.

Монадологічне розуміння цивілізацій (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
186 1390
Скачать документ

Монадологічне розуміння цивілізацій

У чому ж полягає специфічність монадного тлумачення цивілізації?
Передусім — в урахуванні тієї обставини, що будь-яка жива

істота не є чимось одиничним, а постає як певна множинність; навіть тією
мірою, якою вона нам видається індивідумом, вона все ж залишається
зібранням живих самостійних істот, які за ідеєю, за сутністю однакові, в
явищі ж, однак, можуть бути однаковими або схожими, неоднаковими або
несхожими.

Саме нерозуміння цієї імпліцитної атрибутивної “гомеомеричності”
цивілізацій як живих індивідів історичного процесу не дало змоги трьом
китам цивілізаційного підходу — Данилевському, Шпенглеру й Тойнбі —
зрозуміти і, тим більше, послідовно провести цей підхід як принципово
нелінійний, а самі цивілізації — як монади історії.

Подолання означеної однобічності в розумінні цивілізацій як монад
історії і адекватне осягнення їхньої своєрідності потребує, як уже
зазначалося, усвідомлення і послідовного здійснення в ході вивчення
історичного процесу цивілізаційного підходу як підходу саме нелінійного.

Зрозуміло, фіксація тієї сторони монадності цивілізацій, яка постає як
їхня взаємовідокремленість, доцентровість, замкненість, теж є важливою
складовою сучасного трактування цивілізаційного підходу як принципово
нелінійного. Саме на підставі цієї фіксації уможливлюється така
властивість цивілізаційного підходу, як його плюралістичність, яка є
атрибутивною рисою цивілізаційного підходу в його не тільки некласичному
(Данилевський, Шпенглер, Тойнбі), а й пост-некласичному, сучасному
варіанті. Зазначене дає можливість уникнути однобічності, “центризму” —
як європо-, так і сходоцентризму, як центризму південного, так і
північного. Для цивілізаційного підходу основний інтерес становить не
ранжування цивілізацій за принципом від нижчого до вищого, а розгляд їх
як рівноцінних, хоч і самобутніх, виявів історичного існування людей.
Тому цивілізаційний підхід на відміну від формаційного, який постає не
генералізуючим, універсалістським, а — індивідуалізуючим, у контексті
неповторного, унікального індивіда історичного масштабу. Історичний же
процес відповідно, — як спільнота таких індивідів, своєрідність яких
зумовлює багатство форм і виявів розвитку людства.

Цивілізація, визначена як самобутній соціокультурний індивід, виникає,
що добре показав А.Тойнбі, як певна відповідь на виклик середовища, того
чи іншого глобального етнобіогеоценозу. Вже в процесі становлення
цивілізації, в ході відповіді на цей первинний виклик закладається її
геном, сукупність детермінант, що впливатимуть на її індивідуальність і
розвиток. І спроможна прогресувати цивілізація доти, доки реалізується
її геном, доки вона може сприймати все нові виклики довкілля і адекватно
реагувати на них.

“Біхевіористичний” механізм і основні етапи існування цивілізації через
взаємодію “виклик — відповідь” з’ясовано А.Тойнбі.

Однак при цьому поза увагою залишається змістова сторона даного процесу,
зокрема, — співвідношення суспільних цілей та ідеалів з реальністю. Між
тим, саме цивілізаційний підхід дає можливість розглянути цю проблему
по-новому.

За формаційного підходу суспільний ідеал тлумачиться як щось
трансцендентне щодо реального історичного процесу. А реалізація
суспільного ідеалу — як фінальний акт майбутніх глобальних
лінійно-поступальних суспільних змін всесвітньо-історичного рівня.

Цивілізаційний же підхід уможливлює розгляд суспільного ідеалу не як
чогось трансцендентного, а як внутрішньої, іманентної складової перебігу
самого реального цивілізаційного процесу. Причому, не щодо однолінійної
послідовності на рівні розвитку людства в цілому, а в контексті і з
урахуванням своєрідності відповідного культурно-історичного типу.
Формування ж і реалізація суспільного ідеалу з неминучим подальшим
розходженням між ним і дійсністю та потребою в новому суспільному ідеалі
з повторенням циклу постають тут теж передусім як внутріцивілізаційні
характеристики — ритму самоідентифікації тієї чи іншої цивілізації. Така
концептуальна спрямованість ставить перед необхідністю цивілізаційного
аналізу проблем ментальності. “Історик, — констатує М.Блок, — ніколи не
виходить за рамки часу, але змушений рухатися всередині нього то вперед,
то назад… він то розглядає великі хвилі споріднених феноменів, що
мандрують у часі з кінця в кінець, то зосереджується на якомусь моменті,
де ці течії сходяться потужним вузлом у свідомості людей”. З’ясування
сутності й ролі ментальності в історичному процесі якраз і уможливлює
осягнення своєрідності таких вузлів, а отже, — і монадних утворень
історії.

