Реферат на тему:
Французька філософія ХVІІІ ст.
Французька філософія займає чільне місце в історії європейської і
світової культури завдяки діяльності таких видатних представників
просвітництва, як Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.
Франсуа Марі Арує Вольтер (1694 – 1778) – видатний французький
просвітник-енциклопедист, філософ, історик, блискучий літератор,
правознавець, захисник обездолених. Всією своєю багатогранною діяльністю
боровся проти засилля церкви, клерикалів, схоластики, властей; закликав
до непокори, до боротьби: “Народ! Прокинься, розірви свої кайдани; тебе
закликає свобода, ти народжений для неї” – це Вольтер. За критику
антидемократичного правління регента Франції, майже на рік, був
заточений в Бастилію. Нерідко змушений був тікати від переслідувань за
кордон.
Опублікував низку філософських праць, таких як “Філософські листи” (1727
– 1733), “Метафізичний трактат” (1734), “Розміркування про людину”
(1737), “Основи філософії Ньютона” (1736 – 1738), “Сократ” (1759),
“Кишеньковий філософський словник” (1764) та багато інших. За життя
Вольтера вийшли друком 19 томів його творів посмертне, повне видання
творів філософа налічувало аж 70 томів.
В цих творах Вольтера були закладені основи французької філософії і
французького просвітництва.
Головний об’єкт його досліджень – природа, її походження, матерія, її
властивості, людина, її свобода, критика реакційної теології,
клерикалізму (від лат. clericalis – церковний), французького
судочинства, котре безпідставно переслідувало ідейних супротивників
існуючого режиму. Основний девіз творчості Вольтера: “Чим люди більш
освіченіші, тим більше вони вільні”. Не випадково багато праць філософа
викликали супротив владних структур, ряд з них за рішенням французького
парламенту було заборонено і спалено.
Вольтер розумів, що для розвитку просвітництва недостатньо лише
заперечувати реакційну теологію, засилля клерикалів. Тому він вдався до
матеріалістичних вчень англійських філософів – Бекона і Локка, праці
яких добре знав.
Вольтер визнавав сенсуалістичну теорію Дж. Локка. Він відкидав
твердження Берклі, англійського філософа-ідеаліста, що речі існують лише
у відчуттях самого суб’єкта. Предмети зовнішнього світу існують реально,
об’єктивно і своїм впливом викликають у нас певні відчуття. Твердження
Берклі – це “абсурд”, “Дотик в прямому значенні цього слова, –
підкреслював Вольтер, – дає мені незалежно від моїх відчуттів, ідею
матерії” (Цит. по В.Н.Кузнецов, Б.В.Мееровский, А.Ф.Грязнов.
Западно-европейская философия ХVІІІ века. М., 1986, стор. 186). І далі:
“елементи світу матеріальні, інакше кажучи, вони є протяжною і
непроникливою субстанцією” (там же).
Разом з тим Вольтер визнавав існування бога як творця і упорядника
Всесвіту. Бог його створив і більше не втручається у його існування. Він
вважав, що остаточне з’ясування. Він вважав, що остаточне з’ясування
походження природи не можна пояснити з неї самої, тому необхідно визнати
бога як її творця. Вольтер стояв на позиціях деїзму. Деїзм (від лат.
deus – бог) – релігійно-філософське вчення, яке визнає бога
першопричиною світу, але заперечує втручання в його подальший розвиток і
функціонування. Вольтер полюбляв цитувати висловлювання Ф.Бекона, що
“поверхова філософія схиляє розум до безбожництва, глибини філософії
повертають уми людей до релігії” .
Вольтер доводив, що матерія свій рух “отримує ззовні” і це означає, що
бог є. Однак згодом під впливом англійських філософів-матеріалістів, він
дещо змінив свій погляд на це: стверджував, що бог “іманентний самій
природі”. Тобто перейшов на позиції пантеїзму.
Основна суперечність філософського вчення Вольтера – це невідповідність
між його матеріалістичними поглядами на природу, її реальне існування,
критика теології, з одного боку, і його спробами деїстичної аргументації
божественного творіння світу, обожнення природи, з іншого.
