Реферат на тему:
Лудологічний принцип в філософській антропології канта
Дослідження ігрового феномену в філософії традиційно було пов’язане з
намаганням зрозуміти та пояснити сутність людини, особливі стани її
душі, певні моделі світосприйняття, а також мотивації вчинків та форми
самоусвідомлення. Невипадково гра займає досить помітне місце також і в
художній літературі: як інтерпретаційні моделі поведінки та особливе
ставлення до дійсності – насамперед в парадигмах бароко, рококо,
романтизму, а також в деяких напрямках сучасної літератури. Проте для
нас важливо, що на використанні лудологічного принципу побудована одна з
визнаних моделей в сучасній філософській антропології.
Поняття гри (ігрового феномену), яке завдяки авторитету філософської
герменевтики та постмодернізму поширилось та набуло популярності в
сучасній філософській, культурологічній та науково-популярній
літературі, взагалі можна вважати одним з найдавніших в філософії.
Проте варто також зазначити, що лудологія (від лат. ludi – гра; саме так
прийнято в філософії іменувати теорію гри) була однією з найважливіших
частин в філософських розбудовах Платона, Плотіна, Канта і Гадамера,
відігравала помітну роль в філософії видатного українського мислителя
Григорія Сковороди, хоча в багатьох інших філософських системах вона
все-таки залишалась другорядним елементом.
Ми розглянемо значення лудологічного принципу для антропології
насамперед на прикладі концепції самого Канта і тієї традиції, яка
походить від нього та інтерпретації його робіт. До цієї традиції
належали, зокрема Йохан-Вольфганг фон Гьоте, Фрідріх фон Шіллер, Якоб
Буркхардт, Хосе Ортега-і-Гассет, Йохан Хейзінга, Ханс-Георг Гадамер.
До теперішнього часу більшість сучасних дослідників, як правило,
пов’язують початок активного використання інтерпретативних ресурсів гри
в філософській антропології з появою у тридцяті роки двадцятого століття
відомої роботи голанського історика і культуролога Йохана Хейзінги “Homo
ludens” (6). Проте, на нашу думку, вже у роботах Іммануїла Канта і, дещо
пізніше, в теоретичних творах Фрідріха Шіллера були визначені основні
особливості та еврістичні параметри лудологічного принципу в
антропології.
Можна вважати, що засновник німецької класичної філософії Іммануїл Кант,
який взагалі був найвеличнішою постаттю серед тих філософів Нового часу,
що досліджували феномен гри, приділяв їй велику увагу. Відзначимо, що у
всі періоди творчості Іммануїла Канта лудологічні проблеми займали
досить помітне місце в його філософських розбудовах, зокрема в таких
творах, як: “Критика чистого розуму“, “Критика практичного розуму“,
“Критика здатності судження“ (3), а також “Антропологія з практичної
точки зору” (2).
На відміну від багатьох своїх попередників на теренах лудології (Платон,
Арістотель, Плотін, середньовічні і ренесансні мислителі), Іммануїл Кант
не намагався гіпостазувати ігровий феномен у фундаментальних витоках
буття. Сфера лудологічного свідомо обмежувалась ним тільки суб’єктом та
сферою його свідомості. Саме тому ігровий феномен постає в кантіанській
філософії насамперед в якості коррелята суб’єктивності.
В своїх основних працях: “Критика чистого розуму“, “Критика практичного
розуму“, “Критика здатності судження“, а також “Антропологія з
практичної точки зору” Іммануїл Кант послідовно дослідив ті різноманітні
чинники свідомості, які, на його думку, укладають собою норми пізнання
природи (закони) і волі (хотіння). Але якщо перші пов’язазувалися ним з
природою, буттям, то другі – з обов’язком та свободою особистості. Проте
ці світи природи та свободи необхідно поєднуються, на думку видатного
філософа, за допомогою особливого світу – “естетичного”, основою якого
постає судження. Здатність до судження, на думку Іммануїла Канта,
перебуває між розумом та розсудком, між необхідністю та свободою,
пізнанням та бажанням, з необхідністю поєднуючи їх. Однак, слід
зауважити, що єдиною та необхідною умовою існування таким чином
зображеного світу людини, на його переконання, може бути тільки гра.
