МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО
КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ
Курсова робота
на тему:
“Категорії діалектики
і загальнонаукові поняття”
ПЛАН
Вступ
Поняття закону
Основні закони діалектики
Категорії діалектики
Альтернативи діалектики
Висновки
Список літературних джерел
Вступ
Почерпнуті з життя проблеми, які вирішуються на рівні філософи, сприяють
формуванню світоглядних, духовно-моральних, естетичних настанов, ідеалів
і соціальних цінностей, вдосконаленню особистості. Для цього філософія
надає індивіду, котрий її вивчає, багатий фактичний. матеріал для
роздумів, і водночас досить ефективні “інструменти” інтелектуальної
діяльності. Вивчення філософії та історії її розвитку – це апробована
багатовіковім досвідом людства найкраща школа розумного мислення. Вона
дозволяє вільно оперувати поняттям, висувати, обґрунтовувати і
критикувати ті чи інші судження, відділяти істотне від неістотного,
розкривати взаємозв’язок усіх явищ і процесів об’єктивної реальності.
Філософія стала дійовим стимулом розвитку людини як соціального
суб’єкта, котрій усвідомлює своє місце в світі, займає по відношенню до
нього певну позицію. Особливого значення філософська думка набуває в
періоди суспільних криз, в перехідні епохи, коли соціально-політичні і
духовні потрясіння дають нові поштовхи для поставлення питань про
сутність людини та сенс її буття, принципи зв’язку зі світом,
суспільством, про покликання, обов’язки, перспективи, можливості,
морально-естетичні цінності особистості, шляхи досягнення нею
поставлених цілей. Кожна філософська школа, філо-софський напрям – це
індивідуальне вирішення даних проблем.
Пізнаючи навколишню дійсність, людина не тільки здобуває знання про її
сутність, закони функціонування, специфіку зв’язків окремих частин і т.
п., а й пізнає саму себе як складову частину цього цілого, але частину
особливу, специфічну, неповторну в своїй індивідуальності. Людина
виділяє себе із світу і протистоїть йому як чомусь іншому, без якого,
проте, ніяк не обійтись. Усвідомивши себе, своє “Я” на противагу
навколишньому, людина починає замислюватись над своїм місцем у світі.
Хто для кого існує: людина для світу чи світ для людини? Яка форма
зв’язку між “Я” і всім іншим? І для чого це перехідне, тимчасове “Я”
взагалі з’явилось у безмежному космосі? Чи має життя сенс, чи воно –
абсурд, безглузда випадковість в нескінченних комбінаціях першоматерії,
яка хаотично рухається? Якщо поява мого “Я” – закономірність, то в в
чому вона полягає, до якої мети слід прагнути, щоб виправдати своє
існування? Як співвідносяться короткочасність життя і вічність буття? А
чи варте життя того, щоб жити? Якщо воно гра випадкового збігу обставин
в природі, то навіщо жити? А якщо жити, то як? На які ідеали
орієнтуватися, до якої мети прагнути, якими засобами її досягати?
Людство ставить ці запитання перед собою постійно. І саме філософські
вчення в своїй єдності, проникаючи в сутність людського буття щораз
глибше, дають можливість повніше, різнобічніше зрозуміти сенс життя,
його цінність, більш чітко визначити шляхи і засоби досягнення
смисло-життєвих цілей.
Поняття закону
Закон — це, передусім, об’єктивність, те, що не залежить від волі і
бажання людини, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні
закони, які сьогодні приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо,
наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи
про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми
зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується
також і об’єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як
залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного
соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у
суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він
відображає об’єктивний стан речей, об’єктивні зв’язки між речами,
предметами, явищами.
Закон — це суттєве відношення, зв’язок між сутностями, який є:
1) об’єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім;
5) суттєвим; 6) повторювальним.
Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним
формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);
2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії
(закони математики, кібернетики, закони збереження);
3) загальні, універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти
закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі
виявляються через свідомі дії людей. І це накладає певний відбиток на
дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми
тощо.
Суспільне життя підпорядковане певним об’єктивним законам, їх системі.
Однак ці закони не рівнозначні. Одні діють завжди і скрізь, інші — лише
в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філософії і розрізняють
закони розвитку і закони функціонування суспільства.
Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії людства і
характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід
віднести закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному
житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості
тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі.
Це масштабні закони. До них також належать основні закони діалектики,
які виявляють свою дію і в суспільстві.
Закони функціонування — це закономірні об’єктивні зв’язки, які діють у
даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його
стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існування товарного
виробництва. Закони розвитку і закони функціонування співвідносяться як
загальне і особливе.
Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення
мають однозначний характер — “так, а не інакше піде процес розвитку”. У
статистичних законах передбачення носять імовірний характер” — “може
бути, а може ні”. Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів.
Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості
елементів певної системи, скажімо, соціальних колективів, соціальних
груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних
передбачень, але є єдино можливими під час дослідження масових явищ
випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та
випадковості, їхнього взаємозв’язку.
Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан
однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний
закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ.
Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює
загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума
законів розвитку окремих явищ, зв’язаних із сукупністю, не дає закону
сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові
властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.
З категорією “закон” має зв’язок категорія “закономірність”. Це — не
тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображені необхідні,
об’єктивні, загальні зв’язки, що існують в об’єктивній дійсності.
Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох
законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність
розвитку природи і суспільства.
Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон
взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби
протилежностей і закон заперечення заперечення.
Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що,
по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі,
суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та
розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового,
зв’язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.
Основні закони діалектики
Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв’язку в процесі розвитку,
які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони
(закони), власне, формують предмет теорії як спосіб зв’язку між
категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають
різноманітні аспекти процесу розвитку.
Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній
діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку.
Відображаючи об’єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання,
розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і
практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і
практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи
вважають його «ядром» діалектики.
Протилежності — це взаємозв’язані сторони єдиного,. які одночасно
покладають і виключають одна одну, знаходяться у відношенні єдності і
«боротьби»; єдність протилежностей—це їх взаємна приналежність до однієї
і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нероздільність;
боротьба протилежностей—це процес їх взаємови-ключення у рамках єдності,
конкретний механізм якого визначається природою явища, що розвивається;
суперечність—це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть
його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть
існувати одна без одної.
Діалектична суперечність — це не просто відношення одвіку даних
протилежностей, а сутнісний процес. Як універсальна логічна категорія,
«діалектична суперечність» є відображенням загальної форми буття
розвитку як єдності і боротьби протилежностей, що фіксується логічним
законом «тотожності протилежностей», який стає законом пізнання і
законом об’єктивного світу. Отже, для того, щоб розкрити суперечливість
предмета, необхідно його роздвоїти на складові протилежності і зрозуміти
їх взаємовідношення. В найбільш загальній логічній формі це означає, що
предмет, який досліджується, має розумітися як єдність протилежних
визначень: теза — антитеза — синтез.
Єдність протилежностей як сторін однієї й тієї ж суті є умовою існування
та функціонування явища в його цілісності: життя функціонує як життя,
лише будучи єдністю асиміляції та дисиміляції; матеріальне життя
суспільства — як єдність і виробництва, і споживання і т. д.
Взаємодія протилежних сторін однієї і тієї ж суті є джерелом саморуху.
Саморух явища — це процес його самовідтворення, який здійснюється на
основі взаємодії його-сторін, що взаємообумовлюють і взаємно доповнюють
одна одну. Як така взаємодія та чи інша система (природа, живий
організм, суспільство) не потребує зовнішньої сили, яка приводила б її в
рух, а містить це джерело в собі. Взаємодія, взаємообумовленість,
взаємодоповнення протилежностей і є те, що перетворює явище в
саморухливе. Такий один бік проблеми джерела саморуху, який, однак, не
вичерпує даного питання в цілому.
Як єдність протилежностей те чи інше явище, існуючи в своїй цілісності,
містить в собі джерело саморуху. Проте,. будучи єдністю протилежностей,
це явище утримує в собі внутрішню необхідність «роздвоєння єдиного»,
«боротьби» протилежних тенденцій, які, зрештою, ведуть до його зміни.
Цей суперечливий процес взаємовідносин протилежностей і постає
«мотивом», «імпульсом», збудником зміни. Існуюча суперечність вимагає
свого розв’язання, тобто зняття своєї основи. Умови цього процесу—в
активній взаємодії протилежностей, їх «боротьбі», що веде до розв’язання
суперечності. Оскільки розв’язання суперечності виявляється можливим
лише за допомогою виходу за межі даної основи, суперечність постає
джерелом розвитку, виникнення нового.
Закон заперечення заперечення. Спочатку з’ясуємо зміст •^категорії
заперечення, який насамперед виступає як єдність протилежностей:
збереження і подолання.
Категорія заперечення постає загальною і необхідною формою наступної
діяльності, формою духовного освоєння майбутнього, його практичного
втілення в дійсність. Тому природно, що спосіб заперечення визначається
в кожному конкретному випадку як загальною, так і особливою природою
процесу. «…Для кожного виду предметів, як і для кожного виду уявлень
та понять,— писав Ф. Енгельс,— існує свій особливий вид заперечення,
такого саме заперечення, що при цьому виходить розвиток» 6.