І не тільки нелінійності їхньої природи, а й нелінійності поступального
руху історії як множини таких монад. У цьому плані проникнення в суть
нелінійності усього розмаїття монадних виявів і витворів історії з
необхідністю призводить і до зміни погляду на історичний прогрес. Один
із засновників цивілізаційного підходу М.Я. Данилевський зазначав, що
прогрес полягає не в тому, щоб іти весь час в одному напрямі, а в тому,
щоб сходити все поле, яке є ареною історичної діяльності людства, в усіх
напрямках.

З позицій цивілізаційного підходу як підходу послідовно нелінійного,
історичний прогрес — не в неухильному русі, поступальний характер якого
визначається через позиції “нижче — вище”, “гірше — краще”, а в тому,
щоб кожна цивілізація в процесі самовизначення і самоствердження
відтворила, відкрила для себе заново і збагатила своїм, тільки їй
притаманним екзистенціальним досвідом неминущі інваріантні структури і
цінності загальнолюдського характеру.

З’ясовуючи своєрідність цих цінностей і структур, їхню роль у ритміці
цивілізаційних процесів, не можна обійтися без урахування не тільки
досвіду історико-типологічних порівнянь О.Шпенглера, а й праць,
присвячених аналізу архетипних утворень (Юнга, Дюркгейма тощо). Адже,
такі цінності і структури мають характер своєрідних архетипів і не
підлягають зовнішньому експортно-імпортному обміну. Кожна цивілізація
може їх засвоїти лише самостійно і бути чутливою до конгеніальних,
споріднених щодо неї на той час структур і цінностей, вже створених
раніше іншими цивілізаціями.

Тому відтворення таких інваріантних загальнолюдських цінностей у
контексті певної цивілізації має свій ритм і реалізується через
органічне поєднання засвоєння і творення. У такому зрізі кожна
цивілізація в своєму онтогенезі проходить основні ступені
філогенетичного шляху людства. І критерієм прогресу виступає в даному
разі не якесь абстрактне зовнішнє мірило, а ступінь розвиненості,
самоідентифікації і самореалізації відповідної цивілізації, умовно
кажучи, — відстань, пройдена саме нею по шляху опредметнення свого
геному і водночас по шляху відтворення та збагачення загальнолюдських
цінностей і інваріантних структур культури.

Таке розуміння історичного прогресу має .не протистояти іншим, наприклад
формаційному, а доповнювати їх. Однак у даному разі вже не цивілізація
припасовується із зовні до, скажімо, формаційної послідовності. Навпаки,
формаційні особливості постають як внутрішні, інваріантні, архетипні
характеристики певної цивілізації, притаманні їй лише тою чи іншою мірою
і в контексті інших архетипів.

Осягнення найзагальніших і найглибинніших тенденцій історичного процесу,
його своєрідності, співвідношення єдності та розмаїття, повторюваності й
неповторного, універсального і локального в історії, проблема її сенсу,
початку, спрямованості й кінця — завдання тієї галузі людських знань, що
носить назву філософії історії. Історичний процес багатомірний і
мінливий, відповідно й осмислення його здійснювалося в різних ракурсах,
у руслі різних напрямків, призводило до формування, утвердження та зміни
основоположних парадигм історичної свідомості.

Основних напрямків філософського тлумачення історії три:
про-гресистський, регресистський і циклічний; основних парадигм дві:

класична і некласична. Вершиною розуміння історичної реальності в рамках
класичної, лінійної парадигми і водночас першим контурним абрисом
некласичної парадигми історичної рефлексії є марксистська інтерпретація
історії як природно-історичного процесу зміни суспільно-економічних
формацій. З’ясування своєрідності цивілізацій як цілісних, відносно
автономних і локалізованих у соціальному хронотипі культурних утворень,
їхньої ролі й місця в історичному процесі є однією з відмінних рис
некласичної парадигми філософсько-історичного мислення. Воно є одним з
дієвих засобів розробки, обгрунтування і реалізації нелінійного підходу
до осягнення та адекватного відображення розмаїття людської історії.

