Людина в соціокультурному середовищі (реферат)

Реферат на тему:

Людина в соціокультурному середовищі

ПЛАН

1. Проблема дослідження людини в філософії

2. Соціально діяльна суть людини

3. Людина і суспільство

4. Людинотворча суть культури

Література

1. Проблема дослідження людини в філософії

Кінчається XX ст., а інтерес до проблеми людини не спадає. Здійснюваний
тепер цивілізований поворот, трансформація індустріальної цивілізації в
інформаційне суспільство різко підвищують роль людської
індивідуальності, творчого початку в людині, у розвитку всіх сфер
суспільства. Відхід з історичної сцени домінуючих ще недавно
тоталітарних режимів, минула і триваюча деколонізація, тенденція
переходу до соціальне орієнтованого, демократичного і правового
суспільства, катастрофічне падіння матеріального і соціального статусу
людини ось важлива особливість і характерна риса сучасності.
Відбуваються наполегливі спроби створити так звану розуміючу соціологію,
психологію особи та ін. Адже сучасна наука формує так звану картину
Всесвіту, філософія ж є теоретичне відображення світогляду, де картина
Всесвіту є лише миттю, для неї характерний об’єктивний підхід, є
холодною відомістю даних про Всесвіт, взятому самого по собі, без
людини. В картині Всесвіту відсутня свобода, спонтанність, творчість.
Філософія ж стержень світогляду, відображає відносини і ставлення
людини до Всесвіту. Це не просто знання, а знання, що мають цінності, це
знання, що допомагають досліджувати Всесвіт і сенс буття людини. Людина
ж для науки, філософії не просто річ серед речей, а суб’єкт, здатний до
зміни Всесвіту і самого себе.

Здавалось би, що людина не становить якусь таємницю. Кожний упевнено
виділяє людину з навколишнього світу, її відмінність від всіх інших
істот вважається очевидною. Та філософія виправдана тим, що виходить за
межі очевидності, говорив іспанський філософ Хосе ОртегаіГассет.
Виходить філософія за такі межі і в дослідженні людини. Та в таких
міркуваннях Хосе ОртегаіГассет не один. Ще Іммануїл Кант прийшов до
висновку, що в філософії існує три питання, на які філософія покликана
відповісти: що я можу знати? На що я можу сподіватися? Що я маю робити?
І все це покривається, як писав Іммануїл Кант незадовго до смерті в
«Логіці», одним питанням: що таке людина? Отже, загадка людини дійсно
існує.

В одній із книжок «Люди або тварини» розповідається, що експедиція
європейців, яка відправилась в Анди в недоступний район, виявляє якесь
дике плем’я або стадо чи то людей, чи то тварин. Волею випадку одного з
них убито. Виникає питання: кого вбили? Якщо людину, то має бути
кримінальна відповідальність за вбивство. Якщо ж вбито тварину, то такої
відповідальності немає. Та як же визначити належність представників
племені: люди чи тварини? Зробити це здається неважко, треба визначити
критерії, що відрізняють людину від тварини. Починається обговорення.
Називаються різні критерії: моральність, релігійність, мова, свідомість
та ін. Та поряд з моральними людьми є і неморальні, але не перестають
бути людьми. До того ж моральність не містить в собі самій основи для
відмінності Добра і Зла. Те ж можна сказати про релігію. Є і люди, які
не вірять в Бога. Мова теж не може стати критерієм. І в тварин є багато
спритності та кмітливості, що не зводяться до безумовних і навіть
умовних рефлексів, але свідчать про розвинутість психіки. Тут важко
виділити критерії, що відрізняють людей від тварин. Ще Рене Декарт
висував питання: як же можу бути упевнений, що фігури в капелюхах і
плащах, які бачу із вікна, насправді не автомати, що приводяться в дію з
допомогою пруж’ин і передаточних механізмів, а дійсно люди? Отже, важко
знайти критерії, що з певністю виділяють людину з навколишнього світу.
Доводиться вдаватися до концепції вроджених ідей. Рене Декарт
підкреслював: мій розум з незаперечністю містить в собі ідею людини. Цю
ідею вклав Бог. Але Бог не може ввести в обман. Тому, з Божою допомогою
я правильно відрізняю людей від нелюдей. Та ідея людини може взята
обманщиком, а саме Сатаною, що Рене Декарт і засуджує. В філософії
поняття таємниця людини вживається в різних позиціях і розуміннях. Так,
людина є таємниця в тому розумінні, що до неї не можна повністю
застосувати народжені в надрах раціоналізму формули «зрозуміти предмет
отже побудувати його» (Спіноза), «зрозуміти отже відобразити в
поняттях» (Гегель) та ін. Філософ Михайло Бахтін говорив: «Людина не
може бути поняттям». Тому це сфера відкрить, пізнання, повідомлень тощо.
Тут важлива і таємниця. І не можна переносити на них поняття вічного
пізнання.

