Реферат на тему:
Основне питання і проблема методу в філософії. Матеріалізм і ідеалізм
Як уже наголошувалося, світогляд, а отже й філософія як його теоретична
серцевина, завжди звертаються до проблеми “людина — світ”. Однак від
світу, від природи людина суттєво відрізняється, й передусім тим, що їй
притаманна свідомість. Ця властивість обумовлена її активним, діяльно
перетворюючим ставленням до світу і, у свою чергу, є передумовою такого
ставлення.
Свідомість — це не просто властивість матерії, а щось відносно
протилежне їй. Сутність свідомості — її ідеальне відображення
матеріального світу в мозку людини. Завдяки свідомості світ починає
існувати “для себе”. Активність свідомості, яка реалізується в
практичній діяльності людини, стає дедалі важливішим фактором
саморозвитку матерії, і його вплив не знає принципових меж.
Матерія і свідомість — об’єктивне і суб’єктивне — це най-ширша єдність
протилежностей, якою коли-небудь оперувала філософія.
У процесі розвитку філософії, відокремлення від неї конкретно-наукового
знання, визначення нею свого предмета питання про відношення свідомості
й матерії оформилось як основне. Його зміст чітко визначив свого часу Ф.
Енгельс у праці “Люд-віг Фейербах і кінець класичної німецької
філософії”: “Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії
є питання про відношення мислення до буття…”
Сьогодні деякі філософи, особливо ідеалісти, все більше ставлять під
сумнів це визначення. Вони по-різному формулюють основне питання
філософії, проте здається, що вони поступаються сформульованому
Енгельсом.
Основним питанням філософії має бути саме людина в її ставленні до
природи й до інших людей, тобто відношення “суб’єкт — об’єкт”. Вирішення
цього питання й визначає тип та характер світогляду, ставлення до
природної і соціальної дійсності, життєві орієнтації. Воно пронизує
постановку і розв’язання всіх світоглядних питань — про сутність руху,
простору й часу, про причинність, співвідношення необхідності й свободи
тощо.
У межах свого основного питання філософія виокремлює дві взаємопов’язані
між собою сторони.
Перша сторона: що саме — матерія чи свідомість, дух є первинним, має
самобуття, і що є вторинним, залежним у своєму бутті? Цю сторону
називають онтологічною.
Друга сторона: чи може людина пізнавати світ, зокрема його сутність, чи
існують якісь нездоланні перешкоди на цьому шляху? Цю проблему називають
гносеологічною.
Залежно від того, що ж саме визнають первинним, виокремлюють два
філософські напрями — матеріалізм та ідеалізм.
Ті, хто за первинне вважав природу, приєднались до різних шкіл
матеріалізму, який у своєму розвитку пройшов три основні історичні
форми, обумовлені як соціальними, так і гносеологічними причинами:
• наївний матеріалізм стародавнього світу (рабовласницький лад), нерідко
пов’язуваний з такою ж наївною (стихійною) діалектикою;
• метафізичний матеріалізм філософії Нового часу (переважно XVII-XVIII
ст.);
• діалектичний матеріалізм (ХІХ-ХХ ст.), в якому матеріалізм і
діалектика органічно поєднані.
Ті, хто стверджував, що дух існував до природи і в остаточному підсумку
визнавав створення світу, становили ідеалістичний напрям.
Ідеалізм має дві основні форми: об’єктивний і суб’єктивний.
Об’єктивний ідеалізм — це вчення про первинність якогось позалюдського
духовного начала (думка, воля, “світовий розум”, “абсолютна ідея”), яке
начебто має самобуття, субстанціональність.
Суб’єктивний ідеалізм визнає єдино існуючою свідомість суб’єкта “Я” і
заперечує об’єктивне існування матеріального світу. Речі, явища
розглядаються ним як комплекси відчуттів, уявлень, ідей суб’єкта.
Послідовне дотримання суб’єктивно-ідеалістичної лінії приводить до
соліпсизму, тобто такого розуміння, ніби існує лише “Я”, а навколишній
світ, інші люди — це продукт власної свідомості. Проте необхідно
зазначити, що й самі суб’єктивні ідеалісти прагнуть уникати такого
висновку.
Усі форми ідеалізму об’єднує визнання первинності духовного начала.
Матеріалізм історично й по суті пов’язаний з наукою, оскільки прагне
осягнути світ таким, яким він є, без будь-яких сторонніх доповнень.
Ідеалізм, у свою чергу, переплітається з релігією, оскільки їх поєднує
вчення про первинність духу щодо матерії, природи, заперечення самобуття
матеріального світу. Не будучи тотожним релігії, філософський ідеалізм
все ж таки є немовби її теоретичним підґрунтям.
