.

Філософські погляди Лесі Українки (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
48 31598
Скачать документ

Курсова робота

Філософські погляди Лесі Українки

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………3

Розділ І. Естетичні погляди Лесі Українки……………………………….5

Розділ ІІ. Філософські погляди Лесі Українки………………………….11

Розділ ІІІ. Етична концепція Лесі Українки……………………………..20

Висновки…………………………………………………………………..27

Список використаної літератури…………………………….…………..28

Вступ

Леся Українка— славна дочка українського народу, видатна
письменниця, полум’яна патріотка своєї вітчизни. Її ім’я займає одне з
почесних місць в історії суспільно-політичної думки на Україні кінця XIX
і початку XX ст. Все своє життя, величезний талант і непохитну волю вона
віддала справі боротьби проти всякої експлуатації, за визволення
трудящих, знищення соціального і національного гноблення, встановлення
таких суспільних відносин, які забезпечили б справжнє народовладдя,
свободу і розквіт духовних сил трудящих — такий ідеал Лесі Українки, за
який вона пристрасно боролася на протязі всього свого життя.

Всі думки і прагнення Лесі Українки, кожний крок в її практичній
діяльності і творчості були зв’язані з визвольним рухом. Бадьорі і
сповнені оптимізму твори Лесі Українки були закликом до героїчної
боротьби проти всього старого і віджилого, за світле, щасливе життя
трудящих. |Протиставляючи поетичний голос Лесі Українки іншим, Іван
Франко відзначав: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного
слова, як із уст сії слабосилої, хорої дівчини…

Читаючи м’які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних
молодих українців мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та
сміливими, а при тім такими простими, такими щирими словами Лесі
Українки, мимоволі думаєш, що ся хора, слабосила дівчина — трохи чи не
одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну» .

Леся Українка не тільки велика письменниця і видатний
громадсько-політичний діяч, але також визначний мислитель, непримиренний
борець проти ідеологічної реакції, представник прогресивної філософської
думки України. Філософсько-естетичні погляди Лесі Українки, як Т весь її
світогляд в цілому, зазнали істотних змін і складалися в умовах
зростання революційного, зокрема пролетарського визвольного
руху.Характерною особливістю філософсько-естетичних поглядів Лесі
Українки є те, що вони базувались на вивченні конкретної історичної
дійсності, на критично переробленій філософській і естетичній думці
попередніх періодів.

В цьому рефераті не ставиться завдання всебічного висвітлення проблем,
що стосуються філософсько-естетичних поглядів Лесі Українки. Мова йде
лише про ті питання філософії і естетики видатної української
письменниці, які є найбільш загальними і відправними для характеристики
всієї сукупності її поглядів і які мають найважливіше значення.

Оскільки Леся Українка, будучи насамперед письменницею, не створила
спеціальних праць на суто філософські теми, і питання методу і загальної
теорії найповніше втілилися в ЇЇ естетичних поглядах, то найбільш
виправданим буде починати висвітлення її філософсько-естетичних поглядів
саме з естетичних поглядів.

РОЗДІЛ І. ЕСТЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Правильному розв’язанню основних питань естетики Леся Українка надавала
дуже великого значення. Це випливало з самого ставлення, її до
мистецтва, якому, за її словами, служать «…всі найсвітліші душі
людські»1 і яке покликане запалювати людські серця на боротьбу за світле
майбутнє. Зусиллями своїх обранців, говорить Леся Українка, мистецтво
піднесене на величезну висоту.

Естетичні питання не були для Лесі Українки чимось самодовліючим. Сама
постановка і метод розв’язання їх були зумовлені насущною потребою
розв’язати інші, більш загальні і вирішальні завдання і, насамперед,
найголовніше з них — завдання визволення народу шляхом революційної
боротьби проти царизму і експлуататорських класів. Отже, не чисто
«естетичний» інтерес, не проста пристрасть до всіляких «нових»
теоретичних питань, а необхідність дати відповідь на запити практики,
життя, суспільної боротьби зумовили розроблення Лесею Українкою питань
естетики. Ці, так би мовити, практичні, щодо своїх джерел, способу
розв’язання і цілеспрямованості, естетичні погляди Лесі Українки
забезпечують їй почесне місце в історії передових естетичних учень [1,
с.201].

Висловлювання Лесі Українки про мистецтво в творах глистах дають нам
уявлення про систему її естетичних поглядів.

Насамперед слід відзначити, що, ідучи за матеріалістичною естетикою
революційних демократів, зокрема М. Чернишевського і Т. Шевченка,
ґрунтуючись на конкретному аналізі творів мистецтва, Леся Українка,
матеріалістично розв’язувала основне питання естетики — про відношення
мистецтва до дійсності. Зумовленість мистецтва реальним життям, його
похідний по відношенню до дійсності характер — ці положення були
вихідними для Лесі Українки, ними вона керувалась при розв’язуванні всіх
найважливіших питань мистецтва.

Проблема ролі мистецтва в суспільному житті, в боротьбі класів є однією
з найважливіших проблем, розв’язанню яких Леся Українка присвятила
багато сил. Розв’язала вона її на користь визнання дійовості,
громадського служіння мистецтва. Цій проблемі присвячені такі чудові
твори, як «Надія», «Співець», «В магазині квіток», «На роковини
Шевченка», цикл «Сім струн», «І все-таки до тебе думка лине…», цикл
«Сльози-перли», «Іфігенія в Тавріді», «Поворіт», цикл «Весна в Єгипті»,
«Епілог», «Дим» і багато інших, а також майже всі поеми і драматичні
твори.