В XX ст. сформувалось стійке розуміння того образу людини, який склався
в античності. Проблема людини, ЇЇ життя, смерті, призначення та
цінності, природи та сенсу існування і перспектив розвитку здавна
предмет зацікавленості людей, їх життєвих турбот та філософських
роздумів. Ці питання завжди вічні і завжди вічно нові, кожного разу
постають перед людиною, яка живе у конкретних історичних умовах, вирішує
питання свого часу, інакше мислить, відчуває та розуміє світ. Питання
виникають та одержують перші відповіді ще в міфологічних та релігійних
вченнях стародавніх народів, у їх легендах та священних писаннях і
тільки пізніше стають предметом філософського осмислення. В історії
розвитку антропологічної думки утворилися дві загальні тенденції
осягнення людини натуралістична, що виходить з невідривного
взаємозв’язку людини та природи, і ідеалістична, що акцентує увагу на
духовному вимірі людини, у крайній формі протиставляє тілесне та духовне
у неї. Ці тенденції взаємодоповнюють одна одну та складаються уже у
стародавній філософії.

2. Соціально діяльна суть людини

Цілісний образ людини не виникає у філософії історично одномоментно. Але
і логічно образ людини може бути сформований лише шляхом сходження від
абстрактного до конкретного, виявленням та осмисленням різноманітних,
суперечливих взаємозв’язків у системі, якщо не розкрита суть самої
системи. Тому філософські роздуми про людину починаються з питання про
її суть, виявлення багатоманітності суттєвих взаємозв’язків у системі.

Починаючи з середини XIX ст. на зміну прагненням сформувати
абстрактнозагальну суть людини прийшло розуміння, що суттєві
характеристики людини можна виявити тільки на шляху розкриття
своєрідності її буття. Саме це мав на увазі Карл Маркс, коли наполягав,
що «суть людини не є абстракт, властивий окремому індивіду». У своїй
дійсності людина є «сукупністю суспільних відносин». Тут мова йде не про
суть, яка надана внутрішньому світу людини (це і буде «абстракт,
властивий окремому індивіду»), а про суть реалізовану, розгорнуту у
зовнішньому світі (тут знаходить прояв як «сукупність суспільних
відносин»), між тим цю тезу часто інтерпретують так: «суть людини є
сукупністю суспільних відносин», чи навіть твердять, що «людина є
сукупністю суспільних відносин». Тим самим надають висловлюванню Карла
Маркса зовсім інший зміст. Таке тлумачення є хибним.

Сукупність суспільних відносин виражає суть суспільства, а не людини.
Відмовившись від вульгарного розуміння такої тези і використовуючи її
позитивний пізнавальний потенціал, з’ясуємо специфіку людського буття,
співставивши його з життям тварин. Насамперед, виявляється, що тварини є
закритою системою фізіологічних рефлексів та інстинктів, прив’язані до
середовища, специфічного для кожного виду, оскільки те, що відповідає
сукупності їх видових ознак. Поведінка та спосіб життєдіяльності тварин
генетичне обумовлені. Ніщо не примусить, наприклад, вовка поводитись як
заєць. Людина ж не має чітко обмеженої визначеної екологічної ніші
запрограмованих засобів життєдіяльності. Людина може не просто засвоїти
різні види діяльності, але й діяти, як висловився Карл Маркс, «за
мірками будьякого виду», при необхідності використовувати у власній
діяльності засоби поведінки різних тварин. Крім того, мають місце
глибокі відмінності в життєдіяльності людей, які належать різним
історичним епохам, культурам, чи живуть в одній культурноісторичній
епосі, але належать до різних суспільних груп.

