Реферат
Категорія “буття” в філософії
Життєві коріння і філософський сенс проблеми буття. “Буття” – поняття,
що багатьма мислителями минулого і сучасності покладене в основу
філософських роздумів. Чому? Тому що філософські роздуми це думки про
гранично загальні, глибинні засади навколишнього світу і про потаємні
глибинні основи самого людського життя, це прагнення відповісти на
питання, які породжені самим життям: Що криється за конкретними,
тимчасовими, перехідними речами, станами, процесами природи, тобто, що є
світ “насправді”, у своїй сутності? Що заховане за тимчасовим існуванням
окремих людей, їхнім життям і смертю, у чому сенс людського існування?
Чи існує світ тільки “тут” і “тепер” або і “там”, “скрізь” і “завжди”,
тобто кінцевий або безмежний світ у просторі і у часі? Якщо кінцевий, то
що “там”, за його межами і що було до його виникнення? Коли і як він
виник? Якщо він вічний і безмежний, то як співвідносяться з ним кінцеві
речі і людські істоти? Цей ланцюжок питань і спроб відповісти на них
утворює перший аспект проблеми буття.
Другий аспект цієї проблеми – питання про єдність (або неєдність) світу.
Очевидні придбані у чуттєвому досвіді істотні відмінності між речовим і
духовним, між природою і суспільством, між людиною і рослиною, твариною,
між думкою і практичною діяльністю: Вже у дитячі роки людина усвідомлює
відмінність у самій собі тіла і духу, природного і суспільного. І
мимоволі виникає питання: чи немає чогось загального для всього цього
багатоманіття предметів і процесів світу, чогось, що об’єднувало б їх у.
єдиний, цілісний, безмежний, вічний світ? І перше, що не може не прийти
у голову людині із здоровим глуздом, це висновок про їх єдність у бутті:
природа, людина, суспільство, думка, ідеї схожі, єдині у тому, що вони
“є”, присутні, існують, і, завдяки своєму існуванню, утворюють цілісну
єдність безмежного, вічного світу. Щоправда, подальші міркування
призводять нас до думки про те, що сама по собі констатація наявності,
буття, скажімо, речі і думки ще нічого не говорить про те, у чому же
вони єдині. Вона тільки спонукає нас до пошуку основ цієї єдності.
Інакше кажучи, розуміння буття, існування всього, що є, було і буде у
світі – це не остаточна відповідь на питання про єдність (або неєдність)
світу, а передумова до такої відповіді: спочатку світ повинен існувати,
перш ніж він може бути єдиним. І третій аспект проблеми буття – питання
про те, як співвідносяться між собою світ речей і світ ідей, світ
взагалі і свідомість конкретних індивідів і конкретних генерацій людей,
що чому передує? Що є ““справжньою”, “істинною”, а що “фіктивною”,
“ілюзорною” реальністю у сукупній реальності світу ?
Спроби відповісти на ці смисложиттєві питання (і безліч похідних від
них) і склали тканину того духовного явища, яке отримало назву
“філософія”, тобто проблема буття – це ядро, стрижень філософського
осмислення світу, а її вихідним пунктом, першопочатком є поняття
“буття”. Смисл цього поняття зазнав складного розвитку. Його загальною
рисою було протиборство матеріалістичного і ідеалістичного підходів до
розуміння засад буття. Перший з них тлумачить засади буття як речові,
матеріальні (матеріалістичний монізм), а другий – як духовні, ідеальні
(ідеалістичний монізм). Ряд мислителів виходили з визнання двох початків
буття: і матеріального, і ідеального (дуалізм).
Основні етапи у тлумаченні “буття”. “Буття” – перша з п’яти книг Біблії
(наступні – Вихід, Левіт, Числа і Второзаконня), ядро якої склалося у
ІХ-VІІ сторіччях до н.е. У “Бутті” викладаються міфологічні уявлення
давніх євреїв, у багато чому близьких до уявлень інших народів
Стародавнього Переднього Сходу, про створення Всесвіту, землі і людства,
а також легендарна найдавніша історія євреїв. В оригіналі книга має
назву “Берішит”, що буквально означає “спочатку”, з чого виходить, що в
біблійній міфології з поняттям буття зв’язувалося уявлення про початок
(часовий) світу.
