся практично до XVIII
ст. Проте з переходом від Середньовіччя до нової історії почалося
формування громадянського суспільства. Починаючи з XVIII ст. поняття
громадянське суспільство визначали суспільні, а в вузькому розумінні,
майнові відносини, що визначали сукупність суспільних зв’язків як щось
зовнішнє у ставленні до індивідів, як середовище, де розгортається їх
діяльність. В античну епоху філософи Сократ, Платон та ін. висунули ідею
природного права, тобто ідеального, незалежного від держави права, що
випливає нібито з розуму і природи людини. В XVII-XVIII стст.
прихильники вчення про природне право – Гроцій, Спіноза, Локк, Руссо,
Монтеск’є, Гольбах, Кант, Радищев та ін. використовували його для
критики феодалізму при обґрунтуванні природності та розумності
буржуазного суспільства. Ставилось питання про свободу особи як
громадянина суспільства, незалежно від держави, від суспільства, що
існувало уже у природному стані і передувало державі, вважали, що
громадянське суспільство – сукупність відносин громадян до держави.
Природно, вважалось, що в громадянському суспільстві людині, індивіду
законом гарантується вільний вибір форм його економічного і суспільного
буття, утверджуються загальні права і тут немає монополії одного
світогляду, панує свобода совісті та ін.
Особлива заслуга в розробленні теорії громадянського суспільства
належить Георгу Гегелю, який вважав громадянське суспільство системою
потреб, що базується на приватній власності, майнові і станові
відносини, систему правових відносин. Георг Гегель розглядав
громадянське суспільство як сферу матеріального, економічного життя та
діяльності людей, вважав громадянське суспільство взаємозв’язаною
системою соціальних спільностей людей, інститутів, приватних осіб, вплив
яких регулюється громадянським правом і яке прямо не залежить від
політики держави. Громадянське суспільство внутрішньо суперечливо.
Багаточисельні його складові часто неспівставимі, не порівнювальні,
нестійкі, зазнають конфліктів. Йде постійне протистояння, зіткнення
приватних інтересів. Вирішення суперечностей можливе лише з допомогою
держави. Держава є виразником абсолютної ідеї, світового духу. Якщо ж
держава є відображенням загального духу, то держава і є вищою і найбільш
загальною формою людського співжиття, а тому всі інші форми суспільної
організації підкоряються їй. Ідеалізм Георга Гегеля проявляється тут у
визнанні залежності громадянського суспільства від держави, що вважалась
істинною формою об’єктивного духу, тоді як громадянське суспільство є
лише кінцевою формою духу. Поняття громадянське суспільство використовує
і Карл Маркс. На думку Карла Маркса, під громадянським суспільством
розуміється організація сім’ї, станів, класів, соціальних спільностей,
відносин власності і розподілу, взагалі форми і способи існування і
функціонування суспільства, справжнього життя і діяльності людини. На
відміну від Георга Гегеля, який основою всього розвитку вважав світовий
дух, абсолютну ідею, а до громадянського суспільства ставився як до
кінцевої форми духу, Карл Маркс доводить, що саме громадянське
суспільство становить першооснову будови людського співжиття і
життєдіяльність громадянського суспільства є головною рушійною силою
історичного прогресу. У листі до Анненкова (28 грудня 1846 р.) Маркс
писав: «Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, обміну та потреб,
одержите певний суспільний лад, певну організацію сім’ї, станів або
класів – словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне
громадянське суспільство і ви одержите певний політичний лад, що є лише
офіційне відображення громадянського суспільства». Згодом не досить
чіткий термін громадянське суспільство Карл Маркс замінює чіткими
поняттями: економічна структура суспільства, економічна база, спосіб
виробництва та ін. Структура громадянського суспільства, історично
обумовлена загальною об’єктивною закономірністю, охоплює особливі форми
та відносини виробництва, класовий поділ, правові механізми, що
захищають власне політику.
Громадянське суспільство, за Марксом, належить до сфери матеріальної,
тоді як держава є елемент надбудови. Природно, громадянське суспільство
– це сукупність суспільних відносин і політичних, соціальних інститутів
поза межами політичної структури держави. Звичайно ж, громадянське
суспільство – це таке суспільство, де головною діючою особою, суб’єктом
розвитку є людина з усією її системою потреб та інтересів, що
відповідають структурі цінностей. Громадянське суспільство, торкаючись
сукупності суспільних відносин, відображає взаємозв’язок всіх сфер
суспільного життя людини. Маючи різноманітні потреби та інтереси
(матеріальні та нематеріальні), людина як індивід, особа задовольняє в
процесі власного розвитку і через відповідні суспільні відносини та
політичні, соціальні інститути, що становлять структурні елементи
громадянського суспільства. Спільно з концепцією громадянського
суспільства, теорією природного права, суспільного договору формується і
поняття правова держава.
