Пошукова робота
на тему:
КОСМОПЛАНЕТАРНІ ІДЕЇ
У ТВОРЧОСТІ МИСЛИТЕЛІВ
УКРАЇНИ ТА РОСІЇ
Людство вабила безкінечність простору і часу, а пошук свого “космічного
коріння” і космопланетарних чинників суспільних процесів на Землі став
епохальним у сфері наукових та культурно-філософських інтересів
українських і російських мислителів, ідеї та долі яких, як виявилось,
переплелися найнеймовірнішим, просто таки фантасмагоричним чином.
В Україні філософські аспекти космогонічних підходів розвивались у
стінах Києво-Могилянської академії ще у ХVIII ст. Перед світовою
науковою спільнотою вони постали в працях видатного українського
мислителя Григорія Сковороди – “першого філософа на Русі в точному
розумінні слова”, як назвав його відомий і дуже поважаний історик
руської філософії киянин Василь Зеньківський. До речі, саме народження
Григорія Сковороди було синхронізовано у часі з появою на світ (через
рік з лишком) славнозвісного німецького філософа Іммануїла Канта, якого
також можна віднести до мислителів космогонічного напряму у світлі його
ранніх творів (згадаймо хоча б його “Загальну природничу історію і
теорію неба”, де у 7-й главі викладено концепцію Всесвіту в його
безкінечності у просторі і часі, а у доповненні до неї – і загальну
теорію й історію Сонця взагалі). Вершиною ж космогонічної тріади
світової філософської думки більш ніж через століття по тому став
видатний російський філософ Володимир Соловйов. З його ім’ям пов’язують
народження феномена російського космізму.
Через століття після Сковороди у Києво-Могилянській академії (тоді вже
Київській духовній академії) працював український мислитель-творець
“філософії серця” Памфил Юркевич. Саме він у майбутньому став учителем
Володимира Соловйова – сина видатного російського історика Сергія
Соловйова. Як стверджують російські біографи Володимира Соловйова, за
материнською лінією він “походив зі старовинної та своєрідно обдарованої
малоросійської родини”, до однієї з гілок якої “належав відомий
український філософ Григорій Савич Сковорода”. Цікаво (а, можливо, й
закономірно), що на рубежі ХІХ-ХХ століть у стінах тієї ж академії
викладав Афанасій Булгаков – батько видатного російського письменника
Михайла Булгакова, автора нетлінного роману “Майстер і Маргарита”.
Після смерті Володимира Соловйова, що стала на рубежі сторіч (1900 р.)
своєрідним передвісником апокаліпсичних подій ХХ ст., космопланетарну
думку на теренах України і Росії розвивали його послідовники – Сергій
Булгаков та Микола Бердяєв, життя і діяльність яких також були тісно
пов’язані з Києвом (перший викладав політекономію у політехнічному
інституті, а другий, уродженець Києва, навчався в гімназії, кадетському
корпусі та Університеті св. Володимира). Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.
в ареалі Москви (включаючи Сергіїв Посад і Калугу) творили
філософи-космісти Микола Федоров – один з учителів Соловйова, його учень
Семен Франк і послідовник Павло Флоренський, якого звістка про смерть
Соловйова наздогнала у дорозі до нього, а також широко відомі у світі
вчені-космісти Костянтин Ціолковський та Олександр Чижевський. Таким
чином, можна без перебільшення стверджувати, що космопланетарна думка
активно зароджувалась та розвивалася на осі Київ – Москва.
Людину завжди заворожував час. Її цікавило минуле і вабило майбутнє.
Вона прагнула знайти закономірності плину часу, можливості передбачувати
завтрашній день. На цьому шляху ще до нової ери видатні історики
минувшини – стародавнього Китаю Сима Цянь та древньої Греції Полібій
звернули увагу на періодичне повторення деяких явищ суспільного
розвитку. Проте лише в останнє сторіччя, до того ж саме слов’янськими
вченими, було зроблено визначальний внесок у розкриття ідей циклічності
розвитку соціуму.
Наприкінці ХІХ ст. видатний український вчений Михайло
Туган-Барановський (“найкращий слов’янський економіст”, як назвав його
славнозвісний австрійський, а згодом й американський економіст Йозеф
Шумпетер) першим у тогочасному світі розробив вчення про закономірність
циклічності економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових
криз як фактора, що впливає на зміни у народному житті. Основні висновки
про циклічність економічного розвитку він зробив на основі аналізу
різноманітних показників, що характеризували динаміку господарства
найрозвинутішої у ХІХ ст. країни – Великобританії. Свої міркування
Михайло Туган-Барановський виклав у книзі “Промислові кризи в сучасній
Англії, їх причини та найближчий вплив на народне життя”, виданій у
Санкт-Петербурзі 1894 р. А через рік автор опублікував статтю “Значення
економічного фактора в історії”, яка набула широкого розголосу,
викликавши навіть дискусію серед провідних суспільствознавців Росії. У
виданих через 15 років “Основах політичної економії” М.
Туган-Барановський вперше звернув увагу на необхідність соціального, а
не політичного спрямування економічного розвитку. До речі, саме за його
фундаментальними підручниками з політичної економії, що витримали до
1917 р. чотири перевидання, майже вся Росія набувала економічних знань.
Вже незадовго до смерті (1919 р.) він написав і видав популярний курс
політичної економії українською мовою, який було перевидано у 1927 р. в
Празі, а у 1994 р. в Україні.
Ідеї М. Туган-Барановського блискуче втілив у життя його безпосередній
учень – видатний російський вчений Микола Кондратьєв, який відкрив
великі цикли кон’юнктури, що увійшли до світової науки під назвою
“довгих хвиль Кондратьєва” (з періодом коливання понад півстоліття – 55
років). Наприкінці свого короткого життя М. Кондратьєв реалізував ще
одну ідею свого вчителя – заклав основи створення теорії соціальної
економії та соціально-економічного генезису (соціоекогенезу)
суспільства, вивчення механізму якого потребує сучасних системних
досліджень на стикуванні різних галузей науки.
Проте перші спроби у цьому напрямі з’явилися в Україні ще наприкінці ХІХ
ст. в роботах талановитого молодого українського мислителя Сергія
Подолинського. Лише нещодавно вдалося переосмислити результати його
досліджень, опублікованих у 1880 р., коли вченому виповнилося тільки 30
років. У своїй, так би мовити, піонерській науковій праці
міждисциплінарного характеру “Труд людини та його відношення до
розподілу енергії” С. Подолинський спромігся поєднати астрономічні,
фізичні, біологічні та економічні знання (він був всебічно освічений –
закінчив фізико-математичний факультет Київського та медичний –
Вроцлавського університетів, а економіку вивчав у науковому
співтоваристві при Університеті св. Володимира під керівництвом
видатного українського вченого Миколи Зібера). Саме С. Подолинський
зробив еколого-економічне відкриття світового значення. Він довів, що
творча діяльність homo faber (людини діяльної), спрямована на протидію
стихійним силам природи, що посилюють хаос (у відповідності з другим
началом термодинаміки) шляхом мінімізації зростання ентропії, забезпечує
нагромадження та перетворення сонячної енергії на поверхні Землі в
засоби задоволення фізичних і духовних людських потреб. Отже, Сергій
Подолинський фактично визначив четверте начало термодинаміки.
