.

Людська діяльність. Життя, смерть і безсмертя (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1659 4734
Скачать документ

Реферат на тему:

Людська діяльність. Життя, смерть і безсмертя

Діяльність — це специфічно людська форма активного ставлення до світу,
спосіб буття людини. Тварина теж активна, але змістом її поведінки є
пристосування до природних умов життя. її дії визначені успадкованими
біологічними особливостями й видовими ознаками. Поведінка тварини
регулюється переважно інстинктами, а також набутими умовними рефлексами.

Людина не тільки й не просто пристосовується до природи, а й пристосовує
природу до себе, перетворює її предмети так, щоб вони служили людським
потребам; вона “олюднює” природу. І робить це в таких формах, такими
способами, які створюються в процесі самої діяльності, розвиваються
історично. Людина діє, спираючись на свої знання про предмети та явища,
їхні властивості, причинні зв’язки, закономірності тощо; а самі ці
знання вона здобуває, розширює, поглиблює завдяки діяльності.

Отже, людська діяльність має свідомий, осмислений, цілеспрямований
характер. Форми її різноманітні, вони залежать не тільки від
властивостей самої людини, але й також — від властивостей тих предметів,
з якими вона має справу. Форми і способи діяльності закріплюються в
колективному досвіді. За своєю сутністю діяльність є соціальною. Люди
виконують її або спільно, або так, що діяльність окремої людини є певною
частиною, ланкою діяльності суспільства.

Аналізуючи діяльність, можна вирізнити такі моменти: потреби, інтереси,
мотиви, цілі, засоби, процес діяльності, її наслідки.

Потреби — це ті “вимоги”, які людина ставить до навколишнього світу,
природи, речей, суспільства і задоволення яких необхідне для
повноцінного її життя і благополуччя. Людські потреби дуже різноманітні
й належать до різних “рівнів” — від елементарних біологічних до найвищих
духовних. Потребами визначаються інтереси.

Інтерес — це об’єктивно зумовлене й соціальне опосередковане (тобто
таке, що залежить від соціальної сутності людини, суспільних умов її
життя) спрямування уваги й прагнень на ті предмети й дії, які можуть
задовольнити певних осіб. Потреби властиві й тваринам, інтереси ж мають
тільки люди.

Усвідомлені потреби й інтереси стають мотивами — спонуками, рушійними
силами діяльності. Що саме і для чого робить людина, безпосередньо
визначається її мотивами. Знання мотивів — це умова правильної моральної
оцінки вчинків, поведінки.

Мета (ціль) — це те, чого саме людина прагне досягти своєю діяльністю
або уникнути. Оскільки людина діє свідомо, вона, починаючи діяти,
ставить перед собою мету (ідеальний образ бажаного майбутнього). Це
образ того, чого реально поки що не існує, але має бути створеним. У
людській цілеспрямованій діяльності ідеальне — певний задум, проект —
перетворюється на реальне, втілюється, “опредметнюється”.

У процесі діяльності якраз і здійснюється це перетворення. При цьому
використовуються різні засоби діяльності — матеріальні (знаряддя тощо),
інтелектуальні (знання, прийоми мислення, розв’язання задач). Система
штучно створених засобів діяльності становить техніку, яку можна
поділити на техніку матеріальної і техніку духовної діяльності. Одним із
показників суспільного прогресу є розвиток техніки, її вдосконалення,
ускладнення, поява нових її видів. Основні етапи цього розвитку:

• знаряддя ручної праці (інструменти);

• машини і механізми;

• автомати.

Одне з найбільших досягнень минулого століття — кібернетична й
інформаційна техніка, комп’ютери, роботи, автоматизовані системи. У
перспективі ця техніка має звільнити людину від тяжкої й монотонної
праці, дасть змогу їй зосередитися на проектно-конструкторській,
інженерній, творчій діяльності.

Різноманітна техніка, застосована як у матеріальній, так і в духовній
діяльності, значно примножує й розширює можливості людини — не тільки її
фізичні, а й розумові сили.

Технізація життя в сучасних умовах відіграє подвійну роль: вона виражає
прогрес продуктивних сил і цивілізації взагалі, але, з іншого боку, несе
небезпеку дегуманізації (знелюднення) людини, поширення маніпулювання
людською поведінкою

(“соціальної інженерії”), згубного впливу на природу (включаючи природу
самої людини), створення засобів масового знищення.

