.

Особливості розвитку української філософії ХХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 12717
Скачать документ

Реферат на тему

Особливості розвитку української філософії ХХ ст.

На початку ХХ ст. українська культура, як і культура Російської імперії
в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні
поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій
(неокантіанства, феноменології), виникали нові напрями розвитку
гуманітарної думки. Проте, як відомо, цей процес був перерваний
жовтневим переворотом у Росії.

Проголошення Української народної республіки (1918) створило небачені
раніше можливості для розвитку української науки. Протягом 1918 р. одна
по одній засновувались вітчизняні наукові інституції: Державний архів,
Археологічний інститут, Археологічна комісія, Академія наук. У
навчальних закладах були утворені кафедри української мови, історії,
права. Усе це дозволило започаткувати на систематичних засадах
гуманітарні дослідження, у тому числі – й філософського спрямування. У
цей час плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський,
В. Винниченко, В.Вернадський, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та
багато інших. Однак, встановлення радянської влади в Україні обірвало
природний процес формування національної державності й відповідних їй
духовних процесів. Значна частина вітчизняної інтелігенції була змушена
емігрувати. У різних країнах Європи, в яких вони знайшли притулок
(передовсім у Чехії, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції), їм вдалося
продовжити розпочаті на Батьківщині наукові дослідження. Отже, у ХХ ст.
українська філософська думку, переживши короткий період зльоту, надалі
розвивалась двома потоками: в Україні (радянській та західній) та в
діаспорі – за межами України. В цілому за межами України українцями було
створено 46 навчальних та наукових закладів, у тому числі –Український
вільний університет у Відні (1920 р.), пізніше перенесений у Прагу, а
потім – у Мюнхен.

Серед мислителів, думки яких істотно вплинули на стан філософської думки
в Україні перш за все слід назвати В.Зеньковського (1891-1962 рр.), який
читав у Київському університеті курси психології та логіки та зробив
суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння
співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. виїхав у Югославію);
Г.Флоровського (1893-1979 рр.), відомого історика Церкви та релігійного
світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського
походження Л.Шестова (1866-1938 рр.), надзвичайно цікавого творця
власної релігійної версії філософії екзистенціалізму; О.Гілярова
(1855-1938 рр.) – у певний час професора Київського університету,
видатного історика античної філософії, історика західної філософії.
О.Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій
природного універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми
можемо наблизитись до розуміння дійсності. Фундаментальне дослідження
О.Гілярова “Источники и софисты. Платон как исторический свидетель”
по-сьогодні залишається одним із кращих досліджень на цю тему у світовій
філософії.

Всесвітнього значення набули ідеї Володимира Вернадського (1863-1945) –
видатного українського природознавця, академіка, першого президента
Української академії наук в 1919 – 1921рр. В.Вернадський створив
принципово нове вчення про біосферу, яку він визначав як “організовану
оболонку земної кори, нерозривно пов’язану із життям”. Завдяки живій
речовині стало можливим ефективним засвоєнням енергії Сонця, а це, у
свою чергу, прискорило еволюційні процеси на Землі. У ХІХ – ХХ ст.
людство перетворилось у загальнопланетну силу, дія якої співмірна із
дією геологічних планетних сил. Діяльність суспільно організованих
розумних істот привела до утворення надскладної системи – “ноосфери”
(від грецького слова “ноос”- розум), центральною ланкою якої є наділена
розумом людина. За цих умов виключно загострилась ситуація в біосфері –
постала проблема збереження біосферних процесів, які були і є головною
умовою збереження життя на землі. Порушення цих процесів з неминучістю
приведе до руйнування природних об’єктів. В.Вернадський передбачив у
зародку ще одну проблему – виснаження природних ресурсів. Як можливий
варіант розв’язання цієї проблеми вчений бачив розробку механізмів
штучного виконання у стислі терміни тих геохімічних процесів, на які
природа затрачує тисячі років (останні думки вченого набули реального
значення лише сьогодні). Особливого значення за сучасних умов набуло
питання про моральну відповідальність вченого за наслідки своєї наукової
діяльності. “Питання про моральний бік науки” самим життям поставлене на
порядок денний. На думку В.Вернадського, усвідомлення цієї обставини,
розуміння того, що наука може служити “для блага людства”, а може стати
і засобом у руках соціально небезпечних сил, “повільно й неухильно
змінює наукове середовище”.

