.

Особливості античної філософії (акція!)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 4174
Скачать документ

АНТИЧНА ФIЛОСОФIЯ.

1. Докласична антична давньогрецька фiлософiя.

1.1 Натурфiлософiя Мiлетської школи.

Виникла в YI ст. до н.е. в м.Мiлетi, була одним з осередкiв iонiйської
фiлософської традицiї. Основними представниками були Фалес (625-547
рр. до н.е.), Анаксiмандр (610-546 рр. до н.е.), Анаксiмен (588-525
рр. до н.е.).

Вчення мiлетцiв про природний початок свiту протиставляється
мiфологiчним уявленням про створення свiту богами iз хаосу. Мiфи про
богiв мiлетцi вважають зайвим припущенням про стороннi сили, якi свiтовi
не потрiбнi для його виникнення та iснування. Мiфологiчно-теогонiчне
тлумачення свiту у мiлетцiв замiнюється Логосом (у значеннi
‘‘слово’‘‘‘,’‘смисл’‘, ‘‘судження’‘, ‘‘задум’‘, ‘‘порядок’‘,
‘‘гармонiя’‘, ‘‘закон’‘). Даний термiн мiлетцями ще не використовувався,
їхнє вчення фактично вiдповiдає головним визначенням поняття ‘‘Логос’‘.
Вперше цей термiн ввiв послiдовник мiлетської фiлософiї Гераклiт, маючи
на увазi космiчний порядок, який забезпечується незалежним вiд людей i
богiв законом буття. В спробах визначити першопочаток цi фiлософи
повнiстю ще не вiдмежувалися вiд мiфологiчної традицiї використовувати
чуттєво-наочнi образи, тому ззовнi їх тексти нагадують мiф, а не
аналiтичну систему понять. Уподоблення першопочатку особливiй природнiй
стихiї, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода – Фалес, повiтря –
Анаксiмен, вогонь – Гераклiт) продовжує традицiї саме мiфологiчного
опису. Проте вже у Анаксiмандра поняття про ‘‘апейрон’‘, який не дається
безпосередньо чуттям, а може бути осягнутий лише розумом, являє собою
крок до суто поняттєвого вiдображення свiту. Апейрон, однак, ще не
уявляється як поняття взагалi, вiн визначається як найменша частинка,
першоречовина, яка з причин мiкроскопiчностi своїх розмiрiв не може бути
вiдчутною.

Визначальна тенденцiя цiєї школи – намагання знайти невидиму простим
оком єднiсть у видимiй багатоманiтностi речей. Ця єднiсть може бути
опанована тiльки розумом. Причому вона розглядається як завжди iснуюча в
безмежному Космосi. Першопочаток породжує всю багатоманiтнiсть речей,
обiймає все iснуюче, оформлюючи його в упорядкований Космос, i керує
рухом та розвитком Космосу.

Першi фiлософи стародавньої Грецiї визначили фундаментальну фiлософську
проблему виникнення порядку, Логоса iз Хаосу. Iснування Логосу поряд iз
Хаосом суперечить визначенням цих термiнiв. Вирiшення даної суперечностi
було здiйснене Гераклiтом завдяки створенню першого вчення про розвиток,
змiни в свiтi шляхом боротьби протилежностей.

1.2 Фiлософiя пiфагорiйцiв.

Найчастiше називається ‘‘пiфагореїзм’‘. Така назва походитьвiд iменi
засновника – Пiфагора (YI ст. до н.е.).

Спочатку пiфагорейство виникло як релiгiйний рух, що сформувався у
релiгiйну громаду в мiстi Кротон (пiвденна Iталiя – колонiя Грецiї).
Основними положеннями релiгiйного вчення були вiра в живе тiло Космосу
(вогнене кулевидне тiло

– мiф про Саламандру), що вбирає в себе безмежну порожнечу i Хаос
безмежного простору, перетворюючи цей простiр у Космос iз його
вiдокремленням усiх речей мiж собою, пiдпорядкуванням речей єдиному
законовi. Ця релiгiйна громада була переконана в переселеннi душi людини
пiсля її фiзичної смертi в тiла iнших iстот.

В подальшому (Y-IY ст. до н.е.) серед пiфагорейцiв набула поширення
фiлософська тенденцiя самоусвiдомлення. Найбiльш вiдомими пiфагорейцями
були Фiлолай, Еврiт, Архiт, Алкмеон. Поштовхом до створення власної
фiлософської системи було вирiшення проблеми взаємозв’язку Порядку i
Хаосу, яке вiдрiзняється вiд традицiї Мiлетської школи. Основою
вирiшення цiєї проблеми, як i у мiлетцiв, була iдея протилежностей,
спочатку єдиного та множинного, потiм межi та безмежного (або ж
оформленої та неоформленої речовини). Внаслiдок змiшування, поєднання
протилежностей – безмежного та межi – утворюються усi речi, якi
ототожнювалися пiфагорейцями з числами. Це ототожнення було можливим за
умов невiддiльностi чуттєво даного i неданого в уявленнi. Надiлення
чуттєво неданого властивостями утворювати закони для чуттєво даного
фактично призвело до створення вчення про виникнення Космосу iз Логосу,
а не першоречовини. Чуттєво неданим, але реально iснуючим, що пiдкоряє
своїм законам усе чуттєво дане, є число, взаємовiдношення чисел. Тому
пiфагорейцi вважали, що тiльки математика може дати знання законiв
Космосу (1 – це точка, 2 – лiнiя, 3 – площина, 4 – тiло тощо).
Знаходження числових закономiрностей свiту готувало народження суто
iдеалiстичної фiлософiї. Таблицю множення, теорему Пiфагора i т.iн.
пiфагорейцi розглядали саме як доказ їхньої теорiї свiту.

1.3 Елейська школа.

Виникла в м.Елеї на пiвднi Iталiї у YI-Y ст. до н.е. Головними її
представниками були Ксенофан, Парменiд, Зенон Елейський, Мелiсс
Самоський, Горгiй.

На вiдмiну вiд мiлетської та пiфагорейської традицiй розглядати
дiйснiсть як узгодження, єднання протилежностей, елеати аргументовано
критикують всi вчення, де визнається рухома, мiнлива першооснова речей.
Елеати обгрунтовують поняття про незмiнну сутнiсть iстинного буття,
спозiрнiсть усiх помiтних змiн та вiдношень мiж речами, бо в iншому
випадку будь-яке вчення про ту чи iншу рiч стає простою марою, жодне не
є знання опорою анi в теорiї, анi в практичному життi.

Елейська школа вперше розрiзнила мислення (i мислиме буття) та чуттєвi
данi (i буття, що сприймається чуттєво), видiлила буття як поняття про
дiйснiсть. Завдяки цьому вперше був здiйснений подiл мiж поняттям i тим,
що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослiдження. Елеати
змогли сформулювати поняття єдностi, єдиного буття як неперервного,
незмiнного, неподiльного цiлого, однаково наявного в усiх елементах
чуттєво даної дiйсностi. Поняття ‘‘буття’‘ стало одним з головних для
класифiкацiї вiдомої дiйсностi, для побудови перших логiчно
обгрунтованих систем знання за принципом поєднання вiдомих уявлень у
висловлювання, якi не суперечать одне одному. Здiйсненi першi спроби
аналiзу понять, що використовувались фiлософами, привели до вiдкриття
феномену обмеженностi, суперечливостi понять. Так, вiдомi апорiї Зенона
засвiдчили, що поняття ‘‘єдине-множинне’‘, ‘‘обмежене-необмежене’‘ та
iншi неспроможнi вiдобразити дiйснiсть, яку за своїми визначеннями вони
повиннi вiдображати. Завдяки цьому вiдкриттю постала проблема створення
нових понять, бiльш придатних для пiзнання Космосу. Перш за все, це –
проблема вiдображення засобами логiки змiни, руху, процесiв.

