Філософсько-лінгвістичні погляди Олександра Потебні (реферат)

Пошукова робота

Філософсько-лінгвістичні погляди Олександра Потебні

1. Аналіз мови, думки й слова у концепції Потебні.

Філософські погляди Потебні на походження мови, які вели свій початок
від давнини, але часто повторювались і в нові часи, а саме: теорія
свідомого винаходу слова людьми і теорія безпосереднього створення його
Богом. Обидві ці “теорії”, як твердить учений, незважаючи на деякі
відмінності, мали багато спільного в основних положеннях і містили в
собі внутрішні суперечності.

Теорія свідомого винаходу мови, за Потебнею, “передбачає, що природа і
форми людського життя піддатливо готові набути усіх видів, які спадуть
на думку людській сваволі; вона побудована на вірі у всемогутність
розуму й волі, на що б вони не були спрямовані: на перетворення держави,
літератури або мови. Послідовники цієї теорії надавали особливої уваги
довільності деяких правил літературної мови і звідси робили висновок про
конститутивний вплив граматичних праць на мову взагалі” [4, с. 3].

Розкриваючи значення слова в житті людини, О.О. Потебня утверджує, що
слово виділило людину з тваринного світу, завдяки слову можливий обмін
думками. Очевидно, що людина у ті часи, коли вона мало чим відрізнялася
від тварини, не могла бути винахідником слова, яке ставить її вище інших
тварини, а тому можна гадати що слово природжене людині, але не так, бо
необхідним і природженим у людини може бути визнана тільки думка, а не
зв’язок її з членороздільним звуком. “Звук є засобом вираження думки
дуже зручним, але не необхідним” [цитата за 4, с.5].

Отже, припустивши існування винахідницької думки до мови, тим самим
треба було б припустити й слово, таким чином для винаходу мови була
потрібна вже готова мова. Цю суперечність усували твердження: якщо
чуттєві сприйняття та їх спогади відбуваються і в людині, і в тварині
без допомоги слова, то й загальні уявлення тільки тримаються у пам’яті,
повідомляють інших і через посередність слова удосконалюються, а не
утворюються.

Ця теорія походження мови, як зазначає вчений, цілком суперечить
положенню про роль мови в житті людського суспільства і причини її
виникнення.

Початкові етапи розвитку мови являються так, що спочатку люди жили як
тварини, потім в процесі формування суспільства виникла необхідність
змінити засіб спілкування за допомогою звуків як знаків думки. Перші
мовні одиниці були звуконаслідувальні. Для того, щоб зобразити предмет,
люди обирали звуки, які були грубими й дикими. Потім, підбадьорені
успіхом, вони почали творити слова, що мали віддалену подібність з
предметами. Винайдення слів для загальних уявлень особливих труднощів не
становило: загальні уявлення вже були і мали з’явитися й назви для них,
бо коли б було навпаки, довелося б не тільки для кожної нової речі, а й
для кожного разу нового сприйняття тієї ж самої речі вигадувати окреме
слово, а такої величезної кількості слів не могла б утримати ніяка
пам’ять. Тай саме розуміння було б неможливе. Так з’явилися частини
мови. Коли треба було назвати субстанцію, виникав іменник, коли треба
було позначити якість – прикметник і т.д. “Хай не дивує, – пише
О.О.Потебня, – той глибокий розум, з яким у мові звуки передають звивини
думки, бо мова, як усі людські винаходи, спочатку груба і тільки потім
поступово досягає довершеності. Не слід також надто дивуватися
винахідникам мови, бо справа їх випливала не з глибокого роздуму, а з
почуття потреби” [5, с.6].

Думка про божественний початок мови, в якій О.О. Потебня вбачає здоровий
глузд й виправдання лише з тієї точки зору, що в мові є багато сторін,
про які й не снилося людській сваволі, і що свідомо спрямовані сили
людини мізерні порівняно з завданнями, які розв’язує мова, уявляється
досить спрощеним підходом до питання про походження мови й несумісна з
теорією навмисного винаходу. Очевидно, божественна мова повинна в усьому
відповідати мові первісної людини. Тоді історія мови є історією занепаду
первісної мови, даної Богом, відходу від неї, а значить регресу. Але
“прогрес у мові є явищем настільки безперечним, що навіть з погляду
протилежної йому теорії треба визнати, що єдність, до якої прагне
людство своїми засобами, вища тієї, яка захована від нас “призматичними
туманами” [цитата за 4, с. 8-9]. Таким чином роль божества у створенні
мови бліда порівняно з роллю людини.

Неприйнятною для О.О. Потебні була й теорія несвідомого походження мови,
що виникла на грунті ототожнення мови з фізіологічними процесами і
навіть з цілими організаціями. Яскравий представник цієї теорії Карл
Беккер (1775-1849), автор книги “Організм мови” – 1841 р. прихильник
логічного напряму в мовознавстві і логічного вчення про “мовне
мислення”.

Зазначена книга Беккера була піддана гострій критиці з боку Геймона
Штейнбаля (1823-1899), що уособлював у собі лінгвістичний психологізм в
його класичні форми. Праця Шпейнталя “Grammatik, Logik und Psyhologie”
(1855), присвячена критиці поглядів Баккера, була добре відома
О.О.Потебні. Він її цінував і поділяв деякі її положення.

Основна полеміка Беккера, зазначає О.О. Потебня, полягає в тому, що він
розглядає явища природи як втілення ідеї, тобто розглядає їх за
відношенням до мети, бо втілення ідеї, тобто розглядає їх за відношенням
до мети, бо втілення ідеї є мета явища, яка міститься в ньому самому.
“Думка, на його погляд, – пише О.О. Потебня, – носиться над словом, але
не втілюється в ньому, вона цілком розвинута сама по собі, і звук слова
для неї тільки розкіш, а не необхідність. Почавши з цілковитого
заперечення теорії до вільного створення мови. Беккер під кінець
мимоволі зійшовся з нею в результатах, прийняв незалежність слова від
думки й філософську граматику. Він тільки на словах поважає історичне й
порівняльне мовознавство, а на ділі бачить у мові бачить у мові логічний
бік, при справжньому існуванні якого порівняно. Мов було б марним, і
його тільки вважає гідним вивченням” [цитата за 4, с.18]

Вступаючи проти натуралістичного погляду на розвиток мови у працях
Августа Шлейхера (1821-1868), О.О.Потебня зазначає і що не можна
проводити грубих аналогій між розвитком мови і розвитком явищ
неореанічної природи, рослини чи організми. Організм, говорить він, живе
самостійно, а слово-тільки в устах людини. Шлейхер, хоч і намагався
побудувати свою лінгвістичну концепцію на філософії Гегеля, але не
зрозумів основної і тому прийшлв до висновків, що суперечили
гегелівській діалектиці. Як слушно зауважує О.О.Потебня, за Гегелем,
свобода ґрунтується на пізнанні необхідності, Шлейхер, однак, вважає, що
свобода виключає необхідність. Відносячи мову до явищ, у яких панує
необхідність, Шлейхер твердить, що мова розвивається й збагачується
завдяки дії цієї категорії. За Шлейхером, на другій стадії розвитку
мови, коли в неї проникає свобода, прогрес в історії мови змінюється
регресом, струнка система мови руйнується, відмирають флексії і т.д.
О.О.Потебня заперечує шлейхерівську теорію двох стадій у розвитку мови,
теорію регресу і виродження граматичних форм, і захищає положення
проте, що мова розвивається на всіх етапах людського життя, разом з
розвитком людського суспільства – носія мови – і вдосконалення людської
думки, що в свою чергу, веде не до виродження граматичних форм, а до їх
переродження в бік точнішого й глибшого виразу людської думки.

Отже, підсумовуючи критичний розгляд наведених вище теорій походження і
розвитку мови, можна сказати, що всі вони, зрештою, мало чим
відрізняються одна від одної. Їх помилки можуть бути зведені до однієї –
абсолютного нерозуміння прогресу. Для теорії свідомого винаходу прогресу
у мові неможливий, до виявляється тільки тоді, коли він уже не
потрібний, для теорії божественного походження прогресу. Для теорії
свідомого винаходу прогрес у мові неможливий, бо виявляється тільки
тоді, коли він уже не потрібний, для теорії божественного походження
прогрес повинен бути регресом, для Баккера і Шиллера він може існувати
хіба що в русі звуків. Усі ці теорії розглядають мову як уже готову річ
і тому не можуть пояснити, звідки вона взялася.

Подолати хибні погляди на суть і розвиток мови та мислення, як вважає
О.О.Потебня, можна, звернутися до вчення Гумбольдта, розгляду наукових
положень, яким присвячено окремий розділ у праці “Мысль и язык”.

Хоч учення Гумбольдта і не розв’язує питання, яке цікавить О.О.Потебню,
– відношення думки до слова, але обійтися без цього вчення не можна, бо
воно промиває світло на ті суперечності, які закладені у мовних явищах,
та на її перешкоди, що їх треба подолати для досягнення мети. З
загальнолінгвістичної концепції Гумбольдта О.О.Потебня сприймає не все.
Він відмежовується від грубого раціоналізму, певну данину яком віддав
видатний німецький лінгвіст, йому чужі також ті твердження дослідника,
що заводили думку у полон метафізичного туману, – саме там, де науковий
аналіз поки що виявлявся безсилим прояснити так звані темні явища мови.

Гумбольдт, видатний німецький учений і державний діяч, зробив значний
внесок у розвиток передової науки Німеччини першої половини ХІХ ст. його
наукові інтереси були надзвичайно широкими. Прекрасне знання
європейських мов, а також баскської, санскритської, китайської та
індійських мов Америки, активне використання матеріалу
давньоєгипетської, японської та інших мов світу зумовили незвичайно
широкий лінгвістичний світогляд ученого, стали основою його глибоких
спостережень.

Загально лінгвістичні ідеї Гумбольдта випливали з його історико–
філософської концепції, що ґрунтувалася на досягненнях німецької
класичної філософії, насамперед на ідеях Канта, Шемпінга, Гегеля та
інших.

На філософську думку тих часів великий вплив мало учення Канта про
суперечності (антиномії) чистого розуму, що започаткували діалектичну
традицію в німецькій класичній філософії. Як твердив Кант, спроба розуму
дати теоретичну відповідь на питання, що таке світ як безумовне ціле,
веде до суперечностей, до відповідей, які взаємно виключають одна одну.
Ґрунтуючись на цьому, Гумбольд доводив, що спроба розуму дати відповідь
на питання про те, що являє собою мова, призводить до протилежних
визначень. Які, проте, характеризуючи мову з різного, часом протилежного
боку, розкривають глибинну суть мови в усій багатогранності її ознак.
Через усі наукові праці вченого проходить ідея ідеальної абсолютної
свідомості, яка в тій чи іншій формі реалізується й виявляється у мові
Д.О. Посебна у цьому питання, особливо в ранній період формування свого
світогляду, стояв на позиціях лінгвістичного психологізму, стверджуючи,
що розвиток мови зумовлений розвиток індивідуального людського мислення.
Для нього більш прийнятними були погляди. Штейн тала і Лаураса.

Ось чому, розглядаючи антиномії та ідеї Гумбольдта, О.О.Потейна
інтерпретує і розвиває їх з позицій лінгвістичного психологізму.
Дослідник зазначає: “У викладі антиномій Гумбольдта ми йдемо слідом за
Штейталем” [цитата за 4, с.23]

За Гумбольдтом, мова – це діяльність духу. Дує є реальним визначальним
фактором щодо мови Гумбольд виховать із загальної ідеї людського духу,
що носить конститутивний характер і одвічно притаманна людському
колективу, але в конкретній історії ця ідея проявляється в доступній
емпіричному пізнанню формі духу народу. Формою виразу народного духу є
мова народу, національна мова. Погляд Гумбаольта на мову як на
безперервну діяльність. а не як на щось закам’яніле, знаходив у О.О.
Потебні активну підтримку і дальший розвиток у застосуванні його до
аналізу нових мовних явищ.