Вольтер висунув і обґрунтував ряд плодотворних ідей стосовно предмету
історичної науки. Він вважав, що історики повинні вивчати не діяльність
коронованих осіб, а життя народу; історики повинні досліджувати його
духовну культуру – мораль, філософію, право, науку, мистецтво,
літературу. Предметом історії повинна бути історія розвитку матеріальної
культури людства. Вольтер сам був автором ряду змістовних історичних
праць таких, як “Історія Карла ХІІ” (1731); “Епоха Людовика ХІV” (1751);
двотомна “Історія Російської імперії за Петра Великого” (1709, 1763)
тощо.
Жан Жак Руссо (1712 – 1778) – визначний французький просвітник,
енциклопедист, філософ, соціолог, літератор і педагог. Головними
філософськими і соціологічними працями Руссо є: “Розміркування про
походження і основах нерівності між людьми” (1755), “Суспільний договір”
(1762), “Еміль або про виховання” (1762).
Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах
Ж.Ж.Руссо, можна звести принаймні, до таких визначальних для його вчення
положень: 1) проблема людини її соціального становища у суспільстві; 2)
проблема походження і сутності соціальної нерівності і соціального
гніту; 3) проблема договірної теорії суспільства і держави; 4) проблема
виховання громадян.
Як ніхто з його попередників, Руссо стає на захист обездолених верств
населення. Він засуджує соціально-політичне поневолення людини у
сучасному йому суспільстві, її безправ’я і гноблення. Філософ щиро вірив
в те, що цього ганебного стану можна позбутися, коли стати на шлях
“просвіченого правління”. Він був переконаний, що єдиний шлях подолання
соціального поневолення – це просвітництво. Філософ був впевнений, що
“народи залишаться зневажливими, розбещеними і нещасними” лише до тієї
пори, “поки влада, з одного боку, а просвіченість і мудрість – з іншого,
не вступлять у союз”. В цьому питанні Руссо стояв на позиціях
“просвіченого правління”.
Далі. З’ясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і
соціального гноблення, Руссо приходить до глибокого висновку:
фундаментальним, критеріальним джерелом такого стану у суспільстві є
виникнення приватної власності.
“Та людина, – писав Руссо, – яка, обкопавши і обгородивши певну ділянку
землі, сказала: “це моє” і знайшла людей, які були достатніми дурнями,
щоб цьому повірити, була справжнім засновником громадянського
суспільства”.
Однак філософ, в принципі, не заперечував сам інститут приватної
власності. Він виступав лише проти її розміру і нерівномірного
розподілу. Тому, щоб досягти соціальної рівності, необхідно повернути
людей до того стану, в якому не буде крупної приватної власності, а
отже, і соціального поневолення. Це, безумовно, “чітке” вирішення
питання, але нездійсненне, ілюзорне.
Розглядаючи проблему суспільного устрою, Руссо прагнув знайти таку форму
об’єднання людей, яка б захищала і охороняла своїм авторитетом гідність,
честь, недоторканність, майно кожного громадянина. Руссо був прибічником
демократичного буржуазного устрою – держави, котра основана на
суспільному договорі. Він захищав думку про те, що народ має право на
революційне повалення будь-якої влади, яка нехтує його життєвими
інтересами.
Значним вкладом Руссо в договірну теорію держави було обґрунтування ним
трьох фундаментальних тез: 1) народ – суверен; 2) суверенітет народу
невід’ємний і неподільний; 3) законодавча влада належить тільки народу.
Руссо вважав, що в законах, які приймаються, відображається “загальна
воля” народу.
Свої педагогічні погляди Руссо протиставляв нормам старої
феодально-кастової системи виховання. Він вимагав, щоб її метою була
підготовка добропорядних, чесних молодих людей, котрі могли б утворювати
високоморальну трудову сім’ю, здатну виховувати в такому дусі своїх
дітей. Головним чинником цього повинні ж бути переконання і апеляція до
їх розуму.
У з’ясуванні філософських питань Руссо дотримувався дуалістичних
поглядів – визнавав існування двох першоначал: і матерії, і духу. В
теорії пізнання поділяв сенсуалістичне вчення матеріаліста Дж. Локка.
