Політична свідомість і політична культура як елементи політичної системи
Політична свідомість і політична культура виступають необхідними
елементами будь-якої політичної системи суспільства. Будучи відповідними
різновидами суспільної свідомості й культури, що мають власний предмет і
механізм формування, вони характеризують духовну здатність людини до
спеціалізованої політичної діяльності. За допомогою політичної
свідомості та політичної культури індивід спроможний адаптуватися у
політичному просторі і здійснювати у ньому специфічні функції соціальної
взаємодії, політичної участі й управління.
Політична свідомість як макрохарактеристика духовних явищ політичного
життя втілює єдність їхніх гносеологічних, онтологічних і функціональних
характеристик. Тим самим вона немов позначає нижчу межу здатностей
суб’єкта відображати політичні об’єкти і орієнтуватися у відносинах
влади. Адже на практиці відомо, що конкретні індивіди (групи) часто
далеко не зразу набувають здатності керуватися поглядами, що
відповідають природі їхніх інтересів. Тільки поступово розширюючи і
поглиблюючи знання, люди набувають можливості розкривати внутрішні
зв’язки і відносини настільки, щоб можна було сформувати їхні
смислозначущі образи, цілі політичної поведінки, установки реалізації
інтересів.
Поступове набуття суб’єктами нової для себе системи координат, що
розкриває їм специфіку соціальної взаємодії у сфері державної влади,
перешкоджає розгляду політичної свідомості як процесу пристосування
логіки мислення до політичних об’єктів. Значно більше підстав розглядати
сукупність цих духовних явищ як відповідних рівнів соціального мислення
людини, що дає йому змогу набути властивості та якості для здійснення
владних функцій і різних ролей щодо держави. Ці погляди лише частково
можуть спиратися на запозичені оцінки і судження, до того ж не тільки
раціональні, які людина набуває у взаємодії з економічними, моральними,
правовими та іншими об’єктами. У всякому разі пріоритет власне
політичних, а не тільки світоглядних, раціональних або інших загально
соціальних поглядів у цьому різновиді людських уявлень незаперечний.
Спираючись на таке розуміння політичної свідомості, і саму політику вже
неможливо інтерпретувати як результат перенесення раціональних, загально
колективних та інших неспеціалізованих поглядів із сфери свідомості у
сферу буття.
Якісна визначеність політичних поглядів припускає трактовку політики як
сфери переважно цілеспрямованих зв’язків і відносин суб’єктів, що
усвідомлюють і прагнуть реалізувати свої значущі інтереси за допомогою
інститутів державної (публічної) влади.
Розуміння політичної свідомості як сукупності духовних явищ, що
відображають внутрішні і зовнішні процеси функціонування держави та
інших політичних інститутів і структур суспільства, дає змогу так
охарактеризувати її структуру:
1) політична психологія і політична ідеологія;
2) політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб’єктом
політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп і
об’єднань;
3) спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична
свідомість, політична свідомість окремих верств;
4) політичні теорії, ідеї, стереотипи мислення, психологічні установки,
традиції, переконання і політичні емоції, настрої, почуття, думки.
Слід відзначити можливість, а в деяких випадках і необхідність побудови
інших структурних моделей політичної свідомості. Проте для з’ясування
взаємозв’язку політичної свідомості і політичної системи саме вказана
структура, на наш погляд, більш доцільна.
Діалектика взаємозв’язку політичної свідомості й політичної системи
складна і своєрідна. Політична система як відображення економічних
відносин та соціальної структури формується водночас з політичною
свідомістю і на її основі, справляючи на неї зворотний вплив, який
виявляється у трьох основних аспектах. По-перше, політична система
культивує ту політичну свідомість, котра забезпечує її функціонування.
По-друге, політична система прагне не допустити політичних поглядів,
ідей і уявлень, що суперечать їй або розкладають її цільові, структурні
і ціннісні елементи. По-третє, вона “задає” саме ту спрямованість
розвитку свідомості, яка відповідає її природі і цілям.
Сьогодні в Україні процес формування нової політичної системи
відбувається за умов, коли складаються різнорідні політичні організації,
партії, течії і рухи, коли неясні чи розмиті соціально-економічні та
політичні орієнтири майбутнього суспільного ладу, типу держави,
характеру взаємовідносин суспільства та держави, громадянина і влади,
параметри системи світоглядних, ціннісних координат регуляторів людських
взаємин та поведінки. Її перехідний характер і “різноякісність”
політичної свідомості визначають характер їхньої взаємодії:
поглиблюється тенденція послаблення єдності елементів політичної
системи. Разом з тим диференціація і поляризація політичної свідомості
веде до інституціонального плюралізму, поширює можливість участі
трудящих в управлінні справами держави. Тому можна виділити три основних
функціональних рівні політичної свідомості в політичній системі:
державний, теоретичний і буденний (масово-політичний).