Діалектичне заперечення відносно конкретного явища являє собою його
перехід у свою протилежність. Закон заперечення заперечення і виступає
законом зв’язку таких етапів у розвитку явища, які постають як його
переходи в протилежність. Просування через переходи в протилежність і є
формою руху суперечності по шляху свого вирішення. Наприклад, відношення
мислення і буття в сфері суспільного розвитку постає у формі заперечення
заперечення:
наявна дійсність — її заперечення в мисленні (понятті) — заперечення
поняття як процес формування нової дійсності відповідно до поняття про
неї. Сутнісна єдність указаних ланок заперечення реалізується в
діяльності людини.
Заперечення заперечення тому і виступає всезагальною, вирішальною формою
суперечності, що вона (форма) є внутрішньою формою розвитку
суперечності. Тобто заперечення заперечення охоплює весь процес розвитку
суперечності — від його виникнення, через дозрівання та вирішення,
включаючи і результат цього вирішення.
Становлення результату в процесі і зняття процесу в результаті є не чим
іншим, як моментами, що виражають характер заперечення (заперечення
заперечення, як самозаперечення). Оскільки кожен із цих моментів
розрізняється за змістом і формою, то діалектичне витлумачене
заперечення ніби «розщеплюється» — на себе (перше заперечення) і на свою
протилежність (друге заперечення). Зрозуміло, що друге заперечення «у
зародку», в потенції містилося в запереченні першому.
Відображаючи складний, суперечливий характер спрямованості процесу
розвитку (поступальність і «повернення», повторюваність, збереження і
знищення), закон заперечення заперечення виступає
світоглядно-методологічним регулятором освоєння як минулого в розвитку
людства, так і освоєння його майбутнього. У відношенні до минулого цей
закон передбачає необхідність розкриття тих рис, властивостей
здійсненого розвитку, заперечення яких було здійснене наступним
розвитком, а відповідно — їх мобілізацію для теоретичного обгрунтування
можливостей майбутнього розвитку, їх практичного розвитку в освоюваному
майбутньому.
Закон заперечення заперечення не знищує альтернативності розвитку
можливостей у реалізації майбутнього, але постає законом свідомої
реалізації того майбутнього, яке виражається гуманістичною суттю
діалектичної теорії розвитку.
Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін розкриває. механізм
формоутворення нового, ще не існуючого. Однак, говорячи про специфіку
вказаного закону, нам не обминути питання про його зв’язок з іншими
законами. Отже, постає питання про діалектику самих законів. Цілісність
процесу розвитку виражається у взаємоперетворенні законів, кожен з яких,
у свою чергу, конкретизує зміст іншого. Наприклад, процес «роздвоєння
єдиного» є становленням і розвитком самозаперечення предмета, яке являє
собою процес кількісних змін, оскільки він здійснюється у межах даної
якості. Разом з тим це — і процес формоутворення визначеності
протилежностей у складі цілого, і кількісної визначеності їх відношення
у ньому.
Єдність і протилежність законів діалектики забезпечує розуміння
системності розвитку внутрішньорозчленованої цілісності. Це розуміння
зумовлює необхідність виведення законів діалектики одного з іншого.
Виведення одного закону з іншого є розкриттям їх внутрішнього
необхідного зв’язку як способу обгрунтування їх один одним і в цілому їх
самообгрунтування.
З огляду на закон взаємопереходу кількісних і якісних змін об’єктивний
процес розвитку в самому собі розрізняє діалектичне протилежні форми
свого існування: еволюцію та революцію. Особливості їх об’єктивного
змісту виявляються як у самому розвитку, так і в його пізнанні. В
еволюційний період суперечності зароджуються, зріють, йде кількісний
процес їх розвитку і нагромадження. Вони сховані у надрах буття і не
проявляються в ньому.
Категорія якості постає перш за все методологічною основою процедури
виділення об’єкта пізнання. Як вихідний пункт категоріального визначення
об’єкта пізнання зазначена категорія є передумовою подальшого руху
категорій. Але це стає можливим тому, що пізнання якісної визначеності
предмета—суперечливий процес, відображений та узагальнений у самій
категорії якості. У найнагальнішому вигляді пізнання якісної
визначеності тієї чи іншої речі йде від відображення нерозчленованої,
відчутно-конкретної специфіки як певної цілісності до виявлення її
багатозначних властивостей, і від них — до виявлення їх внутрішнього
зв’язку.
У цьому, власне, й полягає безпосередня функція категорії якості. Щодо
змісту цієї категорії, то вважаємо цілком справедливою думку Гегеля про
те, що якість — це реальність, яка мислима разом з її запереченням.
Безпосередньо ж заперечення постає як межа. Якість взагалі у своїй
визначеності є межею.
Діалектична природа межі полягає в тому, що вона не тільки відмежовує
один предмет від іншого, але й поєднує їх. Якість виражає стійку
специфіку предмета в процесі його безперервного розвитку.