Цікаво, що названу роботу С. Подолинського було видано у 1880 р.
російською та французькою мовами. Причому французькою – у міжнародному
часопису з біологічних наук. І хоч стосувалась вона безпосередньо
біології, проте залишилась практично непоміченою фахівцями цієї галузі
знань. Упродовж 1880-1881 років вийшло ще три видання цієї праці –
французькою, італійською і німецькою мовами. З німецьким ознайомились
“володарі дум” того часу Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. І хоча в одному з
листів Енгельса до Маркса йшлося про “справжнє відкриття Подолинського”,
проте воно зосталося для них незрозумілим: за оцінкою Енгельса,
Подолинський “переплутав економічне з фізичним”. Сьогодні, з погляду
кінця ХХ ст., рельєфно проявилося те, що С. Подолинський зі своєю
теорією розуміння світу людством “вирвався” вперед майже на сторіччя, у
той час як втілення в життя ідей марксизму “відкинуло” розвиток його
батьківщини практично на такий же термін назад.
Нерозуміння науковою громадськістю сутності й значення відкриття С.
Подолинського сильно позначилось на здоров’ї вченого. Коли у Штутгарті в
1883 р. вийшло шосте – останнє прижиттєве – видання його праці, С.
Подолинський вже перебував у психіатричній лікарні. Символічно, що
останню публікацію праці нашого талановитого земляка було здійснено у
місті, яке через століття завдяки роботам Германа Хакена, Вольфганга
Вайдліха та інших сучасних німецьких вчених стало світовим центром
синергетики, основи якої заклав саме Сергій Подолинський. Ідеї
українського вченого майже 50 років лишалися незрозумілими людству. І
тільки завдяки зусиллям наших видатних співвітчизників сучасники
по-справжньому оцінили науковий подвиг С. Подолинського. Перший
президент незалежної України Михайло Грушевський переклав його основну
працю з німецького видання 1883 р. і надрукував вперше українською мовою
у Відні в 1922 р., а перший президент Української академії наук
Володимир Вернадський високо оцінив енергетичний підхід С.
Подолинського, який, на його думку, зрозумів значення цих ідей і
спробував застосувати їх для вивчення економічних явищ. Але й після
цього потрібно було ще 70 років, аби до кінця оцінити геній Сергія
Подолинського та вагомість його наукового відкриття.
Саме воно, еколого-економічне відкриття Подолинського, підштовхнуло
видатного українського вченого Володимира Вернадського у 20-і роки до
створення теорії біосфери та ноосфери. Вже наприкінці свого життя – в
середині 40-х років – він писав, що “світовий характер
соціально-політичних процесів у ході історії виразно випливає з глибшого
субстрату людської історії, з геологічного субстрату, який лежить в
історії людства, з нового стану галузі життя нашої планети, її біосфери,
переходу її в ноосферу, в якій людство стає вперше могутньою
загальнопланетарною геологічною силою і де може геологічно проявлятися
його думка, його свідомість”.
Щільно переплелися долі наших співвітчизників-однодумців. Володимир
Вернадський як вчений замкнув вершину тріади української
космопланетарної наукової думки: Подолинський – Туган-Барановський –
Вернадський, а як автор “Філософських думок натураліста” – і філософську
космогонічну тріаду: Сковорода – Юркевич – Вернадський.
До речі, з Україною, зокрема з Харковом, пов’язаний початок творчої
діяльності іншого предтечі сучасної наукової синергетичної парадигми,
творця загальної організаційної науки – славетної “Тектології” –
видатного російського вченого Олександра Богданова (випускник медичного
факультету Харківського університету).
Все це вимагало іншого погляду на самий феномен часу фізичного,
біологічного, історичного тощо. Життєві долі велетнів думки, їхні ідеї
перетиналися неймовірним, подекуди трагічним чином. Ідеї Подолинського і
Вернадського гармонічно вплелися у творчість їх сучасників. На початку
століття видатний російський філософ Павло Флоренський, який сягнув
вершин російського космізму, парадигму “четвертого начала термодинаміки”
намагався визначити через динамічну рівновагу між логосом та хаосом,
пов’язуючи її з протистоянням креативної культури людства процесам
дисипації космічної енергії на земній кулі. Він писав, що “культура – то
є свідома боротьба зі світовим вирівнюванням: культура виступає як
ізоляція, як затримка вирівнювального процесу всесвіту та збільшення
відмінностей потенціалів в усіх галузях, як умови життя в протилежність
до рівності – смерті”.
З цими ідеями перегукується теорія етногенезу видатного російського
вченого Льва Гумильова. Трагічно склалося його життя. Після чергового
арешту (їх було три; після другого у 1938 р. Л. Гумильова засудили до
страти, Анна Ахматова, мати вченого, у стані емоційного потрясіння
написала свій знаменитий “Реквієм” – і смертника помилували) він
відбував покарання в одній з в’язниць ГУТАБу разом з астрономом і
фізиком Миколою Козирєвим (самого Козирєва також за повторним вироком
засудили до страти, а потім було відновлено попередній вирок – 10 років
позбавлення волі, що передбачив Гумильов). У 40-80-х роках М. Козирєв
спочатку гіпотетично, а потім і експериментально досліджував як фізичну,
так і біологічну “субстанцію часу”, зокрема здатність її, втрачаючи свою
енергію, мінімізувати зростання ентропії (вимір хаосу) та встановлювати
дезентропію – порядок, логос у всесвіті. М. Козирєв зробив відомі
наукові відкриття вулканічної діяльності на Місяці, а головне – створив
теорію причинної (несиметричної) механіки і впливу часу на речовину, з
якої й випливала можливість вулканічних явищ на “мертвих” супутниках
планет.
В середині ХХ ст. видатний бельгійський фізико-хімік російського
походження Ілля Пригожин, якому в 1977 р. присуджено Нобелівську премію,
визначив “четверте начало термодинаміки” для широкого кола
неврівноважених процесів, стаціонарний стан яких за зовнішніми умовами,
що протидіють досягненню системою врівноваженого стану, відповідає
мінімуму виробництва ентропії. Ще у 40 роки для цілісної його
характеристики щодо біосфери австрійський фізик Ервін Шредінгер
запровадив термін негентропії. Однак предтечею цього відкриття багато в
чому слід вважати С. Подолинського. Саме тому вже у 90-і роки відомий
російський вчений Побіск Кузнєцов “четверте начало термодинаміки”
запропонував назвати “законом Подолинського”.
На теренах України поряд з творцями філософських і наукових
космопланетарних ідей виросла також когорта авторів технічних проектів
завоювання космосу – передусім Сергій Корольов з Житомирщини та Юрій
Кондратюк з Полтавщини. Широке визнання здобув сучасний лідер парадигми
циклічності соціоекогенезу Юрій Яковець – російський вчений родом з
Вінниччини.