Друга сторона основного питання філософії — проблема пізнаванності світу
(гносеологічна) — теж вирішувалась різними філософами неоднаково.
Усі послідовні матеріалісти визнавали й визнають пізнаванність світу.
Складніше визначити позицію ідеалістів з цього питання. Деякі з них
вирішують це питання позитивно, хоча сутність пізнання тлумачать
неправильно. Наприклад, для об’єктивних ідеалістів пізнання світу є
пізнанням людиною в речах і явищах якоїсь надприродної ідеї (“духу”,
“розуму”), яка втілена в них. Та й саму людину зі своїм людським розумом
розглядають як втілення цього ж духовного начала.
Для суб’єктивних ідеалістів пізнання — це відображення суб’єктом власної
свідомості, встановлення зв’язків між елементами її змісту.
Таким чином, кожна форма ідеалізму заперечує в пізнанні саме те, що з
матеріалістичного погляду є головним: відображення в свідомості людини
існуючої незалежно від неї матеріальної дійсності.
Інші представники ідеалістичного напряму заперечували пізнаванність
об’єктивного світу або вважали можливості його пізнання обмеженими. Таке
вчення одержало назву агностицизму (від Kagnosfs — непізнаванний).
Агностицизм являє собою ідеалістичне розв’язання другої сторони
основного питання філософії, оскільки відриває свідомість від матерії і
протиставляє її цій останній. В окремих випадках агностицизму віддавали
перевагу або належне й непослідовні (“сором’язливі” та ін.)
матеріалісти.
Як матеріалізм, так і ідеалізм мають свої власні корені (причини, умови
виникнення й розвитку). Розрізняють корені соціальні (включаючи й
класові) та гносеологічні.
Завжди вважалось і вважається, що матеріалізм був зацікавлений в
істинному пізнанні природи й суспільства, а ідеалізм — не спроможний на
це, хоч протиставляти їх абсолютно й не варто. На формування цих
напрямів значно впливали соціально-економічні, політичні, духовні та
культурно-історичні фактори.
Важливою соціальною передумовою виникнення ідеалізму було відокремлення
розумової праці від фізичної при переході від первісного до класового
суспільства, панування людей, які монополізували розумову, духовну
працю, над тими людьми, справою яких була фізична й виконавська праця.
Це породжувало у представників панівного класу переконання, що духовна
діяльність, думка є чимось важливішим, ніж діяльність матеріальна, і
тому дух передує матерії, породжує її.
Це питання було й залишається складним, оскільки свідомість не тільки є
властивістю високоорганізованої матерії (залежна від неї), а й має
відносну самостійність і тому передує фізичній діяльності людини (не
тільки відображає світ, а й творить його).
Гносеологічні корені ідеалізму В. І. Ленін характеризує у “Філософських
зошитах”, зокрема у фрагменті “До питання про діалектику”. Він пише, що
“філософський ідеалізм є тільки нісенітницею з точки зору матеріалізму
грубого, простого, метафізичного. Навпаки, з точки зору діалектичного
матеріалізму філософський ідеалізм є односторонній, перебільшений…
розвиток (роздування, розпухання) однієї з рисочок, сторін, граней
пізнання в абсолют, відірваний від матерії… Прямолінійність і
однобокість… суб’єктивізм… foila … гносеологічне коріння
ідеалізму”.
Таким чином, гносеологічна передумова ідеалізму криється в самій
складності й суперечливості процесу пізнання, в тих моментах
суб’єктивності, які в ньому є. До ідеалізму приводить невиправданий
відрив будь-якої ланки або сторони пізнання від інших його сторін і від
практики: перебільшення, роздування, абсолютизація цієї окремо взятої
сторони. Так, відчуття — це необхідне начало пізнання, його джерело.
Проте якщо його розглядати як “єдине дане”, як те, за межі якого вийти
принципово неможливо, то це призводить до агностицизму або суб’єктивного
ідеалізму.
Абсолютизація (перебільшення) загальних, абстрактних понять, їх
надіндивідуальність характеру, відрив від практики, в процесі якої вони
формуються, веде до об’єктивного ідеалізму, тобто до такого стану, коли
поняттям, ідеям починають приписувати самостійне, позалюдське існування.
Низку таких коренів (гносеологічних, соціальних) можна було б
продовжити. Та при цьому зрозуміло одне, що найбільш повно, глибоко може
пізнати, осмислити світ лише той, хто користується
діалектико-матеріалістичним підходом.
Крім основного світоглядного питання в історії філософії значне місце
посідає й інша проблема: чи пов’язані між собою різноманітні речі,
явища, процеси, що становлять світ; чи є світ єдиним цілим? Перебуває
він у процесі зміни, розвитку чи є незмінним?