Відношення ж якості до самої себе як самототожньої і водночас до такої,
що змінюється, в самій собі знаходить своє вираження у його кількісній
визначеності (кількість). Кількість нерідко визначають як якість у
просторово-часовому аспекті його буття. У цьому разі кількісні
відмінності постають як відмінності всередині однієї й тієї ж якості або
відмінності між якісно однорідними речами. Так виникає об’єктивна основа
кількісного порівняння речей.
Виявлення субстанціональної якості є основою для пізнання кількісної
визначеності специфічної якості. Іншими словами, цілком відносний
характер якості зумовлює її визначеність. Через це кількісні зміни — це
такі зміни (величин, елементів, структур, функцій тощо), які
здійснюються в межах даної якості. Ці зміни, які самі ще не
перетворилися у свою протилежність, є якісними змінами.
Якість не може інакше себе заперечувати, як через свої внутрішньо-якісні
зміни. Це—перша заперечуваність. її змістом стають кількісні зміни. Чому
вони відбуваються? Суспільство, яке реалізує свій саморозвиток, що
відтворює і розвиває свої внутрішні суперечності, відтворює і розвиває
зовнішню суперечність між собою і природою. Розвиток продуктивної сили
людство здійснює шляхом використання самих сил природи.
У відповідності з рівнем пізнання, предметом дослідження стають різні
сторони об’єкта, які визначають рівні якісного і кількісного аналізу. В
міру розвитку пізнання зв’язок кількісного і якісного аналізу
ущільнюється аж до їх «взаємопроникнення».
Зазначена категорія посідає особливе місце в діалектичному відношенні
кількості і якості. Суть цього відношення у найзагальнішій формі в тому,
що це — взаємоперехід. З цього боку він являє собою специфічну форму
«ядра» діалектики. Специфіка взаємопереходу полягає у взаємопереході не
взагалі протилежностей, а якості й кількості: кількість переходить у
нову якість, а стара якість — у кількісну визначеність нової якості.
Оскільки це діалектичний перехід, то його внутрішню форму становить
заперечення заперечення. Отож, кожна із сторін цього переходу
характеризується діалектичним запереченням, тобто в цьому переході щось
долається, щось зберігається. Якщо врахувати, що суперечність є тим, що
«вирішується і відтворює себе», то в ній немає «стрибків», бо вона вся
складається із «стрибків». Однак «стрибок» є і запереченням заперечення,
через те він завжди являє собою єдність як знищення, так і виникнення,
тобто він є становленням, єдністю буття і небуття. У цьому разі він є
становленням нової якості і її кількісної визначеності.
Але становлення якості не є якістю, а його протилежністю є
«невизначеність». Аналогічно можна сказати й про кількісну визначеність
становлення, тобто за своїм змістом воно є «невизначеністю», в якій
знято протилежність між переходами одного в одне, якістю і кількістю. В
момент переходу вони (якість і кількість) ні те, ні інше, але щось
третє, що містить в собі лише зародки їх відмінностей. З іншого боку, в
момент «стрибка» міра переходить у безмежне, кінцеве — в безконечне.
Тому тут «стрибок» постає «пе-рервністю поступовості»: перервність
поступовості розвитку якості і порушення його (розвитку) міри і в той же
час поступовості кількісних змін, їх нагромадження, яке прориває межу
міри.
«Поступовість» і «стрибок» — дві нерозривно пов’язані сторони єдиного
процесу розвитку. Діалектична єдність цих сторін обумовлює як
послідовність, так і якісне розрізнення між послідовними етапами у
розвитку того або іншого явища. Ця розрізненість і зв’язок, як відомо,
знаходять своє відображення у еволюції та революції як етапах розвитку
природничо-історичних процесів.
Категорії діалектики
З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як
зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра,
стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм,
заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що
відображають такі категорії?
У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві
ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, що мають місце в
об’єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі
пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції
мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість
розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її
пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями;
а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати його
результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі,
найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам’ять переліком
конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через
якусь загальну її властивість.
Виділення загального у речах і явищах дійсності — нелегка і складна
справа. Людина має п’ять органів відчуття (зір, смак, слух, нюх, дотик).
З їхньою допомогою вона пізнає лише конкретні речі. Загальне виділяється
у процесі мислення, тобто воно є опосередкованим процесом мислення, а не
безпосереднім. Як же бути? Чи є істинним пізнання на рівні мислення,
якщо загальне ми не сприймаємо безпосередньо? Це питання було предметом
тривалої дискусії між філософами. Згадаймо, наприклад, Д.Локка, який
стверджував, що загальне, оскільки воно не дано у відчуттях, є
“вигадкою”. І.Кант вважав, що суть речей ми взагалі не можемо з’ясувати,
оскільки суть речей непізнавана. Ми можемо пізнати лише явища. Гегель,
навпаки, твердив, що зміст пізнання якраз і полягає в пізнанні
загального, а не конкретного. Виділення загального, створення понять —
це, за Гегелем, найістотніше і найважливіше в процесі пізнання.