Взаємовідносини політичної системи і політичної свідомості залежать від
рівня політичної свідомості. Розробка і обгрунтування офіційної політики
здійснюється передусім на державному рівні політичної свідомості,
головною рисою якої є відображення загального інтересу правлячих
політичних сил і водночас пристосування інтересів мас, суспільної думки
до політики. Державна свідомість регулює політичні відносини шляхом
вироблення різних законопроектів, програм, рішень, конституцій, поправок
до їхніх статей і т.д. Найбільш повно й послідовно вона виявляється у
захисті існуючих політичних порядків і принципів управління.
Теоретична свідомість, що не завжди знаходить практичне застосування,
постійно формує ідеали і цінності, потреби й інтереси. За часів
колишнього СРСР її сутність полягала в ідеологічному забезпеченні
ефективності функціонування і розвитку політичної системи з метою
зміцнення політичної влади партійно-державних структур та вироблення
відповідної спрямованості масової політичної свідомості.
В умовах державної незалежності і демократизації українського
суспільства теоретична політична свідомість зазнала значних позитивних
змін: вона перестає обслуговувати (підтримувати) офіційно-державну лінію
в політиці. Разом з тим поки що не вистачає серйозної теоретичної
проробки багатьох сучасних політичних проблем. Звідси — відсутність
виразних і чітких державних програм.
Масова політична свідомість виражає опосередковано рівень і зміст потреб
людей, а також характер їхніх знань про політичну систему — як тих,
котрі вироблені різними ідеологіями, так і тих, що здобуті практикою
масових соціальних груп.
На масову політичну свідомість впливає багато чинників політичної
системи. Фактором тієї або іншої її еволюції є політичний курс партій;
їхня тактико-стратегічна діяльність; різні соціальні зрушення; зміст
конкретно-політичної ситуації й т.п.
У житті можливі різні варіанти взаємозв’язку спеціалізованої й масової
політичної свідомості. Іноді те, що теоретично й практично в діяльності
тієї або іншої партії віджило, може бути довго актуальним для політичної
свідомості мас. Інколи трапляється й навпаки: політична свідомість мас
вимагає тієї чи іншої дії, прийняття відповідного рішення, а
спеціалізована свідомість не готова до вироблення та прийняття рішень,
що відповідали б політичним обставинам.
Сьогодні в масовій політичній свідомості українського суспільства
виявляється нестійка рівновага двох протилежних систем цінностей, які
умовно можна визначити як демократичну і авторитарну. З одного боку, є
підтримка тим змінам, що відбуваються в суспільному житті і які вселяють
надію чи навіть впевненість у майбутньому. З іншого — наявність
інертності й песимізму, стійке прагнення зберегти хоча б те, що є, і
“захистити” себе у невідомому майбутньому.
Наростання тієї чи іншої тенденції в масовій свідомості значною мірою
пов’язане з економічною ситуацією у державі. Наша країна, як вважають
багато експертів, ще не подолала граничної позначки системної кризи.
Тому у найближчі часи можна буде спостерігати прояви спалахів
авторитарної тенденції в масовій політичній свідомості, що визрівають на
грунті економічного хаосу й анархії.
У сучасних умовах, коли правлячі сили не знайшли, по суті справи,
ефективних засобів розв’язання економічних, політичних і соціальних
конфліктів, не можна повністю виключати вірогідність установлення (хоча
і тимчасової) авторитарної системи влади.. До того ж, якщо раніше партій
політична система породжувала досить одноманітний тип сильної влади, то
зараз можливі варіанти. На думку багатьох дослідників, можна назвати
щонайменше три таких типи:
популістський авторитаризм, що спирається на зрівняльне зорієнтовані
маси; ліберальний авторитаризм, що прагне до створення ринку;
націонал-патріотичний авторитаризм, що використовує національну ідею для
створення чи егалітариського, чи квазіринкового суспільства.
Масова політична свідомість сучасного українського суспільства має в
собі “підстави” для реалізації цих трьох варіантів. В існуючих
соціально-економічних і політичних умовах бажання змін у людей
поєднується із настороженим ставленням до реформ. Тому не тільки рішуче
реформування економіки, не тільки активна перебудова старої політичної
системи, а й соціальний захист і соціальне забезпечення народу можуть
запобігти встановленню у державі авторитарної форми правління.
Понад тридцять років тому американські дослідники Г.Алмонд і С.Верба в
книзі “Громадянська культура” зазначали, що державні діячі, які прагнуть
створити політичну демократію, часто концентрують свої зусилля на
заснуванні формального набору демократичних урядових інститутів і
написанні конституції. Вони також можуть зосередити зусилля на
формуванні політичної партії, щоб стимулювати активність мас. Але для
розвитку стабільного та ефективного демократичного правління вимагається
щось більше, ніж визначені політичні й управлінські структури. Цей
розвиток залежить від політичної культури. Якщо вона не здатна
підтримувати демократичну систему, то її шанси на успіх незначні.
Політична культура — це система знань, уявлень, цінностей і відносин, що
функціонують у суспільстві і відтворюються в процесі зміни поколінь. Її
можна визначити як обумовлений історичними, соціально-економічними й
політичними умовами якісний стан політичного життя суспільства, що
відбиває рівень освоєння суб’єктом (суспільством, групою, особою)
політичних відносин, цінностей і норм, ступінь соціокультурного розвитку
людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.
