.

Історія. Філософія історії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2749
Скачать документ

Реферат на тему:

Історія. Філософія історії

Розгортання життя суспільства у просторі і часі постає як історія.
Наявність історичної пам’яті та історичної свідомості є великим
надбанням людства і значною цінністю. Завдяки їм спрацьовує механізм
самоідентифікації народу, етносу, нації та й окремих індивідів. Історія,
до того ж, завжди сприймається нами як самостійний світ, що приваблює
нас подіями і в той же час навчає.

Слово “історія” в сучасному вжитку зустрічається в різних смислах: як
наука про розвиток суспільства; як сама дійсність у її розвитку; як хода
руху, розвитку чого-небудь; як минуле, що зберігається в пам’яті; як
розповідь, оповідання; як подія з присмаком неприємності. Для давніх
греків, які й винайшли це слово, ??????? значило “дослідження”,
“вивчення” і вживалось воно у смислі відтворення людських вчинків
недавнього минулого, що залишилось у пам’яті ще живих свідків, або в
переказах від свідків. Якщо термін ???????? (епістема) позначав знання
безперечно наукове, знання про незмінне, а ???? (докса) значив гадку про
плинне, то термін ??????? займав серединне місце зі значенням,
наближеним до науковості. Принаймні вже для Геродота (484-425 до н.е.)
і Фукідіда (460-400 до н.е.) історія безумовно мала наукову цінність. З
точки зору класиків античної історичної думки, науковість історичного
знання забезпечується тим, що за мінливими, плинними подіями (якими вони
тільки й можуть бути в суспільстві) стоять тривкі типи людських
характерів або незмінна сутність міста-держави (напр., Рим у Т.Лівія). У
діяннях людей і держав пізнається людська природа, межі спроможності
людей змінювати обставини, а все це корисно знати, бо ритми історичних
подій, складених з людських вчинків, мають властивість повторюватись.

У добу Середньовіччя, в межах християнського світогляду, історія
припускалась як розгортання у просторі й часі божественного задуму. За
Августином Аврелієм історичність стосується тільки земного перебування
людства. У земному житті всі люди, до якого б народу вони не належали,
поділяються за двома типами спілкування, що їх Августин назвав двома
Градами. Перший складають люди, які хочуть жити за вимогами гріховного
тіла: “Учинки тіла явні, то є: перелюб, нечистість, розпуста,
ідолослуження, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки,
незгоди, єресі, завидки, п’янство, гулянки й подібне до цього”. (Гал. 5,
19-21.) “Град божий” представлений людьми, що бажають жити з плодами
духу, тобто “по Богу”: “А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння,
добрість, милосердя, віра, здержливість, лагідність”. (Гал. 5, 22-23.)
Нині два Гради переплетені й змішані, але панує “град земний”. Громадяни
“Граду божого” на цій землі мандрівники, пілігрими. Та кінець обом
Градам наперед призначений, адже “утворені вони двома родами любові, –
земний любов’ю до себе, доведеною до презирства до Бога, і небесний
любов’ю до Бога, доведеною до презирства до самого себе”.1 (1Августин
Блаженный. О граде божием//Творения блаженного Августина епископа
Иппонийского. Часть 5. Киев, 1907. С.63.) Земне випробування громадян
“Граду божого” закінчиться з настанням Судного Дня. Час перебування
людства на землі і є історією, вона обмежена двома катастрофічними
подіями – гріхопадіння і Страшний Суд. Поза цими віхами – вічність.
Все, що повинно пройти за історичний час, служить реалізації
божественного плану: покаранню людей за первородний гріх, випробуванню
людей на здатність чинити опір злу, покликанню кращої частини людства до
побудови священного суспільства праведників, відокремленню праведників
від грішників і кінцевій нагороді кожного за заслугами.

Перший філософ Нового часу Френсіс Бекон (1561-1626) впевнено відніс
історію до складу наукового знання. Спирається вона на пам’ять як одну з
властивостей “розумної душі, що зосереджує в собі знання”. Всю історію
він поділяв на природничу й громадянську, в останній розрізнював
церковну історію, історію наук і власне громадянську історію, значення й
авторитет якої перевершує всі інші людські звершення. Поряд з цим Бекон
вказує й на значні труднощі на шляху до істини в цій історії: “Бо у
всякому разі потребується величезна праця й мудрість для того, щоб при
створенні історії зануритись думкою в минуле, проникнутись його духом,
ретельно дослідити зміну епох, характер історичних особистостей, зміну
задумів, шляхи здійснення діянь, справжній смисл вчинків, таємниці
правління, а далі вільно й правдиво розповісти про це, немов поставивши
його перед очима читача й освітити променями яскравого оповідання”.2
(2Бекон Ф. Великое восстановление наук//Бекон Ф. Сочинения в двух томах.
Т.1. М.,1971. С.168.) Бекон прагнув довести, що по-справжньому історичне
знання не може відрізнятись від інших видів наукового знання, всіх їх
поєднує об’єктивність, опора на істинні факти. Вимоги до якості знань,
що їх задали природничі науки у добу Нового часу, торкнулись і історії,
хоча її справжній зоряний час настав дещо пізніше, у XIX ст., коли у
Німеччині, Франції та деяких інших країнах сформувались великі історичні
школи зі значними здобутками.

