.

Філософські школи Давньої Індії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1898 14291
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Філософські школи Давньої Індії”

ПЛАН

Вступ

1. Ведичська традиція – джерело індійської філософії

2. Філософська система чарвака-локаята

3. Буддійська філософія

4. Філософія істинного пізнання

5. Ортодоксальна система філософії Індії

6. Філософія спасіння (йога Патанджалі)

7. Філософія осмислення

Література

Вступ

Вся історія індійської філософії – це безперервний діалог з традицією. У
культурі сучасної Індії є риси будь-якого періоду історичного минулого.
Зв’язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій і науки –
невід’ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та її філософії.
Аспект часу в історії філософської думки Індії завжди відігравав лише
підпорядковану роль. Тому немає історії індійської філософії, а будь-яка
історична періодизація розглядалася як умовність. Але філософія
залишається невід’ємною частиною життя індійця – завжди сучасною і
завжди життєвою. Усі давні школи філософії, як і раніше, мають
послідовників, для яких традиція – не тільки частина культури мислення,
а й способу життя. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна
поезія вед – усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний
для кожного покоління.

1. Ведичська традиція – джерело індійської філософії

Традиційно в історії індійської філософії виділяють кілька періодів. Це
Ведичний період (1500-600 роки до н. е.), що охоплює епоху розселення
індоарійських племен і поширення їх культури. Сюди належить і виникнення
Вед, Брахманів і Упанішад. Другий період – Епічний (600-200 роки до н.
е.) – створення філософських систем, названих «даршан». Третій період –
створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого
філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад).
Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш’я,. що
тлумачила ідеї основоположників філософських систем. Бхаш’ї – форма
розвитку індійської філософії аж до XIX ст. Четвертий період –
реформування класичної філософії Індії (XIX ст.). Сформульовані тоді
ідеї створили теоретичні передумови сучасної індійської філософії.

Один з пам’ятників теоретичної думки Індії – веди (веди буквально –
знання) складені мудрецями приблизно в середині І тисячоліття до н. е.
Чотири збірники вед (Самхіти) містять гімни (мантри або сукти) і
звертання до богів, давні міфи і перекази, правила молитов і
жертвопринесень. У ведах відображені і перші філософські елементи
пізнання природи і місця людини в навколишньому світі і природі.

Найдавніша з ведичної літератури «Рігведа» – веда гімнів – має
найбільший філософський інтерес. Збірники «Самаведа» (веда мелодій),
«Яджурведа» (веда жертвопринесень) і «Атхорваведа» (веда заклинань)
містять в основному гімни Рігведи, розташовані у той чи інший спосіб,
зручний для їх виконання під час жертвопринесень. У Рігведі, наприклад,
є більше тисячі гімнів. Самаведа має 1549 гімнів, 75 з яких нові, а інші
зустрічаються у Рігведі. Більшість гімнів Яд-журведи і Атхарваведи також
запозичені в Рігведі.

Пізніше Самхітів виникають брахмани. Брахмани – це коментарі до вед,
складені жерцями-брахманами. У кожної з вед свої брахмани, що містять
керівництво та опис ведійських обрядів, жертвопринесень, перекази про
богів, епічних героїв, царів та ін. Найвідоміші брахмани – Шатападха,
Гопадха, Айтарея. Останнім літературним твором ведійського періоду є
Упанішади – завершення вед (ведан-та). Термін веданта пізніше мав
широкий зміст і означав ідеї упанішад системи веданти. Упанішади, по
суті, це відображення найвід-вертішої таємниці вед, свого роду філософія
вед, «Старий заповіт» індійської теоретичної думки. Термін Упанішад
означає «те, що наближає людину до учителя» (або до Бога). На відміну
від звичайних молитов і гімнів, доктрини Упанішад відомі лише
таємничістю, їх таємний зміст гуру розкривали відібраним учням. У деяких
випадках Упанішади називалися також Аран’яками – лісовими трактатами. Це
значення Упанішад зумовлене самою організацією релігійного життя,
продиктованою брахманізмом.

Для вивільнення від земних пристрастей і оволодіння істинним знанням
людина мала пройти чотири сходинки життя: період релігійного учнівства
(брахмачар’я), життя домогосподаря (гархаст’я), самітництво (ванпрастха)
і аскетизм (санн’яспі). Хлопчик приходить у дім до учителя, де освоює
першу сходинку релігійного життя і здобуває знання. У дитинстві
вивчаються Самхіти. У юнацтві – одружується і стає сім’янином. Щоб як
слід виконувати ритуали, що необхідно робити господарю дому, сім’янин
має вивчити брахмани. Виховавши дітей, сім’янин, господар поступово
відходить від мирських справ і, усамітнившись у лісах, веде життя
одинака. У роздумах про зміст буття людина вивчає Упанішади і готується
до стадії аскетизму. Аскетичне життя передбачає самообмеження тілесних і
розумових можливостей. Аскет повинен жити милостиня-ми, голову має
постійно голити, одяг дозволялося носити лише жовтий. Право на
проходження усіх чотирьох стадій релігійного життя мали касти обраних –
брахмани і кшатрії – двічі народжені.

Звичайно, кожному періоду життя людини призначалася певна священна
книга, і кульмінаційним моментом на шляху досягнення духовної зрілості
ставало вивчення Упанішад – ведопатшади, таємниці вед. В індійській
релігійно-філософській традиції Самхіти, Брахмани та Упанішади
розглядалися як тлумачення божественного одкровення і пізніше об’єднані
спільною назвою веди. Веди, у широкому розумінні, є винятковим джерелом
натхнення всього дальшого розвитку філософської думки Індії. Ідеями вед
у тій чи іншій формі просякнуті всі без винятку системи індійської
філософії.