Різноманітні відмінності представників людського роду свідчать про
відсутність жорстко визначеного незмінного способу життєдіяльності
людини. Отже, виявляється вихідна суттєва характеристика людини її
універсальність, її форми прояву унікальність кожного окремого індивіда
та свобода. Індивідуальна неповторність кожної людини не свідчить про
те, що людина не має нічого спільного з іншими людьми. Природі людини
властива певна стійкість (так звана стійкість у змінах) і можливість
зміни самої природи людини у межах певної стабільності та на її
підставі. Цю особливість людини досить влучно та афористично висловив
Віктор Франкл, який визначив людину як «єдність, незважаючи на
різноманітність». Свобода людини теж своєрідна. Свобода людини не
абсолютна і не довільна. Свобода відносна. Людина має історично
обумовлені межі можливого та неможливого у власній життєдіяльності, що
надаються її суспільним засобом життя.

Отже, соціальність виступає тією основою, на якій базується єдність
людини і природи, її суть. Як універсальна істота, людина не може
існувати шляхом пристосування до навколишнього середовища. Людина
об’єднує зусилля з іншими людьми для перетворення довколишньої дійсності
відповідно до потреб, що постійно змінюються, і створює світ
матеріальної та духовної культури. Суспільне життя, як і суспільна
людина, виступають результатом і водночас передумовою такої
творчоперетворювальної діяльності. Отже, суспільство і людина, як
суспільна істота, є там, де є культура своєрідна надприродна
нормативноціннісна система, що регулює життєдіяльність суспільної
людини. Суспільство ґрунтується на єдності культурних норм, а не на
функціональному розподілі організмів чи на органічній розбіжності їх
потреб та стимулів. Це надбіологічна форма спільної життєдіяльності.
Культура не лише виконує регулятивну функцію, а є соціальною пам’яттю,
що компенсує нестачу генетичного механізму успадкування інформації,
необхідної для соціального буття людини. Звідси випливають принципові
висновки стосовно суттєвих характеристик людини. Людина постає як істота
соціокультурна, активнодіяльнісна, творча, така, що створює цінності та
орієнтується на них, тобто духовна.

Діяльна суть людини полягає в тому, що саме в процесі суспільної
практики у філо і онтогенезі формуються всі людські якості та
властивості, сам життєвий світ людини. Але при міркуванні над
людиностворюючим значенням практики, діяльності, не слід зводити їх
тільки до однієї форми праці. Безумовно, праця, як матеріально,
предметночуттєва діяльність, сприяє формуванню та розвитку фізичних та
духовних якостей людини, її мислення, мови, розширює та поглиблює
соціальні зв’язки, у кінцевому випадку забезпечує фізичне існування,
оскільки спрямована на задоволення віртуальних потреб, створення
необхідних людині умов існування. Але якщо обмежуватись лише цим, то
глибинні виміри людської природи, засоби життєдіяльності залишаться поза
межами уваги, а універсальність та свобода людини залишаться лише
ілюзіями, що не мають справжньої основи в житті.

Праця це неминуче, вимушене зусилля, що викликане необхідністю, але це
ще діяльність зовнішня, стороння. Недаремно Карл Маркс підкреслював, що
справжня свобода починається там, де закінчуються матеріальні потреби та
необхідність. Саме такий аспект мав на увазі і Григорій Сковорода, коли
висвітлював значущість спорідненої праці. Людина має не тільки
матеріальні потреби, але й духовні. Саме наявність духовних потреб і
виділяє її із світу тварин. Крім того, навіть матеріальні потреби
усвідомлюються і задовольняються людиною не як безпосередньо біологічні,
а як соціальні, такі, що співвіднесені з цінніснонормативною системою
особи та суспільства. Нарешті, праця це свідома, цілеспрямована,
планомірна діяльність, здійснення якої з необхідністю потребує
теоретичних та суто духовних зусиль. Отже, виявляється
людиностворювальне значення не тільки трудової, але й духовнопрактичної,
теоретичної та власне духовної діяльності.