Філософська рефлексія щодо проблем історії розвивалась майже паралельно
з розвитком історичного знання і посилювалась, у міру наростання густоти
і глибини зв’язків між населенням різних регіонів Землі, аж до
виникнення такої спеціальної галузі філософського знання як філософія
історії. Сам термін «філософія історії» запровадив ще Вольтер
(1694-1778), однак першим визнав філософію історії як самостійну
дисципліну німецький філософ-просвітник Йоган Готфрід Гердер
(1744-1803). У передмові до своєї книги «Ідеї до філософії історії
людства» Гердер тлумачить філософію історії як науку про всю історію
людства в цілому. Звичайно, сьогодні не йдеться про те, що філософія
історії підмінює собою історичну науку, вона тільки прагне
філософськими засобами осмислити хід людської історії в її цілісності і
окремих фазах, визначитись відносно загальної логіки, смислу історії,
можливих закономірностей та стосовно специфіки історичного пізнання.

Велика роль у становленні філософії історії належить видатному
італійському мислителю Джамбатісті Віко (1688-1744). Його якось вразила
проста думка: філософи серйозно прагнули вивчати “Науку про Світ
Природи”, що створений Богом і який він один може пізнати (згадаймо тут
Сократа), і нехтували розмірковуванням про “Світ Націй” тобто про “Світ
Громадянськості”, який був створений людьми і наука про який може бути
доступна людям. Дж. Віко формулює умову будь-якої доступної людям
істини: пізнаним може вважатись лиш те, що створено тим, хто пізнає, і
тому “verum et factum convertuntur” (істинне й створене співпадають). З
цього можна вивести такі наслідки: а) те, що пізнається, повинно бути
створене тим, хто пізнає; б) спочатку треба створити, а потім –
пізнавати.

Людські звершення, про які найперше говорить Віко, це форми правління,
типи соціальних зв’язків, системи природного права, “порядки”
громадянськості. Філософія історії (хоч сам Віко ще прямо й не вживає
такий вираз) повинна ухопити загальну й єдину логіку руху життя всіх
націй шляхом ретельного аналізу людських думок, якими люди керуються для
удосконалення форм свого повсякденного життя. Ідеї, що стали людськими
звершеннями, зберігаються в мові народів, знаходять відображення в
художній творчості і слугують емпіричною базою філософсько-історичного
дослідження. Філософія і філологія наближаються одна до одної: “Завдяки
попереднім філософським доказам наступні філологічні докази
підтверджують свій Авторитет Розумом і Розум – своїм авторитетом”.1
(1Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций. Москва-Киев,
1994. С. 120.) Слід лише мати на увазі, що філологія у Віко є широкою
емпіричною наукою – “вченням про все те, що залежить від людської волі:
такими є всі Історії Мов, Звичаїв, Подій як миру, так і війни народів”.

З кінця XVIII і впродовж XIX ст. філософія історії утвердилась відносно
окремою галуззю філософії з власною проблематикою та предметною
визначеністю. Зупинимось тут тільки на деяких найважливіших питаннях,
які частіш за все обговорюються у філософсько-історичних дослідженнях.

Література:

Блок М. Апология истории или ремесло историка. М.,1973.

Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций.
Москва-Киев, 1994.

Габермас Ю. Про суб’єкта історії. Деякі міркування щодо хибних
альтернатив//Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія.
К., 1999. С. 346-354.

Гегель Г.В.Ф. Философия истории. СПб., 1993.

Гемпель К.Г. Функция общих законов в истории//Вопросы философии. 1998.
№10. С.88-97.

Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.

Зильберман Д.Б. Традиция как коммуникация: трансляция ценностей,
письменность//Вопросы философии. 1996. №4. С. 72-105.

Зиммель Г. Проблема исторического времени. Проблемы философии истории. К
вопросу о философии истории//Зиммель Г. Избранное. Т. 1. Философия
культуры. М., 1996. С. 517-537.

Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. М., 1980. С.
5-320.

Мудрагей Н.С. Философия истории Дж. Вико//Вопросы философии. 1996. №1.
С.101-109.

Ортега-и-Гассет Х. История как система//Вопросы философии. 1996. №6. С.
78-103.

Панарин А.С. Смысл истории//Вопросы философии. 1999. №9.
С.3-21.

Поппер К. Нищета историцизма//Вопросы философии. 1992. №8. С. 49-79;
№9. С. 22-48; №10, с. 29-58.

Рикёр П. Время и рассказ. Т.1. Интрига и исторический рассказ. М.; СПб.
1998.

Риккерт Г. Философия истории//Риккерт Г. Науки о природе и науки о
культуре. М.,1998. С.130-204.

Тойнби А. Дж. Постижение истории. М., 1991.

Трёльч Э. Историзм и его проблемы. М.,1994.

Философия истории. Антология. М., 1995.

Фихте И.Г. Основные черты современной эпохи//Фихте И.Г. Сочинения в двух
томах. Т. 2. СПб., 1993. С. 359-617.

Фукуяма Ф. Конец истории? //Вопросы философии. 1990. №3.
С.134-148.

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций?//Философская и социологическая
мысль. 1996. №1-2. С.9-29.

Хантінгтон С. Захід: унікальність versus універсалізм//Філософська
думка. 1999, №1-2. С.82-100.

Хвостова К.В. История: проблемы познания//Вопросы философии. 1997. №4.
С.61-71.

Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт
и действительность. М., 1993; 2. Всемирно-исторические перспективы.
М.,1998.

Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение
цивилизаций. М., 1999.

Ясперс К. Истоки истории и ее цель//Ясперс К. Смысл и назначение
истории. М., 1991. С.28-286.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020