Важлива роль вед виявлялася, насамперед, у самому принципі класифікації
філософських систем. Ті системи думки, які визнавали авторитет вед,
названі астиками (ортодоксальні, брахманічні), а ті, які їх відкидали,
огонастикою (неортодоксальні). До ортодоксальних належать системи:
міманса, веданта, санкх’я, н’яя і вайшешика. До неортодоксальних –
переважно чарвака-локаяти, буддизм і джайнізм. Серед ортодоксальних шкіл
безпосередньо продовжують традиції вед системи міманса і веданта, що
ґрунтуються безпосередньо на текстах вед. Причому міманса розвиває
ритуальний аспект вед, а веданта – спекулятивний. Для систем санкх’я,
йога, н’яя і вайшешика веди служать лише передумовою обґрунтування
досвіду (досвіду свідомості) як власного ґрунту філософських систем.
Незалежно від того, прийнята чи відкинута позиція вед тією чи іншою
філософською системою, сама проблематика, що в них порушується,
визначила загальні контури індійської філософії. Центром тяжіння
виступають чотири головних питання, що є джерелом філософського
натхнення вед: що таке круговорот буття (сансара)? Які причини сансари?
Що розуміється під звільненням? Як досягти звільнення? В Упанішадах
питання набули більш розгорнутого трактування: визначені основні
поняття, що стали надбанням індійської філософії. Формуються поняття
Ішвара (Творець, Атман), Пуруша (Душа, особистість), Сат (Буття). Усі
розглядаються як різні назви єдиної реальності, Бога, Абсолюту, тобто
брахмана. У «Тайтар’я упанішади» говориться: «Особливо намагайся пізнати
того, з кого народжуються живі істоти і до якого повертаються, в кого
входять при загибелі, до -брахман». У «Пуруші-сукті», відомому гімні
Рігвед, така всепроника-юча реальність світу називається Пурушею, а в
«Айтарейя упанішади» – Атманом.

Брахман і все, що з ним зв’язане, оголошується Упанішадами незбагненним
в рамках буденного досвіду. Лише той, хто може зануритися у найглибші
таємниці свого Я, здатний усвідомити свою тотожність з брахманом і таким
шляхом осягнути його. Пізнання безкінечної суті у собі самому – головна
умова припинення ланцюга перероджень – сансари, з якою людину зв’язує
карма – закон її індивідуального буття. Це звільнення – мукті – не
означає смерть або порожнечу, а лише злиття з брахманом і розчинення в
ньому. Тотожність людини з брахманом називають Пурушею – Свободою,
Блаженством, Безсмертям або Вищою реальністю.

Світогляд упанішад з їх атмосферою розумової витонченості тривалий
період не поширювався серед мас, а визнавався для невеликої групи
обраних, здатних зрозуміти ідеї. Відокремлення такого прошарку
інтелектуалів у стародавньоіндійському суспільстві зв’язується в
індійській філософії із самостійним розвитком філософської думки.

2. Філософська система чарвака-локаята

Особливе місце в історії розвитку теоретичної думки Індії займає
матеріалістична філософія чарвака-локаята. Все, що відоме про філософію
локаяти, взято з текстів її теоретичних опонентів, які піддали критиці
скептицизм давніх матеріалістів. Філософські погляди локаяти стали
могутнім каталізатором розвитку для багатьох систем індійської
філософії. Виникнення системи чарвака-локаята традиційно належить до
середини І тисячоліття до н. е., хоча окремі згадки про матеріалізм уже
є в текстах вед. На думку деяких дослідників, локаята заснована міфічним
мудрецем Брахаспаті, який згадується в кількох ведійських гімнах, у
«Махабхараті», а також у філософських сутрах. Автором ідеї локаяти також
вважається Дхішану, про що свідчить текст «Падма-пурани».

Використання у ряді найдавніших текстів для позначення матеріалізму
слова «чарвака» зв’язане з атеїстичними і антиведичними нападками, що
приписувалися легендарному Чарваку. Термін локаята походить від
санскритського лока – світ, що іде із світу. Етимологію терміну чарвака
вбачають у гедоністичній позиції їж, пий, веселися – чарв означає їсти.
За іншою версією, чарвака утворене від слів чару і вак, що означає
красномовство, дохідливість. У сучасних умовах чарвака – синонім слова
матеріаліст. В основу вчення про буття локаята лежить уявлення про те,
що всі предмети Всесвіту складаються з чотирьох елементів: землі, вогню,
води і повітря (у деяких текстах до них додається і п’ятий елемент –
ефір). Кожному елементу відповідає особливий різновид атомів, що не
змінюються, не знищуються і існують не одвічно. Усі властивості
предметів залежать від поєднання конкретних атомів і від пропорцій, у
яких з’єднуються атоми. Свідомість та органи відчуття також виникають
поєднанням атомів: після смерті живої істоти таке поєднання розпадається
на елементи, що приєднуються до атомів відповідного різновиду, які
існують у неживій природі.

Найважливішою проблемою, що стосується філософії локаята – індійський
матері алізм, – виступають джерела істинного пізнання. Єдиним і
достовірним джерелом пізнання визнається безпосереднє сприйняття –
прат’якша. Гносеологія локаята сенсуалістична: єдино достовірне джерело
пізнання – відчуття. Органи відчуття сприймають предмети, оскільки самі
складаються з тих же елементів, що й предмети («подібне пізнається
подібним»). Тільки сприйняттям, за локаятою, забезпечується здобуття
знання, що не викликає сумніву. Усі інші способи пізнання – логічний
висновок (умовивід), словесне свідчення (авторитет) – створюють лише
видимість істини, а насправді виявляються сприятливим ґрунтом для
забобонів і помилок. Коли ж на підставі сприйняття якого-небудь факту
шляхом умовиводу робиться висновок про наявність іншого факту, то тим
самим відбувається стрибок у невідоме. Такий перехід від загального до
особливого локаятики називали принесенням у жертву очевидного на догоду
передбачуваному.

Загальний зв’язок – в’япті – за вченням локаяти, не може бути об’єктом
сприйняття, а, отже, не може бути достовірно встановлений. І навіть
наявність у людей однакового (спільного) досвіду не виключає можливість
помилок, адже не дано знати, чи підтвердиться досвід минулого у
майбутньому. Все залежить від безкінечного різноманіття умов, в межах
яких сприймається світ. Встановити достовірно всі наявні умови
знову-таки неможливо. Надійним джерелом пізнання локаята не вважала і
посилання на авторитет, навіть якщо мова йшла про таке авторитетне
свідоцтво, як веди. Якщо ж сприйняття – єдине джерело істинного
пізнання, то раціонально пізнається лише реальність об’єктів, що
сприймаються – такий висновок роблять стародавні матеріалісти Індії.