Руссо критикував християнство, відкидав теологічну догматику усіх
релігій, які суперечили “суспільному договору” і разом з тим прагнув
обґрунтувати свою “громадянську релігію”, вимагаючи, щоб “кожний
громадянин” мав релігійні переконання. Руссо заперечував атеїзм,
протиставляв свої погляди французьким матеріалістам. В питаннях
світогляду дотримувався теїзму (від грец. teos – бог) – світогляду, в
основі якого лежить розуміння бога, котрий не лише створив світ, але й
втручається в усі його події. Філософ вважав, що Всесвітом управляє
мудра і могутня сила, котра є благий бог.
Дені Дідро (1713 – 1784) – видатний французький філософ, просвітник,
ініціатор і керівник багатотомної Енциклопедії, письменник. Разом з
Вольтером мав великий вплив на суспільно-політичне життя Франції,
французьку філософію і культуру.
Основні філософські праці присвячені з’ясуванню проблем походження
природи, теорії пізнання, психології, атеїзму, літератури і мистецтва.
Серед них: “Філософські думки” (1746), “Думки до пояснення природи”
(1759), “Розмова Д’Аламбера і Дідро” (1759), “Філософські основи матерії
і руху” (1770) та багаточисельні статті в Енциклопедії.
За своїми філософськими переконаннями Дідро – матеріаліст. Він був
переконаний, що природа існує об’єктивно, реально, що “неможливо
передбачити чогось, що існує поза матеріальним світом”. Відчуття є
джерелом усіх наших знань. Наші судження про речі природи є вторинними
по відношенню до них. Ми лише реєструємо те, що отримуємо в процесі
досвіду. В теорії пізнання Дідро стояв на позиціях сенсуалізму.
“Пам’ятай, – писав філософ, звертаючись до свого читача, – що відчуття
складають джерело усіх наших знань, що природа не бог, людина не машина,
гіпотеза не факт; і будь певний, що якщо ти побачиш у моїй книзі
що-небудь, що суперечить цим принципам, це означатиме, що ти мене зовсім
не зрозумів” (Цит. по: Д.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 342).
Дідро вважав, що для успішного пізнання природи необхідні три речі – три
методи дослідження: спостереження природи, розміркування і експеримент.
“Спостереження збирає факти; розміркування їх комбінує; досвід перевіряє
результати комбінацій”.
І далі: “Достовірний метод філософствування був і буде полягати в тому,
щоб розумом і експериментом контролювати відчуття, відчуттям пізнавати
природу” (там же, стор. 357).
З’ясовуючи сутність матеріальності природи, Дідро висловлював думку про
можливість загальної чутливості матерії. За цією теорією не лише людина,
а й тварини мають психічні функції, наділені здатністю відчуття і
пам’яттю.
Дідро був переконаним атеїстом, піддавав ніщивній критиці засилля церкви
у суспільному житті, теологію, релігійні догмати. У своїй філософській
еволюції філософ швидко пройшов шлях від деїзму Вольтера до матеріалізму
і атеїстичних поглядів.
Головною справою життя Дідро, безумовно, було видання “Енциклопедії або
Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”, котра відіграла велику
роль у пропаганді нових суспільно-політичних ідей, наукових досягнень,
розповсюдженні просвітництва, критиці схоластики та релігійного
мракобісся. У Дідро були величезні труднощі на цьому шляху, але він
довів цю справу до кінця – 35 томів Енциклопедії були видані.
Енциклопедія стала одним з видатних наукових і культурних надбань ХVІІІ
століття. Говорячи словами Дідро, Енциклопедія набула значення
“найрідшого з існуючих пам’ятників людського розуму”.
Вплив Дідро на суспільну думку в європейських країнах був величезний.
Спілкування з ним стало бажаним для багатьох монархів, котрі намагалися
показати свою просвіченість. Російська імператриця Катерина ІІ не
забарилась скористатися цим. Дідро був запрошений до Петербургу.
Протягом одинадцяти місяців (у 1774 р.) Дідро майже щоденно проводив
двогодинні бесіди з імператрицею про нагальні соціально-економічні
проблеми європейських країн і Росії. Філософ справив на Катерину ІІ
позитивне враження. Та й Дідро теж не залишився у боргу перед
імператрицею, оскільки він вважав найкращим державним устроєм просвічену
монархію і захищав її.
