РЕФЕРАТ
Тема. Конфуціанство та виховання
Виникнення конфуціанства завжди пов’язується із стародавнім Китаєм.
Конфуціанство – давньокитайська філософська школа, а потім найвпливовіша
разом з даосизмом і буддизмом релігійно-філософська течія Китаю.
Заснував її відомий вчений, філософ, релігійний реформатор Конфуцій
(Кун-цзи, Кун Цю, Кун Фуцзи, Кунс-Ксю). Народився в 551 році до н.е. в
місті Цюйфу князівства Лоо (Лу) у вельможній, але збіднілій родині.
Спочатку перебував на вельможній службі, але покинув її і став навчати.
Через деякий час його знову покликали на державну службу, де він
дослужився до міністра юстиції. І все ж там він себе не знайшов і
зосередився по проповідницькій діяльності. Конфуцій мав понад 3 тисячі
учнів, 72 з них стали видатними людьми Китаю, 12 завжди були поруч з
ним. Після смерті Конфуція послідовники записали його бесіди і
висловлювання перед учнями, що ввійшли в книгу Лунь-Юй “Бесіди і
судження”.
Конфуцію було 65 років, коли помер його син Лі, через рік – його учень
Ієн Хву. Він, дійшовши висновку, що смерть близько, промовив: “Моє
вчення пройшло свій шлях, а я невідомий”. Він поспішав завершити свої
праці. Останні роки життя були тяжкими, він сумував за минулим і не
бачив нічого доброго в майбутньому. В 479 р. до н.е. Конфуцій помер у
Цюйфу. Учні поховали його над річкою Си і три роки оплакували на могилі.
Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.
На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у ХІІ ст. споруджено храм
Конфуція. Він має форму імператорського палацу, оточеного стіною із
червоної цегли і з чотирма вежами по кутах. Симетрично розташовано ряд
будинків. Головний з них – Дачандянь – Палац великої досконалості, там
стоїть статуя Конфуція і здійснюють жертвоприношення. Храм
реконструйований у 1724 р., він є справжнім музеєм китайської культури.
Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-Цзи. Він писав трактат
“Мен-Цзи”, де обмірковував питання про “справедливого володаря”, яке
було в політичній концепції конфуціанства. Одночасно поглибив
конфуціанське релігійно-моральне вчення, визнавав за народом право
змінити правителя, який пішов проти нього. Народом вважав
землевласників, чиновників, монахів.
Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації і
особи Конфуція. З 555 р. обов’язковою стає наявність храму Конфуція в
кожному місті. У храмі спочатку поклонялися поминальним табличкам
Конфуція, потім – його скульптурам. За часів династії Так Конфуція стали
вважати “першим святим”. За династії Сун було розроблено традицію
поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул “наставника
держави”. За династії Мін його стали називати “великим вчителем нації”.
У 1906 р. вдова-імператриця Цисі замінила “середні жертвоприношення”
Конфуцію “великими жертвоприношеннями”. Культ Конфуція зберігся і після
падіння династії Цін у 1912 р., хоча жертвопринесення Небу, Сонцю і
Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування
на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.
До Конфуція давньокитайська релігія вже остаточно сформувалася. Це
вчення було про Небо, духів і душі предків з відповідною системою
релігійного культу. Національний менталітет китайців. Їх любов до
порядку зумовили чітке впорядкування і релігійного культу. Але їх
релігія ввібрала в себе у застиглому вигляді дуже давні вірування, не
мала духовенства, священних писань і богослов’я. Головними були зовнішні
дії, зумовлені звичаями. Конфуцій все це сприйняв як абсолютну істину.
Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему
анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з
розвинутою магією вніс ідеї, яких потребувало суспільство, сповнене
соціального напруження і протиріч. Його вчення – не стільки релігійне,
скільки етико-політичне. Іншими словами, Конфуцій у
релігійно-філософському вченні зробив наголос на етико-політичному
відношенні.
Він не змінив релігійних обрядів, а дбайливо збирав, об’єднував обрядові
правила і норми, з повагою ставився до традицій, вважався знавцем
культу, виконував всі обряди і навчав цього інших.
Віра в надприродне наявна в усіх міркуваннях Конфуція про природу,
суспільство і людину. Його релігійно-філософська концепція має виразне
соціальне спрямування, в основі її – відносини людини, держави і
суспільства. Конфуцій визначив сучасну йому суспільну структуру
непорушною, існуючий суспільний лад – досконалим. На його думку, людина
має пізнати існуючий лад і суворо дотримуватись його порядків. Держава,
яка забезпечує цей лад, – вища над усе, особа – ніщо перед державою. Це
повинна утверджувати й підтримувати релігія.
Конфуцій не заперечував війн у вирішенні міждержавних проблем, але
вважав важливою альтернативу їм – поширення на ці країни його вчення.
Яке б забезпечило без конфлікту гармонію під егідою китайських
імператорів.
Дуже важливим, за Конфуцієм, є вчення “про імена”: будь тим, хто ти є за
своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник –
чиновником, раб – рабом. Кожна соціальна група має свої норми поведінки
– лі, кожен повинен дотримуватись свого лі та поважати предків. Державу
мають очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховувати підлеглих.
За потреби вони можуть “виправляти імена”: ставити кожного на своє місце
в суспільстві.
Конфуцій не приховував соціальної спрямованості своїх поглядів. Він
вчив, що відмінність між вельможним панством і біднотою не може бути
стерте: “Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть
рівні? Знатні люди – мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А прості
люди – нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати шляхетних
панів”. Тому суспільство і поділяється на “благородних мужів” – цзюнь
цзи, які мають високі моральні якості і “нікчемних людей” – сяожень,
долею яких є відданість першим – чжунь.
Основою суспільних відносин вважав гуманність. Для впорядкованості
суспільства, бездоганності дій держави потрібно послідовно впроваджувати
принципи гуманності – жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це,
по-перше, сяо – повага до батьків. Потім – ті – повага до старших за
віком і вищих за суспільним становищем; чжун – відданість, вірність; шу
– прощення; лі – доброчесність; чжі – знання; юн – хоробрість; гун –
шанобливість; куань – великодушність; сінь – вірність; мінь –
кмітливість; чуй – доброта. Ці моральні якості прикрашають людину. В них
простежуються принципи загальнолюдської моралі, що є вагомим доробком
конфуціанства. Саме це забезпечило йому стабільний авторитет протягом
двох з половиною тисяч років.
Жень – це високий, майже неосяжний ідеал, характерними рисами якого були
наділені лише пращури; з сучасників Конфуцій вважав гуманним тільки його
рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня. Конфуцій щиро прагнув створити
ідеал лицаря доброчесності, який бореться за утвердження високої моралі
проти існуючої несправедливості. Однак з перетворенням його вчень в
офіційну догму на перший план виступала не суть, а зовнішня форма.
Конфуцій, відштовхуючись від сконструйованого ним соціального ідеалу,
сформулював основи такого соціального порядку, який хотів би бачити в
Піднбессі.
Релігійно-Філософське вчення Конфуція за двісті-триста років міцно
вкоренилося у свідомість китайського суспільства. Але у нього були
серйозні опоненти. Один з них – філософ наступного покоління Мо-цзи
(479-381 р. до н.е.) – заперечував вчення Конфуція про імена і про лі.
Мо-цзи твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові
– узянь-ай. Але він теж виправдовував суспільний поділ на бідних і
багатих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які розвивали
матеріалістичні тенденції його вчення в галузь теорії пізнання – моїсти,
вели ідейну боротьбу з конфуціанцями.
Критикували конфуціанство і так звані законники чи легісти. Один з них
Шан Ян (390-338 р. до н.е.) написав у ІV ст. до н.е. трактат “Шан цзюнь
шу” (“Книга правителя області Шан”), де обгрунтував принципи необмеженої
монархії, засуджував освіту народу, схвалював війни як найкращий засіб
вирішення економічних і політичних проблем. Легізм став ідейною основою
імператорських режимів. Давній імператор Цін-ші-хуан (259-210 р. до
н.е.), схвалював легізм і був запеклим антиконфуціанцем. У 213 р. до
н.е. він закопав живцем 450 конфуціанців і спалив конфуціанські книги.
Та все ж конфуціанська проповідь покори, суворого дотримання суспільної
ієрархії, суспільного консерватизму забезпечувала йому авторитет серед
правлячої верхівки. У ІІ ст. до н.е. конфуціанство зближується з
легізмом. Далі воно набуває абсолютно чітких ідеологічних рис, які
зробили його офіційною ідеологією феодального Китаю.
Література:
Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського, В.І.Теремка, – К.:
Видавничий центр “Академія”, 2000
Ю.А.Калінін, Є.А. Харьковщенко. Релігієзнавство. – К.: Наукова думка,
1994.
Релігієзнавчий словник / За ред. Професора А.Колодного і Б.Лобовика. –
К.: Четверта хвиля, 1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