Еволюція теорій циклічності
Подальші дослідження закономірностей соціально-економічного розвитку в
“кондратьєвських довгих хвилях” дають підстави для висновку про те, що
великі цикли кон’юнктури, які розпочинаються на рубежі та в середині
століть, за своєю суттю якісно неоднакові. Для перших акцент перетворень
спрямовано на зміну технологічних укладів (ТУ), які, за теорією
сучасного російського економіста і політика Сергія Глазьєва,
відповідають визначеному еталону світових рівнів галузевого розвитку,
пов’язаних в єдину систему ТУ. В інших відбуваються процеси, які
приводять у відповідність до цих ТУ соціальні інститути, що регулюють
суспільні відносини. І хоча соціоекогенез має еволюційний характер,
точки зламу його циклоїди супроводжуються революційними подіями – аж до
суспільних катастроф. Саме це і підтвердили у ХІХ ст. Велика буржуазна
революція 1848 р., а в ХХ ст. – друга світова війна.
Сучасний російський вчений Спартак Афанасьєв показав, що два великих
цикли кон’юнктури синхронізують з геологічним затемнено-перегелієвим
циклом довжиною в 108 років, тобто дві “хвилі Кондратьєва” фрактально
вкладаються у цей астрономічно-геофізичний цикл, який за “основним
законом часу” геніального російського поета Велімира Хлєбникова
відповідає періоду у 39 + 39 днів (108 років без 81 дня). Ще у 1920 р.
Хлєбников писав: “Язик людини, будова м’яса її тіла, черга поколінь,
стихії воєн, будова натовпу, решітка безлічі її справ, самий простір, де
вона живе, чергування суші та морів – усе підкоряється одному ж і тому
коливальному закону, а тому кожна наука – граматика, фізіологія,
історія, статистика, географія – є главою науки про небо”.
Таким чином, економетричні, історіометричні, геофізичні та астрономічні
цикли синхронізують, фрактально вкладаючись один в одного. Причому,
сучасний російський вчений І. Одеський показав, що як седиментаційні
геологічні цикли, так і “кондратьєвські довгі хвилі” асиметричні
переважно близько до “золотого перетину” і мають конфігурацію з стрімким
підвищувальним та пологим знижувальним крилами. Усе це вказує на
можливість існування універсального закону розвитку природи та
суспільства для різноманітних сталих динамічних систем у вигляді
відповідності коливальних процесів принципу гармонічної спіралі. Саме у
цьому напрямі розвивається вітчизняна наукова школа циклічної парадигми,
очолювана Арнольдом Кулінковичем.
Що стосується розвитку універсальної ідеї “золотого перетину”, який
дивує людський світ уже кілька тисячоліть, то саме в Україні у 90-і роки
Олексій Стахов з Вінниччини запропонував гіперболічну тригонометрію
Фібоначчі (італійський математик Leonardo Fibonacci – скорочене filius
Bonacci, тобто син Боначчі, який на основі кількісного аналізу процесу
розмноження кроликів ще на початку ХІІІ ст. запропонував ряд чисел,
кожне з яких дорівнює сумі двох попередніх {1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, 34,
55, 89, 144, 233…}, а співвідношення двох сусідніх чисел у ньому
збігається до основної пропорції “золотого перетину” – 1,618 або
зворотної їй – 0,618). Стахов вважає, що навіть в основі генетичного
коду лежать магічні числа Фібоначчі (молекула ДНК являє собою фрактально
вкладені одна в одну дві спіралі, що пов’язані між собою через “золотий
перетин”).
Інший український вчений О. Боднар показав, що основним перетворюючим
рухом у процесі формоутворення таких біологічних структур, як ананас,
кактус, шишка тощо є так званий “гіперболічний поворот”. За визначенням
цього львівського архітектора, саме “гіперболічний поворот” лежить в
основі закону перетворення спіральних біосиметрій як фундаментального
закону живої природи. Все це є підтвердженням гіпотези В. Вернадського
про неевклідовий характер процесів у живій природі, в яких особливу роль
відіграють гіперболічні функції Фібоначчі.
Сучасний російський вчений Олександр Субетто у своїй “Соціогенетиці”
стверджує: “Велика Логіка Соціоприродної Еволюції “спресовує” внутрішню
Логіку Стихійної Історії. Зростання ролі протиріччя між Суспільством і
Природою як фундаментального протиріччя соціального розвитку визначає
наростання протиріччя між соціальною та екологічною “дискретностями”…
Стрибок в керованості власною Історією – імператив у Великій Логіці
Соціоприродної Еволюції, імператив виживання людства”. Подолання цього
протиріччя за рахунок посилення керованості розвитком суспільства та
гармонізації його з розвитком природи і є шляхом до виживання та
подальшого розвитку людства. В іншому разі “незнання меж” антропогенезу
як фундаментального протиріччя людини проявляє себе у формі посилення
інтенсивності катастроф, що й спостерігається в усьому світі наприкінці
ХХ ст.
Саме у цьому сторіччі в період “великої депресії” 30-х років економісти
США, Швеції та інших європейських країн розробили конкретні заходи щодо
подолання кризи в їх господарствах. Видатний англійський вчений Джон
Мейнард Кейнс у виданій 1936 р. книзі “Загальна теорія зайнятості,
процента та грошей” систематизував ці заходи як антикризові за рахунок
використання різноманітних методів макроекономічного регулювання. Їх
було узагальнено та віднесено до теорії і практики кейнсіанства, а в
подальшому, у наш час, – неокейнсіанства. Актуальність вирішення цієї ж
проблеми в умовах “великої рецесії” 90-х років, що охопила господарства
України, Росії та інших пострадянських країн, практично стала настільки
нагальною, що сьогодні вже не потребує коментарів.
Слід підкреслити, що обидві кризи 30-х та 90-х років підтвердили
прогностичну сталість теорії “довгих хвиль Кондратьєва”. Адже він на
момент своїх досліджень у 20-х роках розрахував дві повні хвилі і третю
незакінчену, прогноз завершення якої зробив на 30-і роки як кризові для
економіки. Точність прогнозу вразила наукову громадськість у період
“великої депресії” 30-х років. У 1939 р. вийшов друком двотомник “Ділові
цикли” Йозефа Шумпетера, де поліциклічну економічну теорією узагальнено.
Однак початок другої світової війни, після чого почався економічний бум,
відволік увагу науковців від результатів досліджень попередників. До
того ж було страчено у 1938 р. і самого М. Кондратьєва. І тільки
валютно-фінансова та нафтова кризи початку 70-х років, які відбулись на
зламі “кондратьєвської довгої хвилі” у верхній її точці, змусили вчених
багатьох країн повернутися до цих ідей.
У 1975 р., через 36 років після публікації двотомника Шумпетера, вийшла
в світ книга німецького економетрика Герхарта Менша “Технологічний пат:
інновації долають депресію”, в якій шумпетерівська інноваційна теорія
“довгих хвиль” дістала певний розвиток і започаткувала активізацію
досліджень у напрямі циклічної парадигми розвитку природи і суспільства.