1.4 Фiлософiя Емпедокла i Анаксагора.

Емпедокл iз сицилiйського мiста Агрiгента (бiля 490-430 рр. до н.е.) i
Анаксагор iз малоазiйського мiста Клазомени (бiля 500-428 рр. до н.е.)
першими здiйснили поєднання уявлень про рiзноманiтнiсть та
багатомiрнiсть дiйсностi з уявленнями про єдине буття.

Емпедокл дiйшов висновку про хибнiсть позицiї щодо iснування єдиного
першоелементу Космосу (як це вважали представники мiлетської школи),
проголосивши такими першоелементами вiдразу чотири ‘‘стихiї’‘ – вогонь,
землю, повiтря i воду, якi вiн називав ‘‘коренями усiх речей’‘. їх
єднання створює щось нове, не схоже на жоден iз елементiв, нову якiсть.
Самi по собi ‘‘коренi’‘ незмiннi i вiчнi, але внаслiдок своєї
вiдмiнностi одного вiд одного отримують можливiсть взаємно обмiнюватися
мiсцями, що i становить рух. З’‘єднання i роз’єднання цих елементiв i
дає картину народження i руйнування усiх речей i процесiв навколишнього
свiту. Досить механiчне тлумачення з’‘єднань i роз’‘єднань не дозволяє
довести уявлення про їх об’‘єднання в нове якiсно цiле до висновку про
iснування нових законiв, яким пiдкорюється це якiсно нове.

Сам процес з’‘єднання i роз’‘єднання у Емпедокла мислиться як
спричинений дiєю двох космiчних сил – ‘‘Любовi’‘ i ‘‘Розбрату’‘. Коли
переважає Любов, усе виявляється ‘‘з’‘єднаним’‘, але таке переважання не
вiчне, з периферiї Космосу починає свiй наступ Хаос, що несе Розбрат i
призводить до повного роз’‘єднання усiх ‘‘коренiв’‘. Потiм знову
перемагає Любов. Хоча в уявленнях Емпедокла переважають мiфологiчнi
теми, за своїми здобутками вiн – фiлософ, котрий не вiдноситься до
конкретної школи.

Аналогiчне положення i у Анаксагора, який прожив понад 30 рокiв у
Афiнах, продовжував ‘‘логiку’‘ Емпедокла, вiдноситься до певної
фiлософської традицiї i створив власну традицiю, але не може бути
вiднесений до певної школи.

Анаксагор, як i Емпедокл, вiдстоює позицiю принципової множинностi
фундаменту Космосу, але фундамент цей складається не з чотирьох
першоелементiв, а з нескiнченного розмаїття часточок усяких речовин, що
є своєрiдним ‘‘сiм’‘ям’‘ речей. Подiбно до ‘‘коренiв’‘ Емпедокла,
‘‘сiм’‘я’‘ Анаксагора само по собi незмiнне i непорушне, але, постiйно
змiшуючись вiдповiдно до законiв буття, воно роз’‘єднується i
з’‘єднується, утворюючи розмаїття навколишнього свiту.

2 Класична антична фiлософiя.

2.1 Атомiзм Левкiппа i Демокрiта.

Фiлософiя Левкiппа (прибл.500-440 рр. до н.е.) вперше поєднує поняття
‘‘буття’‘ iз поняттям ‘‘першоелемент’‘ в поняттi про атом – неподiльну
частинку, яка рухається в порожнечi. Про Левкiппа не збереглося майже
нiяких вiдомостей, однак про Демокрiта, його видатного учня, iснує
досить велика кiлькiсть суперечливих фактiв. Дiяльнiсть Демокрiта
(460-370 рр. до н.е.), за свiдченнями античних авторiв, була спрямована
на розвиток вчення Левкiппа. Тому вчення про атомiзм розглядається як
теорiя Левкiппа-Демокрiта. В нiй зберiгається елейська концепцiя
вiчного, сталого i непорушного буття (як i самi атоми). Зберiгається i
характер чуттєвого iснування (лише в уявi, а не в думцi) розмаїття
навколишнього свiту:’‘Лише в уявi iснує колiр, солодке, гiрке. Насправдi
ж iснують лише атоми i порожнеча’‘. На вiдмiну вiд елеатiв, змушених
заперечувати реальнiсть даного в чуттях руху, Демокрiт приймає iдею
Емпедокла i Анаксагора про множиннiсть фундаменту свiту. Подiл дiйсностi
на нескiнченну множину атомiв (неподiльнi елементи), однакових за своєю
структурою, але вiдмiнних за формою, вагою, i нескiнченну порожнечу як
реальну умову руху атомiв, дозволяє теоретично розв’‘язати проблему
єдиного буття i рiзноманiтностi данної в чуттях дiйсностi. В поняттi
атома знаходить своє вiдносне завершення принцип iндивiдуалiзацiї
(роздiлення на нескiнченну множину часточок, серед яких немає жодної
абсолютно тотожньої iншiй) цiлiсно-мiнливого (у iонiйцiв) або
цiлiсно-незмiнного (у елеатiв) Космосу.

Атоми рухаються i утворюють найрiзноманiтнiшi з’‘єднання, якi
сприймаються людьми як рiзнi речi, процеси, що виникають i зникають. Але
це розмаїття, стверджує Демокрiт, удаване: немає рiзних речей, процесiв,
є лише рiзнi з’‘єднання одних i тих самих атомiв. Атомiзм можна
розглядати як фiлософське усвiдомлення реальної життєвої ситуацiї в
рабовласницькому суспiльствi, адже атоми тотожнi своєю неподiльнiстю i
вiдрiзняються лише зовнiшньою, тiлесною формою, як i люди тотожнi в
своїй ‘‘людяностi’‘, але рiзнi за зовнiшнiстю. Цi атоми рухаються
вiдповiдно до необхiдностi в порожнечi, так i люди рухаються вiдповiдно
своєму мiсцю в суспiльному життi. Соцiальний пiдтекст атомiстичної
теорiї яскраво демонструє римський переклад грецького слова ‘‘атом’‘

– ‘‘iндивiд’‘.