Матеріальний світ, стверджує давньоіндійське матеріалістичне вчення,
складається з чотирьох усвідомлених, сприйнятих елементів: землі
(кшитї), води (ан), вогню (агні), повітря (ваю). З різного поєднання
таких елементів і виникають усі живі і неживі тіла. Навіть свідомість,
що сприймається, визнається лише властивістю тіла, має в основі всі ті ж
чотири елементи. Явище, яке звичайно називається душею, не є повною
самостійною, відмінною від тіла матеріальною суттю, це властивість
самого тіла. Відсутність свідомості в «матеріальних елементах» не
доводить, що не може виникнути з них за певних умов. Доля душі,
свідомості, як і всіх інших об’єктів матеріального світу, – це
руйнування, смерть: помирає тіло – помирає і душа. Жертвопринесення,
розмови про попереднє життя і наступне народження, карма, рай, спасіння,
пекло, потойбічний світ є ніщо інше, як нісенітниця. І дурень, і мудрець
помирають зі смертю тіла, після смерті у них немає буття. Зі смертю тіла
елементи, що в ньому містяться, розчиняються в зовнішньому світі: вода –
у воді, світло -у вогні, повітря – у повітрі.

Філософія локаята не визнає і буття Бога, чиє існування також не можна
довести. Увесь світ для стародавньоіндійських матеріалістів – лише
випадкове сплетіння чотирьох первісних елементів, які не потребують
божественного творіння. У світі, де все смертне і конечне, тільки життя
гідне уваги – стверджують матеріалісти. Індійські матеріалісти повністю
відкидають достовірність будь-якого опосередкованого знання, як і
свідчення вед. Матеріалізм відкидав існування Бога, душі, карми, тобто
комплексу уявлень і понять, що панували в релігії, етиці, філософії, а
також переселення душ.

В етиці локаята переважає гедонізм: насолода обґрунтована нормативною
етичною теорією, з якою добро визначається як те, що тягне за собою
страждання. Очевидно, локаята справила відомий вплив на розвиток
стародавньоіндійської науки про управління державою. До сучасності не
дійшло жодного тексту, який би належав послідовникам давньоіндійських
матеріалістів. Найповніше основи стародавньо-індійського матеріалізму
(локаяти) викладені в стародавньоіндійських трактатах і компендіумах
(доршанах), написаних противниками локаяти – ведантистами в ІХ-ХІІ стст.

3. Буддійська філософія

Життя складається з насолод і страждань. Людина прагне до того, щоб по
можливості позбутися страждань і отримати якомога більше насолод, не
можна нехтувати сприятливими можливостями для насолоди життям через
нездійсненні надії на насолоди у майбутньому житті. Гарний вчинок – той,
який приносить більше насолод, відповідно, поганий той, який приносить
більше страждань. Чесність і порок, на думку стародавньоіндійських
матеріалістів, суть лише вимисел Священного писання, а, отже, не мають
великої цінності. Такі твердження не могли не займати релігійних
почуттів благочестивих індійців. У ході критики емпіризму
стародавньоіндійського матеріалізму відточувалася логіка індійської
філософської думки, через розуміння природи безпосереднього сприйняття
поглиблювалося усвідомлення життєвого досвіду як основи філософської
рефлексії.

Буддизм – релігійно-філософське вчення – виникло в Індії у VI-V стст. до
н. е. Його засновником вважають індійського принца Сідхарху Гаутаму,
який отримав пізніше ім’я Будди – Просвітленого. Просвітлення Гаутами
заклало основи буддійської релігії і філософії, що тривалий період
поширювалися на території Цейлону, Тибету, Китаю, Японії та Кореї.
Найдавнішим джерелом, що містить учення Будди, є Трипітака (Три кошики
вчень), укладена його найближчими учнями. Трипітака має три канонічних
тексти: «Вінаяпітаку» (правила поведінки), «Абхідхаммапітаку»
(філософські погляди на зовнішній світ та буття в ньому людини),
«Суттапітаку» (зібрання проповідей і висловів Будди).

Філософська доктрина буддизму стверджує, що життя людини повне
страждань, і важливо покласти їм край. Не теоретизування про душу і
світ, а пошук шляху звільнення людини від страждань є справжнім
призначенням людини. Буддійська ідея звільнення людини від страждань так
чи інакше поділялася практично всіма філософськими системами
Стародавньої Індії, лише теоретичне підґрунтя ідеї викликало заперечення
прихильників ортодоксальних учень. На противагу брахманізму, буддизм
декларував рівність людей незалежно від станової та кастової
приналежності, а також виступав проти доктрини Атмана – субстанційного
Я, Душі, всепроникаючого і постійного духовного початку.

Замість духовного початку буддизм розглядав потік послідовних станів як
джерело ілюзії постійної душі. Усі речі підлягають змінамі розкладу,
стверджували буддисти. Існування є лише моментом у такому потоці
постійності. Не існує і незмінності душі, тому що незмінність лише
видимість душі, яка залишалася б незмінною у безперервному потоці
перероджень. Життя – безперервний ряд станів, кожен з яких безпосередньо
залежить від попереднього і породжує наступний. Душа і людина – лише
умовні назви певного поєднання тіла, самосвідомості, подібно до того, як
колісниця – сукупність коліс, осей, голобель. Існування людини повністю
залежить від такої сукупності. Коли сукупність розпадається, людина
припиняє існування. Ланцюг смертей-народжень – це коло сансари, у якій
статус живої істоти при кожному народженні визначається співвідносинами
позитивної і негативної активності у попередньому існуванні, тобто
кармою.