Справа в тому, що ігровий феномен розглядається німецьким мислителем
переважно у якості єдиної можливої основи існування його
“трансцендентальної естетики”. Адже саме ігровий феномен в філософській
системі Іммануїла Канта постає необхідною основою сприйняття суб’єктом
прекрасного та величного в природі.
Згідно з висновками Іммануїла Канта, грі постійно притаманні системність
і впорядкованість. Проте, на його думку, гра в рівній мірі може
інтерпретуватися також як прояв свободи особистості.
Подальший розвиток лудологічних уявлень в новоєвропейській філософії, що
зумовив фундацію історично другої лудологічної парадигми в філософії
(тобто наступної після платонівської лудологічної парадигми – див.
детальніше: 1, І – ІІ), пов’язаний з філософськими ідеями Фрідріха
Шіллера.
Аналізуючи феномен гри, Фрідріх Шіллер свідомо залишав за межами свого
аналізу (який найбільш детально був проведений в його творі “Листи про
естетичнне виховання людини“) найнижчі форми гри. Це накладає обмеження
на дослідження гри.
Гра в якості своєрідної “поєднальної ланки“ між світом суб’єктивного та
об’єктивного, найвища ступінь пізнавальних здібностей людини та
найповніший прояв її особистої свободи – насамперед саме ці ідеї щодо
медіативних та епістемологічних функцій гри були сприйняті Фрідріхом
Шіллером з філософії Іммануїла Канта та послугували підгрунтям його
наступних власних філософських розбудов. Однак найвища форма ігрового
феномену позначається Фрідріхом Шіллером як “естетичне“ та розглядається
невід’ємним від поняття прекрасного.
d
f
f
gd«b4
оцес сприйняття прекрасного вимагає наявності естетичної гри. Адже
прекрасне, за висновками Фрідріха Шіллера, не може бути “просто
звичайним життям“. Сам феномен його існування для людини не може бути
зумовленим будь-якими життєвими потребами. Динамічний стан прекрасного
для людини завжди постає позачасовим. А людину, на його переконання,
взагалі не можна спонукати до його сприйняття. Прекрасне, в свою чергу,
“треба зрозуміти як необхідну умову сутності людства“ (7, X).
Для людини як особистості прекрасне взагалі може існувати тільки у формі
гри. Така особлива форма існування (тобто “екзістенція”) людини
оцінюється Фрідріхом Шіллером як найвищий прояв сутності людини. Адже
саме завдяки їй (тобто грі) для людини в її житті поєднуються реальність
і форма, необхідність і випадковість, пасивність і свобода, а сутність
людини досягає свого логічного завершення. Оскільки ні розум, ні досвід
не можуть, за думкою німецького митця, показати можливість об’єктивного
існування прекрасного, воно в такій же мірі, як і власна сутність людини
(особистості), пізнається тільки в грі і через гру [див.: 7, XY].
Отже, на думку Фрідріха Шіллера, прекрасне не пізнається людиною
(суб’єктом пізнання) у спогляданні, але воно також не пізнається і через
будь-які можливі форми чуттєвого досвіду. Єдиною формою пізнання
естетичного може бути названа тільки гра, тому що прекрасне перебуває
поміж сферами чуттєвого та раціонального. Отже місце сфери
гіпостазування лудологічного – між об’єктивним та суб’єктивним; тому гра
не потребує ні зовнішнього, ні внутрішнього примусу, оскільки перебуває
поза сферами дії соціальних та етичних норм, а також будь-яких з усіх
інших можливих потреб [див.: 7, XY].
Тому цілком закономірним виглядає наступний висновок Фрідріха Шіллера.
На його переконання, саме гра фактично постає тим важливим духовним
фактором, що створив і продовжує створювати людину (особистість) як
соціальну високоморальну істоту, піднімаючи її (а також все суспільство)
над світом природи. Тобто власне тільки ігровий феномен робить людину
людиною: “Людина грає тільки тоді, коли вона є людиною у повному
значенні цього слова, і є сповна людиною лише тоді, коли грає“ [7, XY].
Фактично співпадаючи понятійно з людяністю, лудологія Фрідріха Шіллера
поєднує також матеріальне та духовне начала в людині.