У наш час останніми до цих досліджень долучились російські та українські
вчені після того, як наприкінці 80-х років відбулась наукова
реабілітація Кондратьєва і через 60 років його праці було перевидано в
СРСР. Уже наприкінці 1991 р. з’явилась цікава стаття Григорія Кваші,
Володимира Лапкіна та Володимира Пантіна “Ритми історії”, в якій було
виявлено два 144-річні (4 по 36 років) цикли російської історії: перший
(1653-1797 рр.) визначено як “петровський”, а другий (1881-2025 рр.) –
як “індустріальний”. В той самий час три століття московського
володарювання до першого циклу і майже століття (1797-1881 рр.) між
першим та другим циклами залишились невизначеними для історичного
процесу Росії. У тому ж 1991 р. в СРСР, перед його розпадом, вперше було
надруковано написану ще у 70-і роки піонерську роботу колишнього
радянського дисидента, видатного історика і соціолога Олександра Янова,
який у ті ж роки емігрував до США. Символічним є те, що робота під
назвою “Одіссея російської автократії” з’явилась у часописі
“Перспективи” і, по суті, розкривала перемінні цикли російських реформ
та контрреформ, починаючи з правління Івана Грозного. В ній уперше було
вміщено методологічний апарат для оцінки перспектив історичного розвитку
Росії. Активізація ж циклічних досліджень як в Росії, так і в Україні
по-справжньому почалась лише після ювілейної міжнародної наукової
конференції, що відбулась у Москві 17 березня 1992 р. – у день сторіччя
з дня народження Миколи Кондратьєва. На цій конференції було утворено
Міжнародний фонд імені М.Д. Кондратьєва і щорічно стали проводитися
Кондратьєвські читання (вже відбулось 7). З інтервалом у три роки
проведено вже 3 міжнародні Кондратьєвські конференції в Москві,
Санкт-Петербурзі та Костромі.
Геліокосмічні чинники соціально-політичних процесів
Поглиблений аналіз свідчить про наявність глибинних зв’язків та
закономірностей суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку
на Землі з космопланетарними процесами. Спільний розгляд цих систем дає
можливість визначити прямі й зворотні зв’язки між соціально-економічними
та еколого-природними системами і моделювати їх як загальний
коеволюційний процес розвитку суспільства та навколишнього середовища в
кожній з його сфер – літо-гідро-атмо-біо-сферах. Соціум, що також
належить до біосфери, тобто є невід’ємною частиною природи, створює, за
Володимиром Вернадським, сферу розуму – ноосферу, а за Павлом
Флоренським – духовну сферу, так звану пневмотосферу як “особливу частку
речовини, що залучена в колообіг культури, а точніше, у коловорот духу”.
Визначивши ці закономірності та їхню причинність, можна через різні
регулятори цілеспрямовано посилювати вплив позитивних тенденцій і
послаблювати – негативних. Таким чином, системний аналіз і прогнозування
циклічно-еволюційної динаміки соціально-економічних та еколого-природних
процесів з акцентом на синхронізацію різнохарактерних циклів ставить за
мету попереджувати і пом’якшувати наслідки соціальних та природних
катастроф.
У науковому середовищі існує певний скепсис щодо можливості передбачення
майбутніх історичних подій, оскільки це дуже рідко вдавалося зробити,
користуючись традиційними підходами. Більше того, досить часто, якщо
згадати, наприклад, нещодавню розбудову “світлого комуністичного
майбутнього”, при реалізації масштабних цільових комплексних програм
отримували результат, подекуди діаметрально протилежний тому, що
задумувалось при їх плануванні та проектуванні. Проте ряд вчених
продовжували шукати коеволюційний взаємозв’язок між суспільними та
космічними процесами у їх циклічно-еволюційній динаміці.
Ще наприкінці ХVІІІ ст. засновник зоряної астрономії – англійський
вчений Уільям Гершель, що побудував першу модель Галактики та відкрив
планету Уран, зробив спробу встановити зв’язок між числом сонячних плям,
неврожаями та цінами на хліб.
У 70-і роки ХІХ ст. його співвітчизник Уільям Джевонс (разом з
економістами – австрійцем Карлом Менгером та швейцарцем Леоном Вальрасом
заснував відому теорію маржиналізму) розвинув думку, що поведінка
соціальних колективів у їх діяльності залежить від циклічних явищ на
Сонці. Це допомогло йому пояснити економічні цикли не тільки у
сільському господарстві, де вони пов’язані з прямим впливом сонячної
активності на врожайність, а й у промисловості. До речі, маржиналізм, що
став, можливо, найкардинальнішим переворотом у світовій економічній
думці (визнання його на пострадянському просторі відбувається більш ніж
через сторіччя після відкриття) було створено незалежно один від одного
трьома вказаними вченими в одному й тому ж 1871 р. Цього ж року (він був
наступний за максимальним за сонячною активністю у ХІХ ст. роком
франко-пруської війни) пруський канцлер Бісмарк на переможній воєнній
хвилі проголосив Німецьку імперію, а у Франції після падіння Другої
імперії не стало й Паризької комуни. Наприкінці ХІХ ст. німець Мовес та
француз Делоне також підтвердили підпорядкованість соціальної динаміки
на Землі ритмічності в 11 років – що й відповідає сонячним циклам.
У першій чверті ХХ ст. дослідження впливу сонячної активності на
біосферу та соціум провів російський вчений Олександр Чижевський (на це
ще в часи революції 1917 р. звернув увагу і російський астроном Дмитро
Святський). У 1924 р. Чижевський видав у Калузі книгу “Фізичні фактори
історичного розвитку: вплив космічних факторів на поведінку
організованих людських мас і на хід всесвітньо-історичного процесу,
починаючи з V століття до Р.Х. і до нашого часу. Стислий виклад
досліджень і теорій”. Саме цією роботою започатковано системні
дослідження суспільних та природних процесів з оцінкою впливу на них
космофізичних факторів. Однак головну працю О. Чижевського “Земля в
обіймах Сонця” повністю було надруковано лише у 1995 р. – до сторіччя з
дня народження вченого.
Отже, було загалом доведено синхронність максимумів сонячної активності
з періодами виникнення революцій та війн. Знайдено, що злам у розвитку
соціуму відбувається в реперних точках динамічного екстремуму (найвищого
приросту по модулю сонячної активності). На синхронність “пасіонарних
поштовхів” з екстремумами сонячної активності вказував у своїй теорії
етногенезу і Лев Гумильов.
На геліофактори дедалі частіше робляться посилання у наукових та
публіцистичних працях. Так, ще у січні 1935 р. видатний російський та
індійський культуролог і широко відомий громадський діяч Микола Реріх в
есе “Зорі смерті” писав: “Абат Море, французький астроном, звертає увагу
всіх дипломатів на 1936 та 1937 роки. У ці роки, каже він,
спостерігатиметься сильне зростання діяльності сонячних плям. Астроном
нагадує, що періоди посиленої діяльності сонячних плям часто збігаються
з війнами та усілякими суспільними смутами. “В періоди найменшої
діяльності сонячних плям на Землі зазвичай помічались мирні часи, тоді
як максимальна діяльність цих плям, певно, викликає нервову напругу, яка
зваблює народи до зла та дикої боротьби,” – каже абат. – Якщо сонячна
діяльність збільшує усякі магнетичні відхилення, то серед наслідків її
розвивається також й дивний гарячковий стан, який епідемічно опановує
людством. Іноді такий гарячковий стан починається трохи раніше
максимуму, як це відбулось у першу світову війну в 1914 році. Чи
наближається друга війна – це невідомо, але я нагадую, що згідно зі
статистикою, яка покриває багато століть, роки 1936-й та 1937-й повинні
вважатися особливо небезпечними… Але важко сказати, чи буде вже цей рік
показовим у грубо земному значенні, чи він започаткує наслідки для
найближчого часу”. Цей прогноз новітня історія невдовзі підтвердила. Вже
у 1936 р. розпочалася війна в Іспанії, на наступні два роки припав пік
репресій в СРСР, а у 1939 р. було розв’язано другу світову війну.
