.

Основні філософські поняття світу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1344 11346
Скачать документ

Реферат на тему:

Основні філософські поняття світу

План

1. Основні поняття і терміни.

2. Філософські вчення про буття.

3. Філософське вчення про пізнання.

4. Діалектика і категорія.

1. Знання про світ — складова частина вчення про людину. Тільки через
пізнання світу, його сутності, структурних рівнів організації, законів
розвитку та існування людина може пізнати саму себе, свою природу і
сутність, зв’язок з іншими людьми. Поняття “світ” має
конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки,
техніки, матеріального виробництва, суспільних відносин, природи. Чим
більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства,
тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною, тим сильніше цей світ
олюднюється. Разом з тим і сама людина, “опредметнюючись” результатами
своєї праці, своїм розвитком зобов’язана світові. Тому світ — це єдність
об’єктивної дійсності і “дійсності людських сутнісних сил”, які мають
конкретно-історичний характер.

Поняття “світ” як світоглядна категорія формувалось ще в дофілософський
період розвитку людства. Його виникнення і розвиток пов’язані з
практичним виділенням людини з природи. Опосередкування життєдіяльності
людей процесом матеріального виробництва та системою суспільних відносин
зумовило становлення суспільства як відповідної цілісності, в якій життя
людей стало можливим тільки у формі колективної діяльності.

Така система зв’язків між самими індивідами в межах первісної общини
проявилася в тому, що життя окремих людей могло забезпечуватись тільки
через задоволення потреб общини як цілого. Серед загальних потреб
виділяються потреби у виробництві знарядь праці та здійсненні суспільних
відносин. Внутрішня система взаємозалежності виробників та споживачів
общини формувала характер і напрям їхньої діяльності, необхідність у
колективній праці на всю громаду.

Важливо, що в цей період змінюється характер ставлення общини до
природи: людина переходить від пристосовництва та збиральництва до
діяльності, спрямованої на виробництво з предметів природи знарядь
праці, а з їхньою допомогою — до перетворення предметів природи на
засоби задоволення потреб людини. Тим самим природа безпосередньо
включається до сфери активної діяльності людини. Складається відповідна
єдність не тільки людей усередині общини, а й людини та природи, яка
вплетена у сферу її активної діяльності. На цій основі починає
створюватись цілісне уявлення про світ предметів, явищ, цінностей,
зв’язків, відносин, які становлять життєву сферу буття людини.

Таке уявлення про буття людини серед людей і природи знаходить
відображення у понятті світу як родової самосвідомості людини первісного
суспільства, в усвідомленні причетності індивіда до общини, до
колективної діяльності для освоєння природи.

Оскільки община — це відносно самостійна система, яка об’єднує індивідів
у їхній боротьбі за забезпечення свого існування, остільки для них світ
обмежений родоплемінними зв’язками та відносинами. Така форма
індивідуальної самосвідомості як втілення природних та суспільних,
родових зв’язків збереглась у мовах різних народів: “світ — це община”,
“весь світ — вся община”, “у світ — у люди”, “усім миром — усією
общиною” та інше.

У процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, воно
наповнюється конкретно-історичним та чуттєво-сприйнятним змістом. І з
розкриттям сутнісних сил людини світ для неї стає не просто об’єктивною
дійсністю, а й дійсністю її сутнісних сил.

Тому світ — це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої
практичною діяльністю. А категорія “світ” визначає не тільки природні,
об’єктивно-матеріальні властивості, а передусім особливості людського
практично-діяльного відношення до себе і до умов свого існування.

Людину необхідно уявляти не просто у світі, а в світі історії природи та
суспільства, в системі суспільних відносин, які значною мірою визначають
характер її ставлення до природи.

Зрозуміло, що світ — це цілісна система, яка розвивається в діалектичній
єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить
історія їхньої взаємодії.

Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу
на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і
життєдіяльність, а з іншого — руйнує природу і створює загрозу власному
існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але
це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за
допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ
людського буття.

Зміст і кордони світу не є чимось незмінним. З оволодінням природою,
ускладненням суспільних відносин і зв’язків зміст поняття про світ
поглиблюється, збагачується, а його межі розширюються. До сфери
практичної діяльності людина включає не тільки предмети безпосередньо
близької природи, а й поглиблює знання про Всесвіт. Так, вона виходить у
космос, проникає у глибини мікро- та мегасвіту. Але центральну частину
поняття про світ становить система соціальних зв’язків і відносин, у
яких людина здійснює свою життєдіяльність. Крім того, до змісту
людського світу належить її духовне життя, продукти духовної
життєдіяльності.