Завершенням повної діяльності є одержання результату. Якщо мета була
реальною, діяльність спланованою й побудованою правильно, з урахуванням
об’єктивних можливостей і умов, то результат здебільшого відповідає
задуму. Проте буває й так, що бажане не досягається, виникає щось
непередбачене, зокрема негативне, шкідливе. Це спонукає до пошуку й
виправлення допущених помилок, відмови від хибних уявлень, уточнення,
коригування знань. Для досягнення успіху в діяльності потрібно:

• щоб наша мета відповідала об’єктивним (незалежним від бажання)
можливостям, умовам, закономірностям;

• щоб обрані засоби були раціональними, ефективними;

• щоб дії були сплановані й виконувались правильно.

У діяльності, яка має суспільне значущий характер і зачіпає життєві
інтереси інших людей, суспільства в цілому, конче необхідно, аби її цілі
не суперечили цим інтересам — ні найближчим, ні віддаленим, були
гуманними, а засоби не тільки ефективними (у вузькопрактичному
розумінні), а й моральними. Вся історія, й особливо історія величного й
трагічного XX століття, свідчить про те, що добрі цілі не досягаються
аморальними методами.

Діяльність — залежно від того, що є її предметом, якого роду цінності
нею створюються, — поділяється на матеріальну й духовну. Жорсткого
характеру цей поділ не має; йдеться про те, що саме є провідним у цьому
виді діяльності.

Види практичної діяльності розрізняються своїми об’єктами (тобто за тим,
на що, на які предмети спрямована діяльність), сферами, в яких вона
здійснюється, і відповідно — її способами, місцем і роллю в житті
суспільства.

Матеріальне виробництво — цілеспрямований вплив суспільства на природу з
метою одержання потрібних людям матеріальних цінностей, які б
задовольнили їхні потреби.

Соціально-перетворююча, зокрема політична діяльність — вплив людей на
саме суспільство, його системи, структури, установи, відносини з метою
їх збереження, вдосконалення або зміни. В останньому випадку ця
діяльність може набути характеру соціальної революції.

Науковий експеримент — підпорядкований духовним, пізнавальним завданням,
але за своєю суттю становить ряд предметно-практичних дій.

Естетична діяльність — творчість за законами краси; продуктами її є
твори мистецтва. Тут духовний момент також є провідним.

Крім того, можна назвати управлінську, адміністративну й інші види
діяльності, навчально-виховну, релігійну (культову), а також побутову
практику.

Різноманітність видів практичної діяльності, врешті, лежить в основі
різноманітності типів суспільних відносин.

Практика протиставляється теорії лише відносно. Дослівне значення цього
грецького слова — споглядання. Проте і теорія, тобто раціональне,
розумне пізнання, і власне споглядання — інтелектуальне, філософське,
естетичне, релігійне — це теж види діяльності, тільки їх предметом є не
матеріальні, а ідеальні “об’єкти” — поняття, образи, уявлення.

Форми чуттєвого споглядання та раціонально-теоретичної, розумової
діяльності мають практичне походження; вони склалися в процесі трудової
діяльності.

Розрізняють діяльність стереотипну — відповідно до зразка, за
встановленими правилами — і творчу. Остання виходить за межі наявних
стереотипів і правил, її результатом є поява справді нового. Саме вона
виявляє й реалізує такі можливості, які самі собою не здійснюються.

Обидва ці види діяльності необхідні в людському житті. Треба вміти
ретельно виконувати діяльність стереотипну, відтворюючу. Проте найбільш
специфічною для людини є діяльність творча, і здатність до неї необхідно
виховувати й розвивати: вчитися нестандартно мислити й діяти, формувати
так званий евристичний тип мислення (від грецьк. heureka — знайшов),
тобто орієнтований на самостійний пошук і відкриття.

Сучасна комп’ютерна техніка дає змогу моделювати операції стереотипного
мислення, які піддаються формалізації й алгоритмізації, тобто можуть
бути виражені в точній послідовності логічних або математичних дій.
Можливості розвитку й удосконалення комп’ютерної, а також робототехніки
надзвичайно великі, їх важко передбачити. Але між машиною й людиною є
принципова відмінність. Лише людина — свідома і творча істота. Машина —
це її знаряддя у фізичній і в розумовій діяльності, у матеріальній і
духовній сфері.

Підсумовуючи розгляд сутності й особливостей людини, специфіки людського
буття, наголошуємо, що людину характеризують такі риси:

• здатність до створення й застосування знарядь праці, колективної
трудової діяльності;

• наявність свідомості й розумного мислення, пізнання світу й самого
себе; спілкування за допомогою розбірливої мови;

• вольова активність, самовизначення, самоконтроль;

• формування й розвиток людських (надбіологічних) потреб і способів їх
задоволення;

• прояв усього розмаїття людських почуттів;

• свідома й цілеспрямована діяльність, здатність до творчої як у
матеріальній, так і в духовній сферах;

• забезпечення виключно людського способу життєдіяльності, створення й
підтримання соціальних форм співжиття і взаємного спілкування.

Життя, смерть і безсмертя

Людина смертна. Ця хоч і сумна обставина є цілком природною. По-перше, у
світі все, що має початок, має й кінець. По-друге, смерть будь-якої
живої істоти біологічно неминуча, вона запрограмована на генетичному
рівні. Смерть не є просто зовнішньою протилежністю життя, вона — момент
самого життя. Але в процесі обміну речовин, що є основою життя, постійно
відмирає частина клітин організму. З цієї точки зору продовження життя —
це неперервна перемога над смертю доти, доки зрештою остаточно не
перемагає смерть. Проте слово “остаточно” тут стосується тільки певної
істоти, індивіда, бо рід, до якого вони належать, продовжує жити. Більше
того, біологічна еволюція можлива лише завдяки смерті індивідів, зміні
поколінь. Так само, як матерія людського тіла не зникає зі смертю
людини, а включається в природний кругообіг, біологічно людина продовжує
себе у своїх нащадках, передає їм певні генетично закодовані якості.
Нарешті, в соціологічному сенсі (з погляду науки про суспільство) смерть
окремих індивідів, зміна поколінь — вже не тільки в біологічному, а й
соціальному розумінні — є передумовою суспільного розвитку. І тут кожне
покоління робить свій внесок у скарбницю культури, і кожна окрема людина
бере в ньому участь. У цьому полягає можливе для неї безсмертя.

Отже, не все так просто. Виходить, що смерть природна, необхідна для
прогресу. Проте навіть цілком природна, “своєчасна” вона сприймається із
сумом як трагічний момент людського буття, адже кожна людина — це
“мікрокосм”, маленький світ, який містить у собі майже невичерпні
глибини. Як писав Г. Гейне, під кожним надмогильним каменем похований
цілий світ.

Проблема смерті й безсмертя завжди була й залишається предметом
філософської та релігійної думки, наукових досліджень. Вона нерозривно
пов’язана з питанням про цінність і сенс життя. Можна сказати, що це —
одна з “вічних” світоглядних, етичних, наукових проблем, але її
по-різному осмислювали в різних культурно-історичних умовах, люди різних
цивілізацій, представники різних духовних, зокрема філософських і
релігійних традицій. Ось деякі приклади.

В античній, греко-римській культурі переважало спокійне ставлення до
смерті. Сократ (470-399 до н. е.) був звинувачений афінським судом у
відступі від офіційного релігійного культу, а також у шкідливому впливі
на молодь. Його засудили до страти, і він, маючи змогу втекти,
відмовився це зробити, випив принесену йому отруту й продовжував бесіду
з учнями, аж поки не настала смерть.

Інший, не менш відомий грецький філософ Епікур (341-270 до н. е.) писав,
що найстрашніше зло — смерть — не має до нас жодного стосунку, бо коли
ми існуємо, вона ще не присутня, а коли вже смерть присутня, тоді ми не
існуємо. Отже, смерть не має відношення ні до тих, хто живе, ні до
померлих, бо для одних вона існує, а інші вже не існують1.

Інакший настрій відчувається в давньогрецькій біблійній книзі
Еклезіастовій (Проповідника): “Хто перебуває поміж живими, той має
надію, бо краще собаці живому, ніж левові мертвому! Бо знають живі, що
помруть, а померлі нічого не знають… Тож іди, їж із радістю хліб свій,
та з серцем веселим вино свое пий, коли Бог уподобав Собі свої вчинки!..
Все, що в силі чинити рука твоя, теє роби, бо нема в шеолі (могилі),
куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості” (Екл. 9,
4-10).

У християнстві, яке виникло в кризову епоху історії, неприйняття смерті
виступає як віра у воскресіння й вічне блаженне життя праведників.

У середні віки панівна церква вчила, що тимчасове земне життя — це
тільки підготовка до вічного життя в потойбічному світі, а смерть —
перехід від тимчасового до вічного.

А на початку Нового часу славетний нідерландський філософ Б. Спіноза,
виражаючи настрої своєї епохи, писав: “Людина вільна ні про що так мало
не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть,
а про життя”.

З другої половини XIX ст. і в XX ст. поширюються філософські вчення, які
ставлять проблему смерті й трагічного сприйняття її неминучості на одне
з перших місць.

Усвідомлення своєї конечності — сумна перевага людини перед тваринами.
Виникнувши на певному етапі життя (зазвичай ще в юності), це
усвідомлення, як би воно не приглушувалося й не витіснялося, вже
назавжди залишається й надає особливого забарвлення всьому переживанню
свого буття. Адже той, хто знає про смертність, не може жити, відчувати,
діяти так, як міг би безсмертний. Перед ним неминуче постає питання: як
же краще прожити відведений природою час життя? А інколи навіть і так:
чи варто жити взагалі?

Своє вирішення цих питань пропонує релігія, обіцяючи безсмертя в тому
або іншому варіанті: або у вигляді переселення душ (індуїзм, буддизм),
або як вічне блаженство праведників у потойбічному світі (іудаїзм,
християнство, іслам). Але особисте безсмертя не доведено. Якщо
дотримуватися наукової точки зору, то треба відмовитися від ідеї
особистого безсмертя. Проте, не зупиняючись на цьому невтішливому
висновку, пропонуємо для роздумів і обговорення такі міркування.

1. Треба прагнути продовження терміну життя до природних біологічних меж
(до яких ми звичайно не доживаємо; та й припустимо, що самі ці межі
можуть бути розширені). При цьому додавати не “роки до життя”, а “життя
до років”, тобто

збільшувати термін життя осмисленого, змістовного, активного. Перемогти
хвороби й інші фактори, які скорочують і затьмарюють життя, надають
старінню патологічного характеру. Це залежить і від успіхів біології
людини, медицини й усієї системи охорони здоров’я, і від розв’язання
екологічних проблем, і від перетворення суспільства на засадах
соціальної справедливості, гуманізації взаємин між людьми.

2. Треба робити життя якомога більш змістовним, діяльним, цікавим,
корисним для суспільства, намагаючись максимально реалізувати можливості
самовияву, саморозвитку, творчості.

3. Треба жити не тільки для себе, а й для інших — “ближніх” і “дальніх”,
переборюючи в собі риси егоїзму, зосередженості на приватних інтересах і
справах; виховувати почуття співпричетності до цілого — роду, народу,
людству, навіть космосу. І, як не раз говорили великі гуманісти,
поспішати робити добро.

4. З юних літ необхідно вчитися мужнього ставлення до труднощів життя і
до неминучості смерті; за будь-яких обставин зберігати людську гідність
і, люблячи життя, бути готовим, коли прийде кінець, зустріти його мудро
й спокійно, передати естафету наступним поколінням.

Це лише загальні думки, а конкретно питання про своє ставлення до життя
й смерті, про сенс буття кожний вирішує сам.

Список використаної літератури:

1. Алексеев П. В. Становление человека. — М., 1984.

2. Алексеев В. И. Становление человечества. — М., 1984. З.Андреев И. Л.
Происхождение человека и общества. — М., 1982.

4. Аръес Ф. Человек перед лицом смерти. — М., 1992.

5. Бережной Н. М. Проблемы человека в трудах К. Маркса. — М., 1981.

6. Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. — М., 1988.

7. Григоръян Б. Т. Человек: его положение и призвание в современном
мире. — М., 1986.

8. Горизонты экологического знания. — М., 1986.

9. Енгельс Ф. Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину // Маркс
К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20.

10. Князев В. Н. Человек и технология. — К., 1990.

11. Кругова О. Н. Человек и история. — М., 1982.

12. Какабадзе 3. М. Человек как философская проблема. — Тбилиси, 1970.

13. Кон И. С. Открытие. “Я”. — М., 1978.

14. Маркс К. Економіко-філософські рукописи 1844 року // Маркс К.,
Енгельс Ф. Твори. — Т. 42.

15. Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія. Там само. — Т. 3.

16. Природа и общество. — М., 1981.

П. Проблема человека в западной философии. — М., 1988.

18. Соотношение биологического и социального в человеке. — М., 1975.

19. Тейяр де ПІарден. Феномен человека. — М., 1987.

20. Фролов И. Т. Перспективы человека. — М., 1983.

21. Фролов И. Т. О смысле жизни, о смерти и бессмертии человека. — М.,
1985.

22. Фролов И. Т. О человеческом в человеке. — М., 1991.

23. Франк С. Л. Смысл жизни // Вопр. философии. — 1990. — № 6.

24. Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990.

25. Человек и его бытие как проблема современной философии. — М., 1978.

26. Человек и мир человека. — К., 1977.

27. Швейдер А. Благословение перед жизнью. — М., 1992.

28. Юркевич П. Г. Философские произведения. — М., 1989.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020