Реферат
на тему:
“Концепція Платона
і Аристотеля”
Принциповою в теорії пізнання є проблема істини. В основі її лежить
дослідження взаємного зв’язку між суб’єктом і об’єктом пізнання. Як
суб’єкт пізнання функціонує і окрема людина, і група людей, і
суспільство в цілому, причому наслідки пізнання цих суб’єктів
взаємопов’язані. Як об’єкти пізнання функціонують і природа, і
суспільство, і сфера духовної діяльності людей. Теорія пізнання
узагальнює пізнавальні процеси, які мають місце і в повсякденному житті,
і в сфері природознавчих та соціально-гуманітарних наук, і в сфері
духовної культури. Проблема істини — це проблема відповідності змісту
людських знань змістові об’єкта пізнання. Якщо зміст об’єкта пізнання
адекватно відображається суб’єктом пізнання, то ми маємо ситуацію
пізнання істини. Якщо такого відображення немає, то ми маємо ситуацію
омани. Такий підхід характерний для класичної концепції істини, основні
положення якої були сформульовані ще Платоном та Арістотелем. Важливим
поняттям цієї концепції є поняття дійсності або реальності. У випадку,
коли пізнання спрямовано на зовнішній світ, це поняття тотожне поняттю
об’єктивного світу. І пізнання його означає пізнання об’єктивної істини.
Щоб краще зрозуміти головні засади даної концепції істини, варто
розглянути як розвивалася думка Платона та Аристотеля. Афінський філософ
Платан (427-347 pp. до н.е.) походив із афінського аристократичного
роду. Справжнє ім’я Платона — Арістокл, а Платон — прізвисько (від
“платюс” — “широкий”, “широкоплечий”). Аналіз творчості Платона показує,
що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему,
до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про
світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про
пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.
Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї.
Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого:
чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть.
Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм
безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні,
безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до
чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за
якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої
прагнуть істоти чуттєвого світу.
Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, “ейдос”, — фактично
об’єктивоване поняття.
Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як
абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як
добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея
добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика
(хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра
виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець —
особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує
піраміду ідей Платона.
Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла
і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із
часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу.
Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і
тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із
якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа
складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої
частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй
людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими
почуттями.
На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть
теорії пізнання Платона полягає в тезі, що “знання — це пригадування
(анамнез)” того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу —
метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового
і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження
його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного
мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.
Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава.
Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний
зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву
“ідеальна держава Платона”.
Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види
державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній
нерівності, атому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній
нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю
душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати
стан правителів-філософів; шаленій частині, чеснота якої в мужності, —
стан воїнів (стражів); низовинній, хтивій частині Душі — стан землеробів
і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три
стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх
правителів-філософів, мужня
мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави
перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі
служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не
втручаючись у справи інших.
У 367 р. до н.е. слухачем “Академії” Платона стає сімнадцятирічний
Арістотель — один із найвидатніших старогрецьких філософів, (384-322 pp.
до н.е.). Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять років пробув в
“Академії” Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Арістотель був
самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: “Платон
мені друг, але істина дорожча”.
Арістотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна
розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні,
біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.
Дітищем Арістотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена
великим вченим у ряді його творів, які об’єднані під спільною назвою
“Органон” (“Знаряддя”). Головною ж його філософською працею є
“Метафізика”. При цьому слід пам’ятати, що в часи Арістотеля слова
“метафізика” ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить
систематизатор творів Арістотеля — Андронік Родоський, який, опрацювавши
рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з
філософії. Звідси “те, що після фізики”, тобто “метафізика”.
Філософія у Арістотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання.
Він розрізняє “першу” і “другу” філософії. Фізика для Арістотеля все ще
філософія, але “друга”. Предметом “першої” філософії є не природа, а те,
що існує за нею. “Перша філософія, за Арістотелем, — наука “найбільш
Божа” у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж
людина; по-друге, її предметом є “божественні предмети”. Тому Арістотель
свою філософію називає теологією, вченням про Бога.