“Визначення мови як роботи духу, зображаючи істотною ознакою мови рух,
прогрес, підносить Гумбольдта над усіма попередніми теоріями” [цитата
за4, с. 24], – писав О.О.Потебня.

До висновків

Отже, мова – це постійна діяльність. спрямована на перетворення
членороздільного звука у вираз думки так виникає відома гумбольдтівська
антиномія: мова такою ж мірою діяльність, як і твір. Ця антиномія
наштовхнула її автора на нову ідею, що стала надбанням світового
мовознавства, – ідею необхідності розрізнення мови і мовлення як
взаємозв’язаних і водночас різних об’єктів наукового дослідження.

Отже, з гумбольтівського визначення мови як діяльності, залишається
незрозумілим відношення слова до думки. Проте ця незрозумілість
усувається наступним твердженням ученого – мова є орган, що створює
думку, – яке викликає нові важливі суперечності, пов’язані з антиномією
діяльності і твору: мислення, діяльність цілком внутрішня і суб’єктивна,
часом стає чимось зовнішній і відчутним, стає об’єктом, який
повертається до свого початкового джерела. При цьому думка не втрачає
своєї суб’єктивності.

Якщо, при самому народженні слова в ньому виявляється протилежність
об’єктивності й суб’єктивності, пов’язана з протилежністю мовлення й
розуміння – мовних антиномій, на які вказував Гумбольдт. Тому їх можна
інтерпретувати так: мова є необхідною умовою мислення окремої особи, бо
в дійсності розвивається лише в суспільстві, не тільки тому, що вона
розуміє саму себе. Взаємозв’язок мовлення й розуміння представляє
протилежність об’єктивності й суб’єктивності: об’єктивність
посилюється, коли той, хто говорить. Чує з чужих уст своє власне слово,
й тому об’єктивність тут не втрачається, а, навпаки, підноситься,
оскільки думка в слові перестає бути належністю однієї особи. Особиста
думка, стаючи надбанням інших, приєднується до того. що є загальним для
всього людства і що в окремій особі існує як видозміна, яка вимагає
доповнення з боку інших осіб. Отже, мовлення й розуміння є одночасно і
протилежність окремого й загального.

З протилежності мовлення й розуміння випливає, що мова є посередником
між людьми й сприяє досягненню істини в колі людської думки, одночасно
вона є посередником між об’єктивним світом та людиною, в цьому й полягає
поєднання в собі об’єктивності й суб’єктивності. Об’єктивний світ існує
незалежно від мови. Людина може наблизитися до цієї об’єктивності сфери
з допомогою притаманних їй засобів пізнання і чуття, тобто суб’єктивним
шляхом – через мову. Мова – це засіб не стільки виражати вже готову
істину, скільки відкривати раніше невідому. У відношенні до людини, що
пізнає світ, вона є чимось об’єктивним, а по відношенню до пізнавального
світу – суб’єктивним.

Мова відзначає Гумбодьдт, – це творіння народу, але одночасно вона є
продуктом творчості окремих осіб, бо кожного разу вона відтворюється,
живе, змінюється тільки в устах окремих індивідів. Так постає ще одна
антиномія – антиномія колективного та індивідуального в мові.

Але в той же час мова як творчість народу завжди передує індивідуальним
актам мовлення. Індивідуальний акт мовлення передбачає того, хто
говорить, і того. хто слухає, розуміє, а це вже передбачає колективну
мову творчість.

Існує така традиція, що здобутки мовної творчості передаються з
покоління в покоління протягом тисячоліть, а проте кожне нове покоління
вносить у мову щось своє, нове, і в наслідок змінює ту мову традицію,
яка дісталась у спадок від предків. У цьому виявляється антиномне
необхідності і свободи в мові. Вплив мови на людину – це свідчення
мовної обов’язковості, зворотній вплив людини на мову – це вплив
принципу свободи, бо в людині може народитися те, чого не можна
пояснити, виходячи тільки з попередньої традиції.

Отже, віддаючи належне науковій вартості мовних антиномій Гумбольдта
можна не погодитися з тими висновками, які з них виводить німецький
мовознавець. Він сам вважав, о причина відмінностей у будові мов
криється у відмінностях народних характерів, тобто він суперечить
власним положенням: якщо мова є творіння духу, то вона, по-перше, не
самостійна, тобто зв’язана з ним, а не божественно необхідна; по-друге,
вона не потребує єдності з духом й відмінна від нього; по-третє;
походження мови від народного духу є цілком людським.

“Надто помилковим – пише О.О.Потебня, – було ю порівняння знаменитих
антиномій Гумбольдта з мимовільними і несвідомими логічними помилками на
зразок тих, які ми бачимо у Беккера. Відмінність між Гумбольдтом й
Госккером та, що перший – великий мислитель, який завжди відчуває, що
могутні поривання його думки безсилі перед трудністю завдання, і завжди
зупиняється перед невідомим, а другий у кількох дрібних фразах бачить до
всіх таємниць життя й мови; перший, помиляючись, вказує нові шляхи
науці, а другий тільки на собі доводить непридатність старих. Розв’язати
питання про походження мови і відношення її до думки, за Беккером, –
значить назвати мову організмом. За Гумбольдтом – примирити існуючі в
мові суперечності мовлення і розуміння, суб’єкта і об’єкта , і
індивідуума і народу, людського і божественного [цитата за 4, ст. 31]

Суперечності мовлення і розуміння Гумбольдт пояснює єдністю людської
природи, тобто існування мови народу. Так само розв’язується
суперечність суб’єкта й об’єкта, свободи і необхідності. Що ж до
розв’язання антиномії людського й божественного в мові, то ту Гумбольд
заявляв, що уявити собі ту внутрішню єдність. Яка стоїть над цією
антиномією, неможливо. Цього не можна розуміти, бо ми не маємо навіть
найтемнішого чуття якоїсь свідомості, крім індивідуальної.

Суперечність людськості і божественності мови, зауважує О.О.Потебня,
можна було б, очевидно. Розв’язати так само, як замирюється суперечність
об’єктивності і суб’єктивності, тобто ствердження єдності людського доху
з божественними, яке б цілком відповідало єдності об’єктивного й
суб’єктивного в мові. Таким чином, у створенні мови божество саме собі
служить обмеженням. Проте Гумбольдт не намагається примирити
суперечності божественного й людського в мові такою дивовижною
побудовою, що передбачає в богові миттєво – індивідуальну і конечну
природу, і залишає згадку суперечність нерозв’язаною.

“Так само мало піддається метафізичним перетворенням інша суперечність,
що мова залежить від духу і самостійна, і щодо цього вона відрізняється
від першої тільки тим, що в ній більше помітні помилки Гумбольдта.
Самостій6нйсть мови не викликали б ні найменшого сумніву, коли б вона не
виходила за межі загального закону людської діяльності, за яким усякий
твір стає однією з обставин, що зумовлюють наступну діяльність самого
творця. Але, якщо Гумбольдт стверджує тотожність мови і духу, якщо він
намагається вийти з кола: “без мови немає духу, і навпаки – без духу
немає мови” таким чином, що підносить поряд і дух, і мову до найвищого
начала; то це повинно бути наслідком якихось непорозумінь. Такі
розв’язання заступає дорогу дальшому дослідження, ототожнюючи питання
про походження мови і походження духу, тимчасом як не можна в собі
задумати переконання, яке дедалі більше посилюється фактичним вивченням
мови, що ці питання нерівносильні і окремі один, щодо одного” [цитата за
4, с. 33-34] – говорить О.О. Потебня.

Проте це ніякою мірою не порушує закону необхідності слова для думки,
яка за О.О. Потебнею виникло в наслідок такого складного процесу, є
засіб насамперед розуміти самого себе і одночасно воно служить
посередником між людьми, установлюючи між ними розумовий зв’язок, а
також посередником між новим сприйняттям і попереднім запасом думки. ІІІ

“При створенні слова, – пише О.О. Потебня, – а також і в процесі
мовлення розуміння… одержане вже враження зазначає нових змін, ніби
вдруге сприймається, тобто, одним словом – апперципується” [цитата за 4,
с. 84]. Отже апперцепції, як свідчить учений, спостерігається скрізь, де
дане сприйняття доповнюється, пояснюється наявним, хоч би навіть
найнезначнішим запасам інших.

Первісним словом людської мови, на думку О.О.Потебні, був вигук. Він
займає особливе місце серед інших слів. Відмінність між звичайними
словами і вигуками, вважає учений, полягає в тому, що у звичайному слові
інтонація грає другорядну роль. Порівняно з його змістом, на відміну від
вигуку де їй належить першорядне значення. Інтонація дає можливість
зрозуміти почуття людини, навіть коли вона говорить незрозумілою нам
мовою. Другою, важливою рисою вигуку є те, що. На відміну від слова, яке
завжди викликає у людини якусь думку, вигук, будучи рефлексом почуття,
не відтворюється як думка … вигук знищується зверненою на нього
думкою, подібно до того, як почуття руйнується самоспостереженням, яке
необхідно додає щось нове до того, чим зайнята була свідомість під час
самого почуття” [цитата за 4, с. 71]

Звідси випливає третя характерна риса вигуку. Для того, щоб усвідомити
якесь явище, треба зробити його предметом своєї думки. Але цей вигук
залишається поза свідомість того. хто його вимовляє, як і поза
свідомістю того. хто його сприймає. Вигук сприймається як знак наявності
почуття у кого-небудь.

Проаналізувавши відмінності між вигуком й словом, О.О.Потебня показує
далі, як ці відмінності стираються у процесі переходу деяких вигуків у
слова. У цьому виявляється процес утворення мови – набуття людиною
здатності розуміти себе й інших людей. Слово набирає об’єктивного
змісту, стає зрозумілим для всіх.

О.О.Потебня окреслює умови народження слова, які можуть мати
індивідуальний і колективний характер. Зміст слова, яке ми вимовляємо,
супроводжується почуттям. Саме почуття людини, яка вимовляє вигук,
зменшується при переході вигуку в слово. Зменшення інтенсивності почуття
сприяє зрозумілості змісту слова, а також форми, якої воно набирає.

Складні взаємовідношення змісту і форми слова знайшли своє висвітлення у
вченні О.О.Потебні про внутрішню форму слова.

Проблема внутрішньої форми слова вперше була висунута Гумбольдтом і
розвинута далі представниками психологічного напрямку в мовознавстві –
Штейн талем, Лацарусом, Вундтом і Потебнею. Свідомість людини, як
твердив Гумбольдт, з великої кількості ознак предмета обирає лише одну,
фіксує її у мові і робить представник усього комплексу ознак, з яких
складається предмет. Так, завдяки слову свідомість створює “предмет”
думки, а ознака, яка зафіксувалася в слові, стає внутрішньою формою
слова.

В кожній мові внутрішня форма вічна і незмінна. І хоча у мові й
відбуваються зміни, вони не виходять за рамки внутрішньої форми або ж
здійснюються на її основі. Як бачимо, розуміння внутрішньої форми у
Гумбольдта пронизане ідеями метафізики, на що не раз указували
дослідники [6, с. 37]

Внутрішня форма слова, вважає О.О. Потебня – це відношення змісту до
свідомості, вона показує, як уявляється людині її власна думка.

