Реферат на тему:
Німецька класична філософія (ХVІІІ – ХІХ ст.) Основні філософські ідеї
І.Канта
Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник
німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в
родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького
університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і
ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики,
механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був
енциклопедично ерудованою людиною.
Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до
1770 р.) і “критичний”.
В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик,
природодослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного
існування речей поза свідомістю людини.
“Ідеалізм, – писав Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише
мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення…, яким насправді не
відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі,
що знаходяться поза нами… Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто
речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень,
котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна
назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність” (Цит. по:
П.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 404).
В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна
природна історія і теорія неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про
природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення
сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і
відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.
Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики –
розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення
природних супутників планет, кілець Сатурна і т.п. Кант стверджував, що
народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний
процес оновлення світу.
Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з
часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає
ніякої історії в часі.
В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну
взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про
уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається
приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового
погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло
важливу роль у формуванні діалектики.
Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні
елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного,
реального існування природи (концепція природної історії сонячної
системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі,
уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і
доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального
положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою
свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є
джерелом знань.
В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він
фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей
період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму”
(1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень”
(1790).
Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що
людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх
пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.
Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання.
Це, можна сказати, перша циклинна в Кантівську теорію незнання. Це –
перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а – не, gnosis –
знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання
світу.
Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної
діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини,
котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду.
Другий елемент агностицизму Канта – це розміркування про несхожість,
неідентичність самого предмету і його образу.
Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю,
незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не
схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь,
як крик, викликаний біллю, на саму біль.
Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення
як “чисті”, апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a
priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються
знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно
притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як
простір і час є апріорними формами пізнання.
Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є
“чистими”, апріорними, позбавленими “домішок” досвіду, практики.
Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що
виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому,
тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі
категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони
є результатом узагальнення практичного досвіду.
Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на
відміну від апріорі, означає знання котре отримане в результаті досвіду,
практичної діяльності.
Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку
між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними.
Кант вважав, що сутність є “річчю в собі” і її пізнати неможливо, що
людина здатна пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища.
Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової
межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано.
Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його
сутність. Сутність таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про
сутність. Інакше бути не може.
Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий
вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був
близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником
класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З
одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12
апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними,
нерухливими, які ні за яких обставин не переходять одна в одну. З іншого
боку, розглядаючи так звані антиномії “чистого розуму”, розкрив глибоку
діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і
складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец.
– суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення. Що це за
антиномії “чистого розуму”?
Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” розглядає чотири такі
антиномії:
1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в
просторі.
2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає
нічого простого.
3. Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для
пояснення усіх явищ. Бо у світі дії, які здійснюються свободно, вільно.
“Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у
світі тільки за законами природи”.
4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно
необхідної сутності в світі, ні поза ним.
Тобто, Кант звернув увагу на суперечності “чистого розуму”, які, на його
думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами “чистий розум”
може довести одну частину антиномії і спростувати іншу і навпаки, може
довести іншу і спростувати одну.
Це вчення Канта про антиномії “чистого розуму” відіграло важливу роль у
розвитку діалектики.
Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у
суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна
досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю,
співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні
справи держав, статус-кво кордонів тощо.
Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон
(категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб
для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки
Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.
Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують
самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого
боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними.
Далі. Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим
стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для
наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової
доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб
зберегти релігію. “Я повинен, – писав Кант, – потіснити знання, щоб
надати місце вірі”.
Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в
одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна
суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між
визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і
запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