Однак Бог — це тільки “одне з начал”. Тому філософія Арістотеля все-таки
ширше теології. Вона вивчає взагалі “начала і причини всього існуючого,
оскільки воно береться як існуюче”. Філософія Арістотеля — спроба
розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому
головне,- визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж
Арістотель — панлогіст.
У Арістотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У
“Метафізиці” Арістотель дає визначення основного закону буття, подаючи
його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що
одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що
неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і
тому ж в однаковому розумінні.
Основні засади вчення Арістотеля про буття такі: 1) категоріальний
аналіз існуючого; 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про
можливість і дійсність.
Арістотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань,
які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються.
Арістотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час,
відношення, місце, стан, дія, володіння, страждання. При цьому він
рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що
тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого,
самостійного існування.
Арістотель вважає, що суть буття речі — її форма. Він підкреслює, що
формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння
форми Арістотеля є ототожнення її із суттю речі. У Арістотеля форма як
суть буття речі — це той чи інший вид певного роду. Саме видове —
головне, вирішальне начало буття і знання. Форма — не якість, не
кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її
немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні
на які інші види. Види Арістотеля — це вічні і незмінні сутності. Вони
не створені Богом — форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки
вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять
речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому
кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з
активної форми і пасивної матерії — наступниці форми. При цьому під
матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину;
по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає.
Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе
нічого народити.
Матерія у Арістотеля вічна, при цьому вона не поступається формі.
Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі,
складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал
речі, а форма — реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію
дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.
Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вва-жає, що
душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне
тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного
тіла Арістотель називає душею. Арістотель розрізняє три види душі. Два з
них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати
без матерії. Третя метафізична.
Через вчення про душу Арістотель оригінальне говорить про пізнання.
Нагадаємо, що за Арістотелем третій вид душі — розумна душа, яка
притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне.
Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і
через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що реальне пізнання
неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за
допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття,
а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану
потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції
в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і
активний. А активний розум — це Бог. Таким чином, у Арістотеля перемагає
раціоналістич-на лінія: знання існує ще до процесу пізнання.
Філософія Арістотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим біль-ше,
античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний пе-ріод в
історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця
філософія високо цінувалась ще в античний період, віді-гравала
визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити
європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.
Історія античної філософії триває і в післяарістотелівські часи, зокрема
в елліністичний період.
Еллінізм має свою, досить довгу (кінець IV ст. до н.е. — V ст. н.е.)
історію. У філософії ця історія постає як втома і розчарування;
елліністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії,
її деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класичної
грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення. У філософії
еллінізму відображена велич самої епохи, її суперечності, її неповторний
блиск і злиденність.
Історично першою теоретичною концепцією предмета філософії була
давньогрецька, яку в систематизованій формі сформулював Арістотель як
“першу філософію”. “Перша філософія” в своєму предметному визначенні —
це вчення про “перші роди сущого” і своєрідна “наука” про надчуттєві
принципи буття. Андронік Родоський (1 ст. до н.е.) ввів термін
“метафізика” (від гр. meta та physika — “після фізи-ки”) для позначення
Книги Арістотеля про “перші роди сущого”. Метафізика Арістотеля — одна з
перших спроб самовизначення філо-софії у зіставленні з першими кроками
становлення конкретного знання. Але в цілому в античній філософії
провідною є тенденція включення до предмета філософії не тільки
специфічної філософської “предметності”, а й усієї “предметності”
об’єктів конкретного, в тому числі об’єктів виникаючого наукового
знання. У зв’язку з цим філософія античності в своєму предметному
визначенні претендувала бути наукою всіх наук.
На відміну від Арістотеля, для предметного визначення метафізики, для
якої було характерне розуміння буття як дійсного космосу, в
середньовічній філософії предмет метафізики розуміється інакше.