До висновків

Слово, за Гумбольдтом, виражає тільки одну ознаку поняття, але має два
змісти. Під словом вікно ми розуміємо раму з шибками, тоді ж як
подібність його до слова око передбачає отвір, у який дивляться або
крізь яких проходить світло [7, с.200]

Міркуючи так, О.О. Потебня приходить до висновку: в слові є два змісти:
один – об’єктивний (його можна назвати стимулюючим значенням слова), що
містить у собі тільки одну ознаку; другий – суб’єктивний зміст, що
містить багато ознак. А якщо вилучити другий, суб’єктивний і єдиний
зміст. то в слові залишиться тільки звук, тобто зовнішня форма та
етимологічне значення, яке теж є формою, але формою внутрішньою.

Наприклад: коли вказуючи на мотивий ковпак, що має форму кулі, дитину
питають: “Що це?”, вона відповідає: “Ковпак”. Тут відбувається пізнання
шляхом найменування, порівняння того, що я бачу, схоже на кавун [8,
с.17] Таким чином, із значення попереднього слова до ново увійшла тільки
одна ознака – форма кулі, ця ознака і є знаком значення цього слова.

Введенням потіння внутрішньої форми при розгляді значення слова
О.О.Петіна стверджує принцип історизму в розвитку семантичних категорій,
їх взаємну зумовленість та внутрішній зв’язок, що склався історично.
Зміст попереднього слово формує поняття, але на відміну від зовнішньої
звукової форми його слід назвати внутрішньою формою слова, формою його
нового змісту. Внутрішню форму слова О.О.Потебня називає ще
“представлеием” і цим підкреслює її найголовнішу особливість –
представляти предмет думки в цілому.

У психологічному і логічному планах внутрішня форма становить поняття
або є однією з ознак його змісту. На ранніх етапах розвитку мислення
ознаки, що репрезентували прете думки, були наочними, вони ґрунтувалися
на чуттєвому сприйнятті.

Отже, внутрішня форма слова стає генетично близькою до уявлення в
традиційному розумінні, бо всі абстрактні поняття. що вже втратили
наочність. походять від конкретних, образних понять. “Усі значення в
мові за походженням образні. Кожне може з часом стати безобразним”. [9,
с.29], – писав О.О.Потебня. Попереднє образне значення є внутрішньою
формою нового, безобразного. Внутрішня форма слова містить у собі
національні риси, бо в різних мовах вона різна в словах, що виражають
однакові поняття.

Ототожнюючи етимологічне значення і внутрішню форму слова, О.О.Потебня
називає їх об’єктивним змістом слова. “Найближче значення слова, –
говорить він, – народне” [цитат за 8, с.20] Це твердження ученого
ґрунтується на матеріалістичних позиціях, бо, на ранніх етапах розвитку
людства і людського мислення з усіх ознак предмета виділяється саме та,
що мала найважливіше значення в житті людини, в пізнанні нею природи
явища та речей зовнішнього світу. З розвитком суспільного виробництва
представником предмета стала ознака, що природно випливала з суспільної
практики і була практично необхідною і корисною. Ця ознака привертала до
себе увагу людину, виділялася з-поміж інших ознак і ставала
представником предмету. Слово набувало нового, більш об’єктивного
значення, воно починало втілювати в собі глибші і ширші знання про
предмет. Його властивості та місце в реальній дійсності.

Отже, утворювалося слово з новим значенням. Проте внутрішня форма цього
слова залишалася старою, тобто представником його нового значення
продовжувала виступати ознаки, що й раніше репрезентувало предмет.

У другій половині ХІХ ст. особливого поширення в науці набули
реметивістські погляди, що не могло не позначитись і на лінгвістичних
дослідженнях, особливо на розробках проблеми слова.

Справедливо вважаючи, що справжнє значення слова розкривається в
реченні, точніше, у мовленні, О.О.Потебня, однак, заперечує існування
слова як лексичної одиниці, розуміючи його як вказівку на кілька певних
послідовних значень, однозначний комплекс кількох окремих мовних форм.Це
приводить до заперечення багатозначності слова і разом з тим до
ігнорування в його змісті узагальненого колективного досвіду. Слово
розглядається як індивідуально-неповторний акт духовної творчості. Це
“закрило перед Потебнею соціальну єдність лексеми як засобу мовної
комунікації, що відображає дійсність, і – разом з тим – відношення до
неї цілого людського колективу [10, с. 321]

Для багатьох слів сучасних мов характерна багатозначність або полісемія,
але, незважаючи на це, кожне слово має основне, стрижневе значення, з
яким зв’язні і навколо якого групуються переносні та похідні значення.
незалежно від контексту та конкретних обставин вживання слова, суспільна
мовна практика визначає певне коло функціонувань слова і цим закріплює
його константність. Серед багатьох значень слова виділяється однак, що
займає центральне положення і відіграє основну роль. У різних контекстах
слова набуває різних значень. Проте ці значення не випадкові і не
довільні – вони тісно пов’язані з основним значенням Якщо прийняти
беззаперечно точку зору О.О.Потебні, то вийде, що слово в кожному
реченні, у кожному індивідуальному акті його вживання являє собою щось
абсолютно неповторне. Проте коли б учений твердо дотримувався цього
погляду, він не змін би побудувати свою струнку граматичну концепцію, що
спирається на розуміння слова саме як комунікативної одиниці.

Таким чином, за О.О.Потебнею, слово як творчий акт мовлення і пізнання
складається з трьох елементів: звука (чи комплексу звуків), знака, або
представлення, і значення.

Свою теорію внутрішньої форми слова О.О. Потебня використовує також при
розгляді творів мистецтва. Під внутрішньою формою в такому разі учений
розуміє спосіб виразу змісту твору. Оскільки існує тісний зв’язок між
мовою і мистецтвом, стільки й поширення поняття внутрішньої форми на
твори мистецтва доцільне і необхідне. Щодо цього він писав: “У
поетичному. А значить взагалі художньому творі є ті ж самі стихії, що і
в слові: зміст (або ідея), який відповідає почуттєвому образу або
поняттю, розвиненому з нього; внутрішня форма. Образ, який

вказує на цей зміст, відповідний представленню, і, нарешті, зовнішня
форма, в якій об’єктивується художній образ. Відмінність між зовнішньою
формою слова (звуком) і поетичним твором та, що в останньому, як вияву
складнішої душевної діяльності, зовнішня форма більше просякнута
думкою… мова в усьому своєму обсязі і кожне окреме слово відповідає
мистецтву, притому не тільки за своїми стихіями, а й за способом їх
поєднання [цитата за 4, с. 139]. Найбільшу увагу вченого привертали
поетичні твори, бо саме в них він бачив багато спільного з словом.
Слово, яке містить у собі представлення, внутрішню форму, – це вже
образне слово, поетичне. Воно само по собі є поетичним твором. Проводячи
аналіз між поетичним твором і словом, О.О.Потебня говорить, що
відмінність тут полягає у більшій складності першого.

У зв’язку з теорією внутрішньої форми О.О. Потебня висловив ряд глибоких
і тонких спостережень про співвідношення поезії і прози (тобто
літератури і науки в його термінології), намагається визначити їх
належність до людського пізнання. В своєму розумінні літератури Потебня
виходить із її соціальної корисності і необхідності як важливого шляху
пізнання дійсності і поділяє щодо цього тезу естетики Чернишевського про
мистецтво – “підручник життя”. Він недвозначно заявляє, що “поезія не є
щось непотрібне, чим можна користуватись в хвилину дозвілля, а можна і
не користуватися. Навпаки, поезія є однією із форм пізнання за допомогою
слова” [цитати за 4, с. 169].

Тому Потебня настійно проводить думку про схожість поезії й науки як
таких методів пізнання дійсності, що надають можливості одержати
вірогідну, справжню катрину світу. На противагу тим, хто вбачав основу
поетичності в міфологічному, релігійному мисленні, Потебня на прикладі
багатьох міфологічних образів доводить, що поетичне мислення значно
ближче до наукового, ніж до міфологічного.

Він стверджує, що поезія завжди готує і згодом виділяє наукове мислення,
тоді як за панування міфологічного мислення – наукове неможливе.

“Поезія ,на думку Потебні, – є могутнім донауковим засобом пізнання
природи, людини і суспільства. Вона вказує цілі науці, завжди
знаходиться попереду її і довіку не може бути заміненою нею” [цитата за
9, с. 99].

Він звертає увагу на закономірні взаємозв’язки, взаємо переходи на
різних рівнях поетичного і наукового мислення, зіставляє різні факти
художньої мови і прагне проникнути в діалектику взаємодії образного і
логічного мислення в мові, показати, як універсально вона може сприяти і
“поетичному”, і “практичному”, науковому пізнанню дійсності. Потебня
вважає, що перехід від мислення поетичного, конкретно-образного до
практичного, абстраговано-логічного – закономірний крок у русі людської
мислі по шляху пізнання. Нарешті – ще один висновок про те, що “поезія
не раз коли-небудь в минулому людства й зрідка, час від часу, а постійно
служить джерелом науки, яка в свою чергу живить нову поетичну творчість”
[цитата за 9, с.72].

Водночас Потебня постійно повертається до думки, що для розробки
наукових принципів розуміння і оцінки явищ літератури і мистецтва конче
важливо розуміти їх специфічну відміну від науки. Він часто підкреслює,
що поезія дозволяє людям розглядати різні сторони життя в усій
сукупності їх зв’язків, суперечностей, особливостей, розуміти і подавати
ці сторони в їх цілісному і так би мовити, “живому” вигляді. Саме тут
Потебня вбачає такі переваги поетичного пізнання дійсності, які
неможливо замінити навіть найбільш строгими методами точних наук. Він
пише: “Наука розробляє світ, щоб знову скласти його в струнку систему
понять; але ця мета віддаляється в міру наближення до неї, система
руйнується від кожного фактора, що не ввійшов до неї, а число факторів
не може бути вичерпаним. Поезія попереджує це недосяжне аналітичне
знання гармонії світу; вказуючи на цю гармонію конкретними своїми
образами, що не потребують нескінченої кількості сприймань, і, замінюючи
єдність поняття єдністю уявлення, вона до деякої міри винагороджує за
незавершеність наукової думки і вдовольняє властиву для людини потребу
бачити скрізь цілісне і досконале” [цитата за 4, с. 153].

Потебня неодноразово докоряв за інтелектуалізм, за недооцінку ролі
чуттєвого сприймання і осягнення мистецтва, намагаючись довести, що він
зіставляючи мистецтво з наукою, розглядаючи його як шлях до пізнання,
лише повторює те, що вже було сказано багатьма філософами від Аристотеля
до Гегеля. Такого роду критика (особливо властива для формалістів 20-х
років) пов’язана з упередженим і одностороннім підходом до філологічної
спадщини Потебні. Насправді ж Потебня вважав, що художній образ веде
людину до такого пізнання, в якому здійснюється осягнення світу не
тільки і не стільки суто логічним, розумовим шляхом, а швидше синтезом
мислі і почуття, невіддільними одне від одного. Відомо, що Потебня різко
критикував визначення поезії як звичайного “судження в образах”, яке
було традиційним у багатьох “теоріях словесності” (Шевирєв, Буслаєв,
Галахов). Він багаторазово підкреслював ,що на відміну від науки
створення поетичного образу і користування ним не пов’язане з відомим
хвилюванням, що останнє виникає у читача не як результат “передачі”
думки, а як резонанс певних настроїв автора [цитата за 9, с. 59].