Серед французьких просвітників-енциклопедистів ХVІІІ століття чільні
місця займали видатні філософи-матеріалісти К.Гельвецій і П.Гольбах.
Основними проблемами їх філософського вчення були проблеми природи,
людини і суспільства.
Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771) – стійкий прибічник матеріалістичної
філософії зокрема сенсуалізму Дж. Локка. Заслугу останнього він вбачав в
тому, що англійський філософ за основу людських знань брав відчуття.
Написав ряд змістовних праць: “Про розум” (1758), “Про людину” (1773), в
яких намагався на основі матеріалістичного вчення з’ясувати сутність
людини і суспільства.
Сутність вчення К.Гельвеція: природа існує об’єктивно, незалежно від
людини. Вона вічна. Ніким не створена. Є, була і завжди буде. Людина
здатна пізнати природу, її предмети і явища з допомогою відчуттів. Іншим
засобом пізнання є мислення, котре розумів лише як комбінування
відчуттів. Це досить спрощений підхід до такого феномену, як мислення,
котре ґрунтується на відчуттях, однак до останніх не зводиться.
Особливу увагу Гельвецій приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу
на цей процес соціального середовища.
Гельвецій стверджував, що “жодна людина не народжується доброю” і що
“жодна людина не народжується злою”. Люди народжуються не лише без ідей,
а і “без характеру і байдужі до морального добра і зла…”. “Людина в
колисці – ніщо і її вади, її доброчесності, її штучні пристрасті, її
таланти, її передсуди і, накінець, навіть почуття себелюбства – все в
ній нажите” (Див. К.Гельвецій. Соч. в 2-х томах, т.2, стор. 263, 271). І
далі: “усім тим, чим ми є, ми зобов’язані вихованню” (там же).
Гельвецій був глибоко переконаний, що моральність, справжня
доброчесність людині залежить від соціального середовища, від державного
устрою, правильних законів. Тому для доброчинного виховання необхідно
скасувати ті закони суспільства, які є шкідливими для народу, і замінити
їх корисними для нього. Нове законодавство повинно стати основою нової
моральності і нового виховання. Все суспільне життя на думку філософа
цілком залежить від законодавства, а останнє повинно враховувати думку
людей. Слід також підкреслити, що Гельвецій визнавав наявність
закономірностей у розвитку суспільства, ототожнюючи їх з інтересами
людей, котрі є “потаємною причиною” його руху.
У своїй знаменитій праці “Про розум” Гельвецій піддав гострій критиці
церкву, реакційну мораль теологів протиставляючи їй “земну”, людську
моральність. Не випадково Парижський архієпископ різко засудив книгу
філософа, яка “приймає за своє основне начало мерзотну доктрину
матеріалізму…, котра встановлює правила, зовсім протилежні
євангельській моральності, котра спрямована на порушення миру в державі,
на обурення підлеглих проти влади і проти самої особи їх государя; вона
сприяє безбожникам, деїстам, всілякого роду невіруючим; відроджує майже
всі їхні безбожні системи, які повні ненависті до церкви і її
служителів, які порушують побожне благоговіння перед священним писанням
і батьками церкви, і які є блюзнірськими, богохульними, хибними і
єретичними” (Цит. по: В.Н.Кузнецов, Б.В.Мееровський, А.Ф.Грязнов.
Западно-европейская философия ХVІІІ века. М., 1986, стор. 303).
Промовиста характеристика вчення Гельвеція. Чи неправда?..
Паризький парламент засудив книгу Гельвеція “Про розум” до спалення.
Однак це не зламало філософа. Він продовжував працювати над проблемою
людини. У 1770 році робота над новою книгою була завершена. Гельвецій
назвав її “Про людину”, але публікувати не наважувався, боячись
переслідування. Книга вийшла вже після смерті філософа, у 1772 році, в
Голландії (до речі, з допомогою російського посла у цій країні князя
Д.Голіцина).
Серед великих французьких філософів-енциклопедистів Поль-Анрі Гольбах
(1723 – 1789) був найбільш яскравим, ґрунтовним і послідовним у своїх
філософських поглядах. Написав ряд змістовних праць таких, як “Викриття
християнства” (1761), “Кишенькове богослів’я” (1768), “Система природи
або про закони світу фізичного і духовного” (1770), “Соціальна система”
(1773), “Природна мораль” (1776) та багато інших. За свою творчу
діяльність в 1780 році був обраний почесним членом російської
імператорської академії наук.