У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала
під особливим контролем партійних органів і перетворена ними у засіб
обгрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософської
проблематики стало неможливим. Філософію оголосили “класовою наукою”,
теоретичною і методологічною основою марксизму. Все, що не вписувалось у
марксистську систему ідеологічних координат, переслідувалось і
радикально винищувалось. Те ж саме стосувалось і усіх інших сфер
духовного життя. Красномовний приклад: “в період між 1930 і 1938 рр. з
259 українських письменників публікувалися лише 36. Куди поділися інші –
невідомо” [Філософія / Курс лекцій. – К., 1991. – С. 221].

Проте і за таких умов філософи, що залишились в Україні, продовжували
розпочаті раніше дослідження. Перш за все філософи вивчали погляди
Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило-Мефодіївського братства,
методологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались
проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди
фундаторів комуністичної доктрини. Значна частина університетської
інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії,
марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначене
офіційними колами як предмет філософських досліджень.

Філософські пошуки пожвавились після того, як 1937 року був створений
Інститут філософії і природознавства, що проіснував до 1936 р. Проте
доля більшості вчених склалася трагічно: вони були репресовані як,
фактично, і вся українська інтелігенція.

~

T®_$aoeoooooooooooocccccccccccccc

нського суспільства…”. Літературна дискусія набула гострого
політичного забарвлення. До спростування М.Хвильового підключились
партійні ідеологи, а Й.Сталін особисто скерував в Україну листа
(24.04.1926), сповненого різких оцінок як самої дискусії, так і особисто
М.Хвильового. “Дискусію” перевели в площину цькування української
інтелігенції, що скінчилось фізичною розправою з її учасниками. Гнаний
владою, М.Хвильовий покінчив життя самогубством.

На західноукраїнських землях у міжвоєнний період опрацьовував
історіософську концепцію Вячеслав Липинський (1882-1931). Головним
державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були
елітарні аристократичні кола, але оптимальною для України формою
державного устрою мислитель вважав монархію, яка успадкувала б традиції
княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він
високо оцінював духовний потенціал селянства, розуміючи його як носія
національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього
відродження України.

Видатним історіософом був Юрій Липа (1900-1944), вбитий енкведистами
на Львівщині наприкінці війни. Центральним поняттям у його теоретичних
побудовах було поняття “раса”, котру він розумів як певний психологічний
тип людини, зрештою – як духовне начало в людині. Автор застерігав від
пристосування до української дійсності чужих (сторонніх) ідеологічних
доктрин, які не мають шансів прижитися на вітчизняному грунті і
спричиняють неадекватне (спотворене) трактування української минувшини,
дійсності та майбутнього. У міжвоєнний період на західноукраїнських
землях активно пропагувалась і марксистська соціологічна доктрина. Її
прихильниками були С.Тудор, В.Бобинський, П.Козланюк, А.Крушельницький,
В.Левинський та інші ідеологи комуністичної партії Західної України.

Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив
дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973). Уродженець півдня
України (Мелітополь), він жив, навчався, працював у різних країнах.
Д.Донцов був організатором і головним редактором журналу
“Літературно-науковий вісник” (Львів, 1922-1932), у якому друкувався
увесь цвіт української нації і який фактично продовжив традицію
інтенсивного духовного пошуку, започатковану у Львові І.Франком та
М.Грушевським. З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них
стали ідейними засадами українського націоналізму. Всі ці праці
позначені пристрасною аргументацією, динамізмом, ерудицією,
інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці послідовно проведена
ідея самостійної української держави. У філософському плані Д.Донцов
сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до визнання вирішальної ролі
людської особистості в історичному процесі. Ірраціональну волю він
розглядав як основну силу й індивіду, і суспільства, і народу
протиставляючи її розуму, знанню, як таким, що розмивають первинні
засади національного. Як засіб зміцнення вольових засад нації він
розглядав традиціоналізм, тобто звернення до узвичаєних норм,
закорінених у глибинах генетичної пам’яті етносу. Проте в самій нації
вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби
своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та
незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Донцова ідеям
радикального ніцшеанства.