Громадянське суспільство – багатоманітні, не опосередковані державою
взаємовідносини вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і
демократичної правової державності. Це сфера вільної гри окремих
інтересів та індивідуалізму. Громадянське суспільство – продукт
буржуазної епохи і формується переважно знизу, спонтанно, як результат
розкріпачення індивідів, їх перетворення з підданих держави у вільних
громадян-власників, які мають почуття особистої гідності, готових взяти
на себе господарську та політичну відповідальність. Громадянське
суспільство має складну структуру, включає економічні, господарські,
сімейно-родинні, етнічні, релігійні, правові відносини, а також
опосередковані державою політичні відносини між індивідами, як
первинними суб’єктами політичного життя та ін.
Громадянське суспільство становить першооснову людської цивілізації, а
її головні суб’єкти – особа, громадянин, їм відповідають багатоманітні,
що протистоять або збігаються інтереси і потреби, задоволення яких –
невід’ємна передумова їх власного розвитку та розвитку суспільства.
Інтереси особи, спільностей людей, їх потреб реалізуються через
суспільні відносини та інститути, що становлять структурні елементи
громадянського суспільства. Для задоволення первинних потреб люди
організують матеріальне виробництво. В процесі виробництва формуються
між людьми економічні виробничі відносини. Виробничі відносини
обумовлюють сферу соціальних відносин, певну організацію станів,
етносів, сім’ї. В громадянському суспільстві формуються самодіяльні
асоціації, об’єднання, зокрема релігійні, виробничо-корпоративні,
наукові, політичні та ін., що дозволяє виражати і відстоювати інтереси
та права громадян, створювати умови для самоеалізації окремих індивідів
та колективів. Та громадянське суспільство не арифметична сума всіх
складових, а інтегральна сукупність, нерозривний зв’язок окремих
індивідів з суспільством, його різними соціальними інститутами. В
структуру громадянського суспільства не входить держава. Та інтереси
забезпечення розумного поєднання прав та свобод громадян,
життєдіяльності та стабільності суспільства, як системи, вимагають
збереження, оптимальної рівноваги між державою і громадянським
суспільством. Високорозвинутість громадянського суспільства одна з умов
стабільності демократичного режиму. Існування громадянського суспільства
визначається рядом умов: розвинута соціальна структура суспільства, що
породжує багатоманітність інтересів, відносин, організацій, інститутів.
На основі гарантованих прав і свобод громадянське суспільство створює
всі можливості для взаємозв’язків, об’єднання індивідів в спілки,
політичні партії та ін.
Відсутність тривалий період умов для формування громадянського
суспільства в Україні, в Російській Федерації, Білорусії та інших
країнах Співдружності привело до того, що держава заповнила собою весь
суспільний простір. Одержавлення суспільства, насамперед, торкнулось
економіки: сталось зрощування влади та власності. Етатизація
(одержавлення) суспільства, тобто активне втручання держави в життя
суспільства, привела до негативних наслідків у політичній сфері. Сталося
одержавлення практично всіх механізмів, що відкривають доступи масам до
управління суспільством, зрощування партійного апарату з державним. В
духовній сфері сформувався певний тип масової свідомості, що
характеризується, як етатична. Свідомість пронизана страхом перед
державою, а страх породжував пасивність громадян та ін. Тому-то не
випадково початок політичних і економічних реформ в Україні, як і в
інших незалежних державах Співдружності, зв’язано з відродженням
громадянського суспільства, створенням правової держави. В основі
економічних рішень лежить програма переходу до ринкових відносин, що
ставить метою повернення народу значної частини. Право на власність
реалізується з допомогою роздержавлення та приватизації, передачі
державного майна громадянам і трудовим колективам. Економічна
незалежність громадян – основа нормального функціонування громадянського
суспільства.
Процес утворення держав полягав у виділенні особливої публічної влади з
її військами, міліцією, нормами і різного роду примусовими установами і
органами управління. І поступово на базі відповідних ідей і елементів
державності формується правова держава. Про владу закону, однакового для
всіх громадян, заговорив ще в VI ст. до її. е. в стародавній Греції один
з шести правителів полісу архонт Солон, про співвідносний природних прав
людини і законів держави тоді ж заговорили і Арістотель, Ціцерон.