Головною філософською працею Гольбаха була “Система природи”. В ній він
дав розгорнуту, добре обґрунтовану теорію матеріалізму.
Основні положення філософського вчення такі:
1. Природа існує сама по собі, реально, об’єктивно, незалежно ні від
бога, ні від людини. Вона – вічна, ніким не створена. “Слова бог і
творіння не містять у собі ніякого реального змісту і тому їх необхідно
вилучити із вжитку”.
2. Основою природи є матерія і рух. “Матерія є все те, що якимсь чином
діє на наші відчуття”. Це – одне з найбільш важливих визначень матерії
як речовини, що є у філософській літературі.
Рух – універсальний атрибут матерії, “спосіб її існування”. Рух
необхідним чином випливає з самої сутності матерії. Рух і матерія –
взаємозв’язані. Немає матерії без руху як і руху без матерії. “Природа
отримала свій рух від самої себе”.
Гольбах розрізняв два види руху: а) рух як переміщення тіл, котрий ми
спостерігаємо; б) рух як внутрішня, прихована зміна. “Рух… є
послідовна зміна відношень якого-небудь тіла до різних точок простору”
(Див. П.Гольбах. Соч. в 2-х томах, М., 1963, т.1, стор. 75). І далі:
“Існує ще “внутрішній і прихований рух, котрий залежить… від
поєднання, дії і протидії невидимих молекул, з яких складається… тіло”
(там же, стор. 69).
Таким чином, Гольбах близько підійшов до розуміння руху як “зміни
взагалі”.
3. В природі все причинно обумовлено. Безпричинних явищ не буває.
Випадковість – це явища, причини яких нам невідомі. Фактично, Гольбах
заперечував випадкові явища, їх зв’язок з причинністю, необхідністю.
4. Джерелом пізнання є природа. Наші відчуття – це образи тих речей, які
ними відображаються. “Будь-яка ідея – це образ предмета, від якого
походять наші відчуття і уявлення”. Гольбах солідарний з сенсуалістською
теорією пізнання Дж. Локка.
5. Критика релігії і ідеалістичної філософії. Релігія виникла в
результаті темряви, обману одних і жахом перед невідомим – інших.
“Релігія – це мистецтво одурманювати людей з метою відволікання їх думок
від того зла, яке заподівають їм у цьому світі ті, що мають владу”.
“Кожна людина, яка розумно розмірковує, швидше стане атеїстом, бо з
допомогою розміркування вона прийде до того, що теологія є набором
нісенітниць, що релігія суперечить усім принципам здорового глузду і
вносить несправності у людське пізнання” (Цит. по: В.С.Таранов. Анатомия
мудрости, т.2, стор 387).
Гольбах рішуче виступив проти ідеалізму англійського філософа Дж. Берклі
(1685 – 1753), котрий виходив з того, що існує лише те, що людина
сприймає з допомогою відчуттів безпосередньо. “Існувати означає бути
сприйнятим” – основна теза беркманської філософії. Те, що не
сприймається відчуттями, отже, не існує. Без суб’єкта немає і об’єкта.
Це, безумовно, нісенітниця. Таку, “філософію” Берклі Гольбах називав
“найсумбурнішою” із усіх ідеалістичних систем, бо вона суперечить
здоровому глузду.
6. Погляди на суспільство, його устрій. В основі їх – знання, освіта,
просвітництво. Перетворення суспільства у відповідності з цим – єдиний
шлях до покращення життя людей. Вирішальна роль в історії належить
законодавцям, котрі повинні приймати “справедливі” закони. Бо лише такі
закони забезпечать людям щасливе життя. Був прибічником договірної
теорії держави. Вимагав свободи для функціонування приватної власності.
Найліпшою формою державного устрою вважав конституційну монархію, не
відкидаючи при цьому і абсолютну монархічну владу, у випадку, коли вона
є “просвітницькою”. Буржуазне суспільство розглядав як “царство розуму”.
Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців,
остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної
церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових
буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного
світорозуміння.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