Ставлення людини до світу і до себе не визначається і інстинктивною
програмою, а виробляється власноручно. Людина має унікальну, не властиву
тваринам здатність та потребу до самозаглиблення. У власній
життєдіяльності людина виходить не стільки з безпосередніх інстинктів,
скільки орієнтується на прийняту в суспільстві цінніснонормативну
систему. А світ цінностей багатомірний і суперечливий. Людина вимушена
з’ясовувати для себе, що дійсно цінує, а що ненавидить, у що вірить,
тобто виробляти власне ставлення до світу, будувати власний життєвий
світ. З глибин внутрішнього світу людина повертається до зовнішнього
світу як головна діяльна особа з тією самістю, якої раніше не мала, з
власною програмою життєдіяльності не для того, щоб підкоритися владі
зовнішнього світу, а щоб опанувати його. Повертаючись до зовнішнього
світу, людина олюднює його, наповнює власною духовною суттю, перетворює
відповідно з потребами власного внутрішнього світу вільно і творчо.
Отже, активноперетворювальне, творче ставлення до світу не можна зводити
лише до практичноперетворювального, що здійснюється завдяки праці і
потребує свідомості, мислення. Творче ставлення людини до світу з
необхідністю поєднує і духовноперетворювальне ставлення, що потребує
наявності духовності. Без духовності неможливо засвоювати, створювати та
перетворювати світ зовнішній і внутрішній.

Отже, генетично взаємопов’язані суттєві характеристики людини:
універсальність, унікальність, свобода, соціокультурність, свідомість,
розумність, духовність, діяльнісний і творчий початки. Але жодна з
суттєвих характеристик людини (може крім універсальності) не надані
людині як якась завершена, вихідна, невід’ємна здатність, схоже на те,
як рибі здатність плавати, а птаху літати. Безумовно, усі суттєві
ознаки необхідні людині, щоб вижити, народжені самим засобом її бутя,
але існують як певні можливості розвитку. Людина ала і має поступово їх
виробляти, культивувати протягом всього родового та особистого життя. На
відміну від тварини, наприклад, лева, який ніколи не може перестати бути
левом, втратити власну «львиність», людина постійно ризикує перестати
бути собою, єдиною та невідривною від власного, втратити власну
людяність. Людина втілена проблема чи завдання, яке тільки ще треба
вирішити. Людина незавершена, відкрита істота, яка не має жорстко
визначених меж можливого та неможливого, що постійно їх розширює,
виходить за власні межі (є трансцендентальною) і в такому прагненні
спрямована на інше світ, людину, саму себе (є інтенціональною).
Трансцендентальність та інтенціональність ще одна низка сутнісних
властивостей людини. Твердження про незавершеність людини приводить до
досить парадоксального висновку: суть людини полягає саме в тому, що
людина не має ніякої незмінної, раз і назавжди окресленої суті, що була
б заздалегідь визначеним масштабом її розвитку, вихідною межею її буття.
Такий висновок не заперечує певної єдності у багатоманітності людських
відмінностей, а лише вказує на те, що людина не є чимось раз і назавжди
визначеним, а перебуває у постійному процесі становлення та
саморозвитку.

3. Людина і суспільство

Філософське розуміння суспільства поля гає у визначенні його з позицій
окремої людини, особи, гуманізму. Людина – суспільство, (я –
суспільство) є вихідне у філософському аналізі. Людина є суспільною
істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії
людини, зв’язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно
зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства,
соціуму. Відомий філософ Хосе Ортега-і-Гассет підкреслює, що в сучасних
умовах люди постійно говорять про закони і права, державу, національне і
інтернаціональне, громадську думку та повноваження, правильну й
неправильну політику, пацифізм та мілітаризм, батьківщину і людство,
соціальну справедливість і несправедливість, капіталізм і колективізм,
соціалізацію й лібералізацію, авторитаризм, особистість і колективізм
тощо. І не тільки говорять, а й сперечаються. І не тільки сперечаються,
але й борються за те, що стоїть за такими словами. І в таких соціальних,
політичних битвах в усіх куточках землі люди гинуть сотнями, тисячами,
мільйонами. Ідея закону, права, держави, свободи, державності,
соціальної справедливості тощо є основною складовою частиною ідеї
соціальної, суспільної. І якщо ідея соціальна, суспільна неясна, то всі
ідеї втрачають сенс, і розмова про них перетворюється у звичайне
пустослів’я. Проблема що таке соціум, що таке суспільство, яка природа
елементарних явищ, що складають факти суспільного життя. Тому
соціологія, соціальна філософія все ще не дали чіткої відповіді на
питання. Одні філософи (неокантіанці, Вільгельм Віндельбанд, Генріх
Ріккерт) пояснюють це складністю будови суспільства, плинністю
суспільного життя, зв’язаною з унікальністю свідомої дії кожної людини.
Суспільство не має своїх законів і наука про суспільство неможлива.
Інші, – англійський філософ Карл Поппер та ін. – ідуть ще далі,
пояснюють неможливість наукового визначення суспільства унікальністю
самого суспільного життя на Землі, суспільство позбавлене всезагальних,
універсальних законів. Зазначені труднощі пізнання суспільства справді
стримували пошуки соціальною філософією суті соціуму, суспільства
протягом історії.