Якiсно новим для античної фiлософiї є поняття ‘‘нескiнченностi’‘,
‘‘незнищеностi’‘ Космосу, в якому iснує багато рiзних свiтiв. Цi свiти
не вiдрiзняються iстотно вiд свiту, в якому ми безпосередньо живемо.
Розумiння дiйсностi в уявi Демокрiта пiдпорядковане принциповi
необхiдностi. Ця необхiднiсть абсолютна настiльки, що не визнає навiть
теологiчної її iнтерпретацiї: ‘‘Боги не потрiбнi Космосу’‘. Виявлення
причин i наслiдкiв, якi простягаються у нескiнченний ланцюг, i є, з
точки зору Демокрiта, головним предметом пiзнання. Там, де виникали
питання про можливiсть, випадковiсть, Демокрiт вбачає проблему пошуку
невiдомих причин. Так, його концепцiя ейдосiв – чуттєвих образiв,
виявляє себе як спроба знайти причину розбiжностей мiж поняттям про
атомарну будову Космосу i чуттєвими даними. Ейдоси виникають як промiжне
утворення мiж об’‘єднанням атомiв (конкретною рiччю) i вiдповiдним
органом чуття людини. Кожна рiч видiляє у середовище щось подiбне до
предмета, котре проникає в око, тактильнi органи, вухо тощо. Власне
образ предмета виникає у просторi мiж предметом i органом чуття,
потрапляючи до суб’‘єкта як вiдбиток. Вирiшення проблеми причини
невiдповiдностi мiж уявною картиною буття i чуттєвими даними стає
головним предметом розвитку у класичнiй античнiй фiлософiї.

2.2 Софiстична фiлософiя.

В античнiй софiстицi дуже важко знайти цiлiсну концепцiю чи течiю, вона
має розмаїття вчень, поглядiв рiзних її представникiв. Однак її спiльною
ознакою можна чiтко визначити суспiльне положення софiстiв. Розквiт
софiстичної фiлософiї вiдбувся у перiод Пелопонеської вiйни (431-404 рр.
до н.е.). Найбiльш вiдомими iз старших софiстiв визнають Горгiя,
Протагора, Гiппiя, Продiка, Антифонта.

Горгiй (прибл.483-373 рр. до н.е.). Висунув три найвiдомiших тези: 1)
нiчого не iснує; 2) якщо щось iснує, то його неможливо пiзнати; 3) у
випадку, коли ми можемо щось пiзнати, то неможливо цi знання передати чи
пояснити iншiй людинi. Докази цих тез будуються на чiткiй логiчнiй
фiксацiї визначень понять. Уся конструкцiя базується на прийняттi
вiдповiдного положення, iз якого виводяться висновки, що суперечать
розповсюдженим точкам зору.

Горгiй досить чiтко вирiзняє значення слiв, використовує змiни значень в
рiзних контекстах. Ця манiпуляцiя мовою, її логiчною i граматичною
структурою, характерна для всiх софiстiв.

Протагор (прибл.481-373 рр. до н.е.). Вiдомий як один з найбiльш
популярних учнiв Демокрiта. Вiдстоює традицiйний для софiстiв
релятивiзм. Є автором знаменитої тези: ‘‘людина є мiрою усiх речей,
iснуючих – що вони iснують, неiснуючих – що вони не iснують’‘. Вказану
тезу у Протагора допомагають зрозумiти суттєвi пояснення Секста Емпiрика
про те, що ‘‘Протагор … мiрою називає критерiй, речами – справи.., що
людина є критерiй усiх справ, дiянь’‘. Повне роз’‘яснення концепцiї
Протагора суперечить принципово вченню Аристотеля про спiвпадiння
висловлювань з дiйснiстю. Цi двi рiзнi концепцiї антиномiчнi, вони не
можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, якi ведуть людину до
успiху при завершеннi задуманої справи – iстиннi, а успiх у справах є
унiверсальною людською мiрою знань, будується на абсолютно протилежному
Аристотелевi вченню про iстину. Для софiстiв тiльки досвiд може
слугувати джерелом знання, а не ‘‘нус’‘, ‘‘абстрактне мислення’‘,
‘‘iдея’‘.

Найбiльш вiдомими молодими софiстами були Фразiмах, Критiй, Алкiдам,
Лiкофон, Полемон. Практична розробка проблем риторики, граматики, логiки
стала для них домiнуючою, бо софiсти бачили своє мiсце саме як вчителiв,
наставникiв молодi. Спираючись на своє переконання про важливiсть мови
для впливу на людей, вони здiйснили головний крок на шляху виникнення
фiлологiї. Протагор першим почав визначати роди iменникiв, здiйснив
подiл мови на чотири види: прохання, питання, вiдповiдь, вказування, i
назвав їх коренями мови. Продiк вiдомий своїми думками про синонiми.

Практичне спрямування школи софiстiв призвело до розмежування в античнiй
фiлософiї течiй практицизму та споглядання, усвiдомлення сутi буття.

2.3 Фiлософiя Сократа.

Остаточне усвiдомлення мiсця фiлософiї у суспiльствi було здiйснене
Сократом (469-399 рр. до н.е.). Вiн першим прийшов до висновку, що
фiлософiя – це дiяльнiсть по усвiдомленню, осмисленню та визначенню
вiдношення людини до дiйсностi. Фiлософ – людина, яка змiнює своє
вiдношення до свiту вiдповiдно до змiн обставин буття.

Сократ гостро полемiзує iз софiстами, хоча сам вiн фактично продовжує
розпочату ними справу в утвердженнi людини як головної теми фiлософських
мiркувань. Негативне вiдношення до софiстiв Сократ пояснював тим, що
вони ‘‘продавали знання за грошi кому завгодно’‘.

Сократ рiшуче повертає фiлософськi дослiдження вiд вивчення Космосу,
природи до людини як духовної iстоти. ‘‘Пiзнай самого себе’‘ – такою є
головна теза сократiвського фiлософствування. I таке знання можна
здобути в практичнiй зустрiчi умiв. Сократ принципово вiдмовляється вiд
записування своїх думок, вважаючи дiйсною сферою знання, мудростi живу
бесiду з опонентами, живу полемiку. Саме вiн ввiв поняття ‘‘дiалектика’‘
(вмiння вести бесiду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, вiн ставив питання про такi характеристики,
як ‘‘мужнiсть’‘, ‘‘розсудливiсть’‘, ‘‘доброта’‘, ‘‘краса’‘ тощо.
Суперечностi у вiдповiдях спiврозмовникiв, що їх виявляв Сократ,
свiдчили про неможливiсть звести загальний змiст понять до їх
конкретно-iндивiдуальних проявiв. Вiдкривши неможливiсть iснування
загального як конкретного та iндивiдуального iснування (‘‘краси’‘
взагалi поряд з красивою дiвчиною, вазою, краєвидом, свинею i т.д.),
Сократ фiксує нову для фiлософiї проблему, визнаючи: ‘‘Я вiчно блукаю i
не знаходжу виходу’‘.

Фiлософiя Сократа – своєрiдна межа в iсторiї античної фiлософiї. У всiх
досократiвських мислителiв (‘‘досократики’‘) свiт виступає у виглядi
цiлiсностi, яка пiдпорядковує собi людину – ‘‘одну з’‘ частинок Космосу.
Сократ же вирiзняє людину, визначаючи предметом фiлософiї вiдношення
‘‘людина-свiт’‘.

2.4 Платон.

Платон (427-347 рр. до н.е.) – перший з античних фiлософiв, чиї працi
збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 р. до н.е. заснував у Афiнах
фiлософську школу, вiдому пiд назвою Академiя (тому що вона знаходилась
у парку, присвяченому мiфiчному героєвi Академу). Свої працi вiн писав у
виглядi дiалогiв – ‘‘Учта’‘, ‘‘Гiппiй Бiльший’‘, ‘‘Горгiй’‘, ‘‘Держава’‘
та iн.

