Реферат на тему:
Кількість, якість, міра. Суперечність буття й пізнання
Важливим для розуміння діалектики є питання про порядок викладу
законів. Найчастіше розпочинають його законом взаємного переходу
кількісних і якісних змін. Інколи починають виклад законом єдності й
боротьби протилежностей, мотивуючи це тим, що він є першим щодо
значущості. Свого часу
Ф. Енгельс починав перелік законів діалектики із закону переходу
кількісних змін у якісні, спираючись на те, що цей закон сформульований
і викладений Гегелем у “…першій частині “Логіки” — у вченні про буття;
другий займає всю другу і найбільш значну частину його “Логіки” — вчення
про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові
всієї системи”1.
Ці категорії виводяться Гегелем з найпростіших основ (буття, ніщо).
Починається з того, що категорії “буття” і “ніщо” знімаються в категорії
“становлення”. В найзагальніших рисах вони описують той момент розвитку,
який називається виникненням або зникненням об’єкта. Результатом процесу
становлення є наявне буття, тобто щось визначене. Для фіксації цього
моменту розвитку предмета вводиться категорія якості. Якість — це така
категорія, яка описує визначеність предмета і яку не можна відділити від
існування самої речі. Ця визначеність (цілісність) проявляється через
діалектичну єдність суттєвих властивостей, їх граней, які відрізняють
одну річ від іншої. Наприклад, властивості води (відсутність смаку,
запаху, кольору та ін.) відрізняють її від будь-яких інших рідин.
Пізнання, яке фіксується категорією якості, може характеризуватися іноді
навіть безпосередньою достовірністю. Якість може бути відображена вже у
відчуттях до і незалежно від дослідження кількості.
Якість виступає вже у спогляданні як діалектична єдність,
різноманітність властивостей речі. Як категорія вона фіксує не лише щось
окреме, що існує самостійно, а й будь-який момент у розвитку речі. Разом
з тим категорія якості фіксує одну з перших і найпростіших сходинок
пізнання. Тому система цих сходинок, що моделюються матеріалістичною
діалектикою, виконує важливу методологічну роль.
Це свідчить про те, що категорія якості відображає один із найважливіших
моментів будь-якого предмета, процесу чи явища. Проте абсолютизувати
його не можна, бо це призведе до неправильного погляду на розвиток.
Фіксуючи визначеність речі (невіддільну від неї самої), якість
проявляється в обмеженності її певними рамками. Фіксуючи визначеність
речі, тотожну з її буттям, ми за допомогою категорії “якість” переносимо
центр пізнання на співвідношення цієї речі з її “іншим”. Після цього
переносимо дослідження “в саму річ”. “Рухаючись” в ній, думка натрапляє
на зміни, які є змінами одного й того ж. Щоб зафіксувати виявлений у
процесі аналізу зміст, Гегель вводить категорію кількості, яка теж
фіксує безпосередню визначеність речей. Це визначеність якісно
однорідних явищ, яка характеризує їх величину, тривалість існування та
інтенсивність розвитку в цілому чи їхніх окремих сторін. Проте ця
визначеність не залежить від буття речей, оскільки кількість їх
змінюється, а вони залишаються самими собою.
Стосовно чуттєвого моменту пізнання, то кількість є справді
різноманітною характеристикою речі. Що ж до розуму (філософського
пізнання), то вона мислиться лише як один із моментів розвитку об’єкта
(і пізнання). Спеціальні науки, беручи на озброєння положення про
кількість як таку, описують специфічні прояви кількості, використовуючи
для цього методи й мову математики.
У своїй ізольованості якість і кількість є лише ідеалізованим моментом
предмета, процесу чи явища, які перебувають у постійному розвитку. Щоб
подолати цю обмеженість досягнутого знання, Гегель вводить нову
категорію, в якій виявлені у процесі аналізу моменти розвитку
синтезуються. Цю роль виконує категорія міри, оскільки вона виражає таку
єдність кількості і якості, при якій предмет дорівнює сам собі. Будучи
самобутніми характеристиками речі, кількість і якість у мірі втрачають
її, завдяки чому досягається істинне знання про річ. Кількість і якість
виступають лише як сторони, протилежності речі, що завжди перебувають у
діалектичній єдності. Певній якісній визначеності предмета завжди
відповідає не абияка кількісна визначеність, а лише необхідна. Тобто
якість і кількість завжди перебувають у єдності і взаємодії. В межах
певної якісної визначеності кількість може коливатися в рамках міри, не
змінюючи якості речі. Міра — це не що інше, як конкретна межа існування
речі в певній якості. Вихід за її межі призводить до якісної зміни речі,
тобто перетворення її на щось інше (до нового співвідношення якості й
кількості, нової міри).