Початки правової державності, поділу влади виникають в Стародавньому
Римі. У період Середньовіччя всі сфери життя пронизуються політикою
держави, а саме суспільство також політизується, всі важливіші соціальні
інститути суспільства: власність сім’я, організація праці та інші
становили елементи державного життя. Політичні і соціальні революції
ХУІ-ХУШ стст. знищили етапи, привілеї і все, що порушувало принцип
рівності підданих перед державою, і поставили на передній край свободу і
природні здібності окремого індивіда як самостійного та вільного
громадянина. Встановлюється єдиний та обов’язковий для всіх правовий
порядок.
Ідея правової держави не могла виникнути раніше, в період античності або
в період абсолютизму, тому, що її реалізація вимагала, по-перше,
формальної рівності, по-друге, відсутність станового поділу, і, нарешті,
розвинутої теорії природного права і поділу влади на законодавчу,
виконавчу і судову. Правова держава – реальне втілення конституційної
державності. В її основі лежить прагнення захистити людину від
державного терору, насилля над совістю, дріб’язкової опіки з боку
органів влади, гарантувати індивідуальну свободу та основні права особи.
Поняття правова держава утвердилось на рубежі ХУІІІ-ХІХ стст. Але сам же
термін правова держава остаточно закріпився в суспільній думці і
юриспруденції в XIX ст. в працях німецьких юристів Карла Вельнера,
Роберта фон Мона та ін. Філософське обґрунтування ідеї правова держава є
в дослідженнях Іммануїла Канта. Розроблюючи вчення про правову державу
на базі теорій про категорійний імператив, тобто формальну внутрішню
поведінку. Зміст його такий: роби так, щоб правила (максима) твоєї
поведінки служили зразком для законодавців. Правова держава, за Кантом,
це не та держава, де громадяни сліпо дотримуються закону, а та, де закон
відповідає їх моралі і моральним принципам. Правовою є та держава, де
всі підкорені не просто закону, а праву. Іммануїл Кант розкриває зміст
категорій: мораль і право, право і закон. Право є міра свободи, а закон
– юридичне відображення права. Право є міра свободи, зведена в закон. У
правовій державі закони відповідають праву, тій мірі свободи, що існує в
державі. Джерелами законів у правовій державі, за Кантом, виступають
єдина воля всіх осіб, які утворюють народ, громадяни мають право
підкорятися тільки тим законам, з справедливістю яких вони згодні і
беруть зобов’язання добровільно ними йти: юридична рівність всіх перед
законом, як і громадяни, влада повинна неухильно дотримуватись тих же
законів. Звичайно ж, Іммануїл Кант розглядав правову державу як
об’єднання багатьох людей, підкорених правовим законам і вважав, що
законодавець має керуватися вимогою: чого народ не може вирішити
стосовно самого себе, того і законодавець не може вирішити стосовно
народу. Ціннісний зміст ідеї правової держави полягає в утвердженні
суверенності народу як джерела влади, гарантованості його свободи та
верховенства народу. В політичному житті громадянське суспільство
забезпечує всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних
справах. Тут держава і громадянин зв’язані взаємною відповідальністю за
безумовне верховенство демократично прийнятого закону про рівність всіх
перед законом, тобто існує правова держава, де реалізовані громадянські
права людини на рівні міжнародне визнаних норм.
Правова держава – це держава, обмежена у своїх діях правом, захищаючи
свободу та інші права особи, і підкоренням влади волі суверенного
народу. Конституція, що виступає своєрідним суспільним договором між
народом і владою, визначає взаємовідносини між особою та владою.
Пріоритет у відносинах між державою і громадянином належить правам
людини, які не можуть бути порушені законами держави і її діями. Для
того, щоб народ міг контролювати державу і вона не перетворилась в
монстра, що панує над суспільством, існує поділ влади: на законодавчу,
виконавчу та судову. Пріоритет права, що може загально поширюватися
однаково на всіх громадян, державні та суспільні інститути, захищає і
відстоює незалежний суд. Теорія поділу влади сформульована кількома
дослідниками політики: Джоном Локком, а здебільшого Шарлем Моптеск’є і в
сучасній формі Артуром Гамільтоном, Джоном Модісоном, Джоном Джеєм.