Платон свої головнi зусилля зосереджує на вирiшеннi вiдкритої Сократом
проблеми iснування загального (‘‘краси’‘ взагалi, ‘‘мужностi’‘,
‘‘добра’‘ тощо). Вiн не мав сумнiвiв у iснуваннi загального реальним
чином, а як воно саме iснує – нiкому ще не вiдомо. Тому Платон вiдшукує
аргументи, котрi повиннi довести скептикам реальнiсть iснування
загального. Так, вiн вiдзначає, що закони держави не iснують у виглядi
конкретних речей ( текст закону ще не є законом), але реально впливають
на життя суспiльства. Платон долає проблему, що зафiксована Сократом,
завдяки створенню гiпотези про iснування специфiчних предметiв,
вiдмiнних вiд речей навколишнього свiту. Припустивши iснування реальних
предметiв, Платон розглядає загальне як iдеальний предмет, iдею. Iдеї,
що внаслiдок своєї досконалостi виявляють себе як еталони, справжня
реальнiсть, є дечим первинним вiдносно до конкретних речей як копiй
iдей. А чуттєво даний свiт конкретно-iндивiдуальних речей є вiдбитком
загальних речей. Отже, речi повсякденного свiту є спрощеним варiантом
iншого свiту, бiльш досконалого – iдеального. Здатнiстю до
безпосереднього контакту з iдеями надiлена людська душа, яка пiсля
смертi тiла вiддiляється вiд нього i повертається до безтiлесного
царства iдей, бо для iснування тiла i душi повинна бути вiдповiдна iдея,
яка керує процесами в дiйсностi. Душа, з’‘єднуючись iз тiлом, втрачає
свою iдеальнiсть (вiдповiднiсть iдеї), забуває все, що споглядала у
свiтi iдей. Але у вiдповiдному станi ( у снi, коли душа не залежить вiд
тiла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорiї Платона пiзнання, в
ходi якого формуються загальнi поняття (про будинок взагалi, добро
взагалi, трикутник взагалi), є процесом пригадування.

Платон першим ввiв у фiлософiю поняття матерiї, яке в нього позначає
небуття, нiщо. Матерiя – це те, чого не iснує. Завдяки введенню даного
поняття йому вдається узгодити в своїй теорiї наявну реальнiсть iз тiєю,
яка була до неї. Вживаючи поняття ‘‘матерiя’‘, Платон утримує в
свiдомостi принцип, вiдкритий Гераклiтом: ‘‘Iз нiчого може виникнути
лише нiщо’‘. Все, що iснує, виникло iз чогось, але саме тепер того, iз
чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно – матерiя. Цим поняттям
знiмається проблема пiзнання того, що було: його вже немає. Ця
властивiсть матерiї перетворюватись у небуття i перешкоджає створенню
свiту, повнiстю вiдповiдного iдеальному царству. Взаємодiя матерiї та
iдей призводить до пошкодження, деформування iдей, до втрати конкретними
речами тiєї досконалостi, яку мала ‘‘чиста’‘ iдея.

Взаємодiю iдеї i матерiї Платон фiксував математично. Вiн дуже цiнував
фiлософiю Пiфагора, вважаючи, що пiфагорейцi першими усвiдомили роль
iдей.

Усi свої дослiдження природи, суспiльства, пiзнання, мислення Платон
пiдпорядковував принциповi визначення мiри прояву iдей в конкретних
речах, де фiксацiя загального визначення iдеальної конструкцiї займала
головне мiсце. Вiн шукає iдеальну державу, iдеальний метод пiзнання
тощо, розглядаючи реальнiсть як прояв iдеального. Тому саме з Платона
починає формуватись усвiдомлена процедура здiйснення послiдовної
дедукцiї.

2.5 Арiстотель.

Арiстотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-рiчному вiцi прибув до Афiн, став
учнем Платона. Згодом вiн стає учителем сина македонського царя Фiлiпа
II Олександра. Його роботи – ‘‘Метафiзика’‘, ‘‘Топiка’‘, ‘‘Етика
Нiкомаха’‘, трактат ‘‘Про душу’‘ та iншi.

Арiстотель визнається першим, хто здiйснив систематичне дослiдження
праць попереднiх мислителiв. Тому його називають першотворцем iсторiї
фiлософiї. Найбiльшу частину своїх праць вiн присвячує проблемам
метафiзики – науки про суще. Становлення Арiстотеля як фiлософа
вiдбувалося шляхом вирiшення проблем, що виникали при осмисленнi
надбання його вчителя Платона. Перш за все, це – проблема вiдношення
матерiї та iдеї. Послiдовне продовження поглядiв Платона призводило до
виникнення суперечностей, котрi ставили пiд сумнiв подiл дiйсностi на
матерiальне та iдеальне. Зокрема, вiчне, незмiнне iдеальне, якому
пiдкоряється кожна конкретна рiч, не пiдкорює собi матерiю-небуття.
Отже, не повинне iснувати навiть уявлення про матерiю, якщо немає iдеї
матерiї. Як можуть непорушнi iдеї бути причиною руху? Як можуть iдеї,
якщо вони сутнiсть речей, iснувати окремо вiд останнiх?

Критика Арiстотелем Платона навiть у суспiльнiй свiдомостi набула
iстотного значення у виглядi афоризму:’‘Платон менi друг, але iстина –
дорожча’‘. Аналiзуючи проблеми платонiвської фiлософiї, вiн усвiдомлює,
що причина, сутнiсть речей, загальне не може iснувати окремо вiд
одиничних речей. Тому потрiбно, враховуючи цю обставину, вирiшити
поставлену ще Сократом проблему неможливостi iснування загального як
iндивiдуального, за умови, що загальне не може iснувати окремо вiд
одиничного, iндивiдуального.

Вирiшення цiєї фундаментальної проблеми здiйснене Арiстотелем шляхом
розвитку поняття ‘‘матерiя’‘. Вiн розумiє матерiю як пасивний
‘‘матерiал’‘ буття i тому вона може тiльки мислитися. Матерiя
безпосередньо причетна до спричинення кожної речi, дана в чуттях рiч
завжди iснує в якомусь матерiалi, а iдеї, поняття не мають
матерiальностi. Реальне ж iснування матерiалу дiйсностi вiдбувається
тiльки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речi може бути
форма. Форма реально iснує тiльки в тому чи iншому матерiалi

– матерiї, але не залежить вiд того, яка саме матерiя оформлена. Тому
форма визначається як сутнiсть усiх речей, вона незмiнна, вiчна, цiлком
подiбна до платонiвських iдей, тiльки не iснує вiдокремлено вiд матерiї
(форма лише незалежна вiд конкретної матерiї).

Таке вирiшення проблеми загального i iндивiдуального породжує нову
фiлософську проблему: яким чином матерiя i форма поєднуються у кожному
конкретному випадку? Цю проблему Арiстотель вирiшує шляхом залучення
понять ‘‘можливiсть’‘ i ‘‘дiйснiсть’‘. Матерiя постає носiєм
можливостей, а форма – дiйсностi. Таким чином, матерiя у Арiстотеля
залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.