Спасіння мислителя як занурення у нірвану – стан Будди, абсолютного
спокою, звільнення від пристрастей і бажань. Буддизм же стверджує, що
всі явища світу зумовлені. Хто бачить загальний зв’язок – той бачить і
закон (дхамму), «хто бачить закон (дхамму) – той бачить причинний
зв’язок» – така думка Будди. Для того, хто осягнув закон (дхамму),
стверджує буддизм, відкриються «Чотири благородних істини»: життя у
світі повне страждань; існує причина таких страждань; можна припинити
страждання; існує шлях, який приведе до припинення страждань.

Буддизм учив, що не тільки смерть, хвороба, старість, горе, сум,
бажання, відчай, але й все, що прив’язує людину до земного, є
стражданням (духка). Молодість минає, задоволення колись закінчуються,
страх людини втратити їх перетворює задоволення на справжні джерела
страху, скорботи і страждання. У вченні Будди дається визначення
дванадцяти джерел страждань. Усі земні страждання починаються з
народження – джаті. Якби людина не народжувалася, то не зазнавала б ні
хвороб, ні смерті. Народження зумовлене прагненням до життя – бхавою.
Саме прагнення приводить людину до народження у світі. Бажання бути
народженим випливає з прив’язаності до речей – упадани. Прив’язаність до
речей – результат жаги насолоджуватися предметами зовнішнього світу –
тришни. Щоб виникла жага речей, то речі мають спочатку міститися у
чуттєвому досвіді – ведані, оскільки неможливо бажати того, що ніколи не
сприймалося і не закріплювалося у якому-небудь досвіді. Чуттєвий досвід
передбачає зіткнення з об’єктами – спаршу. Зіткнення з об’єктами можливе
лише за наявності органів сприйняття – п’яти почуттів і розуму, які
утворюють тілесно-духовний ембріон людини – нама-рупу. Такий організм це
зміг би розвиватися у череві матері і народитися, якби був мертвий,
тобто позбавлений деякої первісної свідомості – віджняни. Наявність
первісної свідомості, яку вимушені, за вченням буддизму, визнати у
ембріона, є лише проявом вражень минулого буття – самскару. Саме такі
враження, що містять у знятому вигляді результати всіх минулих Діянь,
зумовлюють нове народження. Стійкість вражень, а, отже, кожне наступне
народження пояснюється лише однією причиною – незнанням -авіл’єю. Якби
людина подолала незнання і набула справжнього знання свого життя, то
могла б уникнути долі (карми), яка викликає нові народження і супровідні
їм страждання. Така саисара – коло буття і причина страждань.

Припинення страждань – це усунення земних пристрастей, всього того, що
зв’язує людину із світом. Стан звільнення означає згасання при страстей
– нірвану. Вчинки людини, яка досягла згасання пристрастей, позбавлені
жаги життя, прив’язаності до нього, не породжують долю (карму) і, отже,
переродження. Згасання пристрастей -це етап безтурботності,
незворушеності і неупередженого самовладання людини, пояснити його у
поняттях повсякденного досвіду неможливо. Згасання пристрастей можна
досягти і в сучасному житті, якщо суворо дотримуватися шляху – маргу,
яким йшов Будда і якого можуть дотримуватися інші. Шлях марга має назву
восьмиступеневий благородний шлях. Оскільки визначною причиною страждань
людини, за вченням Будди, є незнання і помилки, що випливають, то
найперша умова звільнення – формування правильних поглядів: засвоєння
суті буддизму, чотирьох благородних істин. Для перетворення життя
необхідно також долати недобрі нахили і наміри, ворожнечу до людей.
Людина має уникати неправди, наклепів, брутальності, не завдавати шкоди
всьому живому, не красти, не вдаватися до недозволеного у досягненні
своєї мети, здобувати засоби до існування лише чесним шляхом. Правильна
рішучість – саммасакаппа – контролює людину: спілкування, поведінку і,
нарешті, весь спосіб життя. Але навіть дотримуючись правил уникнення
страждань, загальноприйнятих норм поведінки, людина не застрахована від
втрати здобутого. Причина найчастіше прихована у закоренілих звичках та
ідеях, що за сприятливих умов обов’язково проявляться. Єдиний засіб, що
дозволяє протистояти закоренілим звичкам і появі шкідливих ідей – це
правильне зусилля – саммаваява, тобто вироблення протилежних звичок та
ідей.

Шлях звільнення передбачає постійну пильність: слід завжди пам’ятати про
вже досягнуте. Правильне мислення полягає у постійному утриманні свого Я
від змішування із змістом свідомості, почуттів. Тому і слід розглядати
тіло як тіло, відчуття як відчуття, розум як розум. Усе це тлінне і
минуще. Судження типу: «Я розгніваний!», «Я у скорботі», «Це моє» не
повинні затьмарювати чистоту думки, її постійну зосередженість на
істині. В результаті правильних поглядів, правильної рішучості,
правильного спілкування, правильної поведінки, способу життя,
правильного зусилля, спрямування думки виникає правильне зосередження
(саммасамадхі), за допомогою якого людина крок за кроком звільняється
від страждань, досягає безпристрасності, досконалої мудрості (праджії) і
досконалої праведності (шили).

Вчення старійшин (хінаяиа або тхеравада) – пай-раїшіша форма буддизму,
свого роду релігія без бога, місце якого займає загальний моральний
закон – Дхарма (або Дхамма). Повністю поділяючи ідею буддизму про
восьмиступепевий благородний шлях звільнення від страждань, учення
стверджує, що кожна людина повинна сама, без сторонньої допомоги, без
сподівань па божественне милосердя, лише дотримуючись шляху, що вказаний
Буддою, і віруючи в моральний закон, досягти власного звільнення. Такий
шлях надзвичайно тяжкий і під силу лише небагатьом обраним.

Стрімке поширення буддизму, зростання чисельності прихильників основні
фактори, що зумовили появу модифікацій ортодоксального вчення і мали
відносно закритий характер, незрозумілі широким верствам населення.
Виникло вчення Махаяни. Найбільш значуща в буддизмі, за Махаяною, ідея
спасіння всіх істот, які страждають. В ученні Махаяпи підкреслюється:
все життя Будди після просвітління служить тим, хто страждає, тому
просвітління треба шукати не для власного порятунку, а для звільнення
всіх істот, які сповненні почуттям життя. Духовний ідеал Махаяни
-досягнення стану мудрого існування – бодхісаттви (або бодісаттви).
Мудрість існування полегшувала страждання інших, а страждання інших
сприймали на себе мудреці, які досягли мудрого існування.

