РЕФЕРАТ
на тему:
“Людина і смерть”
ПЛАН
Вступ
1. Пізнання до розуміння смерті – як одна з головних рис людини
2. Головні філософські підходи у розгляді питання “людина і смерть”
3. Сучасні підходи до визначення смерті
4. Проблема права на смерть
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Людина – єдина жива істота, яка усвідомлює власну смертність та робить
її предметом обміркування. Саме усвідомлення скооминучості життя
спонукає людину болісно розмірковувати над сенсом життя. Але
усвідомлення надзвичайної скороплинності буття народжує ще одну
особливість людини – прагнення до безсмертя.
Ще Бенедикт Спіноза зазначав, що душа свідомо та несвідомо прагне
одвічно тривати у своєму існуванні і зусилля, що прикладаються нею, є її
справжня суть. Дійсно, людина намагається не минати, а бути, бути
завжди, бути безмежно, її томить жага вічного буття.
Звідси, з одного боку, намагання увічнити себе в історії своїми
справами, нащадками, пам’яттю про себе, нехай навіть поганою. З іншого –
розрадити себе ідеєю про безсмертя душі в різних її модифікаціях.
Свідомість людини тікає від думки про власне знищення і неминуче починає
жадати наявності іншого життя, відмінного від життя у земному світі.
Невгасима жага безсмертя знаходить свій вираз і в культі предків, що за
суттю виступає не культом смерті, а культом безсмертя. Вважають, що саме
культ померлих предків народжує язичні вірування, а згодом і релігію.
1. Пізнання до розуміння смерті –
як одна з головних рис людини
Людина – єдина жива істота, яка хоронить власних мерців. Для життя люди
будували житло, що легко руйнується з часом, а для мерців – вічне,
багато з якого простояло віки (єгипетські піраміди). Культ предків у
різних народів має різні форми, що обумовлено їх неоднаковим ставленням
до смерті. Загальним для дохристиянської культури є переконання, що
після смерті померлі продовжують користуватися усіма радощами земного
світу, тому їм залишали майно, рабів тощо, тим самим знатні люди
залишали переваги свого земного життя. При відмінах у погребальних
звичаях тут панувало прагнення увічнення не душі, а плоті, зберегти її
для наступного неземного життя. Християнський погляд на смерть
принципово інший. По-перше, перед фактом уходу з життя усі рівні, смерть
усіх зрівнює. По-друге, не сприймається язичницьке обожнювання трупу.
Тіло слід віддати землі, щоб звільнити безсмертну душу.
Немає такої епохи, коли таємниця смерті не бентежила б людей. Але сам
факт смерті сприймається по-різному. У більшості архаїчних культур
ставлення до смерті мало епічний характер. Трагічне ставлення до неї
виникає мірою загострення відчуття особистого буття. Але й тут
виявляються різні підходи. З одного боку, вже у античності виникає та
утверджується тенденція, що сходить від орфіків та піфагорійців до
Сократа, Платона, Арістотеля – пом’якшувати трагізм смерті вченням про
безсмертя душі та її переселення. Далі ця традиція, хоча й у зміненому
вигляді, сприймається християнством та на багато віків стає визначальною
в європейському духовному житті. З іншого боку, здійснюються спроби
знайти опору для людини у часі смерті через усвідомлення нездоланності
коловороту буття, природного завершення життєвого шляху смертю. Таке
розуміння складається у філософії стоїків і особливо у Епікура. Людина
не зустрічається зі смертю, твердив Епікур (коли ми є, то смерті ще
немає, а коли є смерть, то нас вже немає), тому її не слід лякатися.
Відсутність страху смерті має місце і в стародавньоіндійській традиції і
філософії, де смерть розглядається як «передовий ангел життя». Крім
того, оскільки життя сприймалось як страждання, то людину більш лякала
не смерть, а тягар нового втілення в нову тілесну оболонку з новим
приреченням. Розуміння смерті як природного завершення життєвого шляху
властиве стародавпьоєврейському світогляду і знайшло відбиток у
старозавітних джерелах. Але оскільки людина бачиться тут не як природна,
а як надприродна істота, то й смерть також має надприродний сенс – це
покарання людини за першорідний гріх. Звідси ідея спокути та спасіння,
другого приходу та воскресіння з мертвих. Ці основні мотиви у розумінні
смерті збереглися і в сучасній філософії, культурі, хоча у нових умовах
набувають нового звучання.