“Поняття, — писав він, — є істинно першим, і речі суть те, що вони суть,
завдяки діяльності притаманного їм… поняття”. Перебільшуючи роль
понять, Гегель з презирством ставився до тих філософів, котрі
задовольнялися емпіричним рівнем пізнання, називаючи їх “жуками”, що
риються в купі гною.
Отже, в історії філософії виділилося дві полярні точки зору на суть
пізнання загального (абстрактного) і одиничного (конкретного), на
природу понять, категорій.
Як же утворюються поняття, категорії філософії в процесі переходу від
чуттєвого ступеня пізнання до раціонального?
Процес відчуття являє собою безпосередній зв’язок предмета і того
образу, котрий він викликає, діючи на органи відчуттів. Відчуття не
вимагають закріплення, матеріалізації їх у вигляді слова, поняття чи
категорії. Поняття необхідні тоді, коли треба виділити щось загальне у
різних речах і дати йому назву, коли це загальне не дане у відчуттях.
Оскільки ми знайшли це загальне, остільки ж необхідне певне слово,
поняття як матеріальний носій цього загального.
Таку діалектику зв’язку між виділенням загального і поняттям про нього
показав К.Маркс у “Капіталі”. “Візьмемо, — писав К.Маркс, — два товари,
наприклад, пшеницю і залізо. Хоч би яким було їхнє мінове відношення,
його завжди можна виразити рівнянням, в котрому дана кількість пшениці
прирівнюється до певної кількості заліза, наприклад: 1 квартер пшениці =
а центнерам заліза. Про що говорить нам це рівняння? Що в двох різних
речах — 1 квартері пшениці і в а центнерах заліза існує щось спільне…
Отже, обидві ці речі дорівнюють чомусь третьому, яке саме по собі не є
ні першим, ні другим з них… Таким чином, те спільне, що виражається в
міновому відношенні… є їхня вартість”. Тобто слово “вартість” потрібне
тоді, коли необхідно матеріалізувати те загальне, що виділяється в
процесі теоретичного мислення. Якщо товар, у даному випадку пшениця і
залізо, мають чуттєву осягненість, то “вартість” носить загальний,
абстрактний характер. На противагу чуттєво грубій предметності товарних
тіл, у вартість не входить жодного атома речовини природи. Ви можете
обмацувати і розглядати кожний окремий товар, робити з ним, що вам
завгодно, однак він як вартість лишається невловимим.
Мислення і мова нерозривно зв’язані між собою. Перше є вищою формою
відображення дійсності; друге — матеріальною формою, в якій
здійснюється, закріплюється, об’єктивізується розумова діяльність.
Людина може висловити свої думки багатьма способами (звуками, малюнками,
знаками, фарбами, мімікою, жестами, готовими виробами і т.п.) Однак
універсальним засобом вираження думки є мова. І чим духовно багатша
людина, тим багатшою, розвиненішою, виразнішою є її мова, і, навпаки,
виразна, розвинена мова свідчить про розвиненість самої людини.
Саме слово дає безобразне уявлення про предмет. Коли ми говоримо про
свого знайомого, то нам досить назвати його ім’я, щоб мати уявлення про
нього. Гегель говорив, що при вимовлянні слова “лев” ми не маємо потреби
ні в спогляданні цієї тварини, ні навіть у його образі, але назва його,
оскільки ми її розуміємо, є безобразним простим уявленням. Ми мислимо
через опосередкованість імен.
Мислення — це процес відображення світу в поняттях, категоріях,
судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях. І це відображення тим
багатше, чим більше є понять категорій, слів, що мають узагальнення.
Тому більш досконала узагальнююча мова є свідченням більш розвиненого,
обдарованого народу.
про категорію “матерія” від античних часів до нашого часу, від її
розуміння античними філософами до розуміння її тепер. Ми перейшли від
конкретного уявлення про матерію як речовину (вода, земля, повітря тощо)
до абстрактного уявлення про неї як про об’єктивну реальність, котра
включає в себе не лише речовинні види матерії, а й антиречовини!
(антиречовина, поле тощо). Це пояснюється, насамперед, поглибленням
наших знань про навколишню дійсність, виявленням нових суттєвих зв’язків
між речами та їхнім відображенням у мисленні. У зв’язку з цим виникають
нові категорії, поняття, такі як “структура”, “система”, “інформація”,
“відображення”, “ймовірність”, “зворотний зв’язок” та інші.