Першу в історії філософії концепцію буття дали давньогрецькі філософи
VІ-ІV сторіччя до нашої ери. У досократиків поняття буття співпадає з
матеріальним, нероздільним і досконалим космосом (у Парменіда – як щось
незмінне, єдине, непорушне, тотожне самому собі; у Геракліта – як щось
таке, що безупинно змінюється). Платон, розвиваючи ідеї Геракліта про
протиставлення “буття за істиною” (яке розкривається у філософських
роздумах) і “буття за думкою” (яке становить собою лише хибну поверхню
речей), створює вчення про світ ідей як “світ істинного, справжнього
буття” і світ речей як ілюзорний світ, “світ тіней”. Арістотель долає це
протиставлення сфер буття. Він створює вчення про єдність двох початків
світу – форми і матерії (хоча визнає також нематеріальну форму всіх форм
– Бога).
В середньовіковій християнській філософії (Августин Блажений, Боецій,
Фома Аквінський) проводиться відмінність між божественним і утвореним
буттям, між буттям як існуванням (екзистенцієй) і сутністю (есенцієй),
між Богом і світом, який створений ним з нічого і підтримується
божественною волею. Речі, які створені, не прості, а складні, їх буття і
сутність не тотожні. Щоб та або інша сутність отримала існування вона
повинна стати причетною до буття або, спрощуючи, повинна бути створена
божественною волею. Тільки у Бога, що є проста субстанція, буття і
сутність співпадають. Суттєвість речі виражається у визначенні, у
понятті цієї речі, яке ми осягаємо розумом. Про існування ж речі ми
дізнаємось з досвіду, тобто з прямого контакту з речами. Що ж має
справжню реальність? З цього питання протягом сторіч йшла боротьба між
реалістами і номіналістами. Реалісти (Ансельм Кентерберійський)
стверджували, що справжню реальність мають тільки сутності речей, тільки
загальні поняття (універсалії), а не одиничні предмети, існуючі в
емпіричному світі. Номіналісти (Росцелін) доводять, що загальні поняття
– це тільки імена (номени), вони не мають самостійне існування поза і
окрім одиничних речей і створюються нашим розумом шляхом абстрагування
ознак, загальних для ряду емпіричних речей і явищ. Отже, універсалії
існують не до, а після речей, які і є справжньою реальністю, справжнім
буттям.
У філософії епохи Відродження і Нового часу (до І.Канта) буття
розглядається як реальність, яка протистоїть людині і яку людина освоює
у своїй діяльності. Вихідним у тлумаченні буття цієї епохи є поняття
тіла. Природа розглядається поза відношенням до неї людини, як деякий
механізм, діючий сам по собі (натуралістично-об’єктивістська концепція).
Інша важлива особливість концепції буття у Новий час – субстанціональний
підхід (прагнення зафіксувати субстанцію), де-який незнищуємий,
незмінний субстрат буття, його граничні засади – і її (субстанції)
акциденції (властивості), похідні від субстанції, тимчасові, мінливі
(Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, Б.Спиноза, французькі матеріалісти).
Але в цей же період у метафізиці Р.Декарта зароджується інший спосіб
тлумачення буття, воно визначається на шляху рефлексивного аналізу
свідомості (тобто аналізу самосвідомості) або на шляху осмислення буття
крізь призму людського існування (Р.Декарта “когито ерго сум” – мислю,
отже, існую; Г.Лейбніц: буття – внутрішній досвід людини). Крайнього
вираження ця точка зору досягає у Дж.Берклі, який заперечував існування
матеріального буття і висунув положення “бути – це означає бути у
сприйманні”.
У німецькій класичній філософії лінія на розгляд буття як продукту
духовної діяльності людини знаходить свій розвиток (І.Кант: буття – не
властивість речей, а зв’язок у судженні, І.Фіхте: справжнє буття –
вільна, чиста діяльність абсолютного “я”, а матеріальне буття є продукт
цієї діяльності, Ф.Шеллінг: буття само по собі є лише нерозвинутий,
дрімаючий розум, Г.Гегель: буття – перша, безпосередня і надто
невизначена сходина у сходженні духу до самого себе; воно – не косна,
інертна реальність, а така реальність, яка постійно розвивається і яка
проходить у своєму розвитку від абстрактного до конкретного, від
“чистого буття”, тотожного небуття, “ніщо”, через “наявне буття” (“щось”
і “інше”) до “для-себе-буття” або “буття-для-одного”. Протилежну точку
зору висловлював Л.Фейєрбах, який розглядав у якості справжнього буття
природу, а дух, культуру – як продукт природного буття.