У ході історії змінюється не тільки розуміння смерті, але й місце
проблеми смерті у культурі. В архаїчних культурах проблема смерті
займала одне з центральних місць. У стародавні періоди накопичено
великий досвід вмирання та перевтілення. Такий досвід зафіксовано у
пам’ятках минулого – Єгипетській та Тібетській книгах мертвих. Значне
місце займає ця проблема у середньовічному світогляді з його ідеєю
посмертної відплати за гріхи, коли життя перетворюється на своєрідну
підготовку до смерті. У XIV ст. на Європу нахлинули мор, війни, чума, що
показали такі страхіття смерті, які привели до того, що тема смерті аж
до XVI ст. заступила собою все. Розпочинаючи з епохи Відродження
смисловий центр у світогляді європейської людини дедалі більше
переміщується з думок про смерть на думки про життя, з потойбічного на
поцейбічний світ. Цю тенденцію досить чітко виявив Бенедикт Спіиоза,
який наполягав, що вільна людина ні про що так мало не міркує як про
смерть, мудрість полягає як раз у міркуванні не про смерть, а про життя.
Проблема смерті знов повертається у світогляд європейської людини вже в
XX ст. у зв’язку з усвідомленням загальної трагічності, нестійкості
людського буття, невідомими раніше страхіттями вмирання. З іншого боку,
підсилення уваги до проблеми смерті обумовлено досягненнями у сфері
геронтології, реаніматології, біології, генетики та інших спеціальних
знань, які виявляють нові аспекти науки.
2. Головні філософські підходи
у розгляді питання “людина і смерть”
Кожна культура виробляє певну систему цінностей, в якій переосмислюються
питання життя і смерті. Вона творить також певний комплекс образів і
символів, з допомогою яких забезпечується психологічна рівновага
індивідів.
На думку психологів, така система починає складатися в психіці людини
вже в ранньому віці. Образ, який виникає в підсвідомості людини в
зв‘язку з його народженням, коли плід відділяється від матері, пізніше
трансформується в деякий праобраз жаху перед смертю. Індивід намагається
уникнути цього жаху. Він намагається знайти способи увіковічнення себе,
постійно відчуваючи присутність смерті.
Порівняння світових релігій, далеких культур, показує, що межу між
життям і смертю люди сприймають по-різному. Рахують, наприклад, що між
земним і загробним життям немає ніякої різниці, але вважають також, що
така різниця є. Спробуємо продемонструвати це на прикладі різних
культур.
Багаточисленні і різнохарактерні уявлення про смерть, які склалися в
світовій культурі, можна розділити по деяких признаках. Виділим перш за
все християнські та передхристиянські погляди. Християнство визнавало
кінцевість індивідуального існування. Масове воскресіння трактувалося
ними як завершення земної історії.
Історія людської цивілізації містить хвилюючий літопис багаточисленних
намагань найдревніших культур зберегти життя і уникнути смерті. В
багатьох культурах вважалося, що кожен може певним чином підготуватися
до смерті, якщо він при цьому здобуде потрібні знання про процес
вмирання.
Освітня західна людина в основному вважала віру в свідоме життя після
смерті, загробне існування душі виявом примітивного страху тих людей,
які не мають наукових знань. Істинна романтизація смерті, яка являється
викликом життя, розпочинається у найновішій західній філософії у
Шопенгауера. Німецький філософ намагався створити єдиний погляд на долю
тіла і душі. Життя в системі його роздумів оцінюється як дещо таке,
якому краще було б зовсім не існувати. Земне існування, на його думку, –
це певного роду промах і випадковість.
Тварина, думав Шопенгауер, боїться смерті тільки безсвідомо,
інстинктивно. Вона не може осягнути ясну картину фізичної гибелі. Людина
ж не тільки розуміє наступаюче зникнення. Вона здібна по цій причині
страждати. Реальне відчуття наступаючого зникнення тільки посилює її
страждання. Ось чому, за Шопенгауером, щастя ні в якому випадку не може
розглядатися як ціль людського буття.
3. Сучасні підходи до визначення смерті
В сучасних умовах по-новому стоїть питання визначення смерті. Тривалий
період вважалося, що смерть – це зупинення трьох пульсацій життя: роботи
серця, дихання, кровообігу. У 70-х роках XX ст. серед медиків одержало
визнання визначення смерті як припинення діяльності мозку. Визначення
смерті має не тільки медичне або біологічне, але й метафізичне значення,
оскільки вказує на те, що навіть якщо людина живе біологічно, а процеси
відмирання мозку не-зворотні, вона мертва як особистість. Проблема
точної констатації смерті має й важливе практичне значення. Крім
традиційного, що пов’язане з тим, щоб не поховати ще живу людину,
постають питання про те, доки ж здійснювати реанімаційні заходи, коли
можливо використовувати органи померлого для пересаджування їх іншим
хворим.