На сьогодні, окрім відкритого у середині ХІХ ст. 11-річного циклу
сонячної активності Швабе-Вольфа, стало відомо про відкритий наприкінці
ХІХ ст. 72-річний (2 по 36 років) цикл Ганського та відкритий у середині
ХХ ст. 600-річний цикл Рубашева, пов’язаний з періодичністю появи комет,
а також кілька менш значних флуктуацій Сонця. Вже у 60-і роки ХХ ст. в
Кисловодській обсерваторії було досліджено пов’язаний зі зміною
полярності сонячних плям 22-річний парний цикл Гнєвишева-Оля, за яким
другий у парі 11-річний цикл, порівняно з попереднім, у 1,4 рази вищий
за сонячною активністю. Саме такий цикл має завершитися у 2000-2002
роках, які тільки з урахуванням правила Гнєвишева-Оля повинні мати майже
полуторні значення чисел Вольфа (видатний австрійський астроном Рудольф
Вольф ще у середині ХІХ ст. як індикатор сонячної активності
запропонував використовувати кількість плям на Сонці) по відношенню до
їх величин у 1989-1991 роках. До того ж ХХ ст. від страшного ХІV ст.
пандемій морової чуми – “чорної смерті” та голодоморів, пов’язаних з
повенями, посухами, землетрусами і періодичними навалами сарани,
відділяють 600 років, що збігається з циклами появи у полі зору землян
комет, які так зачастили до Землі наприкінці другого тисячоліття її
Християнської ери існування. Враховуючи періодичність як сонячних, так й
історичних процесів, а також важливість виявлення ефектів їх
синхронізації, системний аналіз поліциклічного процесу коеволюції
природи та суспільства вбачається на сьогодні одним з перспективних
напрямів наукових досліджень у сфері прогностики.
Зокрема, в реперний 1988 р. максимального приросту сонячної активності з
середньорічної величини числа Вольфа (W=29,4 1987 р. до 100,2 у 1988 р.)
почалася вірменсько-азербайджанська війна за Карабах. Вона ж
синхронізувала зі страшним землетрусом у Вірменії наприкінці року, коли
середньомісячні величини чисел Вольфа збільшились з W=125,1 у жовтні та
листопаді до W=179,2 у грудні з мінливими добовими індикаторами сонячної
активності, які в окремі дні сягали W=255.
На піку зростання сонячної активності у червні і серпні 1991 р. (11
червня W=250) почалася жорстока війна в Югославії та відбувся серпневий
путч у Москві (19 серпня W=280), який, власне, започаткував розпад СРСР.
Наприкінці 1994 р. (рік локального подвійного максимуму сонячної
активності та зіткнення комети Шумейкеров-Леві з Юпітером) почалася
війна у Чечні.
Закінчились обидві ці війни у 1996 р. – році мінімуму сонячної
активності, коли, за О. Чижевським, суттєво зменшується густота
соціальних катаклізмів.
Історичні цикли розвитку України-Руси, Московії, Росії-СРСР
Відомий німецький культуролог і філософ історії Освальд Шпенглер ще
наприкінці першої світової війни поставив три фундаментальних запитання:
Що означає 50-річний період у ритмі політичного, духовного та художнього
становлення, що різко вирізняється в усіх культурах?
Або 300-річні періоди бароко, іоніки, великих математик, аттичної
пластики, мозаїчного живопису, контрапункту, галілеєвської механіки?
Що означає ідеальна тривалість життя в одне тисячоліття для кожної
культури у порівнянні з окремою людиною, чиє життя триває 70 років?
На перше запитання Шпенглера через п’ять років відповів Микола
Кондратьєв, коли у відкритих ним 55 (число Фібоначчі!) річних великих
циклах кон’юнктури він визначив другу емпіричну правильність, за якою на
підвищувальній хвилі кожного циклу відбувається активізація політичної
діяльності у житті суспільства (перевороти, революції, війни).
Закінчується ж друга половина циклу розквітом культури та духовним
піднесенням народу, які знову деградують на початку наступного циклу.
Таке коливання можна пояснити “законом поколінь”, згідно з яким у різних
періодах поперемінно народжуються то раціональні (з більш розвиненою
лівою півсферою головного мозку) прагматики-політики, то ірраціональні
(“правопівсферні”) творці культури.
Так, у Росії на підвищувальній хвилі першого кондратьєвського циклу (з
початку 90-х років ХVІІІ ст. до кінця 40-х років ХІХ ст.) відбулися
царський переворот з вбивством імператора Павла І, яким керував його син
Олександр І, переможна для Росії вітчизняна війна 1812 року, зростання
прогресивних настроїв у суспільстві. На знижувальній хвилі відбулося
невдале повстання “декабристів” (цю невдачу можна пов’язати саме із
запізненням на кілька років його початку) та вбивство на дуелях двох
геніальних російських поетів Олександра Пушкіна та Михайла Лермонтова.
Водночас на знижувальній хвилі цього циклу чи не вперше проявився
культурний феномен таких геніїв і талантів, як Карамзін, Котляревський,
Пушкін, Хомяков, Шевченко, Жуковський, Баратинський, Максимович, Язиков,
Лермонтов, Костомаров, Грибоєдов, Кюхельбекер, Гоголь, Крилов, Чаадаєв,
Юркевич, Тютчев, Сергій Соловйов.
На підвищувальній хвилі другого кондратьєвського циклу (з середини 40-х
років до кінця 90-х років ХІХ ст.) відбулась програна Росією Кримська
війна та здійснились революційні реформи Олександра ІІ. На знижувальній
хвилі “прогресивного” царя-реформатора (наприкінці свого правління він
видав антиукраїнський таємний Емський указ, що заборонив українське
друковане слово) було вбито народовольцями, а з 70-х років розпочався
“золотий вік” розквіту в Росії літератури, науки та утвердження їх у
світі, що пов’язано з іменами видатних російських та українських
мислителів і творців: Достоєвського, Драгоманова, Фета, Куліша,
Некрасова, Мирного, Салтикова-Щедріна, Потебні, Тургенєва, Гончарова,
Подолинського, Даля, Нечуя-Левицького, Сухово-Кобиліна, Островського,
Франка, Лєскова, Леонтьєва, Менделеєва, Єфименко, Федорова, Володимира
Соловйова, Льва Толстого, Лесі Українки, Чехова, Ковалевського,
Короленка, Бехтерєва, Коцюбинського, Кареєва, Кистяковського, Струве,
Туган-Барановського, Ключевського, Кримського, Овсянико-Куликовського,
Лаппо-Данилевського, Вернадського, Мілюкова, Грушевського та багатьох
інших. А закінчився цикл смертю Олександра ІІІ у 1894 р. й успішно та
швидко проведеною за три роки Сергієм Вітте фінансово-економічною
реформою з введенням твердої валюти – золотого рубля у 1897 р.