У марксистський філософії проблема буття аналізується у двох напрямках:
у загальнофілософському і соціально-філософському. У
загальнофілософському смислі буття розглядається як сукупна реальність,
представлена об’єктивною реальністю – матерією і суб’єктивною реальністю
– свідомістю. Співвідношення між цими двома видами буття марксисти
вважають основним, головним питанням філософії, вирішуючи його на
користь первинності матерії, об’єктивної реальності, а суб’єктивну
реальність, свідомість розуміючи як вторинне буття, продукт, функцію
високорозвиненої матерії-мозку суспільної людини. При цьому у бутті (у
об’єктивній реальності) виділяються різноманітні сфери – основні форми
буття: природа (органічна і неорганічна), людина і суспільство (їхньому
розгляду будуть присвячені наступні теми нашого курсу).
У соціально-філософському смислі буття розглядається як діалектична
єдність суспільного буття і суспільної свідомості. Суспільне буття –
матеріальна, предметно-чуттєва сторона життя суспільства,
соціально-практична діяльність людей і її продукти-світ культури як
теоретично і практично освоєної природи.
Суспільна свідомість – ідеальна, духовна сторона життя суспільства,
сукупність поглядів, ідей, вчень, теорій, якими люди керуються у своїй
практичній діяльності (наукові знання, політичні, правові ідеї, моральні
принципи і норми, художні образи, релігійні переконання, філософські
погляди).
В проблемі взаємозв’язку природного і соціального (суспільного) буття
марксизм виходить з первинності природного, а в проблемі взаємозв’язку
суспільного буття і суспільної свідомості з первинності суспільного
буття, розглядаючи суспільну свідомість як творче відображення
суспільного буття.
У немарксистській філософії кінця ХІХ-ХХ сторіччя продовжувала
розвиватися настанова на розгляд буття як продукту діяльності духу.
Однак при цьому по-новому тлумачиться саме буття:
натуралістично-об’єктивістський і субстанціональний підходи до його
розуміння поступилися місцем функціональному: ні “що воно є”, а “як воно
існує”. У ряді філософських концепцій поняття буття зводиться до
специфічної форми буття-людського існуванні. У Ф.Ніцше буття тлумачиться
як узагальнення поняття життя. У В.Дільтея (“філософія життя”) справжнє
буття співпадає з цілісністю життя, що осягається науками про дух.
Г.Ріккерт (“неокантіанство”) розрізняє чуттєво-реальне буття, з яким,
має справу природознавство, і реальне буття (світ духовних цінностей), з
яким має справу філософія. Е.Гуссерль (феноменологія) розрізняє реальне
і ідеальне буття. Перше є зовнішнім, фактичним, тимчасовим, а друге –
світ чистих суттєвостей (“ейдосів”), які мають справжню явність.
Н.Гартман протиставляє матеріальне буття як емпіричне, тимчасове
ідеальному буттю як надісторичному, вічному. М.Хайдеггер, критикуючи
традиційний підхід до буття, оснований на розгляді його як існуючого, як
субстанції, як чогось ззовні даного і протилежного суб’єкту, вважає, що
проблема, буття має сенс лише як проблема людського буття, як проблема
граничних засад людського існування, дуже важливим вираженням якого є
страх перед ніщо. Ж.П.Сартр, протиставляючи буття у собі і буття для
себе, розмежовує матеріальне буття і людське буття. Перше є для нього
щось косне, що виступає тільки як перешкода, що взагалі непідвладне
людській діяльності і пізнанню. Друге – усвідомлення матеріальної
реальності як загрози нашому життю, як кордони нашого пізнання, а також
як те, що використовується або є можливим знаряддям нашої діяльності.
Основна характеристика людського буття за Сартром – вільний вибір
можливостей. Взагалі зкзистенціалізм (вже названі М.Хайдеггер,
Ж.П.Сартр, а також К.Ясперс, А.Камю, Г.Марсель, росіяни Н.Л.Бердяєв,
Л.Шестов та ін.) відкидає правомірність розгляду буття як такого, буття
як чогось об’єктивного. Вони розуміють буття як інструментальне поле, як
горизонт можливостей, в межах якого існує і розвивається людська
свобода.