Однак при цьому слід підкреслити, що діалектичні категорії розглядаються
в певній послідовності, мають відповідну субординацію, порядок. Основою
цього є принцип відповідності логічного історичному, тобто як історично
розвивалося пізнання, так воно має відображатися і в розташуванні
категорій діалектики. За цим можна зрозуміти логіку людського пізнання,
перехід від одних категорій до інших, від одного рівня абстракції до
іншого, більш високого. Найпершими категоріями, що виникли історично,
були категорії “буття”, “матерія”, “рух”, “зміна”, “простір”, “час” і
т.д. Оскільки ці категорії були найпершими в історії, то вони є першими
і в діалектиці. Категорії діалектики — це немовби сходинки, щаблі, з
допомогою яких людство піднімається до все нових знань. Тому категоріям
діалектики притаманна така особливість, як історичність.
Життя — змінне, рухоме. Спокій, що спостерігається у природі — річ
відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет перебуває в
даній системі у спокої, то по відношенню до іншої системи він
знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни,
біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання. Одна річ — це
визнати, що рух, зміна існує. Інша річ — відобразити цей рух, зміну в
мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то діалектика як теорія
розвитку має мати такий категорійний апарат, котрий давав би адекватне
уявлення про такий рух.
Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій
дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв’язок речей в
об’єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі,
вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить
у якість, а якість переходить у кількість; можливість стає дійсністю,
дійсність же є основою для нових можливостей; причина переходить у
наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, пов’язаного з
ним; зміст визначається формою, але форма може бути змістом для іншого
процесу і т.д.
Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток,
простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра,
стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і
наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і
дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.
Перейдемо до більш конкретного розгляду категорій діалектики. Візьмемо
для цього такі її висхідні категорії, як одиничне, особливе і загальне.
Вивчення речей, предметів об’єктивної дійсності переконує нас в тому, що
кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки,
завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого — кожне окреме,
індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для
багатьох явищ. Ці об’єктивні ознаки речей і явищ відображаються в
мисленні з допомогою категорій одиничного і загального.
Одиничне — це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які
характеризуються відповідними просторовими і часовими межами,
відповідною визначеністю.
Загальне — це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами,
явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках
конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю
протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як
таке, окремо. Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою.
Воно існує через одиничне як його момент. Ми говоримо: “Іван є людина”.
Вже тут є діалектика одиничного і загального. “Іван” — одиничне.
“Людина” — загальне. “Іван” має ті риси, котрі притаманні всім людям.
Отже, він є носієм загального. Загальне ж не існує поза одиничним,
окремим. Окреме не існує інакше як у тому зв’язку, який веде до
загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно
об’єктивно пов’язане з ним. Всяке загальне є частинкою, елементом,
стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не
цілком, а частково — в тому, що є тотожним у предметах. Одиничне,
окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є
абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі.
Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”, яке
відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного. Особливе
— це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у
відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця — одиничне; злакова
рослина — особливе;
рослина взагалі — загальне. Поняття “злакова рослина” є загальним у
відношенні до поняття “пшениця”. В свою чергу поняття “злакова рослина”
є одиничним стосовно поняття “рослина взагалі”.
Із сказаного можна зробити висновок, що відмінність між загальним,
особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою
єдність одиничного, загального і особливого в тому розумінні, що
будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні,
індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей,
предметів і явищ. “Івану” як людині притаманні загальні риси:
наявність свідомості (мислення), мови, здатність до праці і т.п. Але
“Іван” може мати і неповторні, індивідуальні, особливі, риси: чудовий
голос, здібності до музики, живопису тощо. В особливому долається
однобічність як загального, так і одиничного, бо воно фіксує у собі і
те, й інше.
Як взаємопов’язані протилежності загальне і одиничне переходять одне в
одне. Скажімо, суспільна свідомість впливає на індивідума, особу, формує
їх — загальне переходить в індивідуальне, окреме. Однак суспільна
свідомість — це результат розвитку різних її форм окремими теоретиками,
ідеологами, вченими, котрі привносять у неї дещо своє, індивідуальне,
окреме. Тобто відбувається зворотний процес — індивідуальне, окреме
переходить у загальне, в суспільну свідомість.
Суспільне виробництво розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці
невпинно приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця — це
індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця — результат
спільної виробничої діяльності людей. Виходить так, що індивідуальне,
одиничне постійно перетворюється в загальне. З іншого боку, процес
споживання продуктів праці виключно індивідуальний, залежить від
кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це
означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на
індивідуальний, одиничний, окремий.
У живій природі такий взаємозв’язок можна простежити на прикладі
взаємодії онтогенезу і філогенезу. Філогенез (загальне, набуте родом)
переходить в онтогенез (індивідуальний розвиток). І навпаки, онтогенез
(індивідуальне) переходить у філогенез (загальне), тобто ті властивості,
котрі набуваються індивідом у процесі свого індивідуального розвитку,
передаються ним у спадок всьому роду.
Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в
процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність.
Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від
особливого до загального. Це неминучий об’єктивний закон пізнання, і
будь-яка спроба обійти його веде до суб’єктивізму, до помилковості.