На підвищувальній хвилі третього кондратьєвського циклу (з середини 90-х
років ХІХ ст. до середини 40-х років ХХ ст.) відбулися
російсько-японська, потім перша світова війни, три російських революції
та ще більша кількість переворотів в Україні, що переросли у
громадянську війну. Водночас 10-20-і роки ХХ ст. пов’язуються з “срібним
віком” російської літератури, насамперед з іменами поетів: Анненського,
Бальмонта, Брюсова, Гіппіус, Іванова, Сологуба, Чулкова, Блока, Андрія
Бєлого, Волошина, Саші Чорного, Ходасєвича, Кузьміна, Гумильова, Анни
Ахматової, Цвєтаєвої, Мандельштама, Велімира Хлєбникова, Маяковського,
Северяніна, Пастернака, Клюєва, Єсеніна, Заболоцького; а також
прозаїків: Андрєєва, Аверченка, Вересаєва, Мережковського, Розанова,
Сергеєва-Ценського, Горького, Шмельова, Купріна, Буніна, Алданова,
Ремізова, Набокова, Замятіна, Пильняка, Булгакова, Бабеля, Зощенка,
Пришвіна, Олексія Толстого, Шишкова, Еренбурга, Леонова, Каверіна,
Шкловського, Тинянова, Гріна, Паустовського, Платонова, Олєші, Ільфа і
Петрова та багатьох інших. На 20-ті роки припадає і культурне
“українське відродження”, яке було знищене Сталіним та його сатрапами в
30-і роки.
Підвищувальна хвиля четвертого кондратьєвського циклу (з середини 30-х
до початку 90-х років ХХ ст.) була означена сталінськими репресіями з
піком страт у 1937-1938 рр., другою світовою війною. Розквіт
літературних імен спостерігався вже тільки через десятиріччя після
закінчення другої світової війни. На знижувальній хвилі циклу, після
хрущовської “відлиги”, в радянській Росії “на другому диханні” засяяв
геній Бориса Пастернака, якого, по суті, знищила радянська влада за
присудження йому Нобелівської премії, та Анни Ахматової, а також Йосифа
Бродського і Булата Окуджави (він сприймається як своєрідний культурний
символ Росії кінця ХХ ст.) та багатьох інших. В Україні зірками такого ж
рівня стали національні поети Василь Симоненко та Василь Стус. Якщо
перший помер зовсім молодим, то смерть другого в радянському таборі, на
відміну від Й. Бродського, що емігрував до США, зупинила розпочатий
процес представлення його до Нобелівської премії, яку присуджують тільки
при житті кандидата.
На друге запитання Шпенглера через десять років відповів видатний
російський, а згодом американський соціолог Питирим Сорокін, друг Миколи
Кондратьєва. Саме у 1927 р., коли доля востаннє звела їх в Університеті
Міннесоти (США), де П. Сорокін викладав соціологію (М. Кондратьєв
перебував у зарубіжному відрядженні), вийшла друком праця “Соціальна і
культурна мобільність”, в якій П. Сорокін звернув увагу на 300-річні
цикли Джоеля та Шерера, що найбільш стало проявляються в автократичних
суспільствах – менш рухливих, ніж демократичні. Саме в таких
європейських країнах, як Англія, Данія, Нідерланди, Іспанія та Італія
династії правили понад 200 років. А династії Габсбургів, Гогенцоллернів
та Оттоманів – навіть більш ніж 300 років. Як приклад 300-річного
автократичного правління в Росії П. Сорокін наводить династію Романових,
яка проіснувала з 1613 р. до початку першої світової війни – саме такий
термін, після чого (через 3 роки) останній російський імператор Микола
II зрікся престолу і був (ще через півтора року) разом з родиною
розстріляний більшовиками.
Цікавим є погляд на цю подію Велімира Хлєбникова. У відповідності з
відкритим ним “основним законом часу”, “самодержець Микола Романов був
16.VII.1918 р. розстріляний через 37 + 37 днів (12 років без 9 днів)
після розпуску Думи 22.VII.1906 р.”, тобто страта царя та його родини
більшовиками була “відповіддю”, своєрідною “розплатою” за його
антидемократичні дії щодо розпуску І Державної Думи Росії. Перевірка
цього твердження на достовірність нібито виявила помилку в розрахунках
Хлєбникова: він не врахував 3 додаткових дні високосних років, що мали
місце протягом 12-річного циклу. Проте подальший ретельний аналіз
хронології подій вніс деякі уточнення. Насправді ж рішення про розпуск
Думи було прийнято спочатку головою Ради Міністрів Росії Петром
Столипіним, який узгодив його з царем 20.VII.1906 р. По тому почались
відставки супротивників цього рішення і подія, яку офіційно проголосили
22.VII.1906 р., стала невідворотньою ще за два дні до того, як
відбулась. Розстріл царя та його родини відбувся, навпаки, днем пізніше,
ніж вказував Хлєбников, – у ніч на 17.VII.1918 р. Таким чином, “основний
закон часу” В. Хлєбникова спрацював надзвичайно точно – день у день.
І ще один цікавий факт. Через рік після розпуску Першої, розпуск ще
більш лівої Другої Державної Думи спровокував виступ Петра Столипіна на
закритому її засіданні. Він звинуватив соціал-демократів у підготовці
заколоту, після чого їх фракцію було заарештовано. Через 4 роки (за
Хлєбниковим, 36 + 36 днів) після проголошення нового виборчого закону,
що відкрив шлях до виборів уже правої III Державної Думи, 1.ІХ.1911 р.
П. Столипіна було смертельно поранено у Київському оперному театрі
анархістом Дмитром Богровим. У своїх свідченнях терорист стверджував:
“Замах на життя Столипіна виконано мною тому, що я вважаю його головним
винуватцем реакції, що настала в Росії… – розпуск Державної Думи, зміна
виборчого закону, утиск преси, інородців, ігнорування поглядів Державної
Думи і взагалі ціла низка дій, що підірвала інтереси народу”. З
результатів слідства зрозуміло, що вбивця Богров зробив замах на
Столипіна, будучи абсолютно впевненим у необхідності розплати Столипіна
за його антидемократичні дії щодо народу Росії та обраної ним Державної
Думи.
На третє запитання Шпенглера відповів через 50 років видатний російський
історик та етнограф Лев Гумильов у своїй теорії етногенезу. За зізнанням
Гумильова, саме ідеї Вернадського, викладені в теорії біосфери та
ноосфери, надихнули його на створення теорії, згідно з якою повний цикл
генезису окремого етносу обмежено 1200 роками з можливостями його
подовження за рахунок регенераційної та реліктової фаз на 100-300 років.
За Л. Гумильовим, 1200-річний цикл складається з фази підйому (300
років), акматичної фази (300 років), фази надлому (200 років),
інерційної фази (300 років), фази обскурації, що може подовжуватись від
100 до 200 років з переходом її до регенерації, та реліктової фази, яка
іноді мала прояви для окремих етносів за межею 1500 років.
Ще 150 років тому видатний бельгійський демограф-статистик Ламбер Адольф
Жак Кетлє, який використовував суто математичні методи, дійшов висновку,
що середня тривалість життя цивілізації на прикладі стародавніх імперій
становить 1461+/-185 років. Понад цей термін, за визначенням видатного
російського історика і філософа Костянтина Леонтьєва, жодна державна
система, як видно з історії, не жила. Багато держав існували значно
менше.