Таким чином, проблема буття, само поняття буття, обертаючись все новими
і новими гранями, протягом от вже більш двох тисяч років ініціює
філософські роздуми в нових, підчас неочікуваних напрямках, породжуючи
багатокольорову палітру філософського світогляду.
Основні форми буття. Як вже відзначалося, існування речей, станів,
процесів надає їм характер реальності, створює передумову для їхнього
узагальнення, об’єднання, для того, щоб мислити про світ як єдине ціле.
В той же час в цьому цілісному світі можуть бути виділені деякі досить
широкі групи явищ, взаємозв’язаних одна з одною, але істотно відмінних
одна від одної по засобам буття – основні форми буття. Сучасний рівень
знань про світ дозволяє виділити наступні чотири основні форми буття:
1.Буття речей (тіл), процесів, яке в свою чергу може бути поділене:
а) на буття речей, процесів, станів природи;
б) буття природи як цілого;
в) буття речей і процесів, вироблених людиною, тобто буття культури;
2.Буття людини, яке поділяється на:
а) буття людини у світі речей
б) специфічне людське буття
3.Буття духовного (ідеального), яке ділиться на:
а) буття індивідуалізованого духовного
б) буття об’єктивованого (позаіндивідуального) духовного.
4.Буття соціального, яке ділиться на:
а) індивідуальне буття (буття окремої людини у суспільстві та у
історії);
б) буття суспільства
Діалектика буття. Розкриваючи поняття буття і його основних форм, ми
неодноразово вживали поняття “діалектика”, “діалектичний”,
“діалектико-матеріалістичний”. Що це означає? Що означає розуміти,
тлумачити буття світу діалектично? Це означає розглядати всі речі, стани
і процеси світу, всі форми буття, по-перше, у взаємному зв’язку, і,
по-друге, у розвитку. Визнання загального взаємозв’язку і розвитку як
фундаментальних рис буття – два основних принципи діалектичного
осмислення світу (в протилежність догматичному, “метафізичному”, при
якому речі розглядаються як існуючі ізольовано, незалежно друг від друга
і в суттєвості своїй незмінні). Але що значить “бути у взаємозв’язку і
розвиватися”?
Зв’язок (взаємозв’язок) – це таке відношення між речами, при якому
властивості кожної з них так або інакше залежать від властивостей всіх
інших, при зміні властивостей однієї з них так або інакше змінюються
властивості всіх інших. Тобто зв’язок (взаємозв’язок) – це реальний
прояв єдності світу.
Але зв’язки бувають різні. За масштабами буття (за кількістю конкретних
форм буття, що охоплюються ними, речей і процесів дійсності) зв’язки
можуть бути частковими, особливими, загальними і всезагальними
(універсальними), за важливістю для буття конкретних речей вони можуть
бути істотними, тобто такими, без яких дана річ, дана форма буття не
може існувати (наприклад, рослина без світла), і можуть бути несуттєвими
(таким зв’язком для тієї же рослини є, наприклад, зв’язок із зростаючими
поруч деревами).
Діалектичне осмислення буття виходить з його універсальних істотних
зв’язків, у мисленні такі зв’язки відображаються за допомогою парних
(полярних, відносних) категорій. Категорії – форми діалектично-логічного
мислення. Всі такі зв’язки і категорії, що їх відображають, можуть бути
умовно поділені на дві групи:
а) зв’язки (та категорії) упорядкування;
б) зв’язки (і категорії) детермінації.
Зв’язки упорядкування – це зв’язки, так би мовити, однорівневі, зв’язки
між речами і всередині самих речей на зовнішньому, поверховому рівні
буття. Це зв’язки всезагальності, цілісності і системності. Вони
виражаються за допомогою категорій: “одиничне – загальне (всезагальне)”,
“частина – ціле”, “зміст – форма”, “елемент – структура – система”. Суть
цих зв’язків полягає у тому, що одиничне (будь-який окремий предмет)
завжди є особливе (специфічне) буття загального (притаманного іншим
предметам цього класу) і всезагального (притаманного всім предметам
світу); будь-яке одиничне є ціле, тобто являє собою сукупність, синтез
частин (зміст), певним чином взаємозв’язаних друг з другом (форма);
властивості цілого не зводяться ані до властивостей його частин, ані до
їхньої суми, вони зумовлені специфікою зв’язків між частинами (формою);
а властивості частин зумовлені тим цілим, що вони утворюють; ціле, яке
має відносно сталу форму (структуру), називається системою, а частини що
її утворюють – елементами; системи з однотиповими структурами мають
однотипові властивості; будь-яке системне ціле може розглядатися і як
підсистема, властивості якої обумовлюються більш складною системою, в
яку воно входить як елемент, і як надсистема, властивості якої
визначаються її власною внутрішньою формою (структурою).