Методами вивчення, з’ясування одиничного, особливого і загального є
індукція і дедукція. Суть індукції, як відомо, полягає в русі думки від
окремого до загального, від нижчого ступеня загальності до вищого рівня
узагальнення явищ. Дедукція ж є рухом думки від загального до окремого,
від знання загальних властивостей, характерних для багатьох явищ, до
пізнання властивостей окремих явищ. Індукція акцентує увагу на
спостереженні і вивченні окремих явищ, предметів, фактів. Узагальнення
грунтується на цьому вивченні окремого і можливе лише в результаті руху
думки від одиничного до загального. Оскільки категорії одиничного і
загального мають зв’язок і єдність, то такий зв’язок і таку єдність
мають також індукція і дедукція. Друга втрачає сенс без першої, бо
загальне, що є висхідним моментом дедукції, — результат індукції.
У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом
узагальнення переходимо до знання загального. Знання одиничного —
наочно-конкретне. Воно є первинним. Однак з допомогою такого знання не
можна з’ясувати суть речей і явищ, розкрити причини їхньої зміни і
розвитку. Одиничне, окреме — більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно
із загальним. Знання — загал ьноабстрактне, воно вторинне, але містить у
собі більше усталеного, неперехідного, ніж окреме, одиничне. Загальне
дає знання суті речей, воно глибше відображає тенденцію розвитку, його
закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе
значення в процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що “той,
хто знає загальне, краще знає щось, ніж той, хто знає часткове”.
Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це
неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного — шлях до емпіризму,
до нагромадження фактів за принципом “дурної нескінченності” — скільки б
ми їх не нагромаджували, без узагальнення їх не можна зрозуміти ‘їхньої
суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде
до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності
фактів, речей, явищ — до суб’єктивізму. Інколи особливе, що об’єктивно
існує в речах, довільно видають за загальне, що веде до викривлення
процесу пізнання, до його фальсифікації.
Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання
відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання.
Вони є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються
поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє
уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного,
особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії
пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх
категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах —
онтологічному, гносеологічному і логічному.
Зробимо загальний висновок: категорії діалектики — універсальні логічні
форми мислення, в яких відображаються загальні зв’язки, властивості і
відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності. В категоріях
сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь
людського суспільства. Без понять і категорій, в котрих знаходять своє
відображення і матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б
неможливим. Особливостями категорій діалектики є: об’єктивність,
всезагальність, зв’язок з практикою, історичність, рухливість.
Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанцій ні і
співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі
вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать
категорії “матерія”, “простір”, “час”, “стрибок”, “міра”, “суперечність”
і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об’єктивної дійсності,
але не дають безпосереднього уявлення про зв’язки цих категорій з
іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії “матерія”, то ми
абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також
від її “міри”, “стрибків” тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші
аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до
інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно
пов’язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну;
з’ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій
відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину
і ціле тощо.
Співвідносні категорії пов’язані одна з одною необхідно, закономірно.
Іншими словами, зв’язки між ними об’єктивні, суттєві, внутрішні,
загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче
передбачає і зміст, якщо ми з’ясували суть, то лише шляхом вивчення
(аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати
його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає
іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і
т.д.
Таким чином,’співвідносні категорії діалектики дають уявлення про
закономірні, необхідні зв’язки між ними як результат відображення
необхідних зв’язків, що існують в об’єктивній дійсності.
Альтернативи діалектики
Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському
аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття
“діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести
полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою
спростування його аргументів; 2) під поняттям “діалектика” розуміють
стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3)
діалектика — це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у
Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв’язки, що мають місце в
об’єктивному світі; 5) діалектика — це теорія розвитку не лише
“абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку
матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх
взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика — це
наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і
пізнання; 7) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми
відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу
пізнання істини. 8) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його
складність і суперечливість, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в
істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому
процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні
гносеологічні аспекти; 9) діалектика — це загальний метод, методологія
наукового пізнання, творчості взагалі.
Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень,
котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про
три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію
розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і
їхні альтернативи. Почнемо з метафізики — антиподу діалектики як теорії
розвитку. Що таке метафізика?
Термін “метафізика” складається з двох частин, перша з яких означає: 1)
“мета” (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує
проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці
вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія
про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. “Фізика” —
природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального
світу. Термін “метафізика” дослівно означає “після фізики”. Він був
уперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини
Арістотеля Андроніком Радоським (1 ст. до н.е.), який об’єднав різні
лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін
“метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення.
Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень:
1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи
і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії;
3) метафізика в переносному розумінні ( буденному) вживається для
означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4)
метафізика — це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань
(сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються
осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5)
метафізика — це концепія розвитку, метод пізнання, альтернативний
діалектиці. В значенні “антидіалектична” термін “метафізика” запровадив
у філософію Гегель.