У своєму взаємозв’язку названі категорії описують один з основних
законів діалектики — закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.
Він полягає в тому, що нагромадження дрібних, спочатку непомітних
кількісних змін на певному етапі неминуче призводить до корінних,
якісних змін, внаслідок яких одна якість поступається місцем іншій. Та,
у свою чергу, набуває своєї кількісної характеристики.
Перехід від однієї якості до іншої відбувається у формі “стрибка”. За
способом здійснення їх поділяють на швидкі (часто — вибухові) й
поступові. До останніх необхідно зарахувати формування нових
суспільно-економічних відносин, виникнення нових видів тварин, утворення
галактик тощо. До перших — якісні зміни, що відбуваються протягом
мільйонних часток секунди, місяців, років (швидкий поділ урану при
атомному вибухові, при політичних революціях — швидка зміна одного ладу
іншим тощо). За формою стрибки поділяють на одноактні й багатоактні
(прості, складні), за глибиною — на поверхові й глибинні, часткові й
повні; за спрямованістю — на прогресивні й регресивні.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває
найзагальніший механізм розвитку, показує, як відбувається розвиток.
Якщо еволюціоністська концепція розвитку абсолютизує кількісні зміни,
ігноруючи якісні, а інша (теж метафізична) концепція зводить розвиток
лише до якісних змін (вибухів, катастроф, стрибків), то
діалектико-матеріалістична концепція розвитку, науково описуючи зв’язок
між названими моментами, враховує як еволюційний (кількісний), так і
революційний (якісний) моменти розвитку.
Знання цього закону переходу кількісних змін у якісні служить засобом
осмислення й перетворення дійсності лише за тих умов, якщо воно є
органічною ланкою засвоєного діалектико-матеріалістичного вчення. Із
закону випливає ряд важливих методологічних висновків для теоретичної і
практичної діяльності людей.
По-перше, цей закон вимагає найбільш повного пізнання тих суттєвих
властивостей і ознак, які в діалектичній сукупності утворюють якісну
визначеність предметів чи явищ, оскільки пізнання якості є кроком до
пізнання сутності.
По-друге, цей закон вимагає, щоб у кожному конкретному випадку була
визначена міра, в межах якої ті чи інші кількісні зміни не спричинили б
змін якісних. Це дає змогу передбачити
якісні стрибки, прогнозувати можливі ситуації й планувати свої дії у
певних умовах.
По-третє, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін орієнтує
людину на необхідність оцінки явищ і процесів дійсності не тільки з боку
якісної, а й кількісної сторін, використовуючи для цього кількісні та
якісні методи.
Суперечність буття й пізнання
Закон єдності і боротьби протилежностей вказує на джерело руху, джерело
розвитку предметів, процесів і явищ. Згідно з ним, найважливішою умовою,
що породжує розвиток, є діалектична суперечність. Виходячи з її
всезагального характеру, всі предмети, процеси, явища є суперечливими
(тотожними й нетотожними собі). Це означає, що вони складаються з однієї
чи більше пар протилежностей, полярних начал (плюс і мінус, притягування
й відштовхування, асиміляція й дисиміляція, ворогуючі сторони у війні,
гуманне й антигуманне, прекрасне й потворне, істина й омана тощо). Вони
не лише взаємовиключають, а й передбачають, взаємообумовлюють одна одну.
Гегель наголошував: будь-що в світі життєве лише тоді, коли спроможне
вміщувати в собі суперечності й витримувати їх.
Вони охоплюють усі сфери буття (природу, суспільство, духовну сферу),
хоча специфічно проявляються в кожній із них. Ми постійно стикаємось з
ними, проте їх фіксування на рівні буденної свідомості не дає можливості
зрозуміти сутності діалектичної суперечності. Навіть досліджені вже нами
“якість” і “кількість” свідчать про роздвоєність предметів, яка може
фіксуватися навіть нашими органами чуття. Проте діалектика прагне
дослідити суперечності лише на рівні сутності речей, оскільки
суперечності і є носіями розвитку. Щоб це дослідити, необхідно
проаналізувати логічну структуру цього закону, тобто з’ясувати зміст
категорій, які його описують: “протилежність”, “тотожність”, “єдність
протилежностей”, “суперечність”, “конфлікт”, “соціальна революція”.