Розглядаючи наприклад поетичні тропи і фігури, Потебня особливо звертає
увагу на їх можливості багатосторонньо виражати суб’єктивно-оціночну
функцію, передавати почуття і настрої того, хто говорить і в зв’язку з
цим відмічає: “Визначеність ставлення того, хто говорить до предмета
мовлення примушує слухача ставитися до цього предмета так же” [цитата за
9, с. 340]. Потім Потебня блискуче підтверджує це положення аналізуючи
численні приклади стилістичних образотворчих функцій різманітних фігур і
тропів [цитата за 9, с. 352-355].

Інтенсивні процеси поділу праці, що в наші дні диктуються
науково-технічною революцією, неодноразово відбивалися в
літературознавстві. Спроби поділити різні сфери аналізу літературних
явищ зустрічаються досить часто. Набули поширення і погляди, згідно з
якими лише локальне вивчення тексту від слова до слова з навмисним
відсіканням усіх поза текстових нашарувань, може привести до вірогідних
наукових результатів (В. Кайзер, Е. Штайгер, Р.Якобсон, Ю. Лотман та
інші).

Однак поряд з цим усе сильніше розвиваються й інші тенденції. Адже сам
дух сучасного наукового прогресу вимагає не тільки спеціалізації, але й
найсміливіших узагальнень, широти погляду, що дозволяє зробити крок від
звичайних “арифметичних” дій до якісно нових “інтегральних” рішень. В
останні роки літературознавство все частіше починає звертатися до ідеї
про необхідність суто наукового розуміння структурної цілісності
художнього твору, прагне осмислити останній як унікальне, принципове,
нове і самобутнє явище, підійти до поетичного слова з точки зору тісних
зв’язків, між художньою культурою й іншими формами діяльності людини.

Ідеї Потебні щодо цілісного підходу до художнього твору як до живої
картини буття, про співвідношення й нероз’єднаність усіх йог компонентів
і нині не втратили свого значення. Ось, наприклад, що говорить вчений
літературну критику у зв’язку з необхідністю розглядати увесь твір в
цілому: “Якщо будь-яка галузь знання є продукт великих зусиль думки, то
зосередженість знань, зумовлена тим, що поетичний твір важливий для нас,
як конкретне ціле, є справою тим більш важкою. Тому “Lart difficile la
critique est visee” може бути справедливим лише стосовно пирхання з
приводу художнього твору, а не до наукової критики. Визначні критики
більш виняткові, ніж визначні художники і поети” [цитата за 9, с. 110].

Потебня завжди прагнув підійти до мови і літератури як до живих, рухомих
явищ, як до “постійної роботи духу”. Відомо, що останнє формулювання
належить Вільгему Гумбольдту, праці якого відіграли важливу роль у
формуванні наукового світогляду Потебні. Однак на відміну від більшості
послідовників Гумбольдта (К. Фосслер, Б. Кроте та ін.), що тлумачили
його ідеї в дусі підміни естетичних категорій лінгвістичними поняттями і
сприяли формалістичній фетишизації поетичної мови, Потебня розвинув свою
оригінальну концепцію про нероздільність цих структурно-утворюючих
факторів мови і літератури із загальним рухом людської думки і її
історичному розвитку. Звідси глибокий історизм усіх філологічних побудов
Потебні.

У своїх дослідженнях, із російської граматики, в розгляданні багатств
народної поезії й літератури Потебня завжди намагався звернути увагу на
історичний зміст кожного словесного образу, давав історичну довідку щодо
його походження. І хоч не всі спроби визначення етимології слова Потебню
витримали перевірку часом, саме спрямування його досліджень на виявлення
змістовності мови і літератури з орієнтацією на з’ясування цієї
змістовності в традиційно закріплених слові й образі, які супроводжують
людину на довгому шляху її історії, намітилося дуже глибоко і
перспективно.

В.В. Виноградов, говорячи про те, що Потебня значно глибше розумів життя
мови, ніж багато хто із граматистів формальної школи, правильно оцінив
теорію Потебні як “дійову протиотруту проти формалізму і нігілізму” [11,
с. 37].

Досить глибоко розуміючи необхідність знання і символа в мові, Потебня
завжди нагадував, що в поезії “будь-який знак – багатозначний” [12, с.
139]. Він на численних прикладах показав, що слово в мовному контексті,
особливо в контексті поетичному, не може бути обмеженим лише умовним
смислом знака. В слові – життя й історія народу, і якщо навіть первинний
поетичний образ слова стерся від повсякденного автоматичного вживання,
це зовсім не означає, що не можуть виникнути в контексті і його
сприйняття такі умови, за яких цей образ прокинеться і почне жити з
новою силою ідейно-змістового, естетичного і емоційного значення.
Говорячи про формалістичний підхід до поетичного слова, Потебня з гіркою
іронією відмічав: “Як правило, ми розглядаємо слово у тому вигляді, як
воно подається в словниках. Це аналогічно тому якби ми розглядали
рослину, якою вона є в гербарії, тобто не так як вона живе, а як штучно
підготовлена до цілей пізнання.” [12, с. 3-4].

Потебня дуже скептично ставився до будь-яких спроб оцінювати поетичне
слово лише з точки зору його раціоналістично-логічної однозначності і в
зв’язку з цим не вважав за можливе прямолінійне застосування прийомів
точних наук при аналізуванні явищ літератури і мистецтва. Він наполягав
на тому, що в естетичних судженнях і оцінках необхідно постійно мати на
увазі художню цілісність літературних явищ, їх ідейно змістовне значення
в історії суспільства.

“В науці, – зазначав Потебня, відношення окремого випадку до закону
доводиться за допомогою розкладення окремого випадку. Повнота і точність
аналізу є мірою сили доказів правильності загального положення. В поезії
зв’язок образу і значення не доводиться. Образ збуджує значення не
розкладаючись, а безпосередньо. Якщо спробувати перетворити вигини
поверхні, що утворює статую, на ряд математичних формул, то, не говорячи
вже про те, що при цьому багато чого залишилося б неаналізованим,
сукупність цих формул, сприйнятих послідовно, не дала б враження
статуї.” [цитата за 9, с. 101].

В іншому місці Потебня також відзначив, що “науковий факт тим більше для
нас усвідомлений, чим більше розроблений”, поетичний же образ або
художній твір “не розкладається під час своєї естетичної дії” і збагнути
їх можна лише в цілісному вигляді [цитата за 4, с. 153]. Таким чином,
Потебня проти формалістичного розчленування живих літературних явищ.

Характерно, що теоретики російського формалізму 20-х років, які так
активно обстоювали необхідність наукових принципів мовознавства в
історії літератури, не були в змозі прийняти філологічні концепції
Потебні в цілому, постійно виступали проти них, намагалися їх
спростувати. Для формалістів, які бачили в мистецтві й літературі
передусім засоби емоційної насолоди “дивовижністю”, незвичайною
ускладненістю, “грою” художніх форм, була чужою принципова спрямованість
Потебні на історичну змістовність мови й літератури. Якщо Потебня
вважав, що поезія відповідає самому духу мови, то для Р. Якобсона –
“поезія насильство над мовою”.

Потебня дуже негативно ставився до формалістичних крайностей у художній
творчості, в поетичній мові. Він завжди стверджував, що висунення в
мистецтві на перший план формальної сторони не може служити високим
естетичним і етичним ідеалам. Водночас, іронічно ставлячись до поетів,
котрі всіляко підкреслювали “новизну” своєї форми без відповідного
художнього мотивування, Потебня висловлює глибокі думки щодо
обов’язкового поновлення старих форм разом з появою нового змісту. “Хто
розшукує слово не з тим, що б якомога точніше виразити думку, а щоб
сказати покрасивіше, той не надає серйозного значення думці для себе…
Звідси стає ясно, що справжні поети не ті, які силкуються здаватися
такими і роблять із поезії наслідувальне ремесло, а ті, для яких це є
справою їх душі, що такі поети дуже часто беруть готові форми для своїх
творів. Але, певна річ, тому що зміст їх думок являє багато
особливостей, то вони неминуче вкладають у ці готові форми новий зміст і
тим змінюють ці форми” [12, с. 148].

Ті, хто справедливо виступає сьогодні проти догматичного розуміння
реалізму як обов’язкової життєподоби художніх образів, можуть з певною
настороженістю сприйняти висловлювання Потебні про “готові форми”. Ось
чому варто нагадати, що Потебня мав досить широкий погляд на реалістичне
мистецтво і розумів можливості найрізноманітнішого відбиття в ньому
дійсності. Щодо цього він з граматичною ясністю висловив свою точку
зору: “У будь-якому мистецтві є своя умовна неправда, яка окрім
особистих помилок, становить природу цього мистецтва, і, отже, з іншої
точки, є вищою правдою” [11, с. 37].

Не випадково, розглядаючи твори російських критичних реалістів ХІХ
століття (Пушкін, Гоголь, Щедрін), Потебня зазначає, що фантастичність,
гротескність окремих їх образів зовсім не суперечить реалістичному
зображенню дійсності, а лише поглиблює і алегорично виражає
найхарактерніші її риси. “Фантастичність сумісна з реальністю” – ось
висновок, до якого приходить Потебня в результаті дослідження гротескних
образів письменників реалістів. [цитата за 9, с. 306].

Однак, Потебня завжди вважав, що під час розвитку будь-яких літературних
форм основи поетичної мови мають спиратися на природну, мудру і ясну
простоту, на глибоку художню доцільність. Основний його висновок щодо
поетичної мови в цивілізованому суспільстві говорить; “В організованому
суспільстві з серйозним ставленням до літератури складається і по
відношенню до писемної мови суспільства совість, чуття користі, міри,
краси, що однаково зв’язують письменника і читача. Думка повинна
розвиватися, отже і мова повинна зростати, але непомітно, як трава
зростає. Все, що зупиняє на самому слові, будь-яка не тільки неясність,
а й політична незвичність його, відвертає увагу від змісту. Лише
прозорість мови дає змісту можливість діяти легко, сильно, художньо”
[цитата за 9, с. 146]. Думається, що ці висновки Потебні по-своєму
глибоко відповідають на суперечки, які точаться серед сучасних
письменників критиків щодо новаторства в галузі поетичної мови, щодо
змін в її лексичній і синтаксичній структурі.

Вбачаючи в поезії пізнання світу, Потебня не міг погодитися з тими, хто
висунув і підтримував теорії “чистого мистецтва”. У своєму визначенні
родових ознак поезії він спростовує відому тезу Володимира Соловйова про
“некорисність” мистецтва. Слід відзначити, що до наукового рівня
концепцій В.Соловйова, який мав великий вплив на формування естетики
російського декадансу, Потебня взагалі ставився скептично. Говорячи,
наприклад, про намагання Соловйова вивести ідею краси із ідеї світла,
він іронічно відмітив: “Я беруся довести йому із документами в руках, що
він просто міфотворець: він, не знаючи того, воскрешає стародавній міф,
– це разючий приклад ненаукового, нефілософського, відсталого мислення.”
[14, с. 177].

Потебня постійно повторював й розвивав думку про те, що “поезія
(мистецтво), як і наука, є тлумачення дійсності, її переробка для нових
більш складних вищих цілей життя” [цитати за 9, с. 67]. Серед цих “вищих
цілей” Потебня на перше місце висував виховну функцію літератури. Він
неодноразово нагадував, що поезія здатна формувати, давати форму мріям
юності й виділяв такі різновиди поезії: народна, усна, чиста й
дидактична.

Виходячи від найближчих до нас явищ, ми під народною поезією розуміємо
насамперед поезію нижчих верств сучасного суспільства, верств ,які майже
не знають писемності, школи, науки. В цьому розумінні народна поезія як
така, що містить в собі меншу долю свідомості , є природною. Вона не
зовсім правильно протиставляється не поезії тільки вищих, писемних,
вчених верств, а всій словесній продуктивності цих верств, тобто як
поезії, так і прозі. Народна поезія і література служать представниками
двох різних станів людської думки, які відносяться один до одного як
ступені, попередній й наступний.