В сивій давнині зверталась увага на діяльність людини та її роль у житті
суспільства. У стародавньому Китаї золоте правило Конфуція: робити добро
і користь, а роль праці у житті людей визначав: особистим прикладом –
спонукай людей працювати. В античній Греції філософ Арістотель говорив,
що, спостерігаючи за гідною людиною, судять про неї за її ділами,
оскільки інакше неможливо віднайти, якого вибору дотримувалась. Тут
Арістотель вбачав у розумній діяльності призначення людини, вважав, що
відмінність людини від усякої іншої живої істоти. Але поняття діяльності
як принципу філософського пояснення людського способу буття
найґрунтовшше з’ясовано в німецькій класичній філософії. Іммануїл Кант,
потім Йоганн Фіхте роз’ясняють зміст людської діяльності як спосіб
соціального буття і як основу культури. Глибоко і грунтовно концепцію
діяльності людини як основи предметного світу культури розробив Георг
Гегель. Пізніше її прагнули усвідомити чимало філософів. Саме в
діяльності людини джерела вчення Карла Маркса про практику, Сьорена
К’єркегора про філософське явище волі, Ернста Кассірера про
символічно-знакові структури, Едмунда Гуссерля про життєвий світ, Макса
Вебера і Толкотта Парсонса про соціальну дію тощо. І хоч кожен з
філософів досліджує різні сторони людської діяльності, всі сходяться на
тому, що діяльність – засіб, умова, рушійна сила і джерело формування
соціальності.

Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини
та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального
середовища (включаючи її саму) відповідно з своїми потребами. На відміну
від природної дійсності, специфіка соціальної дійсності полягає в тому,
що є суб’єкт, об’єктною реальністю, способом буття якої є людська
діяльність. Поняття діяльності поширене в соціальній філософії,
використовується як загальнонаукова категорія. Часто говорять:
діяльність рік, вулканічна діяльність, вища і нервова діяльність тощо.
Якщо стосовно неживої природи поняття діяльності має образне значення,
то в науці про живу природу міцно ввійшло як категорія, поняття про дію,
творення. Власне, слово діяльність – не загальнонаукова, а
соціально-філософська категорія. В такому значенні діяльність є поняття,
що визначає будь-яке виявлення соціальної активності. На відміну від
пристосовування біологічної системи діяльність соціальної системи стає
пристосовницько-пристосовуючою активністю, виражає універсальність
людини як соціальної істоти і становить єдність матеріального і
ідеального, об’єктивного і суб’єктивного. Людська діяльність відтворює
матеріальні умови суспільного життя, перетворює зовнішню природу у другу
природу – неорганічне тіло суспільної людини. Друга природа – особливо
техніка, мова (членороздільне мовлення) -не що інше, як культура, що
виступає засобом спілкування, соціального наслідування, передавання від
покоління до покоління усвідомленого, узагальненого досвіду – атрибуту
соціальної системи.

Історія людського суспільства, його матеріальної та духовної культури
становить процес реалізації діяльніснотворчого ставлення людини до
світу. В матеріальному виробництві люди за допомогою діяльності перейшли
від полювання та рибальства до виробничого господарства – землеробства
та тваринництва, потім від ремесла і мануфактури – до великого машинного
виробництва і від машинного виробництва – до сучасної науково-технічної
революції. В історії суспільства діяльність привела до корінних змін в
економічній, соціальній і політичній сферах. У духовній культурі творча
діяльність ламала старі програми науки, картини світу, ідеали і норми
наукового пізнання; у мистецтві замість старих створювалися нові види і
стилі мистецтва; в педагогічній діяльності створюються все нові системи
виховання, що забезпечують потреби суспільства.