Основні положення теорії поділу влади: по-перше, законодавча, виконавча
і судова влада надається різним людям і органам відповідно з
Конституцією; по-друге, всі гілки влади рівні та автономні, жодна з них
не може бути усунена будь-якою іншою; по-третє, жодна влада не може
користуватися правами, наданими конституцією іншої влади; по-четверте,
судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються
правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може оголосити
закон недійсним, якщо закон суперечить конституції.
Створення правової держави, шліфування і удосконалення її принципів –
результат діяльності не одного покоління, ні однієї держави, а
досягнення всього людського співтовариства. Узагальнюючи досвід
виникнення та розвитку різних правових держав, можна виділити загальні
ознаки. По-перше, для правової держави характерна наявність розвинутого
громадянського суспільства. По-друге, обмеження сфери діяльності держави
охороною прав особи суспільного, громадського порядку, створенням
сприйнятливих правових умов для господарської діяльності,
відповідальність кожного за власний добробут. По-третє, правова рівність
всіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави. По-четверте,
загальність права, його поширення на всіх громадян, організації та
установи, в тому числі органи державної влади. Суверенітет народу –
конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає,
що сам народ – кінцеве джерело влади, державний суверенітет має
представницький характер. По-п’яте, поділ на законодавчу, виконавчу і
судову владу держави, що не виключає єдності їх дій на основі норм
конституції, а також певного верховенства законодавчої влади,
конституційні акти якої обов’язкові для всіх. Пріоритет в державному
регулюванні громадянських відносин методу заборони над методом
дозволеного. Це означає, що в правовій державі діє принцип: дозволено
все, що не заборонено законом. Метод дозволеного застосовується лише у
ставленні до самої держави, яка зобов’язана діяти в межах дозволеного,
формально зафіксованих повноважень. Свобода і права інших людей – єдине
обмеження свободи індивіда. Правова держава не означає абсолютної
свободи особи. Свобода кожного кінчається там, де порушується свобода
інших.
Характеристика правової держави розкривається через взаємовідносини її з
громадянським суспільством, особою і правом. У правовій державі
змінюються взаємовідносини правової держави та громадянського
суспільства: одне не підміняє інше, а суспільні, соціальні інститути не
підмінюють державні, владні структури та ін. Що ж стосується
взаємовідносин держави і особи, то у правовій державі особа захищена, її
права і свободи гарантовані. Становище особи, ступінь її захищеності –
головні критерії правової держави. Створення правової держави передбачає
невтручання держави в соціальне життя, визволення її від дріб’язкової
регламентації, втручання державних органів в рішення тих питань, з якими
повністю можуть справитись різноманітні суспільні формування. Для
забезпечення справжнього народовладдя держава повністю підкорена
суспільству, стає виразником її інтересів і в законодавчій діяльності
керується загальнонародною волею, що відображено демократично.
Взаємовідносини держави і права оцінюються через верховенство закону.
Отже, правова держава – політична організація, що створює умови для
життєдіяльності індивідів, груп, інститутів громадянського суспільства.
Формуються і громадянське суспільство, і правова держава водночас. У
правовій державі виключається диктатура якогось класу, політичної
партії, політичного руху, бюрократії, відбувається вільне змагання
суспільно-політичних організацій в конституційних межах. У правовій
державі вищим авторитетом є закон. Його дотримання – святе, а покарання
за зневажання ним – невідвернене. Вся сила державної влади, вся
могутність громадської думки, всі можливості засобів масової інформації
спрямовуються на захист закону, правопорядку. Інакше неминучі правовий
нігілізм, нові варіанти свавілля влади або невладних суспільних
структур. В умовах правової держави реалізуються громадянські права
людини на рівні міжнародне визнаних норм.
ЛІТЕРАТУРА
Аlтоп С. Апd Вiпотап Р. Соmparablе Роlitiса (А Developmetal Аррrоасh.—
Воston, 1978.
Аристотель. Политика, т. 4.— М., 1983.
Арон Р. Демократия и тоталитаризм.— М., 1995.
Брайс Д. Американское общество.— М., 1990.
Бузгалин А., Капанов А. Анатомия бюрократии.— М., 1988.
Гоббс Томас. Левиафан. Соч., т. 2,— М., 1990.
Грезин И. Правовое государство.— М., 1988.
Ласки Г. Американское президентство.— М., 1989. Платон. Государство.
Соч., в 3-х томах, т. З, ч. 1.— М., 1971.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