Предметом метафізики як раціонального, понятійного знання, згідно з
Фомою Аквінським, в кінцевому рахунку є Бог. Правда, пристосовуючи і
переосмислюючи філософські ідеї Арістотеля до католицько-християнської
релігії, Фома фактично саму метафізику як філософію прирікає бути
служанкою теології. Як підкреслює В.В.Соколов, згідно з Фомою Аквінським
“… наука та нерозривно зв’язана з нею філософія виводять свої істини,
спираючись на досвід і розум, в той час як релігійне віровчення, яке
відрізняє… теологічну доктрину, дістає їх в одкровенні, у Священному
писанні. Але така радикальна різниця методів аж ніяк не означає повної
різниці предметів філософії та теології, галузей їх застосування”.
У 367 р. до н.е. слухачем “Академії” Платона стає сімнадцятирічний
Арістотель — один із найвидатніших старогрецьких філософів, (384-322 pp.
до н.е.). Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять років пробув в
“Академії” Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Арістотель був
самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: “Платон
мені друг, але істина дорожча”.
Арістотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна
розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні,
біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.
Дітищем Арістотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена
великим вченим у ряді його творів, які об’єднані під спільною назвою
“Органон” (“Знаряддя”). Головною ж його філософською працею є
“Метафізика”. При цьому слід пам’ятати, що в часи Арістотеля слова
“метафізика” ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить
систематизатор творів Арістотеля — Андронік Родоський, який, опрацювавши
рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з
філософії. Звідси “те, що після фізики”, тобто “метафізика”.
Філософія у Арістотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання.
Він розрізняє “першу” і “другу” філософії. Фізика для Арістотеля все ще
філософія, але “друга”. Предметом “першої” філософії є не природа, а те,
що існує за нею. “Перша філософія, за Арістотелем, — наука “найбільш
Божа” у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж
людина; по-друге, її предметом є “божественні предмети”. Тому Арістотель
свою філософію називає теологією, вченням про Бога.
Однак Бог — це тільки “одне з начал”. Тому філософія Арістотеля все-таки
ширше теології. Вона вивчає взагалі “начала і причини всього існуючого,
оскільки воно береться як існуюче”. Філософія Арістотеля — спроба
розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому
головне,- визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж
Арістотель — панлогіст.
У Арістотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У
“Метафізиці” Арістотель дає визначення основного закону буття, подаючи
його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що
одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що
неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і
тому ж в однаковому розумінні.
Основні засади вчення Арістотеля про буття такі: 1) категоріальний
аналіз існуючого; 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про
можливість і дійсність.
Арістотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань,
які в подальшому не зводяться один до одного і не узагалнюються.
Арістотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час,
відношення, місце, стан, дія, володіння, страждання. При цьому він
рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що
тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого,
самостійного існування.
Арістотель вважає, що суть буття речі — її форма. Він підкреслює, що
формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння
форми Арістотеля є ототожнення її із суттю речі. У Арістотеля форма як
суть буття речі — це той чи інший вид певного роду. Саме видове —
головне, вирішальне начало буття і знання. Форма — не якість, не
кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її
немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні
на які інші види. Види Арістотеля — це вічні і незмінні сутності. Вони
не створені Богом — форму ніхто не тво-рить і не виробляє. Але все ж
таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто
творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог.
Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається
з активної форми і пасивної матерії — наступниці форми. При цьому під
матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину;
по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає.
Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе
нічого народити.
Матерія у Арістотеля вічна, при цьому вона не поступається формі.
Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі,
складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал
речі, а форма — реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію
дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.
Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вважає, що
душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне
тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного
тіла Арістотель називає душею. Арістотель розрізняє три види душі. Два з
них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати
без матерії. Третя метафізична.
Через вчення про душу Арістотель оригінальне говорить про пізнання.
Нагадаємо, що за Арістотелем третій вид душі — розумна душа, яка
притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне.
Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і
через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що реальне пізнання
неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за
допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття,
а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану
потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції
в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і
активний. А активний розум — це Бог. Таким чином, у Арістотеля перемагає
раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.
Філософія Арістотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше,
античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в
історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця
філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала
визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити
європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.
Використана література:
Надольний І.Ф. Філософія. Підручник. – К., 2000.
Історія філософії. – Харків, 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