Таким чином, світ — це визначене буття, універсальна предметність, в
якій людина самовизначається як суб’єкт діяльності, котрий створює
власний світ — світ людського буття.

Категорія “світ” разом з іншими категоріями філософії утворює смислове
ядро світогляду в усіх його історичних типах. Вона увібрала в себе
уявлення про граничні для людини основи сущого. Світ у
філософсько-світоглядному розумінні визначає межі абсолютності явищ від
універсуму, що мислиться як проекція усіх можливих світів на якісно
безконечну реальність, до внутрішнього світу людини. Проте світ не може
бути ототожненим із тим або іншим явищем, оскільки разом із внутрішньою
визначеністю буття йому притаманні невизначеність, відносність, зовнішня
обумовленість.

Категоріальна визначеність світу полягає насамперед у його
фундаментальних властивостях: цілісності, саморозвитку, конкретній
всезагальності. Світоглядні відмінності у тлумаченні фундаментальних
характеристик світу відображаються у способах розв’язання кардинальних
проблем світорозуміння та наукового пізнання. Так, цілісність світу
знайшла відбиток у проблемі єдності світу, ґрунтуючись на моністичних,
дуалістичних, плюралістичних поглядах, а характеристика саморозвитку
світу пов’язана з питаннями його виникнення і становлення. Пізнанням
Всесвіту, приводи, людини, їх причинності та доцільності.

Типологія світу, в якій людина — це мікрокосм, а Всесвіт — макрокосм,
бере початок з міфологічного ототожнення природного та людського буття.
Пізніше в цю типологію було включено сакральний світ символічного буття,
що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі
універсуму, так званого ставлення Бога до світу. З появою людини на
вищому етапі розвитку матерії структура буття зазнає докорінних змін.
Наявність людського світу позначається передусім на типології світу,
який поділяється на: матеріальний, духовний, об’єктивно-реальний,
суб’єктивно-ідеальний.

Окремі світи поділяються на Космос, Землю, живу і неживу природу з
безліччю субсвітів, які доповнюються соціогенними світами з
матеріально-культурною типологією (олюднена природа, техніка тощо).
Духовно-практичне освоєння світу формує типологію відповідно до його
форм: життєвий світ повсякденного буття, світ культури, світ символів та
інше.

Адекватне розкриття проблеми існування світу стає можливим завдяки
активізації таких форм світовідношення, в яких людина, виходячи за межі
наявного буття, творить світ свого буття.

2. Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядаються в
онтології. Онтологія — це вчення про суще, про першооснови буття:
система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється
осягнення дійсності.

Термін “онтологія” запровадив у XVII ст. німецький філософ Р.Гоклініус.
Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка
досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух,
розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.

Сутність онтології виявляється в аналізі відношень, зв’язків та
взаємодій між такими категоріями і поняттями:

Система зазначених вище понять відображає найсуттєвіші, найзагальніші
властивості буття, або онтології. Вона дає змогу охопити єдність
багатоманітного, універсального у зв’язках та взаємодіях, що реально і
об’єктивно, ідеально і суб’єктивно існують у світі, відображаються у
свідомості. Запам’ятаймо, що світ, який є, був і буде — набагато ширший,
глибший, ніж знання про його сутність.

Важливе значення в розкритті діалектичного взаємозв’язку людини і світу,
визначенні їхньої сутності та конкретних форм прояву в дійсності має
категорія “буття”. Щоб зрозуміти її значення, необхідно враховувати
зв’язок буття з повсякденною мовною практикою.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує.
Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв’язок
всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма
їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об’єднуються з
усім тим, що є, існує у світі.

За допомогою категорії “буття” здійснюється інтеграція основних ідей,
які виділяються в процесі осягнення світу “як цілого”: світ є, існує як
безмежна та неминуща цілісність; природне і духовне, індивіди і
суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування —
передумова єдності світу; об’єктивна логіка існування та розвитку світу
породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості.

Всезагальні зв’язки буття проявляються через зв’язки між одиничними і
загальними відношеннями предметів та явищ світу. Цілісний світ — це
всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і
цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем,
людських індивідів та інше. За існуючою традицією їх можна назвати
сущими, а світ в цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в
його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого
характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття
ніколи не відтворюються знову і не залишаються незмінними.

Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчення про
людину, воно націлене на визнання в кожній людині непов:^ торної істоти.
Разом із цим пізнання та практика потребують того, щоб будь-яке одиничне
явище знаходило своє місце в системі зв’язків, об’єднувалось у групи,
узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов,
способів існування одиничних сущих, філософія об’єднує їх у різноманітні
групи, яким притаманна загальність форм буття. Серед основних форм буття
розрізняються:

1) буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття
речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття-речей і
процесів, вироблених людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і
специфічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і
об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4) буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої
людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід
враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери,
об’єднані певною загальною основою.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм
його прояву.

Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне — поняття, вживані
в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії.

Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря,
грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і
вищого життя.

Релігія терміном «дух» визначає дулі людей, які мають розум, волю,
могутність, надприродні сили Бога.

3. Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії,
оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження. І а
епістемологія – це більше явище некласичної філософії.

Для нашої філософської традиції ечістемологічні студії буди не
характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на перший план
в дослідженні проблем знання і а пізнання. Тому и даному розділі
враховуються як традиційні гносеологічні підходи, так і нові віяння,
пов’язані із епістемологією.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є
пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати?
У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії
свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються
образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині
поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими
або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на
те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а
людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та
пристрастями. Цей момент входить у поняття об’єкта та суб’єкта як
вихідних понять гносеології.

Таке розуміння суб’єкта та об’єкта засвідчує:

по-перше, що об’єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може
набувати характеру самопізнання;

по-друге, що суб’єкт та об’єкт співвідносні: об’єкт набуває
характеристик саме об’єкта лише у відношенні до певного суб’єкта, тоді
як останній виявляє себе лише через дію на певний об’єкт. Мало того,
сучасна гносеологія (та особливо – епістемологія) розглядає їх як
узагалі невіддільні. Отже, об’єктом може ставати лише те, що виявляється
як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб’єкта; при
тому об’єкт постає як похідне від суб’єкта і навіть як його елемент. З
іншого боку, можна розглядати самого суб’єкта як елемент об’єкта:
природа – єдиний об’єкт, а людина як частина природи є елементом
об’єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб’єкта та об’єкта ми
повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням
меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і
предметно насиченішим об’єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі
пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень
змісту об’єктів пізнання та діяльності. Сучасні гносеологія та
епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні
змістові наголоси:

1. процес вироблення знань, створення образів, моделей теорій реальності
(це інформативний аспект пізнання)

2. прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини
(це активістський або вольовий аспект пізнання)

3. бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану
досконалості (це смисловий аспект пізнання).

Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як
багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як
духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних
видах пізнання:

1. життєво-досвідне

2. мистецьке

3. наукове

4. релігійно-містичне

5. екстрасенсивне

? життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у
процеси повсякденній людської життєдіяльності; воно с дуже різноманітним
за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування:
тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;

? мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через
переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а
людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір
проявам уяви, фантазії, суб’єктивним схильностям людини. Завдяки цьому
художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш
багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;

? наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі
знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює
свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності
знання;

??

Aсвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому
таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого
використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини
того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; історія
людства переконливо це доводить;

? екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX
ст., також: залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо
констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість
отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання
використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що
незрозуміла.

Пізнавальна проблематика є органічним складником будь-яких філософських
досліджень. Оскільки філософські твердження мають важливе життєве
значення, то виникає питання про їх обґрунтованість, виправданість,
надійність, тобто про джерела та підвалини наших знань.

Пізнання постає різноманітним, виявляючим себе в різних видах, але разом
усі вони дають можливість побачити, що до пізнавальної діяльності
залучені всі сили та здібності людини (почуття, емоції, розум, інтуїція,
прозріння та їй).

Пізнання – багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у
ньому відіграє розумова активність людини, що виявляється у
конструюванні образів, моделей, понять, теорій, за допомогою яких людини
оптимізує свої взаємини зі світом ти збільшує ступені своєї свободи.

У сучасній гносеології істина постає у вигляді процесу, в якому людина,
використовуючи складники знання та пізнання, створює виправдані, сталі
інтелектуальні інструменти та засоби своєї життєдіяльності. Знання має
різні форми свого якісного наближення до істини.

4. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка
адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та
принципах. І це стосується не лише розвитку “абсолютної ідеї”, як у
Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю
навколишню дійсність і є теоретичним відображенням роз– витку як
“духу”, так і матерії, свідомості, пізнання.

Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії?

Розвиток — це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та
ідеальних об’єктів. У результаті розвитку виникає нова якість. Це —
загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.

Розвиток — це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є
розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне,
здатне до саморуху, самовідтворення.

Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство,
організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як
самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток —
важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток “генетично”
виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає
зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних.
Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його модифікують.

Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна — це внутрішньо пов’язана єдність буття
й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що
зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому
випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та
взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати
іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде
тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо
рух — це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді,
коли воно перебуває в даному місці й одночасно в ньому не перебуває. Це
єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. За
Гегелем, “принцип усякого саморуху якраз і полягає…. в зображенні
суперечностей. Щось рухається не тому, що воно… в цьому …перебуває
тут, а в іншому … там, а лише …тому, що воно перебуває тут і не
тут…, одночасно і перебуває, і не перебуває… Рух є самою
суперечністю”. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної
суперечності і є рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід’ємним
атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху
і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну
явища чи предмета.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі
фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Поняття
зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди
починається з виявлення зв’язків. І будь-яка наукова теорія ґрунтується
на з’ясуванні суттєвих зв’язків. Поняття зв’язку є вихідним для
розуміння універсальних (глобальних) зв’язків об’єктивної дійсності. Що
таке зв’язок?

Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у
просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки. Вони класифікуються
залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації.
Наприклад, залежно від рівня;організації і форм руху матерії, зв’язки
можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв’язки у
свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні,
групові, особисті тощо. Зв’язки можуть бути також об’єктивними і
суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими,
простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і
наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і
опосередкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв’язки можуть
бути також одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже
важливими для науки і практики є закономірні зв’язки, їх пізнання.

Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття
“взаємодія”, що відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на
одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних
об’єктів іншими.

Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер. Це те перше, що
виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель
стверджував, що взаємодія виступає “взаємною причинністю” взаємно
зумовлених субстанцій.

У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ
має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має
здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв’язків із зовнішнім
світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй
притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто
річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до
інших речей. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої
категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів
певної системи.

З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як
зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра,
стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм,
заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що
відображають такі категорії?

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві
ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, що мають місце в
об’єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі
пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції
мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість
розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її
пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями;
а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати його
результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі,
а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.

Виділення загального у речах і явищах дійсності — нелегка і складна
справа. Людина має п’ять органів відчуття (зір, смак, слух, нюх, дот
тик). З їхньою допомогою вона пізнає лише конкретні речі. Загальне
виділяється у процесі мислення, тобто воно є опосередкованим процесом
мислення, а не безпосереднім. Як же бути? Чи є істинним пізнання на
рівні мислення, якщо загальне ми не сприймаємо безпосередньо? Це питання
було предметом тривалої дискусії між філософами. Згадаймо, наприклад,
Д.Локка, який стверджував, що загальне, оскільки воно не дано у
відчуттях, є “вигадкою”. І.Кант вважав, що суть речей ми взагалі не
можемо з’ясувати, оскільки суть речей непізнавана. Ми можемо пізнати
лише явища. Гегель, навпаки, твердив, що зміст пізнання якраз і полягає
в пізнанні загального, а не конкретного. Виділення загального, створення
понять — це, за Гегелем, найістотніше і найважливіше в процесі пізнання.
«Поняття, – писав він, — є істинно першим, і речі суть те, що вони
суть, завдяки діяльності притаманного їм… поняття”. Перебільшуючи роль
понять, Гегель з презирством ставився до тих філософів, котрі
задовольнялися емпіричним рівнем пізнання називаючи їх “жуками”, що
риються в купі гною.

Отже, в історії філософії виділилося дві полярні точки зору на І суть
пізнання загального (абстрактного) і одиничного (конкретного), І на
природу понять, категорій.

Що являють собою категорії? Категорії — це універсальні форми мислення,
форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення
загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності.
Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкрити суть процесу
абстрагування, що лежить в основі створення таких категорій.

Абстрагування — це розумовий процес відхилення від одних властивостей
речей і концентрація уваги на інших. Людина не може ні пізнавати, ні
практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності мислення.
Найпростіший акт пізнання — розрізнення двох речей — вже передбачає
абстрагуючу діяльність людини. Якщо нам слід встановити відмінність між
ними, то ми не беремо до уваги те, що є подібним, відхиляємося від
нього, і, навпаки, якщо необхідно встановити, що для них є подібним, то
ми відсторонюємося від того, що для них є відмінним. це відхиляння від
того чи іншого і є ілюстрацією процесу абстрагування.