Розвиток реаніматології, дальше вивчення процесу вмирання виявило, що
немає чіткої межі між життям та смертю. Смерть – природне продовження
життя. Та ціна, яку живі організми, зокрема людина, сплатили за набуття
особистості. Життя залежить від смерті і тому, що розвиток організму
постійно супроводжується відмиранням клітин в усіх його системах. Аналіз
навколосмертного досвіду показав, що між життям та смертю, мабуть, е
проміжна фаза – процес вмирання з власною послідовністю подій, певними
переживаннями та засобами поведінки. Виділяють такі основні стадії змін
ставлення людини до власної смерті: первісне її заперечення («ні, тільки
не я, це неправда»); але мірою усвідомлення реальності смерті, її
заперечення змінюється гнівом, («чому я, мені ж ще так багато треба
зробити»); коли неминучість смерті повністю усвідомлюється, то настає
період страху чи депресії (у тому разі, якщо є час для осмислення того,
що відбувається) і, нарешті, якщо людина має час і сили подолати страх
смерті, наступає стан спокою. Як зазначає Лайєлл Уотсон, дослідження
процесу вмирання показало, що страх смерті виникає тільки у дорослих
людей і тільки у тих, хто має час для роздумів на цю тему. Не виявлено
фактів, що підтверджують уродженість страху смерті чи його розвитку як
необхідної складової поведінки, пов’язаної з вмиранням. У тих культурах,
де до смерті ставляться спокійно, страху смерті немає. Знання стадій
процесу вмирання важливо і тому, що страх може наблизити прихід смерті.
Вираз «вмер від страху» – це не тільки афоризм. Дослідження
навколосмертного досвіду виявили ще одне явище, яке потребує дальшого
вивчення та обміркування. Маються на увазі описані та систематизовані
Раймондом Муді, Елізабет Кюблер-Росс, Джоном Річчі та іншими переживання
хворих, які були у стані клінічної смерті. У книгах та статтях вчених є
цікаві відомості для дальших міркувань над проблемами життя та смерті,
співвідношення душі та тіла, але їх ідеї не слід абсолютизувати та
сприймати як доказ наявності потойбічного світу, тому що існують різні,
часом протилежні інтерпретації та оцінки наведених дослідниками фактів.
4. Проблема права на смерть
Ще одне питання, яке постає перед сучасною людиною у зв’язку з проблемою
смерті – питання про право на смерть. Питання охоплює цілий ряд різних
аспектів, що мають практичне та загальносвітоглядницьке значення: право
людини на природну смерть, на вибір між життям та смертю (тобто
самогубство), право людини, яка вибрала смерть на допомогу медиків.
По-суті, мова йде про два основні аспекти: чи має людина право
вирішувати питання про власну смерть і чи має право вирішувати питання
про смерть іншого. Що стосується питання про смерть іншого, то якщо
кинути погляд на історію та сучасність, виявляється, що людина постійно
вирішувала та вирішує це питання ствердно. Заповіт «не вбивай» потребує
від людини відмовитись від посягань на чуже життя, але допускається
вбивство ворога на війні, страта злочинця, можливим вважалося вбивство
на дуелі, у архаїчних культурах виправдовувалось умертвіння хворих та
старих, жертвопринесення людей. З розвитком цивілізації заповіт «не
вбивай» одержує дедалі більше поширення заборони на вбивство. У сучасній
культурі утвердилось розуміння самоцінності людського життя, визнається
невідривне право людини на життя. Але з’ясовується, що досі це право не
має безумовних гарантій, оскільки єдиною такою гарантією може бути
тільки право людини на природну смерть. Людство ще далеко не реалізувало
його і навіть повністю не утвердило в сфері свідомості та світогляду.
Санкціоноване суспільством вбивство ворога на війні досі залишається
реальністю сучасності, а з приводу смертної страти хоча і точаться
гострі дискусії і в багатьох країнах смертна страта заперечується, та
все ж в ряді країн існує смертна страта як винятковий засіб покарання.
Проблема самогубства також має неоднозначні вирішення у різних народів і
в різні періоди історії. Практично в усіх стародавніх культурах існувало
добровільне принесення себе в жертву богам, в ім’я суспільних інтересів.
Звичай самогубства широко розповсюджений в античності. У Стародавній
Греції самогубство громадян, які досягли 60 років, заохочувалось
державою. Стоїки звертались до самогубства, коли життя з різних причин
ставало незносним. Різко змінилося ставлення до самогубства під впливом
християнства, за яким, той, хто приречує себе на смерть, кидає Богу його
дар – життя. А це блюзнірство, найбільш великий гріх. У світські закони
введено пункт про відповідальність за самогубство, передбачалася
конфіскація майна самогубця, йому відмовляли від поховання на кладовищі
та ховали на перехресті шляхів. Самогубців, які залишалися живими,
присуджували до каторжних робіт, як за вбивство. Суворо засуджують
самогубство іслам, іудаїзм, буддизм, індуїзм.