Зв’язки детермінації – це зв’язки міжрівневі, зв’язки між зовнішнім,
поверховим і внутрішнім, глибинним рівнем буття речей, станів, процесів.
Це зв’язки, в яких реалізується внутрішня обгрунтованість,
закономірність, причинна зумовленість буття речей, стану, процесів, їх,
так би мовити, коріння. Вони виражаються за допомогою категорій: “явище
– сутність”, “причина – наслідок”, “необхідність – випадковість”,
“можливість – дійсність”. Суть виражених за допомогою цих категорій
зв’язків можна було б стисло сформулювати таким чином: зовнішні
властивості речі (явища) є вияв внутрішньої основи її буття (сутності);
будь-яке явище має свою причину (те, що його породило); причини бувають
внутрішні, суттєві (необхідність) і зовнішні (по відношенню до даного
предмету, процесу), наслідки (явища), що породжуються ними, що можуть
бути, а можуть і не бути, називаються випадковостями; оскільки “все
зв’язане зі всім”, необхідність не може реалізуватися “у чистому виді”,
вона завжди реалізується через випадковості: випадковість – форма прояву
і доповнення необхідності; причини можуть бути потенційними
(“дрімаючими”, які ще не реалізувалися у наслідках), їх виражають за
допомогою категорії “можливість”, і можуть бути актуальними, що вже
реалізувалися у відповідних наслідках – явищах, їх виражають категорією
“дійсність”. У будь-якій речі, у будь-якій формі буття міститься ряд
можливостей, в дійсності ж реалізується тільки одна з них. Ступінь
“зрілості” причин, їхньої підготовленості до переходу з потенційного
стану в актуальний виражають категорією “імовірність”. За імовірністю
можна розрізняти абстрактні можливості (імовірність прагне до нуля),
реальні можливості (імовірність прагне до одиниці) і неможливості
(імовірність дорівнює нулю).
Розвиток – засіб буття системних об’єктів, який являє собою тимчасові
генетичні зв’язки, сукупний результат всіх самодетермінованих змін (форм
руху), що відбуваються у них. Він виражається за допомогою категорій
“протилежності-протиріччя”, “якість-кількість-міра-стрибок”,
“заперечення-синтези”. Сутність розвитку можна було б виразити таким
чином: всі тіла (стани, процеси) світу суть єдності протилежностей
(властивостей, сторін, сил, тенденцій, що взаємно заперечують один
одного), які утворюють протиріччя (“єдність-і-боротьба протилежностей”);
внутрішні протиріччя – джерело, суть саморуху всіх тіл, всіх форм буття,
джерело, суть розвитку системних речей. Механізм розвитку полягає у
тому, що внаслідок “єдності-і-боротьби протилежностей” у системі
відбуваються спочатку непомітні кількісні зміни, тобто зміна її
зовнішньої визначеності, ступеню її властивостей, але після цього,
досягнувши певного рубежу (міри), ці зміни породжують стрибок – зміну
внутрішньої визначеності системи, або її змісту, або її структури, або
водночас і того, і іншого. Стрибок-момент розв’язання протиріччя –
означає перехід тіла у інший якісний стан, появу іншого тіла.
Характерною рисою зв’язку між попереднім і наступним якісними станами є
спадкоємність – збереження і збагачення, піднесення, вдосконалення
чогось (або з елементного складу, або з структури) у новому із старого.