Вчення про мудре існування ґрунтувалися на розумінні індивідуального Я
як моменту абсолютної реальності. Звичайно, історичний Будда -Гаутама –
в філософії Махаяии перетворювався у символ первісного буття. Існували
перекази про три різні Трикаї (три тіла), перевтілення і народження
Будди. За доктриною трикаї, окремі Будди – в тому числі і історичний
Гаутама – лише імена верховного божества. Концепція Махаяни – мудрого
існування – знайшла поширення в китайських школах буддизму. Буддизм
починає історичний шлях з відкидання зовнішньої релігійності
ортодоксального індуїзму. Але, не зважаючи на перетворення буддизму на
одну із світових релігій, філософія буддизму невидимими нитками зв’язує
буддизм з історичним лоном – давньою культурою індо-аріїв, справила
значний вплив на розвиток філософської думки Індії.

4. Філософія істинного пізнання

Філософська система істинного пізнання (н’яя), перша згадка про яку
припадає на III ст. до н. е., названа наукою про істинне пізнання або
теорією правильного міркування і доведення (таркашастра або
праманашастра). Система істинного пізнання – одна з найдавніших
ортодоксальних систем філософії Індії, її загальний виклад подається у
«Н’яя-сутрі» Гаутами (Готама або Акшепади). Значення терміна н’яя –
входження в предмет, аналітичне дослідження, умовивід. У центрі вчення
н’яя – питання природи і механізму пізнання, дослідження об’єктів
пізнання шляхом канонів логічного доведення. Зміст питань, що
розглядаються школою істинного пізнання (н’яя), можна з’ясувати лише
загально в контексті формування логічної потреби в стародавній Індії.
Логіка – особливий рід знання – виникає в середовищі брахманів через
потребу правильного тлумачення ведійських текстів, що мали відношення до
ритуалів жертвопринесення. Спогади про дискусії з приводу тлумачення
системи істинного пізнання зустрічаються уже в Упанішадах. З дискусіями
і пов’язують історію логічного вчення істинного пізнання (н’яя), яке
іноді називають мистецтвом дискусій (вадвід’єю) або мистецтвом суперечок
(таркавід’єю).

Основна мета системи істинного пізнання (н’яя) визначається у
«н’яя-сутра» як уЗгодження логічної концепції брахманізму і його
релігійних догматів. Сформульована система логічного обґрунтування
теїстичної теорії пізнання брахманізму. Поняття знання, істина у логіці
системи істинного пізнання, за допомогою яких людина здобуває істинне
знання. Будь-яке знання, за системою істинного пізнання, набирає форми
судження. Судження розкладається на іменник і прикметник, причому
іменник -те, що характеризується, визначається (вішеш’я), а прикметник –
те, що характеризує (вішешана). Судження, що розкриває дійсну природу
об’єктів, мислиться як «прамана» – дійсне знання. Іменник вказує на
існування певної речі, прикметник визначає її природу, суть. Критерієм
дійсності пізнання, за системою істинного пізнання, не може стати саме
знання. Встановлення істинності – прерогатива досвіду.

На відміну від філософії локаяти, що визнає єдиним істинним способом
пізнання безпосереднє сприйняття, у системі істинного пізнання таких
способів чотири. Поряд з безпосереднім сприйманням виділяються
самостійні джерела пізнання: висновок (ануману), порівняння (упаману) і
словесне свідчення (шабду). Система істинного пізнання передбачає
безпосередність сприйняття і незумовленість попереднім досвідом. Ці
достоїнства роблять сприймання самостійним джерелом істинного пізнання.
Безпосереднє сприйняття може не визначатись (нірвікальпа) або
визначатись (савікальпа). До невизначеності належать знання простого
існування речі, тобто таке уявлення об’єкту, що не вимагає його
вираження у словах. Адже можна і не знати, як називається об’єкт. Певне
сприйняття. Окрім уявлення про існування речі, має знання її природи,
тому з необхідністю набирає форми слова, судження. Істинне пізнання н’яя
також допускає сприймання не тільки окремих, одиничних об’єктів, а й
загального. Коли сприймають людину як людину, сприймають у ній людське
(суть), якщо у ній важко визнати людину. Сприймати людське і означає
сприймати загальне для всіх людей, оскільки людськість – їх загальна
природа. Крім звичайних сприймань, в ученні істинного пізнання н’яя
виділяють ще й інтуїтивне сприймання – погоджу. Таке сприймання –
прерогатива людей, які досягли духовної досконалості. Те, що звичайно
здоровому глузду здається безкінечно складним і навіть неможливим,
відкривається пророкам і йогінам.

Іншим способом пізнання, поряд із сприйманням, система істинного
пізнання визнає логічний висновок, або умовивід. Знання, що суб’єкт має
деяку ознаку і що ознака незмінне супроводжується властивістю, наявність
якої встановлюється, дає можливість зробити висновок, що суб’єкт має
таку ж властивість, У термінах логіки суть висновку виражається так:
все, що можна стверджувати про весь клас, можна стверджувати і про
індивідуум, який належить до класу. У логіці істинного пізнання наведена
фігура умовиводу є універсальною. Усі інші способи побудови умовиводів
мисляться лише як її модифікації.

Третій спосіб пізнання у теорії н’яків — це порівняння, знання,
відповідність слова та його значення. Пізнання шляхом порівняння
ґрунтується на такому описі об’єктів, який спирався б на вже відомі
об’єкти і вказував на подібність до тих, що сприймаються.

І, нарешті, четвертий спосіб пізнання, що виділяється у філософії
істинного пізнання, – це свідчення, яке заслуговує безумовної довіри
(шаби). Безумовно, заслуговують довіри свідчення Священного писання, а
також свідчення авторитетних осіб.