Діяльність – багатопланова система. Основними видами діяльності, що
забезпечують існування суспільства як системи, виступають
матеріально-практична і духовно-практична діяльність. В історичному
процесі матеріальна і духовна діяльність завжди доповнюють одна одну, як
засіб духовно-практичного освоєння світу. Форми духовно-практичного
освоєння світу є художня, моральна, релігійна діяльність. Існують і інші
класифікації діяльності. В залежності від її об’єктів, виділяють
економічну, політичну, педагогічну, охороноздоровчу та інші види
діяльності. В залежності від суб’єктів діяльності називають національний
рух, класову боротьбу, молодіжний рух тощо. Можна співвідносити
діяльність з об’єктивним ходом історії, і тоді характеризувати її як
прогресивну, реакційну, консервативну, революційну, контрреволюційну. На
основі системи цінностей розрізняють позитивну діяльність і негативну
(антисуспільну), законну і незаконну, моральну і аморальну.
Співвідносячи діяльність з процесом розвитку, виділяють творчу
діяльність (створення того, чого не було) і нетворчу. Із всіх форм
діяльності основні – матеріально-виробнича, соціально-політична по
перетворенню суспільних відносин та інститутів і діяльність по
відтворенню і розвитку людини. Саме в матеріально-виробничій,
політичній, духовній сферах діяльності здійснюється практичне
перетворення всієї суспільної системи. Сукупність об’єктивних зв’язків
між ними становить суть суспільної системи і визначає закони її
існування і розвитку. Суспільні відносини виступають як форми суспільної
діяльності, визначають характер, мету, напрямок і соціальний зміст
суспільної діяльності.

Духовна діяльність суспільства як процес цілеспрямованого відображення
дійсності виконує функції: пізнання предмета та умов діяльності;
інформування і організація суб’єктів діяльності; формування спонукань,
мотивів, волі, вироблення цінностей, мети, проектів, програм.
Найзагальніші види духовної діяльності: наукове пізнання, ціннісна
свідомість, визначення мети, прогнозування і програмування, інформаційна
діяльність. В історії філософії діяльнісна суть людини знайшла
відображення у поняттях діяльність, праця, виробництво. Найширше за
обсягом є поняття діяльність, що вироблене для визначення взаємодії
суспільної людини з навколишнім світом. Згодом відбувається розподіл
діяльності на два відносно самостійні види: матеріальну та духовну.
Виникає художня діяльність, найповніше втілювана в мистецтві, збагачує
людську життєдіяльність емоційно-естетичним ставленням до світу;
моральна діяльність формує в людині норми поведінки; філософія і релігія
забезпечують світоглядні та інші смисложиттєві потреби людини. Поняттям
діяльність визначається будь-яка доцільна активність людини, що
відображає спосіб соціального буття. Для конкретизації діяльнісної суті
людини, зв’язаної з перетворенням природи для задоволення життєвих
потреб людини, вживається поняття праця.

Праця, трудова діяльність є такою взаємо дією між людиною та природою, в
результаті якої за допомогою доцільного впливу людини на природу
відбуваються зміни у предметі праці. Працею добуваються засоби до життя.
Якщо людина-істота не тільки суспільна, а й природна, то праця
визначається як речовинний процес обміну між людиною та природою. Це
процес їх безпосередньої взаємодії. У соціально-філософському значенні
праця є творення, що охоплює і матеріальну, і духовну творчість. Праця
-споконвічний процес спільної діяльності людей і, отже, основа їх
суспільної організації. У праці формуються зв’язки і взаємозалежності
між людьми в суспільстві. І тому трудова діяльність формує соціальну
солідарність людей, їх ціннісні орієнтири, їх волю, світогляд та інші
соціальні якості. Більше того, праця створює саму людину як особистість.

У визначенні суспільства як системи важливу роль відіграє аналіз
людської діяльності як суспільного виробництва. Поняття суспільного
виробництва створене для визначення самої суті соціального. Як спосіб
суспільної життєдіяльності, суспільне виробництво має складну структуру.
В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної
праці і суспільної трудової діяльності: матеріальне виробництво, що
забезпечує людей матеріальними засобами життя, сферу послуг, у тому
числі охорона здоров’я і соціальне забезпечення, виробництво духовних
цінностей (духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що
забезпечують виховання та освіту, підготовку до самостійної
життєдіяльності, коротше, весь процес соціалізації людини.