Те чи інше розв’язання цієї проблеми теж має світоглядне (який світ?) і
методологічне (як потрібно пізнавати світ і діяти в ньому?) значення.
Протилежні способи розв’язання цієї проблеми і виступають у формі
діалектики й метафізики (в розумінні антидіалектики),
боротьба між якими пронизує усю історію філософської думки, як і
боротьба матеріалізму та ідеалізму.
І хоча про ці вчення й методи йтиметься далі, все ж коротко зупинимось
на них і тут.
Метафізика як філософський метод дослідження визнає речі, явища, процеси
відособленими одне від одного, а зв’язки між ними — лише зовнішніми,
тому вони, а також поняття, які їх відображають, розглядаються
відокремленими один від одного.
Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що всі речі, явища, процеси, а також
поняття, які їх відображають, взаємопов’язані й зовнішньо, й внутрішньо.
Оскільки світ за всієї його різноманітності є одним цілим, тому й
діалектичний метод вимагає, щоб усе, що стає предметом його дослідження,
розглядалося з урахуванням внутрішніх і зовнішніх зв’язків.
Конкретизацією цієї вимоги є системний і комплексний підходи, які мають
важливе значення для сучасної науки й практики.
Метафізика визнає речі й явища незмінними. Метафізичний метод полягає в
тому, що вони розглядаються поза процесом розвитку. Хоча розвиток ними й
не заперечується, проте він зводиться лише до кількісних змін або
тлумачиться як повторення одних і тих самих циклів. Тому з метафізичної
точки зору неможливо пояснити, чому і як виникає нове.
Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що все у світі перебуває в процесі
розвитку, вічного оновлення; завжди щось відмирає, а щось народжується,
зміни мають не просто кількісний, а й кількісно-якісний характер.
Діалектичний метод орієнтує на те, щоб кожен предмет, систему розглядати
в розвитку, вивчати, як цей предмет виник, які етапи в своїй еволюції
пройшов, які тенденції його подальшого розвитку, перетворення на щось
інше.
Метафізика заперечує в речах будь-які внутрішні протиріччя, розглядає
речі як самототожні. З метафізичного погляду суперечності трапляються
лише між різними речами (зовнішні), а також у мисленні (коли мислення
здійснюється неправильно).
Згідно з принципами діалектики, всі предмети, явища є внутрішньо
суперечливими. “Боротьба” внутрішніх сторін, тенденцій становить
сутність речей і служить джерелом, рушійною силою їх саморозвитку,
причиною якісних змін, перетворення на щось інше.
Діалектичний метод орієнтує на те, щоб виявити й дослідити протиріччя,
які дають ключ до розуміння тенденцій і закономірностей розвитку.
Звідси випливає, що для глибокого й правильного осягнення світу наші
поняття повинні бути взаємопов’язаними, розвиватися; потрібно вміти
схопити й відобразити в нашій думці притаманні речам протиріччя, вміти
розуміти протилежності в єдності й взаємопереходах — відповідно до
об’єктивної реальності.
Діалектика і метафізика (як матеріалізм та ідеалізм) — це одночасно й
форми світорозуміння, й методи пізнання. Причини переважання в науці й
філософії в ту чи іншу історичну епоху діалектичного чи метафізичного
методів були соціальне обумовленими. Прогресивні сили завжди тяжіли до
діалектичного методу, інші — навпаки.
Список використаної літератури
Алексеев П., Панин А, Философия: Учебник. — М., 1998.
Блинников Л. В. Великие философы. — М., 1998.
Введение в философию: Учеб. для вузов. В 2 ч. — М., 1989.
Вступ до філософії у конспектному вигляді. — К., 1995.
Вчитель і світогляд / За ред. С. П. Щерби. — Житомир, 1996.
Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій. — К., 1997.
Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях великих философов. — М.,
1979.
Енгельс Ф. Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії //
Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 21.
Ильенков Э. В. Философия и культура. — М., 1991.
Кувакин В. А. Что такое философия? Сущность, закономерности развития и
принципы разработки. — М., 1989.
Ленін В. І. Філософські зошити. Повне зібрання творів — Т. 29.
Мамардашвили М. Как я понимаю философию? — М., 1990.
Нестеренко В. Г. Вступ до філософії і онтологія людини. — К., 1995.
Ортега-и-Гассет. Что такое философия? — М., 1991.
Сагатовский В. И. Вселенная философа. — М., 1972.
Туровский М., Туровская С. Предмет философии // Философские науки. —
1990. — № 5.
Філософія’. Підруч. для вузів. — К., 1995.
Філософія’. Курс лекцій. — К., 1994.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