В фiлософiї Арiстотеля вперше здiйснюється вирiзнення мiж дослiдженням
причини усього сущого як такого, що притаманне всiм речам, та
конкретними науками, якi не дослiджують загальну природу сущого. Саме
останнi вважають, що причини конкретних речей i усього сущого – однi й
тi ж самi. Виявлення причини усього сущого наводить Арiстотеля на думку,
що iснує форма побудови усiх iнших форм. Форма, котра будує усi iншi
форми, називається Арiстотелем ‘‘формою форм’‘. Ця форма форм
визначається як ‘‘першодвигун’‘, незалежне вiд матерiї iснування форми,
вона цiлком логiчно визначена ‘‘божественною формою’‘.

У розвиток свого вчення про форми Арiстотель робить висновок, що саме
знання форм побудови iнших форм дає людинi знання сутностi речей.
Дослiджуючи властивостi людини, вiн наголошує на унiверсальнiй
властивостi будувати завдяки мисленню будь-якi форми руху (тобто форми
побудови iнших форм). Так ним створюються пiдвалини нової науки про
форми мислення – формальної логiки. Арiстотель фiксує першi закони i
правила логiчного мислення. Йому належать класичнi формулювання
логiчного закону протирiччя, закону виключеного третього. Ним створена
перша теорiя логiчного силлогiзму.

Здiйснюючи свої науковi дослiдження явищ природи, Арiстотель скрiзь
шукає форму, яка призводить до появи тих чи iнших речей. У випадку, коли
йому вдається зафiксувати наявнiсть такої форми, вiн формулює загальне
визначення закону природи, який керує тим чи iншим процесом. Розглядаючи
проблеми суспiльства, Арiстотель керується цiєю ж методологiєю. Вiн
вважає, що вирiшення суспiльних проблем можливе лише пiсля пiзнання
форм, що породжують цi проблеми. Поступово ним визначаються поняття про
процес побудови держави, суспiльства, що в завершеному виглядi стає
теорiєю свiтової держави. Саме цю теорiю використовував його учень
Олександр Македонський. Однак, сталося так, що дiяльнiсть царя Македонiї
завершується його випадковою смертю вiд малярiї. Сучасниками така
несумiснiсть досконалої, логiчно обгрунтованої теорiї з впливом
реального малярiйного комара на долю свiтової держави була сприйнята як
доказ неспроможностi рацiональної мудростi бути помiчником у дiйсному
життi.

3. Посткласична антична фiлософiя.

3.1 Давньогрецький скептицизм.

У розвитку фiлософiї пiсля Арiстотеля вiдбулися досить глибокi змiни,
пов’‘язанi з кризою демократичного суспiльства, розповсюдженням
диктаторських режимiв у всьому елiнському свiтi. Коло iнтересiв
освiченої частини грецького суспiльства звужується, пiд впливом трагедiї
теорiї свiтової держави Арiстотеля вiдбувається замикання на питаннях
приватного життя особи, правил приватної моралi. Послаблюється загальний
iнтерес до теоретичного знання, падає довiра до пiзнавальної сили
людського розуму. Замiсть унiверсальних завдань свiтогляду, що
охоплювали всi галузi знання, питання науки та фiлософiї, виникає
прагнення звести науковi проблеми до практичних правил особистої
поведiнки людини, якi повиннi забезпечити щастя (щастя розумiється як
здатнiсть до ‘‘незворушного’‘ життя, як проста вiдсутнiсть страждань).

З III ст. до н.е. до I ст. н.е. скептицизм як фiлософське вчення, що
пiддає сумнiву саму можливiсть достовiрного пiзнання об’‘єктивного
свiту, був саме таким вченням. Найдовершенiшої форми скептицизм досяг у
вченнях давньогрецьких фiлософiв Пiррона, Енесiдема, Агрiппи, Секста
Емпiрика. Вони дiйшли висновку, що марнi спроби знайти остаточно
встановлену iстину свiдчать про неможливiсть вирiшити це завдання
взагалi. Так, мислення здiйснюється за вiдповiдними формами, але вибiр
найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тiєї чи iншої
форми. Отже, для вiдбору форми потрiбно використовувати форму. А де ж
критерiй вибору логiчної форми, яка стає критерiєм вибору iншої форми
мислення? Такої форми, вiдомої нам як найунiверсальнiшої, ми не маємо.
Аналогiчною до проблеми недосконалостi мислення для встановлення iстини
є ситуацiя i з чуттєвим пiзнанням. Людина не має такого чуттєвого
органу, який перевiряє iншi органи чуття.

Використовуючи логiчнi засоби здiйснення доказiв, скептики дiйшли
висновку, що будь-яка iстина доводиться лише iншою iстиною. А це
приводить до кола доведень, або до довiльного вибору аксiом, або до
нескiнченої низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини
неможливо довести, цiлком слушний. На пiдставi цих мiркувань, аргументiв
(скептики називали їх ‘‘тропами’‘) обгрунтовувалася рiвнозначнiсть
протилежних тверджень, саме тому був проголошений головний принцип
скептицизму – утримуватися вiд суджень.

Проте в життi постiйно необхiдно дiяти, приймати певнi рiшення. Це
змушувало визнавати, що при вiдсутностi критерiїв iстини слiд керуватися
критерiями практичної поведiнки. Цi критерiї мають спиратися на
‘‘розумну iмовiрнiсть’‘. Античний скептицизм постiйно закликає слiдувати
тому, до чого нас ваблять вiдчуття та почуття (їсти, коли вiдчуваєш
голод), слiдувати законам та звичаям країни, де живеш, займатися певною
дiяльнiстю, якщо вона приносить тобi користь. Скептицизм констатує
пiдкорення, ‘‘розчинення’‘ iндивiда як тiлесної iстоти у
суспiльно-iсторичному свiтопорядку у тiй мiрi, у якiй людина залишається
природною iстотою i тому мусить їсти, спати, вмирати… Разом з тим, є
внутрiшнiй свiт особистостi, в якому людина (хай i обмежено) виявляє
свою непiдвладнiсть зовнiшнiм обставинам. Звiдси i позицiя можливостi
‘‘вiдгородитися’‘ вiд свiту зовнiшньої необхiдностi i ‘‘втечi’‘ вiд
нього у внутрiшнiй, духовний свiт – ‘‘атараксiя’‘.

Пiзнiй скептицизм залишає позицiю врiвноваженої недовiри вiдчуттям та
мисленню, надає перевагу чуттєвому пiзнанню,бо спирається на практичний
досвiд.Давньогрецькi скептики розробляють поняття про умови, що
пiдвищують вiрогiднiсть корисних знань, якi є наслiдком спостереження i
експерименту. В цiлому скептицизм був спрямований проти догматичного
трактування формальних законiв мислення, розвивав уявлення про
вiдноснiсть людського пiзнання.

3.2 Епiкурейство.