Політична культура включає ті елементи і феномени суспільної свідомості,
а в більш широкому розумінні духовної культури тієї чи іншої країни,
котрі пов’язані з суспільно-політичними інститутами та процесами і
впливають на формування, функціонування й розвиток державних та
політичних інститутів, визначають напрямок політичного процесу в цілому
та політичної поведінки широких мас населення зокрема.
Подібно до того, як культура визначає і пропонує ті чи інші норми й
правила поведінки в різних сферах життя, політична культура визначає і
пропонує норми поведінки в політичній сфері. Вона формує керівні
принципи політичної поведінки, політичні норми й ідеали, що забезпечують
єдність і взаємодію інститутів та організацій, надає цілісності й
інтегрованості політичній сфері так само, як загальнонаціональна
культура надає цілісності й інтегрованості суспільному життю в цілому.
Політична система і політична культура перебувають у постійній
взаємодії, взаємо переплітаються і не можуть існувати одна без одної.
Наприклад, у ліберально-демократичній політичній системі партійному
плюралізму відповідає плюралізм ідейно-політичних орієнтацій і
установок, плюралізм ідеології та ідейно-політичних позицій,
толерантність у відносинах між прихильниками різних партій; системі
розподілу влад відповідає прихильність до принципів компромісу, діалогу,
прагматизму.
Таким чином, якщо на індивідуальному й груповому рівнях політична
культура виступає як єдність культури політичного мислення, свідомості й
поведінки, то на рівні суспільному (соцієнтальному) вона має бути
доповнена таким інтегральним елементом, як культура функціонування
політичної системи і складових її інституціональних структур. Іншими
словами, політична культура — це свого роду матриця політичного життя,
що відбиває діапазон, динамізм і суперечливість його розвитку.
При такому підході слід мати на увазі, що, по-перше, рівень розвитку
політичної дійсності як особливої системної якості і є політичною
культурою. Співвідношення політичної свідомості, діяльності, відносин,
політичної влади, системи, політичного життя і культури полягає в тому,
що остання характеризує рівень розвитку перших. Можна сказати, що
політична культура у кожний даний момент часу функціонує в кожній даній
точці багатомірного соціального простору політичної дійсності, не
збігається з нею повністю, але існує як складова, що здатна виступати у
вигляді показника чи характеристики рівня розвитку цієї дійсності.
По-друге, характеристика політичної культури як рівня розвитку
політичного життя суспільства імпліцитно містить у собі орієнтацію, з
одного боку, на усвідомлення необхідності досягнення суспільною системою
належного стану (максимально високого при даних соціальних умовах рівня
розвитку), з другого — на оцінку наявного рівня культури в політичному
житті суспільства крізь призму її цільового стану. Отже, у самому
понятті “політична культура” закладено оціночний момент, який внутрішньо
притаманний культурі і без якого не можна говорити про рівень розвитку
політичного об’єкта.
По-третє, політична культура являє собою таку системну якість (якісний
стан), котра “знімає” як наявний рівень розвитку політичного життя
суспільства, так і той критерій, на підставі якого оцінюється цей
рівень. Для того, щоб розкрити цей якісний стан, необхідно показати дві
суперечливі у своїй єдності грані політичної культури: наявний і
потенційно можливий рівні політичної дійсності, якої вимагає базис;
необхідно показати наявний стан останньої у порівнянні з її цільовим
станом, тобто у порівнянні з тим, до чого йде політичний розвиток. Ця
суперечлива єдність рівневих станів політичної культури й становить
специфіку її глибинних підвалин.
По-четверте, до змісту політичної культури належить включати рівень
розвитку як позитивних, так і негативних політичних явищ. Політичну
культуру не можна зводити тільки до культурності, вона властива кожній
державно-організованій людській спільності. Питання тільки у її змісті,
рівні, ступені розвинутості. Політична культура може бути низькою,
пасивною, демократичною, ліберальною, тоталітарною, авторитарною і т.п.
У протилежному випадку вона позбувається аналітичних ознак.
Політико-культурний підхід до аналізу різних політичних систем,
інститутів, процесів дає можливість подолати формально юридичне
розуміння політики, вийти за межі нормативного уявлення владних відносин
у суспільстві. Він дає змогу віднайти глибоко приховане коріння
національної самосвідомості, традицій, уявлень, міфів, які супроводжують
суспільно-політичну діяльність усіх громадян тієї чи іншої країни.
Труднощі становлення національної державності і демократії в Україні
багато у чому зумовлені складністю формування національно-демократичного
типу політичної культури. Саме тому наші політики і рядові громадяни,
самі того не помічаючи, мислять і діють за імперативами та стереотипами
політичної культури, що склалася у радянському суспільстві багато
десятиріч тому. І хоч ця культура як цілісна парадигма більше не існує,
процес її розпаду і трансформування може тривати довго. Який час він
займе, залежатиме насамперед від чотирьох факторів: здатності
суспільства до консолідації і єдності у розбудові своєї Української
держави; темпів становлення нових економічних і політичних відносин;
динаміки зміни поколінь; характеру політичної соціалізації молодіжних
груп.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