Отже, протилежності — це основні тенденції, сторони, властивості
предметів, процесів, явищ (систем), їх співвідношення можуть бути
різними (залежно від ступеня їх гостроти тощо). Це залежить від сили
взаємодії протилежностей, яка зумовлюється додаванням чи відніманням до
(від) однієї з них певної кількості матерії чи енергії. Залежно від
цього й визначаються форми відношень між протилежностями (тотожність,
відмінність чи ін.).
Все це свідчить про те, що причиною розвитку будь-якої системи
(предмета, явища тощо) є взаємодія між протилежностями. Вона й визначає
співвідношення між протилежностями: починаючи від їх тотожності
(діалектичної рівності) і завершуючи їх сильною протидією, яка може
проявитися у формі антагонізму чи соціальної революції.
Для зручності розпочнемо з аналізу тотожності між протилежностями, хоч у
реальному житті вона проявляється мало коли. Категорія “тотожність”, яка
є її відображенням, означає три характеристики: вживається у значенні як
єдність протилежностей; відображає момент переходу однієї протилежності
в іншу (ставати тотожними); визначає самототожність, рівність,
однаковість об’єкта з самим собою. Таке співвідношення протилежностей
(взаємодоповнення, взаємозміцнення), яке сприяє розвитку певної системи,
називається гармонійним.
Розглядаючи, аналізуючи тотожність предмета на певному етапі розвитку,
ми бачимо в ньому як тотожність (не формально-логічну чи математичну),
так і відмінність. Ф. Енгельс наголошував, що “тотожність з собою вже з
самого початку має своїм необхідним доповненням відмінність від усього
іншого”1. При додаванні чи відніманні до однієї з протилежностей певної
кількості матерії чи енергії відношення між протилежностями змінюється.
Настає їх нерівність, неоднаковість. Ця початкова нерівність називається
в діалектиці відмінністю. Відмінність із собою (єдність стабільності й
змінності) згодом стає помітною (суттєвою), виступає початковою стадією
роздвоєння об’єкта на протилежності. Наприклад, в первісно-суспільному
ладі після великих розподілів праці з’явились відмінності в
матеріальному становищі тогочасних людей. Пізніше ці відмінності
переросли у свою протилежність (класову).
Протилежності сторони ми постійно знаходимо не лише в предметах, а й у
думках (духовній діяльності), які їх відображають.
Взаємовідношення протилежностей одночасно передбачає і їх єдність.
Мається на увазі не подібність у різному, а взаємозв’язок і взаємодію
різних явищ у межах певної системи. Ця єдність здійснюється через
відмінність і протилежність моментів у цілому. Наприклад, у процесі
росту дерева брунька змінюється квіткою. Тому вони є моментами одного й
того ж процесу, і це означає, що вони єдині, становлять ціле в цьому
процесі.
Однак ці моменти, сторони, тенденції не тільки утворюють єдність, а й
взаємовиключають одне одного. Роздвоєність предметів, процесів, явищ на
протилежності становить не мертву, а внутрішньо неспокійну єдність, яка
передбачає одночасно й боротьбу протилежностей. Останні не просто
співіснують, а перебувають в особливій взаємодії (взаємоперетворенні,
взаємопроникненні). Визначальним моментом цього взаємозв’язку є така
взаємодія протилежностей, яка виступає джерелом розвитку речі. Для
відображення цього моменту використовується категорія “боротьба
протилежностей”. Під терміном “боротьба” мис-литься така взаємодія
протилежностей, результатом якої є виникнення іманентного джерела її
розвитку. Як бачимо, діалектична суперечність відображає подвійне
відношення всередині цілого (єдність протилежностей та їх
суперечливість). І відокремити їх одне від одного неможливо.
Суперечності наростають, певною мірою посилюється взаємодія
протилежностей і вони стають несумісними в межах об’єкта як цілого
(виключають, заперечують одна одну). Тоді вони розв’язуються.
Розв’язання суперечностей призводить до руйнації старого об’єкта та
виникнення нового.
Дослідження процесу виникнення, наростання (боротьба протилежностей) і
розв’язання суперечностей підводить нас до розуміння джерела розвитку.
Категорія “боротьба протилежностей” (дисгармонійний їх стан), яка
відображає джерело розвитку, може бути застосована до всіх форм руху
матерії. В ній відображається й вирізняється взаємодія (зіткнення),
переборення, взаємні переходи явищ, обумовлені внутрішніми закономірними
зв’язками. Між такими протилежностями виникають гострі суперечності.