Сучасне суспільство продовжує осуджувати самогубство, хоча і не в таких
жорстких формах, як раніше. Тому в сучасних дискусіях про «право на
смерть» мають на увазі не самогубство як активну дію суб’єкта, а людину,
яка вмирає і їй штучно уповільнюють прихід смерті. Проблема «права на
смерть» трансформувалась у проблему евтаназії (від грец. — легка смерть)
– неболісної, легкої смерті. Поняття евтаназії сягає аж до Платона, який
вважав, що не слід чинити перешкоди смерті фізично слабких. В епоху
Відродження знов виникло поняття «спокійної та м’якої смерті».
Розпочинаючи з XVIII ст. переважно відмовляли людині самій вирішувати
власну долю. У XX ст. поняття евтаназії дискредитовано нацистами, які
проводили у межах «Програми евтаназії» акції з стерилізації та знищення
людей. Тому після Нюрнберзького процесу це слово тривалий період не
вживалося. Юристи оцінювали евтаназію як злочин та прирівнювали її до
вбивства. Тільки починаючи з 50-х років ця проблема почала знову широко
обговорюватися. Філософи, юристи, лікарі прагнуть розв’язати два
найбільш фундаментальних питання: чи може взагалі евтаназія мати
моральне обґрунтування та за яких умов її можна узаконити. На ці питання
немає однозначної відповіді. Дехто відстоює право свободи вибору особи і
вважають, що коли хворий вирішив прискорити прихід власної смерті і не
завдає цим лиха іншим, то акт евтаназії не повинен заборонятися законом.
Більш того, акт евтаназії буде гуманним, якщо хворий відчуває жорсткий
біль. Інші відстоюють недоторканість людського життя за будь-яких умов.
Підстави такої позиції різні – і релігійні, і переконання, що особа при
вирішенні питання про смерть повинна підкорятися суспільним та державним
інтересам (так званий патерналізм), і думка, що святість людського життя
– стрижень суспільного ладу. Противники евтаназії висувають такі доводи:
евтаназія суперечить принципу «поки є життя, є надія», не враховує
вірогідності помилкового діагнозу, відкриття нових засобів лікування,
можливості зловживання з боку медичного персоналу чи різних зацікавлених
осіб; евтаназія є своєрідним вбивством і суперечить принципам гуманізму,
може привести до дегуманізації осіб, які її виконують. Евтаназія буває
двох видів: активна, коли використовуються засоби, що прискорюють
смерть, і пасивна – бездіяльність лікарів, відмова від боротьби за життя
пацієнта. Вже у 1957 році папа Пій XII погодився з тим, що якщо
зрозуміло – хворий не виживе, можна не продовжувати лікування. В
сучасних умовах пасивна евтаназія розповсюджена в багатьох країнах, хоча
в багатьох і не визнається, але активна евтаназія заборонена практично
скрізь. Дискусії про право на смерть не втихають, у них підіймаються
найважливіші моральні, гуманістичні, соціальні, медичні проблеми.
Висновки
Отже, ставлення до смерті змінювалось у різні історичні епохи. Це
ставлення навіть вважають еталоном, індикатором цивілізації. Сучасна
людина дедалі більше приходить до думки про необхідність зруйнувати
«табу смерті», яке тривалий період панувало в культурі, відмовитись від
примітивного оптимізму, коли кожний прикидається, що смерть не має до
нього ніякого відношення. Знання про смерть, роздуми про неї необхідні
для життя. Життя та смерть невідривне взаємопов’язані. Від сенсу, який
надаємо життю, залежить і сенс, що надається смерті. Життя, яке не має
сенсу, не може надати сенсу і смерті, але й смерть, яка не має сенсу,
отруює всілякий сенс, що можна надати життю. Смерть – випробування
будь-якого сенсу, перед нею людина повинна зрозуміти: навіщо живе, чи
дійсно її існування є життям. Тільки пам’ятаючи про невідривність життя
від смерті, можна прожити життя та зустріти смерть осмислено, гідно.
На противагу народженню смерть – таємниця, оповита сумом і мороком. Саме
вона, незбагненна і необхідна, змушувала людину замислюватися так
глибоко, як жодна проблема чи турбота повсякденного життя. Смерть
спонукає до питання “Що таке життя?”. В багатьох аспектах життя
визначається смертю.
Список використаної літератури:
Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. – М., 1992.
Гроф С., Хемефакс Дж. Человек перед лицом смерти. – М., 1996.
Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – М., 1984.
Гуревич П.С. Философская антропология. – М.,1997.
Дубровский Д.И. Смысл смерти и достоинство личности //ж. Философские
науки . – №5, 1990.
Левин С. Кто умирает? – К., 1996.
Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязаностях. – М., 1974.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