Запроваджений у середині XVIII ст. французькими гуманітаріями термін
“цивілізація” вживався досить тривалий час у контексті
традиційно-класичного, лінійного тлумачення історії. Спочатку — для
позначення процесу переходу від варварського до культурного,
цивілізованого суспільства. Пізніше — вже для найменування самого цього
суспільства, уособленням якого поставало для філософів та істориків
Європи до другої половини XIX ст. суспільство західноєвропейське. Лише з
цього часу започатковуються — спершу поодинокі, а з плином часу й дедалі
чисельніші — спроби подолання моноцентричного (байдуже прогресистського
чи регресистького, європо- чи азіацентричного) розуміння
всесвітньоісторичного процесу і розробки принципово іншого, нелінійного
осмислення історії. Класичними представниками такого, некласичного
розуміння історичної реальності і є передусім прибічники цивілізаційного
напряму в світовій історії філософії кінця XIX — першої половини XX ст.:
М.Я.Данилевський, О.Шпенглер та А.Тойнбі.

Данилевський, по суті, вперше розглянув проблему цивілізаційної
структурованості історії не з позицій європоцентризму — становлення і
розвиток однієї і єдиної цивілізації (західноєвропейської) на противагу
всім іншим, “доцивілізованим” народам, — а як проблему множинності
цивілізацій. Він виділяє в історії людства і групує в чотири категорії
дев’ять культурно-історичних типів, що вже сягнули етапу цивілізації, і
додає до них ще один, молодший культурно-історичний тип, який ще має
сягнути цього рівня — слов’янський. Шпенглер і Тойнбі розвинули
цивілізаційну філософію історії і зробили свій істотний внесок у
підвалини нелінійного тлумачення історичного процесу. Однак саму будову
нелінійної цивілізаційної філософії історії, що засновувалася б на цих
підвалинах, дослідники продовжують зводити і донині, а вивершуватимуть
її, судячи з усього, вже наші наступники. Зрозуміло водночас, що,
визнаючи відпрацьовану, високу технологію традиційних, класичних
методологій історичного дослідження і їхню продуктивність у відповідному
інтервалі застосовності, обмежуватися нині лише ними вже аж ніяк не
можна. Поступаючись класичному філософсько-історичному розумінню
темпоральних змін суспільства у зрілості, відшліфованості пізнавальних
засобів і досвіду їхнього методологічного використання, нелінійний
підхід до філософського осягнення історії має, проте, і свої істотні
переваги.

Історичний шлях людства за такого підходу постає не як однолінійний і
неухильно поступальний рух єдиного суб’єкта — людського суспільства
загалом, а як сукупність самобутніх історичних організмів,
багатолінійний, поліцентричний багатомірний процес надскладної
конфігурації, перебіг якого аж ніяк не може зводитись до сукупності змін
поступального характеру. Цивілізації виступають у даному разі як
своєрідні макроіндивіди історії, в кожному з яких фокусується,
відтворюється, уособлюється відповідною мірою і специфічним саме для
нього чином увесь всесвітньоісторичний процес. Тобто як рівноцінні і
водночас неповторні монади загальноісторичного рівня, відмінності між
якими спричинюють багатоманітність, невичерпність і нескінченність
людської історії. Відповідно докорінним чином переосмислюються, помітно
конкретизуючись, поглиблюючись і доповнюючись, існуючі трактування
суспільного прогресу. Прогрес вбачається за нелінійного розуміння
історії не лише в невпинному і нескінченному просуванні в одному й тому
ж “оптимізуючому” напрямку одного, уніфіковано тлумаченого надсуб’єкта
за вектором “від менш досконалого — до досконалішого”, але не меншою
мірою — у саморозвитку, самовизначенні, самоудосконаленні і
самоздійсненні кожною з цивілізацій своїх, лише їй притаманних задатків,
здатностей, здібностей і можливостей. І завдяки цьому — в одночасній
актуалізації, відтворенні та відкритті для себе заново, збагаченні
своїм, властивим саме для відповідної цивілізації, екзистенційним
досвідом філогенетичних загальнолюдських, архетипних структур і
цінностей, які в онтогенезі кожної з цивілізацій збагачуються новими й
новими смисловими відтінками.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020