Був час, коли літератури не було. Тоді, як звичайно, народна поезія
панувала , тобто була найпомітнішим продуктом людської думки. Поділу
верств на вищі культурніші і нижчі не біло.

Тому під народною поезією ми розуміємо поезію всього народу до його
поділу на класи, які помітно відрізняються за ступенем культури. У
відомих творах народної, тобто усної і безособової, поезії ми повинні
бути готові зустріти підготовку літературних явищ; навпаки, первісні
продукти літератури повинні в дечому нагадувати настрій думки, властивий
народній поезії. Різкою ознакою залишається тільки те, що міститься в
самому слові “література”, саме те, що літературний твір у самому
виникненні передбачає писемність.

Лише тривале користування писемністю та її удосконаленнями дає особистій
думці помітний ступінь самовпевненості, властиве нашому часові ставлення
до минулого. Можливо, ніколи людина не усвідомлювала так виразно, як
тепер, свою залежність від минулого і не визнавала таким важливим його
вивчення. Але це є невіра в авторитет як зразок для наслідування,
свідоме або несвідоме визнання його важливості як вихідної точки для
дальшого руху думки. Історія є наставниця життя не тому, що прямо учить,
як бути в даному випадку, а тому, що звільняє від даремного витрачення
сил, вказуючи на пройдені шляхи, якими ходити вже неможна. Загальне
панування відомої думки є доказом не її істини, а того, що вона вже
дозріла й готова змінитися під напором особистої думки, на ній
заснованої.

Навпаки, чим ближче до повної відсутності писемності і науки, яка
склалася відокремленими особистими зусиллями, тим не сміливіше особиста
думка тулиться до авторитету і тим більша схильність жити за старовинним
звичаєм. Кращим хранителем переказів, які настроювали на свій лад і все
суспільство, є старечість, сама по собі схильна бачити зло попереду і
щастя в минулій юності.

За панування цих умов і поезія хоча й переробляє нові враження, але
“звернута назад до минулого” [15, т. 1, с. 596].

В усній поезії в зв’язку з відносною простотою думки перебуває
повільність її течії й слабість узагальнення. Увага так само довго
зупиняється на важливому й неістотному з пізнішого погляду. Для
полегшення пам’яті слухача сказане багато разів потім повторюється
буквально. Наприклад, сказано, що послові дається таке-то доручення,
потім, коли говориться про виконання, то саме доручення повторюється
дослівно [15, т. 1, с. 63-65].

До висновків.

Отже, в народній поезії, незважаючи на невідому множину проміжних форм,
ми здебільшого не можемо встановити різницю між варіантами й новою
піснею. І для слухача особистий авторитет співака і авторитет переказу,
носієм якого є співак, почасти нероздільні. Тим часом за панування
писемності встановлюється різниця за ступенем міцності й істотності
творів думки.

Якщо присутня або відсутня зовнішня свідома мета, то поезія ділиться на
дидактичну в широкому розумінні й чисту.

Щоб бути дидактиком і в той же час поетом, потрібно володіти любов’ю до
істини, яка не допускає створення прикладу на догоду тому, що ним
повинно бути доведено. За цієї умови дидактична поезія рівноцінна з
чистою. Достоїнство дидактичної поезії залежить також від того, що нею
повинно бути доведено. Це те, що повинно бути наглядно зображено, може
бути образом характеру й настрою самого поета. В такий спосіб дидактична
поезія є суб’єктивною і в певному розумінні ліричною. Цей ліризм і
дидактичність – в дійових особах романів, драм, вустами яких говорить
сам автор.

Заздалегідь визначити межі, в яких повинен триматися митець, не можна;
але ясно, що суб’єктивізм і дидактичність, доведені до краю, приводять
до наукового узагальнення, для якого той або інші приклад байдужий,
тобто приклад схематичний; об’єктивізм, доведений до краю, насамперед
робить неможливим історичний живопис, потім доводить до абсурду
копіювання дійсності, бо для чого робота Данаїд переносить на полотно
незмірно малу частину вражень однаково байдужих, притому з
усвідомленням, що наша копія сприймання все-таки цілком суб’єктивна [7,
с. 284].

Отже, розглянувши типи поезії, Потебня приходить до висновку, що існуючі
типи поезії – є результатом розвитку міфологічного світосприймання, яке
в нерозчленованому вигляді містило в собі розуміння первісними людьми
явищ природи і суспільного життя, релігійних уявлень і
художньо-естетичних почуттів людства на початкових етапах його історії.

Міфологічне мислення притаманне не одному якомусь часові, а людям всіх
часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки, до того ж це
мислення виступає як єдино можливе, необхідне, розумне. Воно виникає
тоді, коли вже є мова, яка об’єктивує думку, служить засобом утворення
загальних понять.

Міфологія виникає як відображення й пояснення явищ матеріального світу.
Саме тому міфологічний образ не вигадка чи несвідома комбінація даних, а
таке їхнє сполучення, яке здається найбільш відповідним дійсності. Ось
чому в міфах образи богів, так само як і стосунки між ними на думку
Потебні, відображають замне життя людини та її суспільні відносини. Міф
за Потебнею, споріднений з науковим мисленням у тому розумінні, що він є
актом свідомої думки, актом пізнання, пояснення невідомого (х) за
допомогою сукупності раніше пізнаних ознак, об’єднаних і доведених до
свідомості словом чи образом (А). При цьому в процесі міфотворення, як і
в науковому мисленні, значна роль належить мисленню за аналогією.

/-/

>#”*ae,ooooooooooooooocccccccccc

qHvfx$z0~P‚O?r?-‘oooooooonaaaaaOOOOOOOOOO

?