Істинне пізнання – у єдності сприймання: порівняння, висновок і
свідчення – ось елементи істинного сприймання дійсності і, насамперед,
пізнання власної природи. Пізнання власної природи є необхідною умовою
звільнення людини від страждань. Якщо людина завдяки знанню істинної
природи Я і зовнішнього світу, звільняється від помилкових бажань і
спонукань, припиняє підпадати під вплив результатів власних вчинків долі
(карми). Минуле, вичерпавши свою дію, неспроможне більше викликати нове
народження і нові страждання. Логічні розробки істинного пізнання
суттєво вплинули на формування систематичної філософії Індії.
Основоположні принципи істинного пізнання прийняті практично усіма
філософськими школами.

5. Ортодоксальна система філософії Індії

Одна з ортодоксальних систем філософії Стародавньої Індії -санкх’я
склалася близько І ст. н. е. За переказами, засновник філософії санкх’я
– Капіла, який жив приблизно не пізніше VII ст. н. е. Капіла – особа
легендарна. Його називали сином Брахми, втіленням богів Вішну і Агні.
Найдавніші джерела санкх’я, що дійшли до сучасності, – Санкх’я-карика
ішвара-Кришни. Будучи дуалістичним ученням, санкх’я визнає існування у
Всесвіті двох першопочатків: матеріального – пракриті (матерії, природи)
і духовного – пуруші (свідомості). Свідомість (пуруша) не є ні
Богом-творцем, ні світовим духом, а є вічною, незмінною індивідуальною
свідомістю, що споглядає хід життя живої істоти, де перебуває і процес
еволюції всього Всесвіту. Матеріальний початок постійно змінюється і
розвивається, підпорядкований закону причинно-наслідкового зв’язку. Усі
видозміни матеріального початку залежать від того, у якому
співвідношенні представлені три гуни – основні матеріальні якості:
саттва (ясність, чистота), тамас (інертність) та раджас (активність).
Поєднання гун зумовлює всю різноманітність природи. Контакт
матеріального (пракриті) з духовним (пурушею) – це початок еволюції
індивіда і Всесвіту.

Найважливішим досягненням філософії сан кх’я стала онтологія -учення про
буття, що розглядає двадцять чотири найголовніших принципи побудови
світу. За вченням про буття, всі речі у світі, включаючи і свідомість,
мають три загальних властивості: здатність викликати задоволення,
страждання і байдужість. Такі властивості – гуни – називають відповідно
саттва, раджас, тамас. Поняття саттва – те, що реальне, те, що існує.
Саттва – здатність об’єктивної реальності сприйматися свідомістю,
почуттями, інтелектом. Прихильники санкх’я розуміли саттву як необхідну
умову добра, задоволення, знання, ясності. Раджас – спонукаючий початок,
джерело діяльності, з ним пов’язують збудження, неспокій, є причиною
прагнення до влади і насолоди. Тамас – початок пасивний і негативний,
стримує дії, породжує байдужість, апатію. За природою тамас протилежний
саттві і раджасу. Усі три гуни (саттва, раджас, тамас), за санкх’єю,
складають внутрішню єдність світу і є в усіх речах. І хоча жодна з гун
не може нічого створити без участі двох інших, їх внесок у походження
того чи іншого об’єкта може бути різним. Інакше кажучи, природа речі
визначається переважаючою гуною. Завдяки гунам стала можливою
класифікація усіх об’єктів світу. Прихильники санкх’я розуміли, якщо усі
речі суть лише поєднання гун, то слід припустити такий стан світу, в
якому ще не виникли речі або вже не існують. Таке становище мислилося як
рівновага гун, деяка однорідна маса гун. Становище рівноваги гун
називається у санкх’ї «Пракриті» – матерія.

В ученні санкх’ї говориться, що матеріальне (пракриті) є реальна, нічим
не зумовле на, вічна і всепроникаюча причина світу. Будучи станом
рівноваги гун, матеріальне (пракриті) мислиться як всеохоплююча
можливість породження непроявленого (ав’яктаму). Проте пракриті не єдина
первісна реальність санх’яїків. Пракриті активна, але позбавлена
свідомості. Щоб виник світ з усією його складною організацією, має бути
реальність, суть якої складає свідомість. Такою реальністю у філософії
санкх’я є духовна свідомість (пуруша Я або Душа). Лише контакт
свідомості духовного і матеріального – дійсна причина виникнення світу.
Контакт (саньйога) має концептуальне значення в ученні санкх’я. Контакт
не тільки початок процесу еволюції, але й необхідна умова перетворення
матеріального (пракриті) в реальність руху і життя світу. Разом з тим
контакт розкриває і відмінність матерії і душі.

Зіткнення душі і матерії, вчить санкх’я, порушує рівновагу гун, дає
початок розвитку еволюції світу. Розгортання видимої різноманітності
зовнішнього світу не є лише комбінацією сліпих механічних сил, а
свідомий процес духовного (досвід пуруші). Матерія на всіх етапах
еволюції, починаючи з великої єдності (Махат) і закінчуючи утворенням
фізичних елементів, за санкх’єю, надає духу досвід -можливість
насолоджуватися і страждати. Тим самим матерія служить кінцевій меті –
припиненню усіх страждань, звільненню людини. Духовне (свідомість),
будучи суб’єктом будь-якого досвіду, залишається трансцендентним
відносно нього, тобто духовне (свідомість), вище за будь-яку активність
і зміни. Змінюються лише матерія та її продукти: тіло, почуття,
свідомість. Свідомість (духовне) – безкінечна всепроникаюча реальність,
не зумовлена простором і часом суть духовного буття людини. Причина
помилок, за санкх’єю, коріниться у хибному ототожненні реальності з
активністю свідомості, в результаті чого Душа усвідомлюється як така, що
мислить, відчуває, страждає. Саме помилкове розуміння суті Душі,
стверджує санкх’я, основна причина прив’язаності Душі до світу -джерело
страждань. Усунення страждань можливе лише на шляху набуття знання
істинної природи духовного (свідомості), розуміючи його принципову
відмінність від світу речей і духовного досвіду. Якщо усвідомлюється, що
Я (Душа) не є духом, що народжується і помирає, то можливе звільнення
від усіх нещасть і страждань. Дух, що досяг звільнення, більше не зазнає
мінливості долі, як тіло і почуття, а спокійно існує у самому собі як
безсторонній свідок драми життя. Так і матерія, виконавши свою місію,
припиняє дальше розгортання. У «Санкх’я-кариці» говориться: відбувається
подібне до того, як танцюристка після виступу перед глядачем припиняє
танцювати і йде, так і матерія припиняє діяти і розгортати світ.