Отже, саме ігровий феномен зображається у Фрідріха Шіллера тим фактором,
що сприяє піднесенню людини (особистості) від чисто фізичного життя до
його найвищої форми – життя культурного, тобто “естетичного“. Останнє
розуміється в цій концепції також як найвища з всіх можливих форм
існування духовності, тільки на рівні якої можливе існування справжньої
високої моральності [див: 7, XXIII]. Не дивно, що таке розуміння
лудологічного лежить в основі всієї естетики Фрідріха Шіллера.
Філософську систему відомого іспанського філософа ХХ століття Хосе
Ортеги-i-Гассета також можна розглядати як продовження спроб реалізації
інтерпретаційного ресурсу кантіансько-шіллеровської лудологічної
парадигми в філософії. Його лудологічні ідеї пізніше стали підгрунтям
відповідних уявлень у багатьох представників філософії екзістенціалізму
(насамперед Жана-Поля Сартра і Альбера Камю).
Увага до проблеми інтерпретації життя сучасної людини, трагічні роздуми
щодо його сутності (зокрема щодо “справжньості“ і “несправжньості“
існування людини) – вся ця проблематика у іспанського філософа була
органічно пов’язана з лудологією Іммануїла Канта і Фрідріха Шіллера.
Так, зокрема, “потребуюче буття“ людини вимагає постійного створення нею
життєвих проектів – “перегравання“ можливої ситуативності (5). Проте це
означає для індивіда появу можливості свободи (“конституїтивної
нестабільності“), а також постійної необхідності і потреби “бути іншим”.
За висновками іспанського філософа, життя людей з необхідністю постає
драмою, яка постійно відбувається, відтворюючи себе знову і знову, а
людина – обов’язковим персонажем (актором) цієї драми. Істинною
реальністю завжди є життя, яке постає єдністю суб’єкта і об’єкта –
“власного “Я” людини та її життєвих обставин“. Процеси постійного
становлення людини на рівні мислення співпадають з історією – адже
справжньої “історії“, на думку Хосе Ореги-і-Гассета, немає і не може
бути у природніх речей або тварин, вона може бути лише у людей.
Проінтерпритована таким чином історія постає тут нарративом для
“нарративного“ розуму людини і також обов’язково набуває певних ігрових
форм. Саме тому в людині з необхідністю поєднані минуле і майбутнє
(див.: 4).
Згідно з висновком іспанського філософа, суб’єкт постійно постає дією,
тоді як оточуючий світ завжди передбачає протидію йому. В таких життєвих
умовах суб’єкт (тобто “мисляча особистість”), на думку Хосе
Ортеги-і-Гассета, має змогу реалізувати себе тільки в грі, яка
найбільшою мірою пов’язана з його сутністю (див.: 5).
Аналіз основних традицій використання лудологічного принципу в філософії
дозволяє нам зробити висновок, що сучасна антропологія не в змозі
успішно існувати поза його інтерпретативним ресурсом.
Література:
1. Білик Я.М. Дослідження ігрового феномену в культурі. – Харків:
Константа, 1998.
2. Кант И. Антропология с точки зрения прагматической // Кант И.
Сочинения: в 6-ти тт. – Москва: Мысль, 1966. — т. 6. – С. 349 – 525.
3. Кант И. Критика способности суждения // Кант И. Сочинения: в 6-ти
тт. – Москва: Мысль, 1966. — т. 5.
4. Ортега-и-Гассет Х. История как система // Вопросы философии. –
Москва, 1996. — № 6. 3/4 С. 79 – 103.
5. Ортега-і-Гассет Х. Спортивне походження держави // Філософська і
соціологічна думка – Київ, 1990. — № 6. – С. 38 – 47.
6. Хейзинга Й. Homo ludens. В тени завтрашнего дня. – Москва: Изд.
группа Прогресс, Прогресс-Академия, 1992.
7. Шиллер Ф. Письма об эстетическом воспитании человека // Шиллер Ф.
Сочинения: в 7-ми тт. – Москва: Госуд. издат. художест. лит., 1957. — т.
6. 3/4 С. 251 — 358.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