слово “щит” в процесі вживання породжує уявлення – образ “за щитом”, від якого походить нове слово “”Захищати”. Відношення внутрішньої форми Потебня розглядає як складний процес створення нових думок, нових образів. Це акт творчості: художній образ, залишаючись завжди самим собою, одночасно дає можливість в процесі сприйняття постійно розвивати і конкретизувати його зміст і значення залежно від суспільного життя, певного історичного часу, світогляду та ін. Внутрішнім механізмом образності в теорії Потебні виступає порівняння, яке “реалізує дух думки”, сприяє пошуку, відкриттю нового і його приєднанню до вже відомого. В порівнянні явище пояснюється з двох боків: спочатку безпосередньо, в тій половині порівняння, яка виражає символ, потім – безпосередньо в другій половині, зміст якого близький самому суб’єктові і менш доступний безпосередньому сприйняттю. Результатом порівняння є вихід думки на якісно новий ступінь пізнання. Без цього, підкреслює він, художнє мислення втратило б свої творчі можливості у відображенні об’єктивної дійсності, стало б пасивно копіювати її. Аналізуючи поетичний образ “Чиста вода тече в чистій річці, а вірне кохання у вірному серці”, учений показує, що для того. щоб дане порівняння води і кохання стало образом і для читача, йому мало буде естетичного відчуття; він має відновити у відомості внутрішню форму образу – уявлення про чисте кохання і чисте серце і їх епітет – якість чистої води. Характерно, що стосується цього питання думки, які пізніше будуть викладені І.Я.Франком близькі до О.О.Потебне. Він надавав великого значення естетичним властивостям мови в процесі творення образності. Як і Потебня, розглядав ідеальну сторону слова в його органічній єдності з образом і ідеєю, вважаючи мову “скарбівнею людських досвідів, спостережень. Поглядів і чуття” [16, с.129] Визначення активної творчості ролі художньої образності є особливо цінним в естетиці О.О.Потебні, хоч воно і позначене певною обмеженістю, намаганням пояснити це складне явище лише законами розвитку слова. Відзначимо і те, що однобічний підхід до визначення художньої образності, який зводить поетичність слова і образу мистецтва лише до наочного уявлення. а зникнення його – до втрати поетичності, заслуговує на критику. Потебня перебільшує зображальне значення внутрішньої форми, порівнюючи художній образ і цілісний поетичний твір. Внутрішня форма, що має одну ознаку, не передає значення всього образу. Вона лише вказує на багатство чуттєвого образу і без зв’язку з судженням позбавлена смислу. Отже, хоча вона і може сприяти становленню художнього образу, однак йому не дорівнює, бо не має такої його специфічної риси, як типовість. З боку змісту типовість містить у собі те, що дають звичайні чуттєві уявлення. Але цей зміст сконцентрований в узагальнених формах, ва яких одиничне перетворюється в ідею. Значне місце в ученні Потебні займають його думки про сутність сприйняття та інтерпретації художнього образу. В мистецтві художній образ завжди виступає як широка алегорія, що має об’єктивно-суб’єктивну сутність. Суб’єктивність образу виявляється в тому, що образ детерміновано певними життєвими обставинами. Через це образ завжди має два значення: мінімальне і максимальне, той зміст. який в нього вклав художник, і той, що в нього привносять, сприймаючи мистецтво, домислюючи ідею образу. Висновки Отже, теорія художнього образу, проблеми типізації в ученні Потебні розглядались, головним чином, на основі досліджень відношення мови і мислення, словесних форм мистецтва. Зосереджуючи основну увагу на дослідженні психологічних процесів творчості, властивостей творчого суб’єкта, Потебня недостатньо приділив уваги соціальним факторам,, які впливають на створення образів і художньою творчість взагалі. Ідеї і висновки Потебні про сутність і структуру художнього образу, процеси типізації вказують на прогресивність його концепцій. Творче засвоєння і використання його теоретичної спадщини дає можливість глибше вивчати соціально-пізнавальний та виховний вплив творів мистецтва на формування характеру і світогляду людини. 2.2. Поняття національності у філософській спадщині О.О.Потебні Слово “нація”, “національний”, “національність” не все і не всюди вживається в однаковому значенню. В країнах на захід від Німеччини ще й нині під слово “національність” розуміють звичайно державну приналежність, і в такому розумінні “нація” це нікого іншого, як збірна назва для всіх громадян даної держави. Цілком інше значення має слово “нація” в Німеччині, і далі на схід. В тому другому розумінні межі нації не покриваються з межами держави. Нація також група людей. яку об’єднує свідомість мовної, культурної, подекуди і історичної, єдності і власної різниці від сіх сусідів та, більше або менше свідоме, спільне хотіння типу єдність і окремість зберігати і далі вільно розвивати. При такому розумінні, найважливішим елементом й зовнішнім знаком національності є мова, спільна для цілої групи. Та це лише один із елементів національності, на яку складається цілий ряд прикмет психофізичної структури нації, при чому, мова, неначе шерсть на звірині найкраще виявляє внутрішню своєрідність цієї структури. Але і втому другому розумінні під словом “нація” скривається часом різний зміст. Звичайно нацією позначають таку етнографічну окремі групу людей, яка у своєму розвитку дійшла вже до високого ступеня національної самосвідомості і витворила значну культурно-етнографічну масу. Всі ці відтінки значення слова “нація”, “національний”, “Національність”, можемо знайти і в українській літературі. Про українців знайдемо часом з однієї сторони виспів. що це не нація, а лише етнографічний матеріал. А з іншої сторони, що це окрема самостійна нація. Так н.пр. Михайло Грушевський писав колись, що від співпраці української інтелігенції залежить розв’язка “питання життя і смерті для укр. націонал. діла, для укр. народну – чи стане він справжньою “нацією” чи завмре в ролі пів.етнографічної “народності”. Без енергійних зусиль інтелігенції неможливо перехід укр. народності до свідомого національного життя”[] Подібно і Володимир Тимошевський у своїй книжці “Мова і національність” (Чернівці 1912) говорить про піднесення темних некультурних мас “зневолених народів до рівня культурних націй”, хоч далі, коли говорять про українців і про інші недержавні народи, вживають на їх означення переміну слів “нарід” і “нація”. І у інших сучасних теоретиків уркр.відродження, п.р. у В’ячеслава Липинського, слово “нація” теж вживається не все в однаковому значенню. Часом воно означає лише найвищий ступінь розвитку такої групи людей, яку звичайно називаємо народом чи нацією, а деколи також всякий інший, хоч би і дуже низький. Ступінь нерозвиненої ще нації. “Наша нація, - каже Витинський – якщо вона має стати націю, мусить перейти через стадію персоніфікації свого містичного, і раціонального, стихійного почуття національної індивідуальності в особі репрезентую чого цю національну індивідуальність голови своєї національної держави. Ми досі не розвинулись в націю через те, що під час Рухни знищили свою козацьку монархію. Весь час від смерті Великого Богдана був для нашого національного розвитку, як слушно каже Драгоманов, “пропащим часом”. Без надолуження того “пропащого часу”, ... ми на віки останемось нацією недорозвиненою, нацією в літературі, нацією калікою, одною з тих, яких багато було і єсть ще й тепер в Європі [] Потебня не пов’язував з поняття “нація” поняття державної приналежності чи державної незалежності, але зв’язував з ним поняття певного вищого ступеня самостійного національно культурного життя і, під враженням сумного стану на Україні, мав навіть один раз висловитися, що укр.. “нація обернулася в етнографічний матеріал придатний хіба для наукових дослідів” [] Зрештою він теж вживав слова “народність” і “національність” на першому і не робив між ними ніякої різниці. Тим самим слово “національний” означає у нього тільки, що властиво для якоїсь нації. Зрештою слово “нація” має вже цілу свою історію і досить велику літературу. Лише коротко згадаємо, що н.пр. у давніх Римлян довший час назва “natio” вживалося лише на означення примітивних і нічим незамінних народів. Історично і культурно визначні народи позначувалися словом “gens”, а народ, який стояв на найвищому ступені розвитку культури і політичної організації називався “populus”. Пізніші віки внесли до поняття “нація” примітку політичної активності в протилежність до пасивної маси, так, що н.пр. у поляків довгі часи “нацією” була лише шляхта. Найновіша суб’єктивна теорія нації приймає волю одиниці за рішаючий критерій для зарахування її в склад якоїсь нації і всякі об’єктивні елементи національності висуває на другий план. На наш погляд в такий спосіб можна вияснити лише деякі виїмкові явища з ділянки національної патології, але робити з того загально-важливу теорію національності ніяким чином не можна. Ядро нації це щось об’єктивно дане, а його розвиток це вже завдання свідомих зусиль одиниць то, що від того ядра відзначають, і ті, що із іншої національності сфери до нього пристають і творять лише другорядне явище в життю нації, спиняючи або прискорюючи її розквіт. Цих кілька вступних уваг про значення самих термінів кидає вже трохи світло на саму суть тих спорів, що в них цих термінів уживається. Пояснення значення термінів "нація", "національний", "національність" і "націоналізм", які все ще викликають дуже різноманітні асоціації, вказує, що дуже часто спір ведеться лише за слова, а не за думки. На нашому грунті сама проблема української національності затемнювалася під впливом великої сучестивної сили многозначного терміну "Русь", а ще більше під впливом політичних бажань наших сусідів, що їм свідомо чи несвідомо служила їх наука, підтримуючи ці тенденції своїми гіпотезами. Ще й нині в науціі панує, наприклад, гіпотеза про давню добу праруської національної єдності, тобто перш за все єдності мови, хоча на підтвердження такої гіпотези нема ніяких, ні історичних, ні філологічних, ні інших доказів. Ясно, що така теорія, завоювавши також поле української науки, тільки підривала національну силу українців, а підтримувала відомі обруситильні тенденції на Україні, відбираючи перш за усього в української мови право на окреме існування. Та теорія про єдину "руську" народність, що мала обіймати усе східне слов’янство, часом витупала навіть з претензіями об'єднати всіх слов'ян в одну націю з одною літературною мовою. Так слов’янофільські ідеали виродилися в кінці на російському грунті. До елементів офіційної "руської" народності, проповідуваної в 40-их рр. під час спорів між російськими слов'янами і западниками, належала також вірність царю і православній вірі. В розумінні тодішніх апологетів російського самодержав'я "народність" зводилася до оборони основних принципів російської імперії. Ту теорію про єдину "руську" народність після невеликої перерви відновлено знову при кінці 70-х і у 80-их рр. Українська мова, а тим самим і українська нація, опинилася тоді під важким тягарем смертного присуду з 1876 р. В таких часах доводилось Потебні висказувати і обороняти свої строгі наукові погляди про українську мову і народність. Те, що він в тій справі говорив і писав, мусимо нині цінити як знамениту і смілу оборону української нації в найтяжчому періоді нашого невольницького життя. Науковий аналіз поняття "нація" доходить звичайно лише до з'ясування декількох його складових елементів, до з'ясування декількох атрибутів нації, таких як спільнота мови, спільнота історико-культурних переживань і бажань. Але досвід показує, що все те ще не вичерпує усього змісту поняття нації, не розгадує самої суті національної своєрідності даної групи людей, не з'ясовує факту самих народів і основ дальшого розвитку нації, як цілості. Ті невідомі сили, ті невідомі підвалини, з яких виростають різні зовнішні прояви національного життя, звичайно називають ядром нації. Тому, що неможливо схопити його раціональними засобами, говорять звичайно лише загально про "містичне ядро нації", як про щось, об’єктивно даного, що живе у підсвідомих глибинах етнографічної маси, та що може видобутися на поверхню свідомості і стати керманичем усіх національних змагань в усіх ділянках життя. Об’єктивна національність може вийти із темних глибин підсвідомого хотіння на ясний шлях свідомих зусиль волі. На грунті даної нації можна і треба плекати ідею власної національності не лише у формі пізнавання власної національної своєрідності та у формі ясної культурної і політичної програми, основаної на такім пізнанню. І лише ідея національності, координуючи свідому волю одиниць забезпечує в нинішні часи дальше існування і розвиток нації як цілості. Національність лише тоді стане підкладом модерної нації, коли, випливаючи з незнайомих глибин людської природи, при помочі усвідомлення і витривалої праці інтелекту, перетворить своєрідність ірраціонального чуттєвого наставлення на послідовний ряд актів свідомої волі. В такому розумінні сильну національну волю даної людської громади можна вважати критерієм її життєздатності як нації. Такі були у загальних рисах погляди О. Потебні про суть національності. Про сам процес повстання нації находимо у Потебні лише короткі натяки, на його думку рішаючим чинником н. пр. при диференціації слов'янської сім'ї на окремі народи, при розвитку національних своєрідностей поодиноких слов'янських народів, були не зовнішні впливи, лише внутрішні зародки. Це порівняння вживає Потебня для подальшого розвитку своєї думки. Подібно як музика, треба учити вибравши для цього один інструмент, так і для розумового розвитку дитини найкращим інструментом є мова матері. Багатомовність в ранньому дитячому віці, на думку Потебні, дуже шкідлива і залишає сліди на ціле життя. “Знання двох мов в ранньому віці це не є опанування двох систем і передавання одного і того самого кола думок, лише роздвоєння цього кола, через що затруднюється досягнення одно цілого світогляду та перешкоджається науковій