За межами України працювала ціла низка талановитих вчених, що мають
напрацювання у галузі філософської думки. Серед них слід назвати
Д.Чижевського, І.Лисяка-Рудницького, О.Кульчицького.

У повоєнний період в галузі філософських досліджень в Україні сталися
позитивні зрушення. 1944 року в Київському університеті створили
філософський факультет. У 1946 р. відновив діяльність Інститут філософії
Академії наук України. Завдяки цьому в Україні виховано декілька
поколінь фахівців, котрі давали (і дають зараз) грунтовну філософську
освіту студентам усіх вищих навчальних закладів. Ситуація істотно
поліпшилась у 60-х роках під час Хрущовської “відлиги” й активної
діяльності “шістдесятників”. Філософи чи не вперше отримали можливість
висловитись із тих питань, котрі раніше підлягали партійній забороні.

Філософський факультет (до речі – єдиний тоді в Україні), а пізніше –
Інститут філософії очолив талановитий вчений П.Копнін. Йому вдалось
згуртувати довкола себе науковців, яким було притаманне новаторське
ставлення до філософських пошуків, прагнення шукати істину, а не служити
партійному кланові. Саме в цей час були глибоко опрацьовані проблеми
теорії пізнання, наукової методології, історії філософії. У 70 – 80-і
рр. філософська думка в Україні починає розроблятися новою генерацією
вчених. Вони почали активно досліджувати світоглядну проблематику,
поширюючи її на процеси пізнання, мислення, різні сфери інтелектуальної
діяльності, залучаючи до таких розвідок досягнення зарубіжної філософії.

Наприкінці 90-х рр. багато філософів взяли активну участь в
демократичному рухові, виступили ініціаторами утворення обласних
організацій національно-демократичних партій. Після здобуття Україною
незалежності (1991) переважна частина професійних філософів долучалася
до теоретичного опрацювання процесів українського державотворення.
Щоправда, за умов певного економічного занепаду, викликаного
необхідністю глибинних перетворень у самих засадах економічного життя
українського суспільства даються взнаки і певні, негативні для розвитку
філософської думки тенденції; так, наука взагалі, а гуманітарні науки
особливо, фінансуються за так званим “залишковим принципом”. За умов,
коли на перший план в суспільних процесах виходять проблеми
міжіндивідуальних стосунків, коли людський чинник життя набуває
небувалої ваги, роль філософії в житті суспільства недооцінюється, а це
загрожує нам певною духовною деградацією. До того ж у питаннях до
формування наукових кадрів запанував чиновницький підхід, коли в
ситуації економічної скрути науковцям не полегшують, а, навпаки,
ускладнюють шлях до наукових надбань, підвищення професійного рівня,
тощо. Проте, будемо сподіватися, що ці труднощі є тимчасовими;
українська філософія тільки виходить на шлях власних надбань; перед нею
– історична перспектива, і хочеться вірити в те, що вона зможе її
використати і поповнити вітчизняну духовну культуру, здобутками, гідними
історії світової філософії.

Література

1. Філософія: Курс лекцій.— К., 1993.— Розд. III.

2. Філософія: Підручник для вузів.— К., 1995.— Розд. 5

3. Введение в философию.— Ч.2. — М., 1989.— Гл. V.

4. Виндельбанд В. История древней философии.— К., 1995.

5. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западно – европейской
философии.—М., 1986.

6. Дышлевый П.С., Яценко Л.В. Что такое научная картина мира.-М.,1984.

7. Кримський С.В. Зміст та функції природничо-наукової картині світу//
Філософська думка. — 1972. —№ 2.

8. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук.-Мюнхен; Львів,
1995.— Розд. 7

9. Псевдо-Дионисий Ареопагит. О небесной иерархии.—М., 1994. -Гл.ГУ.

10. Сенека Л. А. Нравственные письма к Луцилию.—Письмо ЬУІП 16-22.

11. Фрагментьі ранних греческих философов.—Ч. І.— М., 1989.

12. Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Новая технократическая волна
на Западе. — М., 1986.

13. Целлер Е. Очерк истории греческой философии.—М., 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019