.

Матеріальне та ідеальне (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3503
Скачать документ

Реферат на тему:

Матеріальне та ідеальне

Свідомість є не тільки породженням матерії, а й її відносною
протилежністю, у певному сенсі навіть її подоланням. Це виражається в
тому, що за способом свого буття свідомість не матеріальна, а ідеальна.
Матеріальне — це те, що існує як об’єктивна реальність. Матерія має
якість субстанціональності, тобто самобуття. Вона існує в просторі й
часі, перебуває в постійному русі, нескінченному процесі змін і
розвитку, сама з себе породжує все розмаїття своїх властивостей.

Свідомість — це не об’єктивна, а суб’єктивна реальність. Вона є тим
“для-себе-буттям”, яке виникає на найвищому рівні розвитку матерії. Це
не означає, що свідомість замкнута в собі, як це трактує суб’єктивний
ідеалізм. Навпаки, вона є тим “внутрішнім світом”, який відкритий
світові зовнішньому. Вона відображає цей зовнішній світ і у своїй
творчій діяльності так чи інакше “відштовхується” від нього, саме в
ньому знаходить свій вихідний матеріал. Але те, що становить зміст
свідомості і є її продуктом — відчуття, сприйняття, уявлення, думки,
ідеї, мрії — саме по собі позбавлене будь-яких речовинних і загалом
матеріальних характеристик.

Для справді наукової, діалектико-матеріалістичної філософії неприйнятною
є позиція так званого вульгарного матеріалізму, типовими представниками
якого в XIX ст. були німецькі природодослідники Л. Бюхнер, К. Фогт, Я.
Молешот, які не бачили якісної відмінності ідеального від матеріального,
зводили перше до другого. Зазвичай як суть цієї позиції наводять
висловлення К. Фогта: “Думка перебуває майже в такому ж відношенні до
головного мозку, як жовч до печінки”. Суть вульгарного матеріалізму
полягає в тому, що відношення між матерією й свідомістю мисляться на
зразок відношень між нею й іншими її властивостями — фізико-хімічними,
біологічними; робляться спроби пояснити думку, відштовхуючись тільки або
переважно від складу, структури, функціонування мозку. Прояви такого
вульгарно-матеріалістичного підходу трапляються і в наш час, коли,
наприклад, уподібнюють людське мислення з операціями, виконуваними
комп’ютерною технікою. В певних, точно визначених межах така аналогія
може бути проведена, бо, як було вже сказано, можливе моделювання
математичних і формально-логічних операцій, але поза цими межами
аналогія між людиною та машиною є неправомірною. Адже мислить не мозок
сам по собі, а людина за допомогою мозку, та й не ізольована людина, а
як член суспільства. Людина ж має не тільки здатність мислити, а й
різноманітні потреби, інтереси, бажання, прагнення, емоції, переживання
— і все це включається в структуру її свідомості. Найскладніша машина —
комп’ютер — цього позбавлена, в неї немає суб’єктивності, їй не властиві
душевність і духовність. Комп’ютери — це техніка, і треба вміти
правильно, ефективно нею користуватися, подбати про те, щоб вона не була
спрямована проти людства.

Свідомість звичайно визначається як особлива властивість
високоорганізованої матерії. Як така, вона суттєво відрізняється від
інших властивостей матерії й є навіть її (матерії) відносною
протилежністю. Цю протилежність не потрібно зводити в абсолют, відривати
свідомість від матерії. Це було б помилкою, протилежною тій, яку робить
вульгарний матеріалізм, котрий ототожнює свідомість з матерією, ідеальне
з матеріальним.

Ідеальне, як і взагалі свідомість, не має самобуття, не є субстанцією.
Воно породжується матеріальним началом, залежить від нього, “вписується”
в матеріальну єдність світу.

Залежність ідеального від матеріального виявляється в трьох відношеннях:
1) ідеальне (образи, думки, ідеї тощо) є продуктом діяльності
матеріального органа (людського мозку); воно будується на основі
нервово-фізіологічних процесів, нейродинамічних структур, які
утворюються в мозку; 2) ідеальне має своїм початком відображення
об’єктивного, матеріального світу; 3) ідеальне відображення дійсності
виникає і функціонує на основі чуттєво-предметної,
матеріально-практичної діяльності й спілкування між людьми, причому воно
відіграє роль суттєвої ланки в цій діяльності.

Залежність психіки, включаючи найвищий її прояв — свідомість, від
центральної нервової системи, від процесів вищої нервової діяльності
неспростовно доводиться величезною сукупністю фактів, даних спостережень
і експериментів. Ґрунтовні дослідження закономірностей і механізмів
вищої нервової діяльності тварин і людини провели відомі вчені І. М.
Сеченов, І. П. Павлов, О. О. Ухтомський, М. О. Бернштейн, I. С.
Бері-ташвілі та ін. Вивчення структури й діяльності головного мозку
триває, відкриваючи нові й нові їхні сторони.

За сучасними уявленнями, найвищий відділ головного мозку людини, який
безпосередньо “завідує” психічною діяльністю й свідомістю, — це кора
великих півкуль, яка складається з 13-15 мільярдів нервових клітин —
нейронів, кожний з яких має кілька тисяч контактів (синапсів) з іншими
нейронами і може перебувати в кількох різних станах. “Інформаційна
місткість” людського мозку, його пізнавальні можливості надзвичайно
великі. Навіть найздібніша й найерудованіша людина, яка засвоїла
колосальну кількість інформації, використовує лише невелику частину
(кілька відсотків) можливостей свого мозку, які практично безмежні.

У корі великих півкуль є спеціалізовані центри й ділянки, але водночас
мозок працює як цілісна динамічна система, яка відзначається
надзвичайною пластичністю та широкими можливостями компенсації ділянок,
котрі з якихось причин випали. В її енергетичному забезпеченні, напевно,
велика роль належить так званій ретикулярній (сіткоподібній) формації,
розташованій у стовбуровій частині мозку. Повнота, різноманітність,
інтегральний характер психічної діяльності, взаємодія інтелектуальних та
емоційних процесів залежить від узгодженої діяльності кори, підкірки,
стовбурових структур.

Залежність свідомості від стану й діяльності мозку не викликає сумнівів
щодо того, що з настанням смерті й розпадом мозку зникає й свідомість і
що домисли про “безсмертя душі” позбавлені будь-яких підстав.

Визнаючи незаперечне мозок органом мислення й, отже, свідомості, треба
знову наголосити, що мислить мозок не сам по собі, а людина, органом
якої є мозок. І людина — це не “думаючий пристрій”, а жива істота,
вершина біологічної еволюції, член суспільства, суб’єкт практичної
діяльності, пізнання, спілкування, моральних та інших відносин.

Людина не народжується з “душею”, свідомістю. Не можна погодитися ні з
ученням Р. Декарта про “природжені ідеї”, ні з твердженням Дж. Локка, що
у вихідному стані душа — це “чиста дошка”. Душа не передує своєму
певному змісту, а формується разом з ним1. Людина успадковує не душу, не
свідомість, а лише можливість стати мислячою істотою; стає вона такою,
опановуючи людські форми й способи предметної діяльності, вступаючи в
спілкування з іншими людьми, засвоюючи історично вироблені форми та
зміст культури.

У тварин є психіка, “суб’єктивність”, але навряд чи правильно
приписувати їм здатність ідеального відображення дійсності. Ідеальне
характеризується тими особливостями, про які вже зазначалося при аналізі
сутності й структури свідомості: воно має предметну віднесеність і саме
становить собою “ідеальну предметність”: людина володіє й оперує своїми
ідеальними образами, поняттями як своєю власністю, своїм надбанням,
духовним багатством. Для розуміння ідеального як специфічно людської
форми відображення важливо врахувати таку обставину: воно є не тільки
відображенням наявного, даного, а й виявленням тих можливостей, які
криються в цьому наявному, передбаченням того, що має з’явитися в
результаті цілеспрямованої людської діяльності. Тобто у формі ідеального
— образів, понять, задумів, планів, ідей — відображується не тільки
суще, а й належне, дійсність — не тільки такою, якою вона є, а й такою,
якою вона може і повинна стати. Таке розуміння ідеального розкриває той
аспект цього поняття, витоки якого можна знайти вже у філософії Платона:
ідеальне як уявлення про той взірець, якому повинна відповідати
дійсність, про цілковиту досконалість.

Здатність ідеального відображення виникла й розвинулася в процесі праці,
який включає цілепокладання, планування, передбачення результатів
діяльності. Ідеальне як таке (не кажучи про його матеріальні втілення)
існує лише в людській голові, тобто суб’єктивно, але воно невідривне від
людської предметної діяльності, від її предметів і виникає, існує,
функціонує у двоєдиному процесі опредметнення й розпредметнення. Цей
процес охоплює і перетворення матеріального в ідеальне (в розумінні
відображення об’єктивних предметів, їхніх властивостей, відношень тощо в
людській голові), й перетворення ідеального в матеріальне, тобто
втілення, реалізацію, матеріалізацію ідеальних цілей, прообразів,
задумів, знань людини. Він містить і зворотний перехід цього
матеріалізованого ідеального у свою власну, суб’єктивну форму, коли
люди, оволодіваючи предметами, створеними людиною для людини, знову
розкривають для себе те, що було вкладене в них їх творцями, — певні
знання, задуми, ідеї тощо; в цьому й полягає розпредметнення.

Ідеальне втілюється, набуває зовнішнього, ніби незалежного від людини
існування не тільки в предметах світу матеріальної культури, а й у
різних суспільних установах, відносинах, а також у знакових системах,
які ґрунтуються насамперед на використанні мови як найбільш
універсальної, базової знакової системи. Книги, твори мистецтва — це
втілення ідеального у сфері духовної культури. Звичайно, самі по собі,
крім своєї включеності в процес життєдіяльності суспільства у процесі
пізнання, спілкування, предмети будь-якого роду, створені людиною, — це
просто матеріальні об’єкти. Ідеальне, втілюючись, матеріалізуючись у
тому чи іншому предметі, ніби “згасає” в ньому. Але воно знову
“спалахує”, оскільки відбувається його включення в процес
життєдіяльності. Лише в цьому русі, перетвореннях, переходах від
суб’єктивного до об’єктивного і навпаки існує ідеальне. Спроби мислити
його як щось “дане”, “застигле”, таке, що “сидить” у мозку, ведуть або
до ідеалізму, або до вульгарного матеріалізму.

Ідеальне є продуктом не ізольованої свідомості окремої людини (таке
взагалі неможливо), а діалектичної взаємодії індивідуальної та
суспільної свідомості. Ідеальні утворення — поняття, ідеї, вчення,
теорії, художні образи, правові й моральні норми тощо — набувають
своєрідного надіндивідуального буття, незалежного від кожної окремої
людини. Вони фіксуються, передаються від покоління до покоління за
допомогою мови і всіх втілень матеріальної та духовної культури. Перш
ніж створювати щось своє, окрема людина повинна оволодіти цим ідеальним
багатством духовної культури — шляхом освіти й виховання, спілкування з
іншими людьми, практичного оперування предметами, системами, в яких
втілений певний ідеальний зміст.

Розглядаючи свідомість, традиційно вживають такі поняття, як “душа”,
“дух”. У християнському релігійному вченні людину розуміють як таку
істоту , що має тіло, душу й дух. Чи мають ці поняття
науково-філософське значення? Так, мають.

Слово “душа” етимологічне пов’язане з таким, як “дихання”, “дихати”.
Отже, в найширшому розумінні — це начало життєвості, те, що робить
людину живою істотою й притому саме з людськими якісними ознаками.
“Душа” включає в себе всі життєві прояви людини, оскільки вона має
психіку, свідомість і особливо — емоційно-моральну сферу, здатність
спів-

чуття, співпереживання. Саме в цьому розумінні кажуть про “душевність”.
І навпаки — про “бездушність”, якщо людині бракує цих якостей.

“Дух”, “духовність” з наукової точки зору — це не прояв свідомості, а
той її “зворотний вплив” на матерію, на якому найбільше й найповніше
проявляється її відносна самостійність, її творча свобода, подолання
інертної сторони матеріального буття. Отже, духовність — це єдність
індивідуально-осо-бистісного й соціального начала. Створювані
суспільством пізнавальні (знання, наука), морально-етичні, естетичні
цінності відбиваються крізь власну свідому активність особистості, її
здатність вільного самовизначення, творчого ставлення до дійсності.

Як істота духовна людина — не пасивний продукт природних і суспільних
обставин, а творець, який робить ці обставини предметом свого розуму і
своєї волі. Поняття духовності невіддільне від понять свободи, творчої
активності, особистісного начала, самовизначення, людської гідності. Як
носій духовного начала, людина відповідальна за інших людей і, як
свідчать сучасні екологічні проблеми, за всю живу природу й навіть за
світ у цілому.

Дух не терпить деспотизму, бо його стихія — це свобода. Духовне начало
необхідно в собі підтримувати й розвивати.

Список використаної літератури:

Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и диалектика. — М., 1991.

Грушишь Б. А. Массовое сознание. — М., 1987.

210

Дубровский Д. И. Проблема идеального. — М., 1983.

Духовність українства / За ред. Ю. М. Білодід та С. П. Щерби. — Житомир,
1998

Лекторский В. А. Субъект, объект, познание. — М., 1980.

Леонтьев А. Н. Деятельность, сознание, личность. — М., 1975.

Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія. Твори. — Т. 3.

Мировоззренческая культура личности. — К., 1986.

Общество и сознание. — М., 1984.

Пролеев С. Духовность и бытие человека. — К., 1992.

Скворцов Л. В. Культура самосознания. — М, 1989.

Спиркин А. Г. Сознание и самосознание. — М., 1972.

Творче, практичне і критичне мислення / Відповід. ред. С. П. Щер-ба. —
Житомир, 1997.

Табачковський В. Г. Світогляд і перебудова. — К., 1990.

Уледов А. К. Духовная жизнь общества. — М., 1980.

Фогт К. Физиологические письма. — СПб., 1967.

Человек и мир человека. — К., 1977.

Шинкарук В. И. Единство диалектики, логики и теории познания. — К.,
1977.

Яценко А. И. Целеполагание и идеалы. — К., 1977.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019