Ця риса знайшла вияв у категорії “діалектичне заперечення”. У випадку
наступних один за одним стрибків (зерно-стебло-зерна;
метал-неметал-метал; детектор-лампа-транзистор, тощо) внаслідок циклу
заперечення відбувається синтезування певних ознак даного тіла (даної
системи як специфічної форми буття) і немов би повернення до вихідного
якісного стану, але кожний раз на іншому рівні його досконалості. При
достатньо тривалому бутті тієї або іншої речі (того або іншого процесу)
у його розвитку простежується спіралеподібний характер змін – їх
поступовість, незворотність, циклічність та суперечливість (рух вперед –
немов би повернення назад).
За спрямуванням розвитку розрізняють прогрес і регрес. Прогрес – це
зміни, що спричиняють підсилення упорядкованості системи, вдосконалення
її структури, саморегулювання, тривалості при взаємодії з іншими тілами;
зміни, що ідуть у зворотному напрямку, називаються регресом.
З точки зору логіки “Буття” є поняттям найбільш широкого і високого
узагальнення. Воно охоплює собою все те, що ПЕРЕБУВАЄ: речі, факти і
явища. Саме слово “Буття” походить від слова “Бути” (Перебувати), що в
логічно побудованому реченні (S є P) виконує функції зв’язки (є) між
підметом (Р) та присудком (S). [ S є Р: Іван є (перебуває) чоловік; Рожа
є (перебуває) червона.] З логіки відомо, що чим ширше за об’ємом
(обхватом) поняття, тим воно бідніше за змістом. А оскільки Буття за
обсягом безмірне (нескінченно велике), бо поширюється на речі, явища та
факти всього Всесвіту, то згідно логічного закону про обернений зв’язок
між обсягом та змістом поняття, то його зміст дорівнює нулю, у нього
практично немає ніякого власного змісту, другими словами – у ньому немає
нічого змістовного. Отже, Буття – це те, що належить всьому, а йому не
належить нічого. Другими словами можна сказати, що Буття є у всьому, а в
Бутті немає нічого.
Поруч з зазначеним категорія Буття виконує в філософії ще й функцію
першопочатку. Буття є те, що передує (предшествует) всьому, а йому не
передує нічого. Перед Буттям, над ним немає нічого, а саме Буття стоїть
перед всім і наді всім.
Відправляючись від Буття, ми можемо раціонально доказово і логічно
послідовно осягнути (постичь, понять) всю дійсність, зобразити її в
логічно несуперечливій системі. На нашу думку, у філософії це завдання
до певної міри успішно розв’язав Гегель. Стосовно нашого часу,
зрозуміло, потрібен новий Гегель і нова філософська система.
Ще раз відзначимо: Буття філософська категорія; до категорії “Буття”
філософи дійшли (“здобули” собі Буття) шляхом логічного абстрагування.
Здобувши сходженням уверх “Буття”, філософи відправляються в зворотній
шлях – до реального і багатоманітного світу, уже маючи Буття як свою
початкову логічну опору (логічний засновок). Отже, в цьому випадку Буття
служить раціонально-логічною основою всього наступного філософствування,
що починається з самого початку і йде до самого кінця. Але при всьому
при цьому саме Буття логічно не обґрунтовується. Філософи його знайшли
і констатували його, так би мовити, наявність (наличие), сприймають
Буття як дане. До буття як даного не ставляться питання: звідкіль? на
підставі чого? чому?.. Буття перебуває не внаслідок обґрунтування чи
спричинення, а без всяких логічних обґрунтувань, без всякої зовнішньої
йому причини. Буття перебуває – і все!
Сучасний філософський екзистенціалізм дійшов кардинального для себе
висновку, що оскільки Буття не має ні причин, ні логічного
обґрунтування, то воно з точки зору логіки і раціоналізму – абсурдно. Ми
вже зазначали, що теза про абсурдність Буття, а звідсіль також –
існування, є стержневим положенням філософії екзистенціалізму. В такій
побудові філософської системи як не може бути кращим чином
підтверджується теорема Геделя про неможливість побудови завершеної та
логічно несуперечливої раціональної системи.
Не будучи знайомим з теоремою Геделя про неможливість створення
завершеної та логічно несуперечливої раціональної системи, великий
Гегель зробив було спробу здолати нездоланні перешкоди на шляху
створення логічно завершеної філософської системи. Виклад свої системи
він розпочинає з того, що передує Буттю. А що ж передує Буттю? Гегель
справедливо твердить: що перед Буттям нічого не стоїть, “бо воно як
таке, створює собою початок”. а першопочаток не може бути чимось
опосередкованим або чимось визначеним” (Енциклопедія філософських наук.