абстракції” [ ]. Приклад Пушкіна, Тютчева й інших, котрі вже в дитячому віці говорили кількома мовами не суперечить загальному правилу. Велика талановитість може перемогти шкідливий вплив багатомовності, але справжня геніальність виявляється лише в одній мові. В таких визначених одиницях, як Тютчев, діяльність думки при допомозі чужої сови без сумніву відбувалася не лише зі шкодою для думки в рідній мові, але також зі шкодою для загальної продуктивності. У самого Тютчева – каже Потебня – можна зауважити “вузькість сфери набутої його російською мовою. Він зробив би більше, як би при такім самім таланті і при такій самій праці опанував лише одну мову, а інші знав лише в такій мірі, настільки це потрібно для розбудження думки, що іде по колії рідної мови. Тютчев, що складав вірші лише на російській мові, а листи і статті писав лише на французькій, був для Потебні “найкращим прикладом того, як уживання такої чи іншої мови дає самій думці такий чи інший напрямок, або навпаки, як прочуваючи, що надходить даний напрямок думки, людина переходить до такої чи іншої знаної їй мови” [ ]. Питання багатомовності це питання гігієни думки і вона, на погляд Потебні, мусить колись дочекатися наукового пояснення. На думку Потебні, що коли психологія доживе до кращих часів, то в ній буде окремий розділ про “недуги думки в дитячому і зрілому віці як наслідок багатомовності. На міжнародному конгресі в справі двомовності, який був скликаний у 1928 р. в Люксембурзі заходами Женевського міжнародного юра для справ виховання, де предметом нарад були психологічні і педагогічні проблеми, пов’язані з тим, що дитина змалку вчиться в чужій, не матірній мові, і де розглядено, який вплив має двомовність на духовний розвиток дитини, всі дослідники (Гемс, Сагер, Францс Сміт) на основі зібраних спостережень дійшли до однакового висновку, що матірна мова має своєрідну духовну вартість і найкраще надається для розумового розвитку дитини, та що школа не повинна про це значення рідної мови забувати; а далі, що двомовність, залежно від ступіня мовних здібностей дитини, більше або менше шкідлива і часом спричиняє у дітях поважні психічні збурення. На основі дослідів висловлено, що двомовність відбирає також фантазію та може бути причиною таких збурень, як загальна неповоротність, ліворучність, загикування. Взагалі стверджено експериментально, що двомовність впливає гальмуючи у дітей у шкільній науці, далеко вищий інтелектуальний розвиток у тих дітей, котрі вживають лише одну мову. Сам Потебня дійшов до таких самих висновків. На його думку здоров’я засвоєння чужих мов повинно випливати або з потреб практичних (як торговельні відносини), або з потреби поширення границь думки. Таких цілей в ранньому віці нема і тоді чуже слово, що здобуває собі місце поруч з рідним, не додає нічого до знання, лише, як чуже мертве тіло в організмі, спиняє і псує діяльність цього організму. У зв’язку з цим, Потебня спирається також на визначеній ролі матері при підготовці людини для дальшого життя. Подібно як музична освіта, так й розумовий розвиток дитини повинен відбуватися при помочі одного інструмента, а саме материнської мови. Обов’язком матері є багато з дитиною говорити рідною мовою і таким способом давати їй нагоду багато розповідати і розмовляти. Про шкідливий вплив багатомовності у малих дітей на витворювання характеру Потебня не сумнівається, але сам не обговорює цього складного питання. За те докладніше розглядає шкідливі наслідки чужомовної школи для розвитку розумових здібності школярів і цілої нації, маючи на увазі перш за все найбільші для нього болючі відносини на українських землях, де мали змоги розвивати свої здібності на природній основі рідної мови і змушені були у більшості жити життям слабо розвинених духовних калік. “Бо чужомовна школа, – каже Потебня – чи це буде школа в тісному розумінні, чи солдатчина, чи школа життя, взагалі, має приготовити зі свідомості учнів рід палімпсесто при чому її учні і при однакових інших умовах будуть залишатися позаду тих, котрим в школі можна було не забувати попереднє, лише учитися, тобто прикладати шкільні додатки знання до поза- і передшкільних його записів” [ ]. Такий стан приводить до безнадійності, яка породжується із свідомості і в свою чергу шкідливо впливає на дальші успіхи. Це звичайна доля денаціоналізованого народу, для якого вже сама умова й моральна підлеглість витворює цілий ряд не пригожих умов існування. Чужомовна школа веде в кінці до розриву між простим народом і освіченими верствами і так приготовляє смерть нації. Зв’язок, що його найбільш очевидним виразом є єдність мови систематично розвивається. Країни, в яких цей зв’язок єдності мови між станами розірваний, як Малоросія, самі до деякої міри засуджені на загибель і принесуть загибель іншим. Розуміючи, яке велике значення має питання рідної мови для нормального розвитку людини і для розгорнення сил цілої нації, Потебня тим болючіше відчував увесь тягар обрусительної політики на Україні. В деяких його наукових працях, як наприклад, в рецензії на збірник народних пісень Я.Головацького, не можна не бачити протесту проти усіх тих теоретиків на лоні науки, що в різний спосіб це насильство оправдували і підтримували. В такій рецензії, а також у його праці про “Мову й національність”, знаходимо цілий ряд незвичайних зауважень про саму суть і наслідок денаціоналізації. “Є два види націоналістів” – каже Потебня, розуміючи під назвою “націоналісти” свідомих провідників, теоретиків і організаторів життя цілої нації. “Одні (А) стоять на становищі проковтуючи, а другі (А) на становищі проковтаних. Моральність, правда більше на боці останніх”. “Про групу “А”, тобто про групу гнобителів, – додає Потебня – можна у більшості сказати: може ти Москалю і добрий чоловік, та теорія твоя злодій”. “Вони носяться з свідомістю своєї вищости: їх шлях до ідеалу людського розвитку ліпший; хто не хоче іти туди, куди вони гонять, цей грішить проти Провидіння, проти розуму історії. Їм бажано вважати сам успіх критерієм вартості, та проти того можна зі становища “Б” зауважити, що бур’ян заглушує траву і пшеницю [ ]. Хоча ці зауваження Потебні виросли на грунті сучасних відносин на Україні в межах російської держави, коли національність російська використовуючи свій державний апарат, _________ національність українську, то вони ще й нині цілком актуальні і мають своє загальне значення. Їх можна так само добре віднести і до деяких сучасних теорій, які мають на меті не пускати на поверхню повноправного життя поневолені народи. Проти такої теорії групи “А” Потебня зауважує, що подібно як сам успіх бур’яну ще не може бути мірою вартості його перемоги, так і з другого боку з самого факту перемоги не можна робити висновку про безвартність переможених. Бо ж у світі дуже часто неправда панує, як оспівується і в українських народних піснях. А самим переможцям треба пригадати, що і “напівсухому дереві вершок дихає”. І те, що буйно розвивається, може теж завмерти, а те, що здавалося би завмирає, може ще пробудитися до життя і виявити навіть кращий розцвіт, ніж те попереднє. Ця думка у загальних рисах схоплена вже і українською народною мудрістю: “не всі тоті сади родять, котрі зацвітають”. Це є одночасно і відповіддю Потебні обрусителям України, а передовсім тим їх помічникам на полі науки, котрі виставляли теорію, що ______ українська літературна мова поряд російської цілком не потрібна. Група “А” звичайно дорікає групі “Б” за те, що вона дає першенство “провінціальному жанрові” перед мовою освіченого пануючого класу і через те зауважує круговид своєї думки, а свої у мові продукти позбавляє всесвітнього ринку “щодо вивозу на всесвітній ринок, - каже Потебня – то ми знаємо, що при ньому можуть свої пухнути з голоду і що усунення цього голоду це найкращий шлях на ладнання нормальної зовнішньої торгівлі [ ]. Групі “Б”, як провідникам нижчих класів, роблять також закид, що вона намагається відсунути народ від мови пануючого класу, та це їй мовляв не вдається завдяки попереджуючим ходам влади і завдяки розважності самого народу, який нібито не любить провінціального жаргону в школі і книжці. Це – каже Потебня – з хворої голови на здорову, бо послідовний націоналізм не хоче влади підтримуваної насильництвом і тому не має на меті зберігати темноту і вбожество, він не зацікавлений в тім, щоби людей не допускати до джерел знання. Він хоче лише зберігати основну педагогічну засаду не ігнорувати даних засобів учнів, а уживати та розвивати їх [ ]. Проти тої основної засади якраз і грішать переможці та їх теоретики. Переглядаючись денаціоналізації як процеси, що тягнуться довший час. Потебня вказує на те, що передумовою винародовлення цілого народу є “ослаблення традиції між дорослим і підростаючим поколінням. Тобто відтягнення цього останнього з під впливу родини [ ]. Шляхом до цього є виховування молодого покоління на основах іншої не матірної мови і припинення розвитку мови цілого народу призначеного переможцями на ____________. Різні обмеження прав мови ведуть до того, що вона завмирає, зісовується на ступінь і стає тим самим непридатною для вищих культурних цілей. Денаціоналізація – каже Потебне – це така переміні народного життя, при якій традиція народу, зложена перш за все в мові, переривається або ослабляється до такого ступеня, що вона являється лише другорядним фактором перетворення. [ ]. Не використовуючи вповні свої мови, тої національної перетворюючої машини, цілий народ слабішає і поволі дегенерує на всіх ділянках життя. Денаціоналізація зводиться на неповне користування готовими засобами сприймання, засвоювання та впливу на ослаблення енергії думки, на гидоту _______, яка витворюється на місці вирваних, але нічим не заступлених форм свідомості на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що заступається лише слабим зв’язком з чужими і на дезорганізацію громадянства, неморальність ,спідлення. [ ]. Головну роль в цьому процесі денаціоналізаціїх грає чужомовна школа у різних її видах. Очевидно, що вихованці такої школи будуть в кожному стояти нижче від тих, що в цій школі не мусіли забувати, лише вчилися, зв’язуючи шкільні додатки з величезною масою перед шкільних запасів думки. Таким чином для денаціоналізованого народу цілком природно витворюється по чані умови існування як наслідок розумової підлеглості __________________ _____________ на місці викорінюваних форм свідомості необхідно запанує гидота пустоти і буде залишати це місце так довго, доки та мова, що _________, не стане своєю доки вона сама не пристосується до гового народу [ ]. Маючи все перед очима відносини на Україні Потебня переходить від тих своїх загальних уваг про суть денаціоналізації до її конкретних форм, а саме до русифікації. Він дотримувався точки зору, що неможливо витворити одну спільну мову для українців і росіян, так само неможливо зробити це для всіх слов’ян. Різницю між відносинами серед народів ________ від себе та відношенням всередині слов’янської сім’ї є на думку Потебні, не принципіальна, а лише квантитативна. При спробах завести одну мову збулася б засада висловлення ще Вільгельмом Гумбольдтом , що “ніякий нарід не міг оживити і запліднити своїм духом чужої мови, не перетворюючи її одночасно на іншу “ народність, проковтувана другою, після безмірної затрати своїх сил все ж таки в кінці кінців приводить цю другу до розкиду. Нинішня російська літературна мова – каже Потебня – може зберігати свою ____ єдність лише так довго, доки вони є органом незначної меншості. Стаючи справді “общеруською” а тим більше спільнослов’янською, вони рівночасно розкидалися би на діалекти [ ]. І колишня єдність церковнослов’янської мови були для тих слов’ян, що її вживали, в дійсності єдністю хіба лише для ока, але не для слуху. Графічно однакові знаки ________________ у різних слов’янських народах по-різному. Тип, що справжнього об’єднання щодо мови і тоді не вдалося провести. Отже спільно церковнослов’янська мова в устах різних народів прийняла різні національні форми. Якраз тоді виступав зі своїми теоріями і ____________ про об’єднання усіх слов’ян на основі російської літературної мови відомий славіст Антін С. Будилович. У своїй праці “Про літературну єдність слов’ян”, він до називав, що російська мова через те, що вона стоїть найближче до старослов’янської, це єдина мова, яка може і повинна стати мовою всіх слов’ян. Потебня згадує про нього, як про одного з теоретиків групи переможців, і цитує його слова: “Говорів в народі тисячі, всі не можуть бути літературними мовами один _____ переможцем з “боротьби за існування” другі його підтримують і збагачують, вживаючи його для цілей своєї освіти. Так було всюди, так було і у нас до недавніх часів [ ]. Потебень дуже добре бачив, як у різних формах проявляються об’єднуючі тенденції русифікаторів. Він бачив, як і в науці не все змагають до чисто наукових цілей, як і тим часом кується зброя для цілей денаціоналізації. І він безоглядно розкривав всю цю шкідливу систему практичних і теоретичних русифікаторів, що всю свою енергію звертали тоді на знищення української нації, а для українців він шукав шляхів національної самооборони. “національна ідея – каже Т.