У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох
концепцій розвитку і методів пізнання?
1. У розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і
якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає
старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе
повністю зникає чи в “знятому” вигляді залишається в новому?
З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе
повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі
виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого.
Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше.
Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого
розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового
зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.
2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його
серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про “першо-поштовх” як
джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що
є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і
розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі
матерії через ці суперечності.
3. У розумінні “механізму” розвитку, способу переходу від старої до
нової якості. З точки зору метафізики, таким “механізмом” є зміна, рух
як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення
існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає
нова якість на основі кількісних змін.
4. У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього
по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе
філософське питання, яке з’ясовується, тлумачиться метафізикою і
діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що
розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі
спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад,
відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих
елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи
свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке
уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення
дійсності.
5. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики
характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість,
негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет,
необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і
опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі,
зміні. Практика людини має увійти в повне визначення цього предмета як
критерій істини.
6. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того,
що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його
протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує
принципом “або—або”, “або те, або інше”, синтез протилежних визначень
виключається.
7. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як
результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу
єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність,
діалектику зв’язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного
рівнів.
8. І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики
виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і
умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його
абстрактними конструкціями, перенесеним закономірностей розвитку окремих
сфер дійсності на весь світ в цілому у спробі дати завершену і незмінну
світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому
неприйнятним.
Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак,
підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним,
безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія
розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку
філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала
змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і
необхідності, з’ясувала природу загальних понять, істотно збагатила
понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком
науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як
більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.
Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика
і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних
начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни;
розумінням зв’язку старого і нового; механізмом переходу від старої
якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного
знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою
наукової картини світу.
Діалектика як філософська теорія розвитку, що грунтується на розумінні
його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе
дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і
негативну (заперечувальну).
Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі,
однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна
(стверджувальна, або “консервативна”) позиція. З іншого боку, діалектика
виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків,
“ліквідації” того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця
ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в
такому випадку розвиток став би неможливим. Ге-гель розрізняв абстрактне
і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, —
діалектичний як “зняття”, тобто не просто знищення старого, а затримання
того, що необхідне для дальшого розвитку нового.
Висновки
Вже у найелементарніших ситуаціях діяння людина упевнюється у можливості
вибору різних його варіантів, серед яких є багато таких, що виключають
одночасну реалізацію одне одних через їх взаємосуперечливісгь. Легко
помітити далі, що все реалізоване (як у людській діяльності, так і в
природних процесах навколишнього світу) є результатом зіткнення
тенденцій протиборства, суперечності протилежностей. І вже надто впадає
у вічі плинність, мінливість, пластичність усього зовні стійкого і
непорушного. Це було помічено багатьма мислителями вже в глибоку
давнину. Так, Геракліт прямо уподібнює світ річці, в яку неможливо
вступити двічі, оскільки на того, хто входить в одну й ту ж річку,
течуть все нові й нові води. Водночас стародавні мислителі бачили
непорушність і постійність реальності. Зокрема, сучасник Геракліта
Парменід підкреслював єдність і нерухомість буття і, відповідно,
ілюзорність руху, оскільки, мовляв, буття «вщерть» заповнює світ і йому
просто «немає куди рухатися».
Таким чином, ще на ранніх етапах історії філософії були сформульовані
дві протилежні позиції. Одна стверджувала мінливість і плинність усього
сущого, друга — його непорушність і сталість. Обидві позиції проходять
через усю історію філософії аж до наших днів. Перша відома в історії
філософії як діалектика, друга — як метафізика. І діалектика, і
метафізика характеризують філософію з точки зору методу підходу її до
пізнання і діяння на навколишній світ, відбивають діяльний
методологічний аспект філософствування.
Список літературних джерел
Алексеев П.В., Панн А.В Диалектический материализм (общие теоретические
принципы(: Учебное пособие – М.,1987
Введение в философию: Учебник для вузов: в 2 ч. – Ч 1, – 4.2 (Фролом
И.Т., Араб-Оглы Э.А, АрефьеваГ.С. и др.). – М.,1989.
Радугин А.А. Философия. Курс лекций. – М.,1995.
Філософія. Курс лекцій. Навч. посібник (Бичко І.В., Табачковський В.Г.,
Горак Г.І. та ін.). – К.,1993.
Философский энциклопедический словарь. -М.,1989
Філософія. Підручник. – Львів, 1995.
Философия. Учебник для высших учебных заведений / Ответ, редактор
В.П.Кохановский. -М.,1995
Філософія: Навчальний посібник (І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.).
– К., 1997.
PAGE
PAGE 9
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