300-річний період Київської Русі або України-Руси, як її називав Михайло
Грушевський, Л. Гумильов відніс до заключних фаз слов’янського
етногенезу, розпочатого пасіонарним поштовхом ще на початку
Християнської ери. Це підтверджується духовним та культурним розквітом
його наприкінці першого – на початку другого тисячоліття в інерційній
фазі слов’янського етногенезу, у 36-річні періоди правління сина
видатного полководця Київської Русі князя Святослава – Володимира
Святого та його сина Ярослава Мудрого.
За Л. Гумильовим, етногенез великоросійського етносу розпочався у
боротьбі з татаро-монгольським ігом у XIII ст. (Куликова битва стала
своєрідним індикатором “пасіонарного вибуху”), а його фаза надлому
почалась у період правління Миколи II. Зараз вона закінчується, а на
початку інерційної фази, як вказував видатний німецький історик Теодор
Момзен, настає депопуляція населення, що й підтверджує сучасна
демографічна статистика російського етносу.
Є достатні підстави вважати, що сучасний український етнос, у точній
відповідності з гумильовською теорією, переживає фазу прихованого
підйому пасіонарного напруження етнічної системи, який згодом перейде у
явний. З пасіонарним поштовхом українського етногенезу якраз і
пов’язується прояв таких феноменів як геній Тараса Шевченка (1814-1861),
а особливо ж політична національно-визвольна діяльність
Кирило-Мефодіївського братства (1845-1847).
Поява майже через три чверті століття (точніше, через 72 роки, що
відповідає двом циклам по 36 років) першої спроби відтворення
української державності у формі Української народної республіки або
Гетьманської України чи Петлюрівської Директорії (1917-1919) стали
яскравим підтвердженням такого роду пасіонарного підйому. Більше того –
через півтора століття (за Л. Гумильовим, саме стільки триває фаза
прихованого підйому, а точніше – до 1991 р., якщо вести відлік з 1847 р.
і відповідно до теорії циклів – це через 144 (знову число Фібоначчі!)
роки, що й відповідає 4 циклам по 36 років) відбулось проголошення
незалежної України. В самій Україні великої кількості пасіонаріїв не
спостерігається, і це пояснюється особливостями її історичного розвитку.
Протягом останніх півтора століть основні маси пасіонарного населення
емігрували до Америки, виїхали до Росії (саме їх пасіонарністю і
визначається значна частка українців у владних структурах Росії),
загинули у світових та громадянських війнах, страчені в сталінських
таборах, померли в роки голодомору. Таким чином, згідно з теорією
етногенезу, фаза підйому триватиме ще 150 років, що дає реальні підстави
твердити про “золотий вік” України. (До речі, сам Л. Гумильов як
прибічник російської націонал-патріотичної ідеї намагався питання
сучасного етногенезу українців замовчувати).
Отже, поряд з соціально-політичними та економічними циклами, визначеними
за допомогою прогнозного інструментарію – “основного закону часу” В.
Хлєбникова й теорії етногенезу Л. Гумильова, – розробляється теорія
соціоекогенезу, процес створення якої дає підстави зробити висновки про
існування “вікових” 108-річних циклів (39 + 39 днів за В. Хлєбниковим),
у кожний з яких вкладається дві “довгі хвилі” М. Кондратьєва. Кожен
такий цикл складається з трьох 36-річних підциклів (38 + 38 днів), а
механізм переходу від одного циклу до іншого функціонує, за аналогією,
із зародженням наступної “довгої хвилі” у надрах попередньої. Три
“вікових” цикли фрактально вкладаються у 300-річну еру, яких в історії
слов’янського суперетносу відомо також три.
Механізм спірале-циклічного історичного розвитку України-Руси, Московії
та романовсько-радянської Росії простежується упродовж тисячоліття.
108-річні історичні цикли розвитку України-Руси, Московії та Росії-СРСР
досить чітко розпалися на тріади 36-річних підциклів, за якими у різні
періоди правили в Україні-Руси, Московії та Росії Володимир Святий,
Ярослав Мудрий, Василь І, Василь II Темний, Іван Грозний, Петро І,
Катерина II.
Та й у XX ст. в різних країнах з автократичними режимами нерідко саме
36-річний період був межею правління таких диктаторів, як Стреснер,
Франко, Броз-Тіто (лише Фідель Кастро перевищив цю межу – вочевидь для
того, аби цим підтвердити правило винятку). Не випадково, мабуть, що у
Піфагора в його числовій піраміді саме число 36 (тетрактікс) займало
найвищий щабель, а у Хлєбникова, за відкритим ним “основним законом
часу”, в якому саме через 38 + 38 днів (36 років без 27 днів) настають
історичні події, що змінюють вектор розвитку на протилежний. Тобто,
фізичний час продовжує свій плин, а історичний час начебто зупиняє свій
біг, щоб вибрати новий напрям соціально-політичного та економічного
розвитку.
Таким чином, механізм соціоекогенезу має характер періодичного
повторення хронометрично визначених періодів, кожен з яких поряд з
відтворенням деяких рис минулого несе в собі інновації, які багато в
чому зумовлюють майбутній розвиток суспільства. Геометрично на площині
цей процес можна зобразити у формі циклоїди. Кожен соціальний чи
економічний цикл має якісні відміни від попереднього, в надрах якого він
і зароджується. Саме тому геометрично у просторі кожен такий цикл можна
представити в іншій площині, і тоді весь процес матиме форму спіралі, на
яку посилалися мудреці і вчені ще до нової ери, а її зображення
зустрічається в античних храмах.
З урахуванням запропонованих теорій розглянемо 300-річний (1689-1989
рр.) цикл розвитку Російсько-радянської імперії, названий сучасним
російським істориком Яковом Гордіним петровсько-більшовицькою ерою
військово-бюрократичного правління в Росії. У ньому проявляється тріада
108-річних циклів, кожен з яких розпочинався в надрах попереднього і
частково “перекривав” його, що вперше виявлено у “кондратьєвських довгих
хвилях”. Причому від 300-річної ери Московського царства (1353-1653 рр.)
петровсько-більшовицьку еру відокремлює 36-річний період, що розпочався
з рішення останнього 1653 р. Земського собору (він був головним
атрибутом влади в Московії) про возз’єднання з Україною, яке відбулося у
січні наступного року.
Україна стала своєрідним ключем до імперії та її визначальною складовою.
Вдало висловився ще в 1991 р. у “Московских новостях” Григорій
Павловський з приводу проголошення Україною незалежності: “Припинилась
Росія – імперська унія, що створена династією Романових з Московського
царства та Гетьманської України. Якщо не зловживати історичними
претензіями, сьогодні в Європі існує як мінімум дві російські держави:
російсько-московська та україно-руська”. У світлі цього стає
зрозумілішим те несприйняття України як самостійної держави, яке
проявляють прибічники Великої Росії: без України втрачається імперський
стрижень.