У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах.
Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним.
Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них
фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Скажімо, і такій
категорії, як матерія, відображається найбільш загальна властивість
навколишньої дійсності, а саме те, що вона є об’єктивною реальністю
незалежно від волі і свідомості людини. Шляхом абстрагування, відхилення
в процесі пізнання від конкретних властивостей і концентрації уваги на
більш загальних, аж до найзагальніших (всезагальних) і встановлюється
така найзагальніша властивість категорії, як “матерія”.

Так ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відхилення від
конкретного). На цьому шляху більш загальним буде поняття “живе”, яке
включає в себе не лише весь рослинний світ, а й тваринний. Поняття
“живе” має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття
“матерія” фіксує у собі найзагальніше, бо у ньому зібрано все те, що
існує об’єктивно, тобто поняття “матерія” має найвищий рівень відхилення
від конкретного і тому має статус категорії.

Оскільки категорії діалектики — це всезагальні форми мислення, форми
абстрагування, то вони не даються у відчуттях — їх не можна побачити,
відчути, спробувати на смак тощо. Вони є результатом діяльності нашого
мислення. Однак це зовсім не означає, що вони — продукт “чистої думки”,
“вигадка”. За своїм джерелом категорії діалектики об’єктивні, тобто ті
загальні властивості, котрі відображаються в категоріях, притаманні
самим речам, існують незалежно від волі людини, її свідомості. Категорії
діалектики суб’єктивні за своєю формою, бо вони є продуктом розумової
діяльності суб’єкта людини, Категорії “простір”, “час”, “якість” і т.д.
існують не тому, що ми їх вигадали, а тому, що вони відображають ті
реальні процеси, котрі є насправді поза нашою свідомістю, в самій
дійсності. Категорії за своїм змістом — об’єктивні, а за формою —
суб’єктивні. Об’єктивність категорій і є їхньою визначальною
особливістю.

У своїй пізнавальній, предметній діяльності люди постійно спостерігали
багаторазові повторення зв’язків між речами, пізнавали характерні
особливості речей, знаходили спільне і відмінне між ними, і в процесі
такої діяльності закріплювали ці знання в певних поняттях, категоріях.
Скажімо, було помічено, що коли терти дерев’яні речі одна об одну, то
виникає тепло, а згодом і вогонь. Цей зв’язок, при якому одне явище з
необхідністю викликає інше, поступово закріплювався в свідомості людини
у формі категорій причини і наслідку. Так, у процесі
предметно-практичної, пізнавальної діяльності людей виникли філософські
категорії причини і наслідку, що відображали у мисленні об’єктивно
існуючі зв’язки між речами.

Категорії діалектики виробляються, таким чином, у процесі
суспільно-історичної практики людини і відображають об’єктивну дійсність
у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку
суспільної практики, знань змінюється і наша уява про зміст діалектичних
категорій. Вони збагачуються, наповнюються новими відтінками. Це можна
простежити на прикладі зміни уявлення про категорію “матерія” від
античних часів до нашого часу, від її розуміння античними філософами до
розуміння її тепер.

Категорії діалектики — універсальні логічні форми мислення, в яких
відображаються загальні зв’язки, властивості і відношення, що мають
місце в об’єктивній дійсності: В категоріях сконцентровано досвід і
предметно-практичну діяльність багатьох поколінь людського суспільства.
Без понять і категорій, в котрих знаходять своє відображення і
матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б неможливим.
Особливостями категорій діалектики є: об’єктивність, всезагальність,
зв’язок з практикою, історичність, рухливість.

Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і
співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі
вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать
категорії “матерія”, “простір”, “час”, “стрибок”, “міра”, “суперечність”
і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об’єктивної дійсності,
але не дають безпосереднього уявлення про зв’язки цих – категорій л
іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії “матерія”, то ми
абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також
від її “міри”, “стрибків” тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші
аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до
інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно
пов’язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну;
з’ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій
відносять: суть і явище, фор- ; му і зміст, можливість і дійсність,
частину і ціле тощо.

Співвідносні категорії пов’язані одна з одною необхідно, закономірно.
Іншими словами, зв’язки між ними об’єктивні, суттєві, внутрішні,
загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче
передбачає і зміст, якщо ми з’ясували суть, то лише шляхом вивчення
(аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати
його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає
іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і
т.д.

Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення і про
закономірні, необхідні зв’язки між ними як результат відображення
необхідних зв’язків, що існують в об’єктивній дійсності.

Використана література

Шинкарук В.І. Філософія і нові історичні реалії // Філософ. І соціол.
Думка? – 1991.

Філософський словник / За ред. В.І. Шинкарука. – 2-е вид. – К., 1986 –
800 с.

Філософія. Курс лекцій. Навч. посібник. – К., 1997. – 620 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020