Суспільне виробництво з самого початку має соціальний характер,
формується зусиллями всіх людей у конкретно-історичних умовах і
здійснюється за законами людського єднання, тобто за законами соціуму.

4. Людинотворча суть культури

У філософії культура виступає не окремою сферою суспільного життя, а
суспільством, якщо розглядати людину як суб’єкта діяльності, проявом її
властивостей і обдарувань. Культура уособлює творчу діяльність у
предметах, необхідних для життєдіяльності людини, виступає втіленням
створених людьми матеріальних і духовних цінностей. Культура певна суть
людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку
життєдіяльності людини. Життєдіяльність людини втілюється, насамперед, у
безлічі створюваних матеріальних і духовних речей: у нових засобах
праці, нових продуктах харчування, нових елементах матеріальної
інфраструктури побуту, виробництва, нових наукових ідей, політичних та
ідеологічних концепцій, релігійних вірувань, моральних регуляторах.

У процесі творчої людської життєдіяльності розвивається весь комплекс
соціально-політичного буття людини: складаються нові соціальні
спільності і стосунки між ними, ефективніші форми урядування і
самоврядування у суспільстві, нові інститулізовані структури духовного
виробництва, зв’язки між різними народами і державами, нові інформаційні
канали та ін. У результаті активної людської життєдіяльності
розвиваються, збагачуються усі суспільні форми життя, прогресує
суспільство як складний соціальний організм. Отже, культура є вираженням
досягнутого людиною рівня історичного прогресу. І навпаки, за словами
Йоганна Гете, мірою культурного світу є тріумф виключно людського, усе
має значення лише остільки, оскільки носить гуманний характер. Інтеграл
культури людина і людяність. Людина існує, функціонує, творить,
виступаючи суб’єктом перетворення природи. У створюючій життєдіяльності
людина виробляє, створює не тільки зовнішні предмети, ідеї, соціальні
явища, але й змінює соціальний світ своєї життєдіяльності, а, отже, і
себе. Так що, у людській життєдіяльності присутні два різні потоки: в
одному виробляються форми спільності, а в другому людина.
Життєдіяльність людини це цілісний потік, що становить два рівні,
нерозривно взаємозв’язаних і опосередковуючих один одного: перетворення
суспільних форм і розвиток суспільної людини. Культура – це культ
людського буття, творення людини з наявного буття. Створюючи людину,
культура створює і себе. Культура завжди е самотворчістю.

Людинотворча, гуманістична суть культури розкривається через пізнання
соціальних функцій. Основні соціальні функції культури: пізнавальна,
комунікативна, прогностична, регулятивна, ціннісно-орієнтована. Усі вони
органічно взаємопов’язані. Культура цілісне явище. Цілісність
виявляється у єдності всіх елементів, що створюють її структуру, а також
функціонально. Функціональна єдність зумовлена людинотворчою суттю, що
дозволяє говорити про інтегративну і генералізуючу функції культури. У
такій якості виступає людинотворча функція. До людинотворчої суті
культури філософи прийшли не відразу. Є багато підстав стверджувати, що
першим став Марк Туллій Ціцерон. Розглядаючи ораторське мистецтво як
найбільш повний прояв культури, видатний римський філософ побачив спосіб
піднесення, самоствердження особи. Ораторське мистецтво надихає особу.
Культура розвиває особу, і в цьому, гадав Ціцерон, полягає її головна
функція. Подібні погляди мали Вергілій, філософи епохи Відродження,
мислителі Томас Гоббс, Йоганн Гердер, Франсуа Вольтер, Жан-Жак Руссо,
французькі матеріалісти XVIII ст. Людинотворчу суть культури відзначали
філософи Іммануїл Кант і Георг Гегель. У їх працях ідея органічної
єдності людини і культури набула найширшого обґрунтування, що знайшло
розвиток вже на матеріалістичному ґрунті у Карла Маркса. У його працях
простежується глибоке розуміння внутрішньої гуманістичної суті культури,
спрямованості на розвиток особи, єдності культури і особистості, праці і
виховання та ін.