Психологічна спрямованість учення про буття (санкх’я) знайшла дальший
розвиток у філософії йоги.

6. Філософія спасіння (йога Патанджалі)

Поняття йога має кілька значень: звільнення, спасіння, духовне єднання,
поєднання індивідуальної та вищої душі. Таке розуміння йоги
представлене, в основному, в Упанішадах і Бхагавадгітті. Філософська
концепція йоги, систематизовано відображена в «Йога-сутрі Патанджалі»,
визначає йога як шлях, метод звільнення, що може статися за допомогою
зосередження (самадхі), що розмежовує духовне (свідомість) і матерію
(Пракриті). Система Патанджалі, що виникає, очевидно, у II ст. до н. е.,
складається з чотирьох частин: Самадхіпади (зосередження), Садханапади
(способи здійснення йоги), Вібхутина-пади (досконалі здібності) і
Кейвал’япади (абсолютне звільнення).

У сутрах Патанджалі знаходимо два визначення йоги. «Йога – це
зосередження» (самадхі) і «йога – це припинення діяльності свідомості»,
що буквально означає утримання матерії думки (Читта) від полегшення
(Бритті). Категорія Читта змістовно охоплює визначення свідомість як
інтелект, свідомість, розум і трактується у філософії йоги як матерія
свідомості. У визначенні Читти Патанджалі повністю спирається на
онтологію санкх’ї: усі прояви активності свідомості зумовлені впливом
гун – загальних властивостей речей, що лежать в основі матеріального і
духовного життя. Різноманітне становище свідомості залежить від
переважання тієї чи іншої гуни. У «Йога-сутрі» виділяють п’ять станів, у
яких може перебувати свідомість. Свідомість може бути блукаючою,
розпорошеною, неспокійною. Цей стан зумовлений гуною раджас (діяльне).
Для нього характерна спонтанна спрямованість на зовнішні об’єкти і
відсутність будь-якої стабільності. Переважання гуни тамас (пасивне)
приводить свідомість до стану сновидінь — тупого, засліпленого,
алогічного. Третій стан, зумовлений змішуванням гун, довільно
спрямований, розкиданий, що шукає задоволень і уникає страждань. Один
об’єкт сприймання змінюється іншим, свідомість не прагне остаточно
зосередити увагу на чомусь одному. Наповнення свідомості гуною саттва
(реальне) породжує четвертий стан – стан спрямованості в одну точку,
зосередженість на одному об’єкті. І п’ятий стан – це припинення
будь-якої діяльності свідомості. Свідомість припиняється на самій собі.
Свідомість, говорять йоги, подібна до озера. Якщо кинути у воду камінь,
вода реагує у формі хвиль (вритті – образ, вихор). Якщо вода в озері
каламутна (тамас) або її поверхня вкрита хвилями (раджас), неможливо
побачити дно. Лише коли хвилі зникають, вода прозора і спокійна
(саттва), у такому стані можна побачити проблиск дна (пурушу). Так і зі
свідомістю: коли спокійна і зосереджена, бачимо те, що складає власне
природу. Така логіка припинення усіх модифікацій свідомості у йозі.

Припинення діяльності свідомості пов’язане з усуненням афектів, впливу
яких зазнає свідомість. У філософії йоги дається аналіз різних
афективних станів: повністю розгорнутого, ослабленого і дрімаючого.
Загальна властивість афектів – здатність активізуватися за наявності
відповідних об’єктів. Афект, що реалізується у чуттєвому об’єкті,
називається повністю розгорнутим. Переривання афектів зумовлюється
переключенням свідомості з одного об’єкта на інший, відповідно,
культивування афектів призводить до їх пригнічення і утримання в
ослабленому стані. І, нарешті, потенційний стан афектів: стан насіння –
здатності плодоносити – називається у філософії йоги дрімаючим.

Мета дії, за Патанджалі, полягає в тому, щоб привести афекти до стану
пропеченого насіння, тобто стану, в якому ослаблені афекти не здатні до
самовідтворення. У тих, хто повністю звільнився від афектів, відсутня
потенція карми (долі), що могла б виявитися у майбутньому народженні.
Внаслідок згасання афектів, що вичерпали функцію, настає стан, який у
йозі має назву хмари Дхарми. Про людей, які досягли такого стану,
говорять, що перебувають в останньому тілі. Незнання, егоїзм, потяг,
ворожнеча і жага життя – п’ять хибних афективних наповнювачів, що
перебувають у постійному русі, посилюють функціонування гун і викликають
визрівання карми (долі).

Серед афектів йоги необізнаність вважають основним. Необізнаність – поле
або ґрунт, на якому зростають афекти. Звичайно, усі афекти суть лише
різновиди незнання і усуваються разом з ним. Незнання, за Патаджалі, є
баченням вічного, чистого, щастя, Атмані у невічному, нечистому,
стражданні, не-Атмані. Необізнаність – сприйняття Я, Душі за те, що не є
Я, Душа, чи то тіло як опора чуттєвого досвіду, чи то розум як
інструмент свідомості (пуруші). Знання, звільнене від усіх перешкод, що
створюються афектами і кармою, стає безмежним. Це вище знання є
здатністю розрізненого осягнення, знання абсолютного розрізнення
(Пуруші), Я, Душі, інтелекту (Будхи).