Епiкур (341-270 рр. до н.е.) заснував фiлософську школу в Афiнах,
використовуючи головнi положення фiлософiї Демокрiта (вчителем Демокрiта
був послiдовник Демокрiта Навсiфан). Водночас Епiкур створює зовсiм нову
атомiстичну теорiю. Вiдмiннiсть полягає в тому, що у Демокрiта рух
атомiв здiйснюється у порожнечi виключно за законом падiння тiл пiд
власною вагою, у Епiкура – поряд iз дiєю закону падiння з’‘являється ще
один чинник – атом виявляє властивiсть ‘‘самочинного вiдхилення’‘ вiд
‘‘лiнiї необхiдностi’‘.

Iдея Епiкура про самочинне вiдхилення атомiв є специфiчним вiдображенням
факту з’‘явлення у людей нових якостей

– iндивiдуальної свободи, певного мiнiмуму соцiальної автономiї особи.
Людина – цей ‘‘соцiальний атом’‘ – набуває в собi (а не в космiчному
свiтопорядку, котрий розчиняє iндивiда, його неповторнiсть) автономного,
самодостатнього грунту свого волевиявлення. В цiлому, головна увага
Демокрiта звернута на закони iснування об’‘єктiв (людина теж лише
об’‘єкт), у Епiкура – до суб’‘єкта. Епiкура хвилює не саме по собi
вчення про Космос як сукупнiсть атомiв,а проблема можливостi вiдхилень,
випадкiв, суб’‘єктивного волiння.

Сенс своєї iдеї про самочинне вiдхилення атома вiд лiнiї необхiдностi
Епiкур вбачає в основному правилi мудростi – вмiти вiдхилятися вiд
незадоволення, страждань. Тут слiд звернути увагу, що мова йде саме про
‘‘вiдхилення’‘ вiд страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань.
Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежнiсть –
невдоволенiсть.

Епiкур вбачає в теорiї свiту iдей Платона, вченнi про ‘‘перший двигун’‘
Арiстотеля дiю надприродних сил, якi не залишають мiсця випадковi,
свободi волi людини. Якщо боги iснують, то вони живуть у просторах мiж
свiтами i не втручаються у земнi справи.

Послiдовно дотримуючись атомiстичної теорiї, Епiкур робить висновок, що
душа людини – тiлесна. Смерть тiла є смерть душi, бо сутнiсть душi – рух
атомiв у тiлi. Вiдповiдно до такого розумiння людини, її суб’‘єктивних
властивостей, вiн розроблює послiдовно сенсуалiстське вчення про
пiзнання. Свiт пiзнається за допомогою мислення та чуттiв, мiж якими
немає великої рiзницi, бо i чуття, i мислення спричиненi рухом атомiв.
Критерiями iстини визнаються чуттєвi сприйняття (витiкання образiв,
викидiв iз речей), поняття (або загальнi уявлення, тотожнi спогадам).

Епiкур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням
оптимiстична i утилiтарна. Моральне життя потребує дотримання мiри в
усьому. Iдеал – у задоволеннi природних, а не надуманих бажань.
Справедливiсть у тому, щоб не шкодити iншому i не зазнавати шкоди вiд
iншого. В основi взаємозв’‘язкiв людей лежить особиста вигода, що
розповсюджується i на безкорисливу дружбу. Мудрiсть (фiлософiя) не
тiльки дає знання, але i духовну насолоду. Мудрець – не безтурботний
пустельник, що вiдiйшов вiд життя, а знавець життя, який пiднявся над
буденнiстю, здатний виявляти свою волю.

Епiкуреїзм досить широко впливав на свiдомiсть мислителiв наступних
етапiв елiнської епохи, зокрема Риму.

3.3 Фiлософiя стоїцизму.

Багато в чому протилежна епiкуреїзму. В фiзицi стоїки (Зенон з Кiтiону,
Клеанф, Хрiсiпп – прибл.III ст. до н.е.) повертаються до поняття
першоречовини, використовуючи вчення Гераклiта про вогонь як первинну
стихiю, з якої все походить. У свiтi панує невблаганна необхiднiсть,
вчать стоїки, i немає можливостi протистояти їй, тому людина цiлком
залежить вiд процесiв, що вiдбуваються у зовнiшньому свiтi, природi
взагалi. Проте слiд уважно вивчати природу i її процеси.

Хоча вивчення природи нездатне завадити слiпiй необхiдностi, воно
дозволяє, знаючи причини подiй, пiдкорятися їм так, щоб найменше
страждати.

‘‘Пневма’‘, ‘‘дух’‘, дихання, правогонь розливаються у свi- тi,
створюючи усе: тварин, людей, застигають у неорганiчних тiлах. Але
правогонь – вже не слiпа стихiйна сила (як це було у вченнi Гераклiта),
а художньо-творча, тотожня iдеї Платона, яка розумно створює Космос,
керує ним. Тому правогонь

– це i провидiння, рок, доля. Космос, знов як у перших фiлософiв,
розумiється єдиним органiзмом, єдиним тiлом. Це тiло живе, воно
побудоване iз рiзних функцiональних частин, пронизаних пневмою. Ззовнi
Космос має форму кулi, в якiй все вiдбувається необхiдно i
цiлеспрямовано,iнакше Космос розпадеться i стане мертвим. Вiдповiдно,
для кожної частинки Космосу є своє мiсце. У випадку, коли частинка не
виконує своєї функцiї, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких
складалась ця частинка, для побудови нової.

Узгоджено iз вченням про Всесвiт, розроблена вiдповiдна етика. В етицi
стоїки також протилежнi епiкуреїзмовi, насамперед у питаннях про
розумiння мети життя, свободи волi. Для стоїкiв доля, рок – незаперечна
iстина, а свобода розглядається як ухил вiд законiв Космосу, тому –
неможлива. Дiї людини рiзняться лише за тим, яким чином – добровiльно чи
за примусом – вiдбувається невiдворотня необхiднiсть. Доля веде i того,
хто добровiльно пiдкоряється, i силомiць притягує того, хто без розсуду
противиться. Мудрець (фiлософ) це той, хто любить свiй рок, а тому
справдi вiльний, бо дiє за необхiднiстю. Таке розсудливе життя, смиренне
перед необхiднiстю, вгамовує афекти (пристрастi), дарує щастя.

Саме стоїки запропонували термiн ‘‘логiка’‘, який сьогоднi
загальновживаний. Вони розумiли за ним словесний вираз чуттєвих данних
про зовнiшнiй свiт, уявлення та загальнi поняття. Логiка стоїкiв була
спрямована на аналiз вiдношень, якi панують у свiдомостi та мисленнi.

Стоїцизм, поряд iз скептицизмом та епiкуреїзмом, був одним iз
найвпливовiших напрямкiв фiлософської думки античностi у перiод
заснування та розпаду свiтової держави Олександра Македонського.

4. Посткласична антична фiлософiя у стародавньому Римi.

4.1 Римський епiкуреїзм.

Грецiя, її культура та фiлософiя, мала величезний вплив на становлення
римської державностi, культури, фiлософiї. Початковi етапи розвитку
римської фiлософiї були пов’‘язанi з перекладами з грецької.
Неможливiсть однозначного перекладу призвела до посилення образностi
мови, втрати строгої логiчностi. Недаремно фiлософськi погляди Лукрецiя
Кара викладено в поетичнiй формi, а римськi неоплатонiки вважали
неможливим побудувати фiлософську систему, яка спирається тiльки на
строгi, визначенi поняття. Еклектизм у стародавньому Римi стає не тiльки
характерною рисою бiльшостi вчень, але й претендує на роль самостiйного
фiлософського вчення.

Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епiкурейство. Це
вiдбулося приблизно в II ст. до н.е. Легкiсть, iз якою вчення Епiкура
прижилося в Iталiї, пояснюється тим, що для розбагатiлих римських
аристократiв – елiти суспiльства – новiтня фiлософiя асоцiювалася з
гедонiзмом (вченням, згiдно якого найвищим благом i метою життя є
насолода). Те, проти чого боровся Епiкур, стало основою розповсюдження
його вчення.

Першою школою епiкуреїзму в Римi стала школа Сiрона та Фiлодема поблизу
Неаполя. Якщо Сiрон залишається у вiдносному затiнку (кiлькiсть
згадувань про нього незначна), то Фiлодем – дуже вiдома персоналiя в
фiлософiї. Цiлий ряд його праць було вiдкрито при розкопках
Геркуланської бiблiотеки, засипаної попелом пiд час виверження Везувiя у
79 р. н.е.

Фiлодем прибув до Iталiї приблизно у 80 р. до н.е. Тут вiн познайомився
з вiдомим тодi меценатом Пiзоном. В маєтку Пiзона i була заснована
епiкурейська школа. Дiяльнiсть Фiлодема та грошi Пiзона дали вiдчутнi
результати. Скоро маєток перетворився у культурний центр, рiвного якому
не було в тi часи. Часто навiдували цей дiм Вергiлiй, Горацiй. Окрiм
широкої просвiтницької дiяльностi, Фiлодем займався i теоретичними
фiлософськими розробками. Йому належить ряд праць з питань логiки, в
яких аналiзується iндукцiя як метод, з’‘ясовується роль аналогiї в
пiзнаннi, а також проводитьсся критика стоїкiв з рiзних питань.

Дуже вiдомим послiдовником епiкурейства в Римi був Тит Лукрецiй Кар (I
ст. до н.е.). До нас дiйшла повнiстю його поема ‘‘Про природу речей’‘, у
якiй вiн детально розробляє атомiстичну концепцiю. В цiлому вчення
Лукрецiя лише зовнi схоже на систему Епiкура. Лукрецiй, як i Епiкур,
вважає, що людське щастя має двох головних ворогiв: страх перед
загробною вiдплатою i перед Богом. Перший випливає з вiри у безсмерття
душi. Причина його полягає у незнаннi. Тому фiлософiя повинна звiльнити
людину духовно, через просвiтництво. Iз другим страхом складнiше.
Лукрецiй не заперечує iснування богiв, а лише вчить, що вони не можуть
втручатися у життя людей. Обгрунтовував вiн цей погляд атомiстичною
теорiєю побудови свiту. Ця теорiя пояснювала всi явища природи, зокрема
i богiв, якi складаються з особливих найтонших атомiв i знаходяться мiж
свiтами як сили їх вiдродження, створення.

Незважаючи на близькiсть поглядiв на природу у Лукрецiя до поглядiв
Епiкура, їх теорiї вiдрiзняються при вирiшеннi питання про мiсце людини
у суспiльствi. Самоусунення вiд полiтичного життя у Епiкура змiнюється
пропагандою активного полiтичного життя особи у Лукрецiя. Для Лукрецiя,
на вiдмiну вiд Епiкура, головним фiлософським вченням є не етика, а
фiзика – пояснення природи. Людина, котра знає загальнi природнi закони,
завжди знайде своє мiсце у суспiльствi.

4.2 Стоїцизм у стародавньому Римi.

Iз самого початку стоїцизм стояв осторонь вiд класичних форм грецької
фiлософiї. Бiльшiсть стоїкiв були вихiдцями з колонiй, а не з
метрополiї. Проникнення стоїцизму в Рим вiдбувалося водночас iз його
елiнiзацiєю, тобто поверненням до традицiй Платона, Арiстотеля. Провiдну
роль у цьому вiдiгравав Панецiй (прибл.185-110 рр. до н.е.). Рiзнобiчно
освiчена людина, вiн немало зробив, щоб очистити вчення стоїцизму вiд
вiдвертого схимництва.

Замiсть протиставлення душi i тiла у Панецiя людина – гармонiйна iстота,
навiть божественний Логос дiє на неї не ззовнi, а проникаючи в середину,
зливаючись iз нею, ‘‘проростає в душi’‘. Визнаючи провiдну роль долi
(‘‘фатуму’‘), вiн придiляє увагу i самостiйностi особи. Окрiм
верховенства обов’‘язку визнається роль насолоди в життi людини.
Насолоди подiляються на природнi та надприроднi. Справжнiй стоїк не
цурається нi тих, нi iнших. Тому етичнi погляди Панецiя близькi до
утилiтаризму. Видiляючи три форми релiгiї – поетичну, фiлософську та
державну, – вiн визнає цiннiсть тiльки державної як регулятора життя
суспiльства, основи для виховання iндивiда.

Дiяльнiсть Панецiя дала потужний поштовх для розвитку стоїчної думки.
Деякi учнi, наприклад Цiцерон, сягнули дуже значних висот у полiтичному
життi, створили свої власнi системи, трансформуючи стоїцизм настiльки,
що їх учення вiдносять до напрямкiв еклектичної фiлософiї.

Яскравим представником римського стоїцизму був Посiдонiй (135-51 рр. до
н.е.). Вiн продовжив розпочатий Панецiєм процес елiнiзацiї стоїцизму,
тiльки доповнював його iдеями Платона. Поступово лiнiя стоїцизму
Посiдонiя трансформувалася у неоплатонiзм (самостiйну фiлософську
течiю).

З точки зору Посiдонiя свiт являє собою вогнену ‘‘пневму’‘, яка є не що
iнше як видозмiна єдиного бога, вона подiляється на свiт iдей та свiт
чисел. З пневми виникають ‘‘сiм’‘янi логоси’‘ – зародки всiх речей. Душа
людини також є ‘‘вогненим диханням’‘. Пiсля смертi людини вона
пiдiймається у надмiсячний свiт (своєрiдне чистилище), а потiм рухається
ще далi, у найвищi сфери, де благоденствує. Чергова свiтова пожежа знову
розподiляє свiт на сфери, а душа набуває нового тiла.

Поєднання богiв iз свiтом людей вiдбувається опосередкованим чином.
Опосередковуюча ланка описується у демонологiї Посiдонiя, котра вчить
про демонiв як iстот, здатних спiлкуватися безпосередньо i з богами, i з
людьми. Люди колись були близькi iз богами, тодi вони не чинили
злочинiв, не мали нестаткiв. Але сталося так, що люди почали
уподоблювати себе богам, вони створили ремесла, науки, завдяки котрим
змiнювали створенi богом речi на створенi людьми. Людство пiшло шляхом
прогресу – створювало все новi та новi людськi предмети, залишаючи все
менше мiсця божественному свiтовi. Цей рух вперед призвiв до падiння
моралi. Тому мета фiлософiї – повернути людину до демонiчного стану,
тобто повернути її до бога. Це можливо лише на шляху виховання у дусi
поваги до законiв, держави, релiгiї.

Найбiльш вiдомим стоїком був Люцiй Анней Сенека .