Том 1, §86). За словами Гегеля перед (за, вище, по той бік) Буттям уже
нічого не стоїть, другими словами – за Буттям стоїть Ніщо (Там же, §87).
А Ніщо, будучи нічим, не потребує ніякого обґрунтування. Для Ніщо нічого
не потрібно, бо в ньому нічого немає, в ньому немає що обґрунтовувати…
Далі Гегель каже, що в Бутті, як і Ніщо, теж нічого немає, бо в ньому,
як ми вже зазначили, немає ніяких властивих йому ознак. Воно –
всезагальне і позбавлене будь-яких ознак. (Буття належить всьому, але
йому не належить нічого.) “І завдячуючи цьому, – пише Гегель, – Буття і
є Ніщо в своїй невизначеності ( §87). Проте між Буттям і Ніщо немає
тотожності, а лише є діалектична єдність”… Таким чином Гегель, по
суті, розпочинає свою філософію не з даного, не з абсурдного, не з
Буття, а з Ніщо, яке і абсурдно і раціонально; цілком раціонально
виводить Буття з Ніщо.
Слід сказати, що виникнення Щось (Буття, всього існуючого) з Ніщо було
вперше опрацьовано в грецькій філософії неоплатоників ще на початку
нашої ери. Потім християнська церква трансформувала це вчення в догмат
про творення Богом світу з нічого (creation ex nihilo – творення з
нічого), хоча в Біблії немає подібного твердження. Як не дивно може
комусь видатися, але гегелівське вчення про зв’язок Буття з Ніщо
виявилося не лише у вищій мірі раціональним, але й знайшло своє плідне
застосування в побудові найновіших наукових концепцій походження нашого
Всесвіту, Про виникнення нашого Всесвіту з Нічого та зникнення його в
Ніщо ми будемо говорити в темі про Натурфілософію.
А тепер закінчимо аналіз категорії Буття. Завершимо співставлення Буття
і Ніщо. Про міру їх тотожності ми вже говорили: а тепер скажемо про їх
протилежності. Ніщо по змісту пусте, а Буття – чисте; Ніщо – це нічого,
а Буття – вже щось; Ніщо – немає, а Буття – є.
В історії розвитку філософської думки категорія Буття і категорія Ніщо
тлумачилися в найрізноманітнішому плані, ракурсі і змісті. Тим, хто
бажає з цим познайомитися, рекомендуємо звернутись безпосередньо до
творів видатних філософів, оскільки кожен з них в тій чи іншій мірі
торкався проблеми Буття. В добірці про це можна прочитати в першому томі
хрестоматії „Мир философии”, яка є в бібліотеці нашого університету. В
лабораторії кафедри філософії обидва томи хрестоматії є в елетронному
записі, який можна перенести на свою дискету і читати на моніторі
персонального комп’ютера чи роздрукувати потрібне на папері. В ескізному
вигляді трактування категорії Буття викладена в рефераті «Бытие как
смысл существования», електронний запис якого знаходиться в лабораторії
кафедри філософії.
В філософських творах можна зустрітися не лише з цікавими, але також з
несподіваними роздумами. В цьому випадку варто прочитати статтю
сучасного відомого російського філософа А.Н. Чанышева „Трактат о
небытии” в журналі „Вопросы философии” №10 за 1990 год. Професор
намагається довести, що Буття немає, а є лише Ніщо; що Буття – позірне,
а дійсним є лише і перш за все Ніщо. В електронному запису стаття є в
лабораторії кафедри філософії.
Література
Бейлин, Борис Аркадійович Метафізика культурно-історичного буття у
філософії Л.П. Карсавина Дис. … канд. филос. наук : 09.00.03 М., 1997.
Шалютин, Борис Соломонович Суб’єктивна реальність Проблема першооснови :
Дис. … д-ра филос. наук : 09.00.01 Екатеринбург, 1998.
Ермишин, Оле Тимофійович Метафізика людського буття у філософії Л. М.
Лопатина Дис. … канд. филос. наук : 09.00.03 М., 1997.
Ісаєв, Андрій Анатолійович Буття й існування як філософські поняття :
Дис. … канд. филос. наук : 09.00.01 Уфа, 1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