Йоги стверджують: звільнення можна до сягти зосередженням (самадхі) і
духовного проникнення в реальність Я як чистого, безсмертного духу,
абсолютно відмінного від тіла і свідомості. Треба звільнити свідомість
від усіх домішок (афектів, карми) і здобути спокій і ясність. Для
очищення і просвітлення свідомості йога пропонує вісім засобів:
по-перше, яма – утримання – утримання від завдавання будь-якої шкоди
усьому живому, правдивість у думках і словах, контроль над бажаннями;
по-друге, ніяма – культура – культивування дхарми, чесності; по-третє,
асана – положення – дисципліна тіла; по-четверте, прана-яма ~ контроль
за диханням; по-п’яте, прат’яхара – усунення почуттів – контроль над
почуттями; по-шосте, дхарана – увага; по-сьоме, дх’яна – споглядання;
по-восьме, самадхі – зосередження.

Послідовне застосування засобів, а також поклоніння творцю (Ішварі),
який розуміється у філософії йоги як особлива свідомість (Пуру-ша),
призводить, на думку Патанджалі, до досягнення мети йоги -припинення
діяльності свідомості, тобто до звільнення.

Метод йоги як «практична філософія» високо оцінений в більшості систем
індійської думки, і в сучасних умовах є невід’ємною частиною індійського
світогляду.

7. Філософія осмислення

Веданта – буквально «Завершення вед» – одна з ортодоксальних систем
філософії Індії, релігійно-філософське вчення, що виникло на ґрунті
Упанішад. Веданта і тепер займає важливе місце у філософії індуїзму.
Вперше основні положення Веданти викладені Бадараяною у Веданта-сутрах
(ПІ-ІУ стст.). Дальший розвиток Веданти зв’язаний з укладанням
коментарів до твору і до Упанішад. В історії розвитку класичної Веданти
виділяють три основних періоди. Перший період – прафілософське
осмислення вед в Упанішадах, формування основних понять Веданти. Другий
період – систематизація ідей ве-дантизму «брахма-сутрою» Бадараяни.
Третій період – поява коментарів до «Брахма-сутри» і розвиток
сформованого вчення.

Вперше систематизовано викладено Веданту в «Брахма-сутрі» Бадараяни
(ІІ-ІІІ стст. н. е.). У сутрах Бадараяна прагнув створити єдину
концепцію Упанішад, а також обґрунтувати можливість і правомірність
такого викладу. Надзвичайна стислість сутр, кожна з яких складалася з
двох-трьох слів, допускала можливість різних тлумачень, особливо коли
справа стосувалася однієї з центральних проблем Веданти – відношення Я
(дживи) і Бога (Брахмана). Згодом у філософії склалося кілька
коментаторських традицій, що пізніше оформилися у самостійні школи
Веданти. Найбільш відомі з них: моністична, що стверджує принципову
тотожність Я і Бога, школа адвайта-веданта Шанкари (УІП-ІХ стст. н. е.)
і школа вішишта-адвайта Рамануджі – школа обмеженого монізму, що
розглядає Я і Бог як частину і ціле (XI ст. н. е.).

Первісне під Ведантою розуміли Упанішади. Світогляд Упанішад
неоднорідний. Багаточисленні тексти мають різні, іноді взаємовиняткові
трактування філософських понять буття, Брахман, Атман та ін., що служило
основою для критичних нападів представників неорто-доксальних
філософських учень на ведичну традицію. Спробою відновити авторитет вед,
досить серйозно підірваний критикою, стала філософська система Веданти.
Основна мета «Брахма-сутри» Бадараяни, а також коментарів – прагнення
обґрунтувати єдине вчення Упанішад, виключивши всі можливі різночитання.
На думку ведантистів, знання про Брахмана, отримуване з Упанішад,
повинно бути в усьому однаковим і несуперечливим. Брахман у філософії
Веданти і іманентний і трансцендентний світові, і вираження найвищого
принципу (Абсолюту), і реальний творець світу (Ішвара). Критерієм
реальності Брахмана оголошувалися одкровення священного писання, що
підкріплювалися релігійним досвідом. Тому у Веданті відсутні раціональні
доводи онтологічного (тобто сущого) буття Бога. Логіка, за Ведантою, не
може визнаватись самодостатньою формою осягнення істини. Цінність розуму
– у згоді релігійного досвіду з істинами. Справжнє призначення філософії
полягає в тому, щоб за допомогою істинного знання організувати релігійне
життя людини, допомогти їй в пошуках шляхів уникнення страждань і
досягнення звільнення.

Досягнення істинного знання – брахмавід’ї, тобто знання Брахмана –
передбачає ряд умов: прагнення до звільнення, віру, усвідомлення
відмінності між вічним буттям Брахмана і мінливим, тимчасовим характером
сансари (світу речей і людських бажань), спокій духу, помірність,
відчуженість, терпіння і зосередженість. Якщо людина починає розуміти,
що світ недосконалий і має існувати вічна основа світу, приходить до
ідеї Бога як творця і вседержителя світу («Вішишта-адвайта» Рамануджи).
Дальші роздуми про буття Бога як про абсолютну реальність дозволяють
зрозуміти, що лише Бог – єдина реальність, а світ – тільки видимість
(«Адвайта веданта» Шан-кари). Усі відмінності між явищами зовнішнього
світу, між Я і Богом – суть лише ілюзорні породження людської
необізнаності, справжня суть людини, за Ведантою, є Душа, яка тотожна
Брахману. Той, хто пізнав Брахмана, приходить до усвідомлення
безкінечної тотожності з ним і, укоренившись у такій істині, набуває
повної свободи. У працях багатьох індійських мислителів Веданта нерідко
проголошується єдиною філософською доктриною, здатною здійснити
найдавніші ідеали людства, вказати практичні шляхи гармонійного розвитку
світового співтовариства.

ЛІТЕРАТУРА

Бродов В. Индийская философская мысль нового времени.— М., 1984.
Древнеиндийская философия: начальний период.— М., 1972. Костюченко В. С.
Классическая веданта и неоведантизм.— М., 1983. Литман А. Д. Современная
индийская философия.— М., 1985. Неру Дж. Открытие Индии.— М., 1955.

Общественная мысль Индии: Проблема человека и общества.— М., 1992.

Индийская философия: В 2-х т.— М., 1993. История индийской философии.—
М., 1958. Чаттерджи С., Датта Д. Индийская философия.— М., 1994.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020