Г. Масовик – це для свідома людини ціла культурна програма. Таке саме розуміння національної ідеї бачимо у Потебні, бо плекати у себе національну ідею можна лише на грунті національної свідомості “Наші батьки і діди – каже Потебня – були сильні у своїй народності мимоволі” і,... самі собі того не усвідомлюючи, вони могли ще залишатись українцями; але “ми можемо бути сильні лише свідомістю своєї окремішності”. Це вимагає мова часів. Приглядаючись невідрадним відносинам в Харкові, Паотербна вказує на те, що повне розбиття сил та переваги егоїстично-матеріалістичних тенденцій так серед університетської молоді, як і серед українського громадянства взагалі, це лише наслідок того, що ми несвідомі. Так, що перш за все треба собі усвідомити свою національну окремішність, пізнати дані прикмети свого народу, щоби на тій основі наладнати зв’язок з надіями народу, як цілісності, і щоби в собі самім відчувати його майбутнє. Для усвідомлення собі підсвідомих підвалин укр. національності треба пер усього самому добре пізнати і засвоїти собі укр. мову, що без її вивчення, як казав Потебня, всі укр. змагання будуть збудовані на піску. Це відноситься і до теоретичних студій над явищами укр. мови і до практичного використовування укр. мовних засобів. Наукові студії над укр. мовою, відкриваючи її своєрідності, її відмінності від інших мов, мають в цьому процесі усвідомлювання своєї національності і в процесі витворювання ідеї національності велике значення. Вони очищають цю ідею від різних суб’єктивних фікцій та ставлять її 6на тверді основи об’єктивної національності. Практичне використання і удосконалювання укр. мови привело до повного розвитку усіх сил нації і до найбільш продуктивного їх виявлення. Це перший крок до оздоровлення і скріплення національного організму. Далі треба пізнавати усі духовні скарби і історичні переживання нації, які теж повинні стати складовими елементами національної свідомості і основою для розбудови національної ідеї. Такі науки, як етнографія і історія, мають через те своє особливе національне значення. Їх здобутки мусять стати загальним духовним майном найширших верст укр. суспільства. З тим в’яжеться вимога загальної освіти в національному дусі, такої, яка використовувала би усі витвори народної психіки та все стояла би у зв’язку зі скарбами національної традиції. Вже в молодім віці, під час своїх університетських студій в Харкові, Потебня роздумує зі своїми товаришами над потребою в організації виховання і шкільництва на національних основах. Пізніше під час свого перебуття в Німеччині, він із задоволенням зауважує, що і там такі питання є предметом наукових дисциплін і у своїй кореспонденції не забуває дальше розбуджувати зацікавлення до них серед укр. громадянства. Бистрим поглядом глибокого мислителя він бачить ті невидні нитки, що зв’язують поодинокі ділянки життя нації, бачить, як шкоди чи занедбання на одному боці, ведуть на поганих наслідків на другому боці. Разом з німецьким ученим Рільом він вказує, як н.пр. музична освіта в народному дусі причиняється до загального духового здоров’я, та як промахи і занедбання на цьому полі викликають недужий стан свідомості взагалі разом з від’ємними явищами на полі загальної моралі. Аналіз культурного життя німецького народу, який він найшов у творах Ріля, виникає у нього цілий ряд думок про культурний розвиток українського народу, про потребу і вартість музичної освіти в народному дусі, про тісний зв’язок між долею музики з одного боку і всіх інших явищ громада життя з другого боку. Отже змагання до усвідомлення у собі національності це одночасно прагнення до зв’язку, до визволення себе від влади грубих особистих інтересів і до громадської сили, як наслідку сили одиниці. Єдиний тривалий поступ це той, що зачинається від одиниць і від них поширюється кнурами, той, що іде з громади. “Якщо хочемо зв’язку університету. Громадянства, цілого народу, - кінчить свої увагу Потебло – то перш усього очистили свої серця і замисли. Влада, вплив, матеріальна сила приложаться самі собою” [] Ціле питання національного відродження зводиться в кінці на розбудження у членів даної нації тих психічних сил, що їх можна назвати свідомим національним хотінням. Це вже не ті підсвідомі чинники, що ще нашим дідам вистачало на збереження власної національності, ані не ті неясні мрії і несмілі бажання, що ніколи не можуть бути тривалим мотором нашої активності і продуктивності у якій несуть ділянці життя. Це ясне, свідоме своєї цілі і непохитне хотіння. Що виростає з усесторонньої і глибокої свідомості своєї національної окремості та зі зв’язаної з тим сильної віри у власну, хоч би лише потенціальну, рівно вартість. Національна ідея приводить цілу націю не лише в ділянці науки чи мистецтва, але і в громадсько-політичному житті до об’єднання, до більшої життєздатності, до творчої консолідації своїх внутрішніх сил і до смілої та витривалої відпорності на всі зовнішні удари і шкідливі впливи національна іде збільшує особисті здібності людини, визволяє її з обіймів нудьги і егоїстичного матеріалізму та витворює почуття національної солідарності, що не дозволяє байдуже відноситися до найменшої частини нації. Звідси випливають окремі виховні обов’язки для інтелігенції і в у відношенню до себе і у відношенню до широких народних мас. Освічені верхи нації повинні поглиблять свою освіту в напрямі об’єднання з “містичним ядром” чи “Душею” нації, щоби втой спосіб самим доходити до усвідомлення підсвідомого хотіння нації, а одночасно повинні і у інших його розбуджувати. “Освічена людина – каже Потебня – більш витривалу своїй народності ніж простолюдець... Літературно освічена людина свого народу має цей плюс перед простолюдцем, що на нього впливає багатовікова струя народного життя, а на простолюдця лише незначна частина народної традиції, звичайно майже виключно усна традиція одної місцевості” [] Сила цілої нації може з’явитись лише як наслідок сили одиниць. Згідно з тим кожний мусить зачинати розбудову нації від себе самого. Плекаючи наперед у себе ідею національності та перетворюючи підсвідоме національне змагання у свідому активну волю. Від такої волі одиниць залежить дальший розвиток їх нації. Потебня добре бачив, у якій сфері людської душі лежить та сила, що веде до розв’язки таких питань як самостійність нації. Збереглося кілька його надзвичайно цінних слів, з яких бачимо. Що це якраз сфера волі, сфера хотіння, звідки і він сподівався вирішення української справи. Таку були погляди Потебні про саму суть нації і про можливість перетворення української етнографічної маси на повноправну українські націю. І, лише маючи на увазі сучасний йому сумний стан української нації, він міг висловитися так, як про це згадує Освеніно-Куліковський у своїх спогадах. Про будучність української нації він цілком певно думав не так скептично. Як про це інформує Куліковський. На це вказує ціла система думок Потебні. Він вірив у можливість дальшого розвитку української літератури і життєздатність української нації взагалі. Самі думки Потебні не дозволяють нам ставити його в один гурт з тими його сучасинками (Метлинським, Костомаровим) котрі думали, що українська мова і українська нація завмирає і з поширенням вищої культури і цивілізації мусить цілком зникнути. Можна би зробити Потебні закид, що він при своїх теоретичних міркуваннях про націю, звертав усю увагу лише на культурно-національний бік справи, неначе забуваючи про велику вагу політичної – державної сили для розвитку нації. Можна би зробити йому закид, що він до державної незалежності України взагалі не додумався. Можна би також оправдати його тими конкретними історичними обставинами другої половини 19 століття, коли наше українство все ще н виходило з пелюшок “южнорусизму” і “українофільства”. Та ми не робимо цього. Бо не маємо доказів на те, що Потебня справдні про державну незалежність України не думав. І про це він не забував, але виразно писати і говорити про це він, очевидно, серед тодішніх обставин не міг. О одному місці його статті про “Мову і національність” ми бачимо досить виразний слід таких думок. Потебня все дуже критично відносився до офіційного розуміння єдиної “руської народності”, яке тодішня російська думка ви двигала поруч православ’ям і самодержавям, як один із основних стовпів російської державності. А у згаданій статті він пише про це ось що: Якби хто сказав, що поняття про єдиний народ містить у собі такі протиріччя, яких об’єднати не можна, і тому воно розбивається, то хтось інший міг би думати, що від цього заваляються стовпи державної і народної будови. Але для заспокоєння таких побоювань можна вказати на те, що ідеї загинання керувати життям щойно згодом, по довгих періодах часу, яких треба, щоби ті ідеї перетворилися, так би мовити, в чорнозем думки і т.зн. у суть таке, про що більше не говорять. Для нас нема ніякого сумніву, що в тих словах криється думка і про майбутній розпад російської імперії і про витворення на її руїнах окремих національних дужав, між іншим і про витворення самостійної української держави, тої єдиної природної підвалини для повного здійснення української національної ідеї. Така національна ідея засвоєна нашою інтелігенцією, це був би той тривалий внутрішній вогонь, що пустив би в рух цілий наш національний корабель і вивів би його на шлях самостійного життя. Розділ ІІІ. “Мова, як душа народу” Багато є таємниць у світ, і одна з найбільших з-поміж них мова. Здається, ми знаємо якесь слово, немовби розуміємо його. Проте все, що закладено в нього впродовж віків нерідко не можемо повною мірою видобути. Потрібно докласти чимало зусиль, щоб заховане у слові постало перед нами у всій красі, глибині й неповторності. З раннього дитинства і до глибокої старості людина не відділяє пов’язана з мовою. Це єдине знаряддя, що вивищує людину над світом, робить її нездоланною в пошуках істини. Розпочинається прилучення дитини до рідної мови з малих бабусиних казок і материнської колискової пісні. І завжди і скрізь наш учитель – мова. Усі діяння наші, думи і сподівання закріплюються у слові. Через слово людина пізнає те, що недоступне було безпосередньому сприйманню у слові постають перед нашим зором сторінки давньої історії і здобутки майбутнього. За допомогою слова ми проникаємо в думи і почуття, які хвилювали людей за тисячоліття до нас. Завдяки його могутності не замулюється людський досвід. У мові є одиниця, без вивчення якої немислиме пізнання всього механізму мови. Ця одиниця – слово. Український народ творив свою мову впродовж віків, заносячи до мовної скарбниці дрібний нектар слова, невтомно запалював у слові незгасний вогонь думки і почуття, вічність праці та мрії. Колективна пам’ять народу – творця береже слово, а в ньому – і своє безсмертя. Вивчаючи рідну мову, народ п’є духовне життя й силу з рідної груді рідного слова. Воно пояснює їй природу, як не міг би пояснити її жоден природознавець. Воно знайомить її з суспільством, як не міг ознайомити жоден історик. Слово, нарешті, дає такі логічні поняття філософські погляди, які найбільш розвивалися у концепціях В.Гумбольдта та О.Потебні. За Гумбольдтом, мова – супутник, свідок, а інколи єдиний представник духовного розвитку людства. По мові можна дізнатися про стан культури. Інтелектуальна діяльність і мова єдині й невідокремлені один від одного. Отже, діяльнісними стають: зв’язки, розум, слух закони, зовнішні враження й внутрішні почуття народу, який впливає на мову з самого початку її формування. Ідея Губмлодта про те, що не люди оволодівають мовою, а мова оволодіває людьми має свої основи-факт незалежності діяльності і її продукта – культури від людей набрала свого розвитку у працях філос. герменевтики й перш за все Хайдеггер, Шеллера, Гадолар. Мова, для Гумболдта вічно живе й одухотворене начало, - це одухотворю вальне й одухотворється. З загально лінгвістичної концепції Гутбольдта О.О.Потебня сприймає не все. Він відмежовується від грубого раціоналізму, певну данину якому віддав видатний нім. лінгвіст, йому чужі також ті твердження дослідника, що заводили думку у полон метафізичного туману, - саме там, де науковий аналіз, поки що виявлявся безсилим прояснити так звані темні явища мови. За Гумбольдтом, мова –ц е діяльність духу. Погляд Гумбольдта на мову, як на безперервну діяльність. а не як на щось закам’яніле, знаходив у О.О.Потебні активну підтримку і дальший розвиток у застосуванні його до аналізу нових явищ. Слово, за Гумбольдтом, виражає тільки одну ознаку поняття, але має два змісти. Міркуючи так, О.О.Потебни приходить до висновку: в слові є два змісти: один – об’єктивний, що містить у собі тільки одну ознаку; другий суб’єктивний, зміст, що містить багато однак. А якщо вилучити другий, суб’єктивний і єдиний то в слові залишиться тільки звук, тобто зовнішня форма та етимологічне значення. яке теж є формою, але формою внутрішньою. Внутрішня форма слова, вважав О.О.Потебні – це відношення змісту до свідомості, вона показує, як уявлення людині її власна думка. Таким чином, за О.О.Потебні слово як творчий акт мовлення і пізнання складається з трьох елементів: звука (чи комплексу звуків), знака, або представлення, і значення. Потебня завжди прагнув підійти до мови і літератури як до живих, рухомих явищ, як до “постійної роботи духу”. Відомим, що останнє формулювання належить. Він Гумбольдту, праці якого відіграли важливу роль у формування звукового світогляду Потебні. Потебня – розвинув свою оригінальну концепцію про нероздільність усіх структурно-утворюючих факторів мови і літератури із загальним рухом людської думки в її сторичному розвитку. Отже, розглянувши типи поезії, Потебня приходить до висновку, що існуючі типи поезії – є результатом розвитку міфологічного світоспрямування, яке містило в собі розуміння первісними людьми явищ природи і суспільного життя. релігійних уявлень. Як і в слові так і в художньому образі Потебня виділяє три взаємопов’язані структурні елементи: зовнішню форму - одиничну, несуттєву сторону зображеного і вираженого, внутрішню форму – найближчу конкр.-емоційну сторону змісту і зміст його художню ідею. Усі ці структурні елементи перебувають у діалектичній єдності. Висновок Отже, можна зробити такі висновки, що на даний час найактуальнішим є те, що потрібно цікавитися дослідженням мови, ніколи не зупинятися у вивченні рідно мови. Вольтер говорив: “Усі головні європейські мови можна вивчити за шість років, свою ж рідну треба вчити ціле життя”. Нашому поколінню випало складне і відповідальне завдання – відродження мови, державності, нації. За нас цього ніхто не зробить. Це наш історичний обов’язок, виправдання нашого перебування на цьому світі. Не перекладаймо цього тягаря на плечі своїх нащадків, бо може бути запізно. Діймо в ім’я нашого народу, найвищих ідеалів людства.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter