.

Нарис історії української філософії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 8921
Скачать документ

Реферат на тему

Нарис історії української філософії

План

1. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії. Життя та
філософська діяльність Г.Сковороди.

2. Університетська філософія в Україні ХІХ ст. Філософські ідеї в
українській літературі та громадсько-політичних рухах.

Література 1. Особливості філософських курсів Києво-Могилянській
академії. Життя та філософська діяльність Г.Сковороди.

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи – Київський колегіум, а
згодом – Києво-Могилянська академія – утворився у 1632 р. шляхом
oб’єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що
існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був
митрополит Петро Могила. Тому Київська Академія ще за життя П.Могили
стали називати Могилянською. У 1633 року документом польського короля
Володислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу.

Києво-Могилянська академія стала загальнослов’янським осередком освіти,
науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з
усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії,
Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський
вчений М.Ломоносов (1732-1734 рр.). У час найвищого розквіту в Академії
навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось
латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що
дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та
науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття.

Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був
церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення
філософії та богослов’я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у
філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в
цілому філософські курси вміщували в свій зміст типові для Західної
Європи кури пізньої схоластичної філософії. Курс філософії охоплював три
складники: логіку, фізику та метафізику; викладали також геометрію та
астрономію. В найвищому класі ( богослов’я ) докладно вивчали систему
Томи Аквинського (томізм).

У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія
окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють
знайти шлях до істини, а отже – й зрозуміти причини виникнення та
сутність тих чи інших явищ. Істина пов’язувалась із Богом, мала в ньому
найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи
як Божого творіння ( тобто, кажучи мовою сучасної науки, – реальної
дійсності ) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі
речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра
вивчала форми та методи мислення. У своїх філософських викладах
професори філософії послуговувались працями Арістотеля, Августина, Дунса
Скота, Томи Аквінського, П.Гасенді, Р.Бекона, Р.Декарта, Г.Лейбніця,
Х.Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули
адаптувати їх ідеї на українському грунті. Передовсім це виявлялося у
цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у
тому, що етичним проблемам філософії надавалося великого значення; тобто
тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як
життєву настанову та моральне повчання.

Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу,
просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо
вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержували
наукові ступені докторів філософії, а подекуди – ще й докторів
богослов’я. Завдяки цьому викладення філософії велося на професійному
рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належали:
І.Галятовський, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Конинський,
Г.Щербатський, Я.Козельський та ін. Велика увага в Академії приділялася
викладу філософії мистецтва в лекційних курсах, що мали назву “Поетика”.
Одну із перших “Поетик” уклав Ф.Прокопович (1705 р.).

Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив
найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода. Біографія
Г.Сковороди відома дуже докладно. Народився 3 грудня 1722 р. в селі
Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в родині достатньо заможного
вільного козака. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у
Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 рр. служив співаком придворної
капели у Петербурзі. У 1750-1753 рр., перебуваючи за кордоном, продовжив
самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині, Австрії,
Словаччині, Польщі. Німеччині, а можливо – і в Італії. Після повернення
в Україну у 1753 р. викладав поетику у Переяславському колегіумі;
пізніше був домашнім учителем, викладачем Харківського колегіуму.
Врешті, через незгоди із церковними наставниками, Сковорода остаточно
припиняє викладацьку діяльність і близько 25 останніх років веде життя
мандрівного філософа-проповідника. Помер Г.Сковорода 9 листопада 1794
року в селі Іванівка на Харківщині. На його могилі за його власним
проханням написали: “Світ ловив мене, та не спіймав”.

Г.Сковорода являв собою рідкісний приклад узгодженості своєї
філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито
засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської
істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями,
не поласився на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна
сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не
на чиєсь замовлення. Вчення Г.Сковороди викладене у численних працях,
серед них: “Наркис” (1771), “Асхань” (1767), “Бесіда, названа – двоє”
(1772), “Кільце” (1775), “Жінка Лотова”, “Потоп зміїн” (1791.

Сучасна оцінка філософії Г.Сковороди ускладнена тою обставиною, що
розглянуті окремо, самі по собі, вихідні думки філософа постають в
контексті європейської філософії не дуже оригінальними. Проте тут
вирішальне значення має декілька важливих моментів. По-перше, майже в
усі свої провідні ідеї Г.Сковорода вводить деякі новації, які, врешті,
виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу. По-друге,
філософія Г.Сковороди – це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними
темами, настроями та ідеями Нарешті, по-третє, Г.Сковорода являв собою
той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні
концентрації власного життя, а саме життя не мислять собі інакшим, як
побудованим у відповідності із принципами своєї філософії.

Найважливішим для Г.Сковороди було питання про людське самопізнання,
оскільки, на йогу думку, в людині як в малому світі сконцентровані всі
властивості великого світу. Якщо ми не знаємо себе, то нам немає чим
виміряти світ, оскільки людина містить в собі дві світові натури:
видиму, чуттєву, але не справжню і не першу за суттю, та невидиму,
духовну, вічну та справжню основу будь-чого (Бога). Проте Сковорода не
приймає провідної християнської тези про творення чуттєвої натури із
нічого; навпаки, він наполягає на тому, що дві натури співвічні, існують
ніби паралельно, а тому жодної з них не можна знехтувати. Через це в
творах Сковороди природа до певної міри реабілітується (він інколи
співає природі гімни!); з іншого боку, дві співвічні натури вступають
між собою у напружене, сповнене боротьби співбуття: видима натура
демонструє невидиму, але вона проявляє дух неповно і неадекватно,
різноманітно, аж до антитетики, тобто виявлень у прямо протилежних
формах. Тут Сковорода застосовує аналогію із дзеркалом, яке ту ж саму
річ відбиває у десятках різних зображень, кожне з яких є неповним, а в
чомусь і оманливим. Сковорода весь час закликає людину не зупинятися на
наочному, йти далі, не піддаватися оманливим чуттєвим формам – тіням
істинно сущого. Через це уся філософія Сковороди пронизана пафосом
гострої боротьби із нав’язливою, проте хибною кажимістю світу, боротьби
за справжнє прилучення до кращого, духовного – вічного і чистого. Для
цього потрібні особисті зусилля, спрямовані на подолання влади
матеріального, зусилля, які сам Сковорода доводив до культивування
аскетизму, гордовитого протиставлення життєвій метушні духовної
мужності, незворушливості, вміння оминати життєві пастки. Отже, у
філософії Сковороди йдеться не про відкидання природи, а про вміння
здолати її силу силою духовного подвижництва, діянням одухотворення
природного. Останній момент виразно проявлений у вченні Сковороди про
символи: певні форми матеріального будуть демонструвати сутність духу
скоріше спотворено, а певні – найбільш адекватно. Саме останні форми
Сковорода закликав виділяти з-поміж інших, осмислювати їх, бо вони і є
символічні форми виявлення істинного буття. Зазначимо, що таке розуміння
символів – як матеріальних, але найбільш адекватних носіїв духовного
смислу, і по-сьогодні залишається виправданим. Існування в світі
символів Сковорода вважав чи не найпершим та прямим свідченням
незаперечності існування істинної, духовної, смислової натури, а тому
вважав Біблію особливим реальним світом, що існує поміж великим світом
(космосом) та малим (людиною). На поверхні Біблія – це також “хвіст,
п’ята, омана”, але вона – вікно, що дає можливість бачення невидимого
світу, форма переходу від видимого, чуттєвого до духовного. Відомо
також, що серед інших форм виразу духовної натури Сковорода особливо
цінував поезію та музику: мова та музика найбільш віддалені від
матеріально-тілесної конкретності, а їх об’єднання (спів) дає ще більший
ефект.

Отже, перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти,
осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і,
відповідно, визначити своє місце у світовій драмі. А оскільки дух за
суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно
він являє себе у порухах людського серця. Треба прислухатися до голосу
серця, бо саме в ньому найбільш прямо являє себе людська суть (людська
натура). Але те, що промовляє серце, не можна раціоналізувати, тому
людина може явити себе істинно не стільки у словах чи промовах, скільки
у вчинках, у вибудовуванні свого життя відповідно до своєї натури, тобто
– через ту працю, яка їй споріднена. За Сковородою, праця є обв’язковою
умовою і самореалізації людини, і її щастя, бо в праці людина пізнає
себе, здобуває те, що вона створює сама і, нарешті, певним чином долає
силу матеріального, вносячи у світ та своє життя сенс, внутрішню душевну
злагоду.

Провідні думки Г.Сковороди свідчать про те, що він, по-перше, “дозволив”
собі у ті часи мати такий світогляд, який у багатьох пунктах суттєво
відрізнявся він санкціонованого церквою, а, по-друге, що він певною
мірою відродив в Україні той тип філософствування, який культивувався ще
в Київській Русі та мав назву “філософствування у Христі”. Звідси
випливає, що Г.Сковорода був не просто філософом, а філософом особливого
культурно-історичного типу. Значення ідей та життєвого подвижництва
Г.Сковороди надзвичайно велике: вже за життя він поставав справжнім
уособленням філософії як занепокоєного духу, що шукає своїх адекватних
здійснень. Вплив його ідей поширювався на весь слов’янський світ. Але
глибоке прочитування філософії Г.Сковороди залишається одним із важливих
завдань української філософії.

2. Університетська філософія в Україні ХІХ ст. Філософські ідеї в
українській літературі та громадсько-політичних рухах.

У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєї
державної автономії та колишню військову славу. Її територія була
поділена на окремі частини: до 80% її входило до складу Російської
імперії, а Галичина, Закарпаття, Півчнічна Буковина були включені в
імперію Габсбургів. Проте втрата можливостей проявляти зовнішню
активність спричинила до певної міри інтерес до самоосмислень,
внутрішніх заглиблень, у тому числі – інтерес до власної історії,
культури, прояснення історичного становища України та її етнічних
самоідентифікацій. В цей час основними регіонами культурного життя
постають Київ, Львів, Слободянщина (Харків та Полтава), Південь
(Миколаїв та Одеса), Закарпаття (Чорнівці). У світоглядному плані це був
період розроблення та поглиблення ідей просвітництва та ознайомлення із
новими віяннями західноєвропейської філософії. На початку ХІХ ст.
українська громадскість починає знайомитися із ідеями та концепціями
німецької класичної філософії; у 1803 р. в м.Миколаєві виходить перший
переклад праці І.Канта “Пролегомени до всякої майбутньої метафізики”
(рос. мовою), у 1833 р. в м.Одесі видається переклад твору Ф.Шеллінга
“Вступ до умоглядної фізики”. На початку століття мають ходіння твори
Х.Вольфа та Х.Баумгартена, проявлявся стійкий інтерес до ідей
західноєвропейського (зокрема – німецького) романтизму. Звичайно, за
умов відсутності автономного культурного розвитку, філософська думка в
Україні ХІХ ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через
літературу, громадсько-політичні погляди та у програмах різних
соціально-політичних рухів.

У XVІІІ-XІX ст. у царині класичної філософської проблематики працювали
викладачі Київської духовної академії, а пізніше – і університетів, що
функціонували на території України. Частина з них зробила вагомий внесок
у обгрунтування та поширення ідей просвітництва. Вихованець Київської
академії та Петербурзького університету Яків Козельський (1728-1794) у
праці “Філософські пропозиції”, зосередившись на аналізі визначень
філософії та різних рівнів наукового пізнання, відносив до теоретичної
філософії логіку, онтологію та психологію; до практичної філософії –
етику, право, політику. Петро Лодій (1764-1829), виходець із Закарпаття,
викладав філософію, логіку та метафізику у Львівському, Краківському та
Петербурзькому університетах (1787-1821). У своїй головній праці
(“Логічні настанови”) автор навів поширені у тої час визначення
філософії. У дусі кантівської філософії він визначав коло головних
світоглядних проблем, а саме: Що таке людина? Що людина може знати? Що
повинна роботи? На що може сподіватися? П. Лодій особливо підкреслював
високе соціальне призначення філософії. На його думку, саме філософія
звільнила людину від рабства, перемігши фанатизм і деспотію. Він
акцентував відому ще з античності думку про те, що добре складаються
справи саме в тих державах, в яких філософи є правителями, або ж
правителі є філософами.

У ХІХ ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх
проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних
закладах. Після відкриття у 1803 р. Харківського університету на
викладання філософії до нього був запрошений німецький філософ Йоган Шад
(1758-1834), учень І.Г.Фіхте. Він перебував на посаді професора
філософії Харківського університету із 1806 р. по 1816 р. Й.Шад був
прихильником філософії І.Канта, проте вносив у неї свої власні новації,
використовуючи частково ідеї І.Г.Фіхте та Ф.Шеллінга. Зокрема, Й.Шад
намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також поставав
проти відриву форм знання від досвіду. Наполягав на потребі еволюційного
розвитку суспільства, що уможливило б гармонізацію суспільних та
особистих інтересів. Йосип Михневич (1809-1885) викладав філософію в
Одеському Рішельєвському ліцеї. І був прихильником філософії Шеллінга.

У 1834 р. був відкритий Київський університет Св.Володимира. Перший
ректор університету, особистий приятель Т.Г.Шевченка, М.Максимович
певний час захоплювався ідеями Ф.Шеллінга. Він немало зробив для
збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у
Київському університеті набули поширення ідеї Г.Гегеля.

D

F

D

dh`„7

“a—¶cue¤h§r?Ae»@1/4ae1/2?,AIAIAeuAXI?N^OeZUeUe¦THocooooooooooooooooooooo
ooo

ений…”), вважаючи, що, по-перше, кожне філософське вчення виправдовує
себе як органічна частинка цілісного процесу, а, по-друге, що
філософська думка розвивається від заглиблень у природу – через власне
самоусвідомлення – до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини в
сфері самоусвідомленої думки та втілення її у практику життя. Філософія
в Росії, на думку О.Новицького, повинна взяти все цінне із різних
історичних філософій, але усталити все це на власних засадах – на
засадах синтезу ідеального та реального, ідей та життя. За оцінкою
деяких філософів, названа першою праця О.Новицького була найвищим
філософським досягненням того часу.

У чомусь подібні ж думки висловлював і Сильвестр Гогоцький (1813-1889),
професор філософії Київського університету: він розглядав історію
філософії як єдино можливу систему логічно узгодженого знання,
отриманого завдяки інтенсивному діалогові двох альтернативних позицій,
одна з яких вважає пріоритетом мислячий дух, а інша – буття в усій його
реальній багатоманітності. Серед основних праць С.Гогоцького найбільш
важливими постають його дослідження історії філософії Нового часу та
створення “Філософського лексікону” (в 4-х т.), які досить відчутно
вплинули на підвищення культури філософського мислення в Україні.

Памфил Юркевич (1826-1874), який справив особливий вплив на своїх
сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863
р. у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За оцінкою
багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних
явищ на філософському горизонті Росії того часу. Він вважав філософські
ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії, високо
оцінював і філософію Гегеля, на приймаючи його діалектики. У той же час
він критикував як однобічні крайні філософські позиції – матеріалізм та
ідеалізм: ідеалізм – за нехтування реальністю, матеріалізм – за
приниження значення духовного. За П.Юркевичем, поза відношенням до
духовного неможливою постає людська моральність. Значущість духовного
для людини значною мірою пов’язана із здатністю людини переводити
реальні форми дійсності у ідеальні. Особливе місце у його системі посіло
вчення про серце (“Серце та його значення в духовному житті людини,
згідно з вченням Слова Божого”), яке філософ розглядав трояко: по-перше,
як центр людської тілесної організації; по-друге, як центр духовної
діяльності людини; по-третє, як осередок морального життя людини. У
певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію “кордоцентризму” (від
латинського “corde” – серце), започатковану працями Г. Сковороди.
Теоретичний спадок П. Юркевича часто визначають як “філософію серця”.

Серед представників університетської філософії варто згадати В.Карпова,
який переклав російською мовою твори Платона, П.Авсенєва, який, міркуючи
над особливостями російської (а також, зрозуміло, і української)
філософії, вважав такими її громадську, суспільну спрямованість та
релігійність.

Як було мовлене, у ХІХ ст., на хвилі підвищення інтересу до власної
історії, культури, етнічної самоідентифікації філософсько-світоглядні
ідеї в Україні знаходили вираз та виявлення не лише в межах академічної
філософії, а в літературі, громадсько-політичній думці та програмах
різного роду суспільних рухів.

Коли йдеться про українську літературу, першим постає перед нами ім’я
Миколи Гоголя (1809 – 1852 рр.). Про Україну, її життєві типи, її
природний та побутовий колорит як уся Росія, так і Європа (а, може, і
весь світ) у найбільш яскравій, експресивній формі довідалася саме
завдяки знайомству із творами М.Гоголя. Мало хто знає, що окрім
письменництва Гоголь ще й викладав історію всесвітньої літератури у
Петербурзькому університеті, а також постав відомим через свої
оригінальні світоглядні ідеї, які, до речі, викликали певну громадську
полеміку. Світоглядні ідеї М.Гоголь виклав у працях “Вибрані місця із
листування із друзями” та “Арабески”, де він виклав своєрідну
“філософією непомітного зла”. Гоголь вважав, що основою світу є Бог,
який надає усякому буттю сенсу та певного призначення. Оскільки людина є
найпершим та найкращим творінням Божім, то найпершим її життєвим
завданням постає якраз усвідомлення свого призначення. Проблема
життєвого вибору для людини є найважливішою ще й тому, що за спиною
кожної людини – праворуч – стоїть янгол, а ліворуч – диявол, які ведуть
за його душу запеклу боротьбу. Тобто, за Гоголем кожна людська душа
постає полем розгортання всесвітньої буттєвої драми: якщо вона врятована
– добра в світі стає більше, коли загублена – менше. Найнебезпечнішим
для людини постає так зване “непомітне зло”, тобто зло незначне,
маленьке, наприклад, незначна брехня. Це зло небезпечне тому, що людина
не вважає його за зло і не бореться із ним, але диявол крапля за краплею
збирає його, так що людина зовсім непомітно для себе продає свою душу
дияволу, і може статися так, що ще за життя людина, будучи біологічно
живою, насправді стає мертвою. Так незначні, нескінченно малі відхилення
від добра постають у підсумку великим злом. У знаменитій поемі “Мертві
душі” М.Гоголь і зображує таких – мертвих за життя – персонажів. Своє
особисте призначення М.Гоголь вбачав у здатності “наводити мікроскоп” на
непомітне зло та робити його помітним. Але врешті, внаслідок душевних
перенапружень, він почав сумніватися у тому, кому він, власне, служить,
якщо бачить зло там, де його ніхто не помічає. Це внутрішній розлад
привів Гоголя до захворювання та смерті.

Інша велична постать і українській літературі, що відчутно вплинула на
культуру та світогляд, – це Т. Шевченко (1814-1861), який звернувся у
своїх думках та творчості до пам’яток національної історії. Т. Шевченко,
як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності
України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що
роз’єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних
державах.

Серед інших світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі:

Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і
природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в
природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.

Ідея народу як єдиного суверена своєї історії та своєї життєвої долі:
ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії.

Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи-то
атеїст, чи-то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння
того Бога, що його малюють у церквах та ім’ям якого чиниться насильство,
та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.

Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для
звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця
ідея була дуже поширеною у ХІХ ст.; тут Шевченко не був тут ні
новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи
прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.

У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у
суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.

Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ
жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його
чарівної краси.

Іван Франко (1856-1916)-унікальна постать у вітчизняній культурі.
Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й
талановитим вченим, доктором філософії. Певну увагу І.Франко приділив
ознайомленню із ідеями марксизму; своє бачення цього феномену І.Франко
виклав у статтях “Що таке поступ?”, “Що таке соціалізм”, “ До історії
соціалістичного руху” та багатьох інших. На думку мислителя,
матеріалістичне розуміння історії абсолютизує процес виробництва,
залишаючи поза увагою великий масив духовних явищ, без осмислення яких
неможливо зрозуміти механізми розвитку суспільства. Діалектичний метод,
що став основою марксистської доктрини, уявлявся І.Франку методом, за
допомогою якого “однаково легко доказати і pro, i kontra всякої речі”.
Філософ твердив, що” всі великі робітники на полі науки відкидали
діалектичний метод, а то й виразно осуджували його”. Сам мислитель
вважав науково виправданим індуктивний метод.

І.Франко висловився вкрай скептично про марксистський світогляд взагалі.
На його думку, він зводиться до кількох непереконливих догм. І.Франко ще
на початку комуністичного руху зумів розгледіти в ньому симптоми
можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну
сутність комуністичного руху: на його думку, “програма державного
соціалізму”, при всіх можливих її варіантах, “аж надто часто пахне
державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя
міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій”.

На відміну від марксизму, І.Франко ставив у центр своїх міркувань людину
і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів. У своїх творах
він подавав людину як таку, що перебуває на шляху пошуків свого
призначення – на шляху трагічному, сповненому великих проривів і
страшних падінь. У мислителя не було сумнівів щодо того, що саме народ,
людський загал творить історію і вирішує свою долю. Замість
марксистського поняття “робочого класу” І.Франко використовував поняття
“роботний люд”, включаючи у нього представників всіх тих суспільних
верств, які чесною працею створюють суспільне благо.

І.Франко був палким прихильником освіти і науки; саме в прогресі науки
та техніки вбачав він провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у
тому числі – і зрушень виробничого та соціального планів. Проте він не
вважав неминучим руйнування селянства та перетворення його на
пролетарів: на його думку, село може краще зберігати свої традиції,
застосовуючи кооперативні форми життя.

Предметом наукових зацікавлень вченого була релігія, котру він розглядав
як важливий чинник духовної і народної культури. І.Франко, на думку
фахівців, постав найбільшим в Україні знавцем апокрифічної літератури
(тобто релігійних текстів, не канонізованих церквою). Він висловлював і
критичні зауваження щодо діяльності певних клерикальних кіл. Проте в
релігії загалом вбачав моральну опору людства, нічим незаміниму і в
часи лихоліть і в мирну добу.

Доктор філософії І.Франко справив потужний вплив на національне
самоусвідомлення українців. Він належить до когорти тих діячів, через
творчість яких духовно зріла нація робить спробу осмислити себе і
виявити свою сутність.

Леся Українка (1871-1913) належала до відомої в Україні інтелігентної
родини. Племінниця М.Драгоманова, донька письменниці О.Пчілки, вона
товаришувала з І.Франком М.Павликом, М.Лисенком та іншими провідними
діячами вітчизняної культури. Під їх впливом, а також завдяки
наполегливій самоосвіті сформувався її світогляд, який загалом можна
визначити як позитивістський. Майбутня поетеса цікавилась філософією,
особливо найновішими її течіями, а серед них – і позитивізмом. Під його
впливом вона зміцнілась у довірі до науки, людського розуму,
раціональному осмисленні дійсності: перш за все – соціальної. Вона
прагнула філософськи осмислити життя. Життя – явище поліфонічне,
багатоголосе. Тим-то воно й цікаве. Невдячна справа спрощувати його,
зводячи до плаского примітиву. Площина життєво–смислових орієнтацій
людини становить основну тематику поезій та драматичних творів
Л.Українки. Поетеса застерігала від ідеологічної нетолерантності,
засуджувала песимістично–безнадійливі настрої, категорично не
згоджувалась із життєвою позицією людей без міри покірливих і терплячих,
вбачаючи в їхній поведінці неконструктивну дію. Проблема людини –
головна в її творчості. Вона окреслюється як потреба вибору одного з
декількох можливих варіантів дій. В душі людини змагаються два почуття:
усвідомлення себе як вільної істоти (1) і прийняття свого рабського
існування (2). Л.Українка відслідковує процес становлення борця –
людини, здатної на вольовий вчинок та утвердження сенсу. Вживаючи
філософську термінологію, слід зауважити, що в центрі уваги Л.Українки
перебував процес формування особистості, позначений суперечливими
впливами по різному скерованих сил. Людина лише тоді живе справжнім
життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною
собі. Ця позиція продовжує природну для української громадської думки
“філософію серця“.

Своєрідні світоглядні ідеї були у ХІХ ст. сформульовані в програмних
творах представників громадсько-політичного руху, де на першому плані
перебуває діяльність Кирило-Мефодієвського товариства (1846-1847),
створеного в Києві університетською інтелігенцією. До його складу
входили професори, студенти та співробітники Київського університету,
серед них: М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та
інші.

Ідейним натхненником товариства був Микола Костомаров (1817-1885). У
його працях “Закон Божий (Книга буття українського народу)” (1846),
“Риси народної південоруської історії” (1861), “Південна Русь наприкінці
XVІ ст.” (1842), “Руїна” (1879) вперше зроблено спробу окреслити
національний український характер, оглянути історичний шлях українського
народу, визначити його місце в колі інших (в першу чергу – слов’янських)
народів, дати нарис такого суспільного устрою, який відповідав би
національним прагненням українців. Бажаний суспільний лад уявлявся у
виді правової, демократичної, парламентарної федерації слов’янських
народів, у якій би реально гарантувались як права окремих осіб, так і
права націй. Історичне призначення України, на думку автора “Книги буття
українського народу”, полягає у справі об’єднання слов’янського етносу
(оскільки Київ історично виник в центрі слов’янського ареалу).

Потужний вплив на сучасників справив соратник М. Костомарова та Т.
Шевченка Пантелеймон Куліш (1819-1897). За вихідними світоглядними
спрямуваннями П.Куліш був людиною глибоко релігійною, дещо абсолютизував
фатальний хід процесів дійсності. У поглядах на Україну він романтизував
її минуле, звинувачував урбанізацію у руйнуванні первинної моральності
народу, розвивав так звану “хуторянську філософію”, закликаючи
повернутися до близькості із природою та простих форм життя.

Діяльність Кирило-Мефодіївців була кваліфікована владою як небезпечна
для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед
судом і отримали суворі вироки. Найважче покарання припало на долю Т.
Шевченка – заслання в солдати на двадцять років у казахські степи із
суворою забороною писати вірші й малювати картини.

Окрім розглянутих представників української філософської думки ХІХ ст.
варто назвати також О.Потебню (1835-1891 рр.), професора Харківського
університету, що зробив вагомий внесок у дослідження співвідношення
мислення та мови, мови та народної історії, мови та формування людської
психіки та людської особистості; Б.Кістяковського (1868-1920 рр.),
активний член “Молодої Громади”, який розглядав методологію соціального
пізнання; В.Лесевича (1837-1905 рр.), який постав одним із кращих
знавців, послідовників та пропагандистів в Україні та Росії ідей
позитивізму.

Література

1. Філософія: Курс лекцій.— К., 1993.— Розд. III.

2. Філософія: Підручник для вузів.— К., 1995.— Розд. 5

3. Введение в философию.— Ч.2. — М., 1989.— Гл. V.

4. Виндельбанд В. История древней философии.— К., 1995.

5. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западно – европейской
философии.—М., 1986.

6. Дышлевый П.С., Яценко Л.В. Что такое научная картина мира.-М.,1984.

7. Кримський С.В. Зміст та функції природничо-наукової картині світу//
Філософська думка. — 1972. —№ 2.

8. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук.-Мюнхен; Львів,
1995.— Розд. 7

9. Псевдо-Дионисий Ареопагит. О небесной иерархии.—М., 1994. -Гл.ГУ.

10. Сенека Л. А. Нравственные письма к Луцилию.—Письмо ЬУІП 16-22.

11. Фрагментьі ранних греческих философов.—Ч. І.— М., 1989.

12. Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Новая технократическая волна
на Западе. — М., 1986.

13. Целлер Е. Очерк истории греческой философии.—М., 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019