Названа суперечність є суттєвим відношенням протилежних моментів
всередині предмета як системи, що розвивається, в якому здійснюється
конкретна єдність цих моментів і яка робить систему саморухомим цілим;
взаємовизначеність цих моментів один через одного й одночасно через
суворе їх взаємозаперечення. Суперечність постільки здійснюється,
оскільки таким же чином змістовно розв’язується. Саме безперервне
відтворення суперечності робить рух саморухом. Кульмінаційним моментом у
розвитку суперечностей є конфлікт.
Єдність (збіг, рівнодіяння, тотожність) протилежностей, за В. І.
Леніним, є умовною, тимчасовою, релятивною. Боротьба ж взаємовиключних
протилежностей абсолютна, як абсолютний розвиток, рух1. Ця боротьба
завжди передбачає різноякісність елементів у складі певного цілого,
оскільки одноякісні елементи в предметі не взаємодіють. Сутність
діалектичної суперечності полягає в тому, що у взаємовідношенні,
взаємозв’язках між протилежностями, коли вони взаємостверджують чи
заперечують одне одного, боротьба між ними служить рушійною силою,
джерелом розвитку. Це пояснює рух, розвиток як саморух, саморозвиток, що
здійснюється внаслідок дії власних законів. Тому джерело руху, розвитку
потрібно шукати не в першооснові чи в якійсь надприродній силі, а в
розв’язанні цих суперечностей.
Будь-які суперечності постійно змінюються, розвиваються. Сила їх
наростає, створюються передумови для здійснення стрибка. Як уже йшлося,
це викликається тим і тоді, коли до однієї з протилежностей певною мірою
додається чи віднімається та чи інша кількість матерії чи енергії. В
ідеальних (духовних) утвореннях до протилежностей додається теж певна
кількість духовних компонентів. Тоді сила взаємодії змінюється. А
будь-яка зміна, як відомо, є рух (у певних випадках — розвиток).
Отже, розвиток є роздвоєнням предметів, явищ на протилежності і
боротьбою між ними. Єдність протилежностей виражає тут стабільність
об’єкта, є відносною, тимчасовою. Боротьба ж протилежностей — абсолютна,
оскільки виникнення протилежностей, відмінностей, суперечностей, їх
розв’язання є одночасно і виникненням нових протилежностей, і нових
суперечностей. У цій діалектичній формі здійснюється нескінченний процес
розвитку об’єктивного світу й пізнання.
Як зауважував Ленін, суперечність є суттю, ядром діалектики. У власному
розумінні діалектика є виявленням суперечності в самій сутності
предметів. Характеризуючи метафізичну й діалектичну концепції розвитку,
він писав: “Розвиток є “боротьба” протилежностей. Дві основні…
концепції розвитку (еволюції) є: розвиток як зменшення і збільшення, як
повторення і розвиток, як єдність протилежностей (роздвоєння єдиного на
взаємовиключні протилежності і взаємовідношення між ними).
У першій концепції руху залишається в тіні саморух, його рухома сила,
його джерело, його мотив (або це джерело виноситься назовні — бог,
суб’єкт ets). При другій концепції основна увага спрямовується саме на
пізнання джерела “саморуху”… Тільки друга дає ключ до “саморуху”
всього сущого; тільки вона дає ключ до “стрибків”, до “перериву
поступовості”, “до перетворення на протилежність”, до знищення старого й
виникнення нового”1. “Боротьбу” потрібно розуміти в широкому плані як
протиборство протилежних сторін, тенденцій, особливо, коли йдеться про
природу.
З’ясування того, що основною причиною, джерелом розвитку є боротьба
протилежностей, має вирішальне значення у виборі правильної концепції
розвитку.
Залежно від функціонування різних форм матерії прояв суперечностей буває
різним. Серед них вирізняють внутрішні й зовнішні. До перших належать
ті, що виникають між двома протилежностями в межах певного предмета,
процесу, явища (асиміляція — дисиміляція тощо). До другого типу належать
суперечності, що виникають між двома предметами, процесами, явищами
(співвідношення суспільства і природи тощо). Внутрішні виступають
джерелом розвитку, зовнішні — своєрідними необхідними умовами існування
певного предмета.