Саме через 36 років від цієї історичної події до влади в Росії прийшов
Петро І, з правління якого й почався перший 108-річний історіометричний
цикл петровсько-більшовицької ери. Петро І володарював 36 років, які
склали перший історіометричний підцикл (1689-1725 рр.) або петровську
епоху цієї ери. Від року його смерті до приходу до влади (1761 р.) Петра
III змінилося п’ять імператорів та імператриць, але в розвитку Росії
майже нічого не відбувалося. Історичний час неначе зупинився. Дуже
влучно цей 36-річний період в історії Росії було названо епохою без часу
(“безвременье”), коли “густота” історичного часу (у відповідності до
козирєвської теорії часу як фізичної субстанції) різко зменшилась. Петро
III менше року був при владі, але цей час фактично став перехідним до
володарювання його дружини Катерини II, яка й завершила третій підцикл
(1761-1797 рр.) першого 108-річного історіометричного циклу Росії її
економічним та культурним піднесенням.
У надрах одного історіометричного циклу зароджується інший, який
використовує нові технології, розроблені у попередньому, і які в
комплексі зумовлюють розвиток суспільства у наступному циклі. Це
стосується як економічних, технічних, так і соціально-політичних
технологій і навіть революційних ідей. Саме таким для Росії став підцикл
з 1789-го по 1825 рік.
Упродовж нього Катерина II, а потім і її син Павло І все зробили, аби
наслідки Великої французької революції (1789 р.) ніяким чином не
торкнулися Росії. Але війна 1812 р. з Наполеоном сприяла проникненню
ідеї цієї революції в Росію, де на той час (за правління Олександра І)
вже робилася Михайлом Сперанським спроба реформувати політичну систему.
Учасники війни 1812 р. привнесли в Росію ще радикальніші ідеї
реформування, які “визріли” в грудні 1825 р. у відкритий виклик
самодержавству з боку “декабристів”. Таким чином, на розвиток
реформаторських ідей Великої французької революції пішов перший
36-річний підцикл другого 108-річного історіометричного циклу розвитку
Росії. Другий його підцикл (1825-1861 рр.) за правління Миколи І знову
мав характер “безвременья”, наприкінці якого Микола-паличник розв’язав
невдалу для Росії Кримську війну, а його син Олександр II усвідомив
необхідність політичних реформ, які й розпочав з відміни кріпацтва у
1861 році (саме через 36 років після повстання “декабристів”, які вперше
у Росії запропонували конституцію, що мала назву пестелівської
“Російської правди”). А закінчився другий історіометричний цикл
економічною реформою, яку граф Сергій Вітте, розпочавши на піку сонячної
активності після смерті Олександра III (1894 р.), успішно завершив у
1897 р. введенням у дію твердої російської валюти – золотого рубля.
Третій і останній 108-річний історіометричний цикл
петровсько-більшовицької ери розпочався 1881 р. з вбивства
народовольцями царя-реформатора Олександра ІІ. Саме цей рік був реперним
роком максимального приросту сонячної активності, як і рік приходу до
влади через 36 років їх послідовників – більшовиків у жовтні 1917 р.
Фактично остання подія саме і дала поштовх реалізації ідей поліцейської
держави та “народної помсти ворогам”, які було закладено як
самодержавством, так і народовольцями у попередньому підциклі. Вони і
були “розкручені” більшовиками у концтаборах, “червоному терорі” та
масових репресіях.
Через 36 років після жовтневого перевороту померли тиран Йосиф Сталін та
його головний сатрап Лаврентій Берія (якщо рахувати за циклами
Хлєбникова з дня розгону більшовиками Установчих зборів 19 січня 1918
р., то точно через 38 + 38 днів від цієї дати – 23 грудня 1953 р. Берію
було страчено).
З кінця грудня 1953 р. почався останній історіометричний підцикл
петровсько-більшовицької ери, яка завершилась на наших очах у грудні
1989 р. Символічною подією, що засвідчила закінчення
хрущовсько-брежнєвсько-горбачовської 36-річної епохи, стала смерть 14
грудня 1989 р. Андрія Сахарова – своєрідного Христа кінця другого
тисячоліття Християнської ери, якого, як і Понтій Пілат, комуністична
система спочатку використала для поліпшення свого стану, а потім після
брехливих наклепів, по суті, розіпнула. Він виявився головним
супротивником радянської влади в її останній період. Його протест став
своєрідним наслідком розкаяння за діяльність у попередні роки (він був
творцем водневої бомби, за що нагороджений трьома золотими зірками Героя
соціалістичної праці).
Ймовірно, що цю еру від наступної відокремлюють також 36 років
перехідного періоду, упродовж якого повинно повністю обновитися
покоління “гомо совєтикус” з остаточним еволюційним відходом до кінця
2025 року від тоталітаризму. Якщо вести відлік від дня розгону
більшовиками Установчих зборів 19 січня 1918 р., який виявив їх
антидемократичну сутність, то, за “основним законом часу” Хлєбникова,
через 39 + 39 днів (108 років без 81 дня), тобто 30 жовтня 2025 р. має
відбутися важлива, знакова подія в житті Росії.
Кінець жовтня 2025 р. інтерпретується апологетами Нострадамуса як час
каяття більшовиків та їх послідовників перед своїм народом, а також
інших серйозних катаклізмів, що й відображено у його катрені з Центурії
ІІІ:
Конец октября двадцать пятого года,
И век двадцать первый с тягчайшей войной,
Крушители веры своих устыдятся народов,
Шах Персии смят египтянской враждой.
На цей же 2025 р. припадає і злам у найвищій точці циклоїди
“кондратьєвської довгої хвилі”. За 55 років до цього, на аналогічному
зламі попереднього циклу, відбулась світова валютно-фінансова криза
початку 1971 р., а потім і нафтова 1973 р.
Таким чином, і пророцтва Нострадамуса, і кондратьєвські кон’юнктурні
цикли, і хлєбниковський “основний закон часу”, та й максимум сонячної
активності через 22-річний цикл Гнєвишева-Оля від 2002 р. вказують на
зламний 2025 рік, як початок нової історичної ери для Росії.
Українська та російська наукова думка протягом століття підготувала
умови для створення теорії соціоекогенезу, яка може стати маяком у
виборі раціонального шляху суспільного руху. І сьогодні українські та
російські вчені активно працюють над дослідженням циклічності
соціоекогенезу як системного відображення соціокультурного,
суспільно-політичного, соціально-економічного, а в кінцевому підсумку –
й історичного розвитку людства.
Що стосується критичних умов нашого буття, то, мабуть, невипадково
визначні відкриття робились вченими саме у періоди соціально-політичних
та еколого-економічних катаклізмів. Саме у такі періоди дуже загостреним
стає відчуття не тільки небезпеки потенційно катастрофічних подій, але й
відповідальності вченого за їх передбачення. У період минулого
історико-революційного зламу, що переріс у катастрофічну громадянську
війну, Микола Бердяєв у праці “Сенс історії” писав, що саме
“катастрофічні моменти історії особливо сприяють побудові філософії
історії…Такі катастрофи духу людського, коли він, переживши крах певного
життєвого історичного устрою та ладу, переживши момент розщеплення та
роздвоєння, може зіставити та протиставити ці два моменти – момент
безпосереднього перебування в історичному процесі і момент розщепленості
з ним, щоб перейти у третій стан духу, який дає особливу гостроту
свідомості, особливу здатність до рефлексії, і разом з тим у ньому
відбувається особливе звертання духу людського до історичних таємниць”.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