Життя Сенеки сповнене суперечностей.Вiн закликав до бiдностi та
смиренностi, проте сам жив хабарями, накопичивши великi скарби, вважався
найбагатшою людиною Риму, за що, пiсля викриття Нероном, був змушений
покiнчити життя самогубством.

Суперечливiсть його фiлософських поглядiв та реального життя знайшла
вiдображення i у його вченнi. Космогонiчнi погляди Сенеки були дуже
близькими до попереднiх вчень. Як один iз учнiв Посiдонiя, вiн засвоїв
його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцiю розподiлу душi. Душа
має тiлеснiсть i духовнiсть, постiйно переживає внутрiшню боротьбу
протилежних тенденцiй: прагне до спокою i до боротьби, до добра i зла
тощо. Протилежнiсть ряду тверджень Сенеки ним не пояснюється, а лише
фiксується.

Аналогiчний пiдхiд здiйснено ним i до роз’‘яснення поняття ‘‘Бога’‘,
який виступає як вогонь (пневма) i як творча сила (батько). В той же час
Бог не владний над матерiєю, проте коли свiт дiйде до стану iстинного
буття, то вiн стане божественним, а коли свiт вiдходить вiд iстини, то
Бог знищує його у свiтовiй пожежi.

Людська природа (у своєму виникненнi) чиста i непорочна. Але тiло стає
в’‘язницею душi. Душа, необтяжена тiлом – вiльна, тому iстинна насолода
душi можлива лише поза тiлом. Усi люди рiвнi, їх душi здатнi до
звiльнення. Проте сам Сенека вважає раба рабом по-сутi, а будь-яку
працю, де затрачуються фiзичнi сили – принизливою для вiльної людини.
Така праця пiдкорює душу тiлу.

Фiлософiя Сенеки є своєрiдним пiдсумком розвитку елiнiстичної фiлософiї,
хоча i не завершує її. Дане вчення увiбрало в себе безлiч суперечливих
тверджень про свiт, констатуючи кризу античного типу фiлософствування.
Теоретично цей крок до подолання кризи фiлософських систем був зроблений
на шляху виникнення християнства.

4.3 Римський еклектизм.

Процес розповсюдження фiлософських знань у стародавньому Римi
характеризується могутнiми процесами зближення фiлософських вчень та
шкiл. Вони почались ще у Грецiї приблизно в II ст. до н.е. Теоретичною
пiдвалиною цього явища став скептицизм, котрий проголосив, що всi
фiлософськi школи мають рiвне право на iснування, тому що всi вони не
вiрнi. Скептики на цей час були домiнуючою течiєю у Академiї, мали
значний вплив на свiдомiсть спiввiтчизникiв. Саме в умовах Риму, коли
рiзнi течiї, якi виникали iсторично в рiзний час, але прийшли одночасно
як рiвнi мiж собою, почався процес зближення та взаємопроникнення рiзних
напрямкiв фiлософiї. Цьому сприяло те, що римляни самi не належали до
родоначальникiв тiєї чи iншої школи i мали змогу споглядати суперечностi
рiзних напрямкiв зi сторони. Недаремно бiльшiсть тих, хто сповiдував
еклектицизм, були не фiлософами, а державними дiячами, ораторами,
дiячами мистецтва.

Найбiльш вiдомим римським еклектиком був Марк Туллiй Цiцерон (106-43 рр.
до н.е.), славетний оратор та полiтичний дiяч, який отримав фiлософську
освiту. В Грецiї вiн вiдвiдував диспути провiдних фiлософiв рiзних
напрямкiв. Пiзнiше Цiцерон написав ряд фiлософських праць, в яких
намагався зробити популярний навчальний посiбник для римських громадян,
котрi вивчали основи рiзних фiлософiй. Йому належить заслуга створення
фiлософської термiнологiї на латинi.

У питаннях пiзнання та вченнi про буття Цiцерон був близький до
скептицизму. Полiтичнi погляди досить консервативнi. Влада, за
визначенням Цiцерона, є надбанням шляхетних народiв, шляхетної верхiвки
народу, а простому людовi досить i видимостi свободи. Iмовiрно тому
однiєю з головних цiлей фiлософiї вiн вважав утiшання людини.

Значним представником еклектицизму був також Марк Теренцiй Варон. Вiн
був послiдовником Антiоха з Аскалону, вiдомого грецького еклектика. У
своїх фiлософських дослiдженнях наближався до стоїцизму.

Iмператор Марк Аврелiй, спираючись на сенекiвську школу моралiзаторства,
створив свою систему еклектичної фiлософiї, котра опиралася на
вiдношення до життя, розроблене грецькими кiнiками. Його спосiб
мiркувань дуже нагадує проповiдь, одкровення пророка. В його
фiлософському вченнi вiдчувається дуже сильна релiгiйна тенденцiя
розвитку свiтогляду.

4.4 Неоплатонiзм.

Побудова Римської iмперiї супроводжувалася дуже сильними змiнами у
свiдомостi людей того часу. Посилювалося тяжiння до суто релiгiйного
способу самоусвiдомлення. Це вiдбилося i на фiлософiї III-IY ст. н.е.,
яка все бiльше набувала рис теософського вчення.

Неоплатонiзм виникає в античнiй фiлософiї як остання спроба синтезувати
уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на пiдставах
платонiвської фiлософської традицiї. Плотiн, Порфирiй, Прокл – найбiльш
вiдомi представники цього завершального в античнiй фiлософiї напрямку
думки.

Неоплатонiки конструюють вчення про iєрархiчнiсть будови дiйсностi.
Основою буття є божественне (але безособове, на вiдмiну вiд прийнятого у
християнствi) ‘‘Єдине’‘ як сотання пiдстава iснування будь-якого буття.
Все iнше iснує, як i Єдине, вiчно, тому питання про походження всього
замiнюється в неоплатонiзмi питанням про залежнiсть одного буття вiд
iншого. I в цьому розумiннi ‘‘Єдине’‘ шляхом поступового послаблення в
низхiдному порядку обумовлює ‘‘розум’‘, потiм ‘‘душу’‘, ‘‘Космос’‘,
‘‘матерiю’‘ (пiд якою розумiється, як i у Платона, небуття). Чуттєвий
свiт у неоплатонiкiв – це єднiсть iдей розуму, душi та матерiї. Цей свiт
протяжний, тривалий, неiстинний. Душа людини неречовинна, безтiлесна,
вона пов’‘язана не тiльки з тiлом, але й з божественною душею. Мета
земного життя – звiльнення вiд тiлесностi, чуттєвостi через
вдосконалення морального життя i наступного пiсля смертi злиття з
божеством. Саме в неоплатонiзмi вперше проводиться iдея трiадичного,
низхiдного розвитку будь-якого предмета, навiть Бога. Це: перебування в
собi-вихiд з себе-повернення в себе. Найбiльш детально цю iдею опрацював
Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Iдеї неоплатонiзму про наявнiсть iдеального свiту, про втiлення iдеї в
матерiю,про безсмертя душi, про пантеїстичний зв’‘язок божественного та
свiтського не загинули разом з розпадом античного суспiльства. Вони мали
значний вплив на християнську теософiю середньовiччя та на фiлософiю
епохи Вiдродження та Нового Часу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019