Функціонують і так звані основні й неосновні суперечності. Основні — це
ті, що виникають внаслідок взаємодії провідних протилежностей предмета
(системи) і характеризують його від початку виникнення й до кінця
існування (боротьба між рабами й рабовласниками в рабовласницькому
суспільстві, феодалами й селянами — у феодальному суспільстві тощо).
Неосновні — ті, що виникають у результаті взаємодії невизначальних
протилежностей певного предмета чи системи і які також функціонують від
початку й до кінця його існування (боротьба між різними прошарками
рабовласників — у рабовласницькому суспільстві чи різними прошарками
буржуазії в капіталістичному суспільстві тощо).
У межах основних і неосновних суперечностей вирізняють ще й головні та
неголовні. До перших зараховують ті, які виникають між провідними
протилежностями (скажімо, раніше від названих), але характеризують цей
предмет (систему) лише на певному етапі його розвитку. До неголовних
зараховують ті ж, що й до неосновних, але які проявляються теж лише на
певному етапі розвитку.
Існують ще й антагоністичні суперечності. Вони виникають між класами,
соціальними групами, інтереси яких не збігаються в основному
(економічному, політичному) питанні. Такі суперечності, як правило, не
можуть розв’язуватися мирним шляхом, а вирішуються шляхом класової
боротьби, революції. Неантагоністичні суперечності виникають між
класами, соціальними групами, інтереси яких переважно збігаються, а в
інших (менш важливих) — ні. Такі суперечності розв’язуються здебільшого
мирним шляхом.
Необхідно наголосити й на тому, що закон єдності й боротьби
протилежностей є законом, згідно з яким всім речам, процесам і явищам
(системам) притаманні внутрішні суперечності, які є джерелом їх змін і
розвитку. Він проявляється в усіх сферах матеріальної й духовної
дійсності (природі, суспільстві та пізнанні), виконує важливі
методологічні функції, підкреслюючи, що всі предмети, процеси і явища
потрібно розглядати в їх саморусі. Для цього необхідно:
• розкривати їх в усій складності й суперечливості (єдності протилежно
діючих сил і тенденцій);
• досліджувати всі етапи розвитку суперечностей, їх розгортання (перехід
від етапу до етапу), накреслювати шляхи та методи їх розв’язання;
• уміти вирізняти типи суперечностей, що дасть змогу глибше дослідити
специфіку предмета і знайти оптимальні шляхи й методи їх розв’язання.
Список використаної літератури:
Босенко В. А. Актуальные проблемы диалектического материализма. — К.,
1983.
Блауберг И. В., Юдин Э. Г. Становление и сущность системного подхода. —
М., 1973.
Гегель Г. Энциклопедия философских наук. Т. 1-3. — М., 1974. — Т. 1.
Наука логики.
Голубенка В. П. Необходимость и свобода. — М., 1974.
Диалектическое противоречие. — М., 1979.
Диалектика отрицания отрицания. — М., 1983.
Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К, Енгельс Ф. Твори. — Т. 20.
Звиглянич В. А. Логико-гносеологические и социальные аспекты категорий
видимости и сущности. — К., 1980.
Законы и принципы материалистической диалектики. — К., 1989. W-Ильенков
Э. В. Диалектическая логика. — М., 1984.
Кириллов В. И. Логика познания сущности. — М., 1980.
Кедров Б. М. Беседы о диалектике. — М., 1989.
Конкин М. И. Проблема формирования и развития философских категорий. —
М., 1980.
Ленін В. I. Карл Маркс. Повне зібрання творів. — Т. 26.
Ленін В. І. Філософські зошити. Повне зібрання творів. — Т. 29.
Маркс К. Післямова до другого видання першого тому “Капіталу” // Маркс
К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 2.
Материалистическая диалектика. В 5 т. — М., 1981.
Материалистическая диалектика. Краткий очерк теории. — М., 1985.
Миклин А. М, Подольский В. А. Категория развития в марксистской
диалектике. — М., 1980.
Оруджев 3. М. Диалектика как система. — М., 1983.
Панибратов В. Н. Категория “Закон”. — М., 1980.
Пилипенко Н. В. Диалектика необходимости и случайности. — М., 1980.
Суворов Л. Н. Материалистическая диалектика. — М., 1980.
Сущность и явление. — К., 1987.
Свидерский В. И. О диалектике элементов и структуры. — М., 1962.
Шептулин А. П. Диалектический метод познания. — М., 1983.
Шинкарук В. И. Единство диалектики, логики и теории познания. — К.,
1977.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