Торкаючись у статті «Утопія в белетристиці» одного романа Морріса, Леся
Українка говорить, що люди в цьому романі — не живі діючі натури, а
якісь «маріонетки» і тому «не дивно, що серед цих створіннів мистецтво
зійшло на забавку. Чим же іншим має бути мистецтво там, де нема ні
боротьби, ні контрастів, ні глибокого страждання?» [7, с.177-178].
Тут-таки, в цій статті, Леся Українка говорить про велике значення таких
творів мистецтва, які будили б «віру в можливість краси життя і вільного
братання межи людьми». Ще у 80-х роках Леся Українка, відкидаючи геть
усякі сумніви, з цілковитою переконливістю і непохитною волею говорить
про громадське призначення своєї поезії і художнього слова взагалі, про
велич справи, за яку бореться народ і виразники його інтересів. Вона
пише, що правдиве слово повинно запалити «огонь» в серцях людей і тим
самим принести велику користь справі визволення пригноблених мас.

Людина високих моральних якостей, серед яких особливо виділяється така,
як скромність, Леся Українка вважала, що їй все ще бракує відваги стати
на площі «і виложити все, що маєш». Будучи, за власним признанням,
головним чином, поетом-ліриком, вона прагне нести вогненне слово в маси,
народові, на площу. В цьому саме вона бачить покликання всякого
справжнього поета, який повинен цілком віддавати себе суспільству,
народові, боротьбі за його інтереси. В листі до Івана Франка від 14
січня 1903 року вона пише: «такий вже фатум над поетами, що мусять
гукати на майданах і «прорицати аки одержими» в той час, коли б хотіли в
землю увійти від туги…». Поетеса говорить, що сила поета — в його
полум’яному правдивому слові, яке збуджує народні маси до самовідданої
боротьби за визволення від усіх гнобителів. Лише той може виправдати
себе як поет, хто слідує цій почесній вимозі. «Наші слова,—пише
вона,—стають нашими ділами і судять нас люди «по ділах наших»… І
думається мені: коли такий наш фатум неминучий, то даремне й тікати від
нього, а хто не хоче коритись, нехай осідлає того фатума, замість
Пегаса, тай їде, куди сам схоче» .

Слово для Лесі Українки — це знаряддя боротьби з ворогами, могутній
засіб, що сприяє здійсненню вищого громадського ідеала. Тому природно,
що поетеса старається перетворити слово у тверду крицю, в разячий меч,
що знищує ворогів трудового народу:

Промінням ясним, хвилями буйними,

прудкими іскрами, летючими зірками,

палкими блискавицями, мечами

хотіла б я вас виховать, слова!

Слово, подібне до меча і блискавки, покликане запалювати людей на битву,
на героїчні діла в ім’я всього світлого і прекрасного [3, с.297-298].

В іншій спорідненій щодо теми поемі «Давня казка» говориться про велику
роль поета як співця страждань народу і натхненника боротьби та
перемог трудящих. Граф Бертольд, який звик до воєнного розбою і
грабежів у чужих країнах, все це переніс і в свою власну країну. По
дорогах неможливо було проїхати — скрізь були застави і перепони,
чинилися пограбування і вбивства. В країні почались величезні
злигодні. Люди бідували в нестерпному ярмі, а граф почував себе, як у
раю, розгулюючи в своєму замку. Здавалось, що й кінця всьому цьому не
буде.

Отже, на думку Лесі Українки, місце поета — на боці
пригноблених, його покликання — боротися за перемогу людей праці над
гнобителями. Оцінюючи значення цієї поеми, Іван Франко пише у своїй
статті, присвяченій Лесі Українці (1898 р.): «В наших часах, в часах
загального рознервовання і екстраваганції, в часах, коли скрізь лунає аж
лящить поклик «штука для штуки», аж чудно якось із уст поета почути такі
тверезі та здорові погляди на задачу і вагу поезії, які висказує тут
наша авторка. По її думці поезія… для всієї громади — заохота в
боротьбі і докір усякій нікчемності; для пригноблених вона гарячий
поклик до бою за волю і людські права, а для кривдників грізний месник.
Все і всюди поезія — слуга життєвих потреб, слуга того вищого ідейного
порядку, що веде людей до поступу, до поправи їх долі. І коли зразу
вона служить інколи розривною і забавою вищих верстов, то до найвищої
сили і гідності доходить тільки тоді, коли робиться виразом життя і
боротьби найширших народних мас і заразом боєвим окликом за найвищі
людські і громадські ідеали…» [10, с.329].

Великим і справжнім призначенням поета, розвиває свою думку Леся
Українка, є служіння народові, заклик до боротьби за справедливу справу.
Місце поета — в строю, в рядах народних мас, а не в баштах, ізольованих
від нестихаючого шуму вулиць і площ.

Обстоюючи громадське призначення мистецтва, служіння його трудящим
масам, Леся Українка, як і І.Франко, П.Грабовський та інші передові
діячі України, з особливою силою викриває так звану теорію мистецтва для
мистецтва, всяку проповідь «чистого» мистецтва, за якою ховається
класово-експлуататорське його застосування, спрямованість проти
інтересів народу. Іван Франко писав, що «Лесі Українці чужі всі
формальні штучки, усі декадентські пересади». В «Замітках про новітню
польську літературу» Леся Українка піддає нещадній критиці
погляди С.Пшибишевського та інших польських письменників-декадентів, що
нібито виступали як представники «чистого» мистецтва, а насправді таким
способом лише маскували свою ненависть до трудящих і своє служіння
експлуататорським класам.

Леся Українка вимагає також, щоб зміст не приносився в жертву формі.
Однак, маючи на увазі перевагу змісту перед формою, не можна забувати
про важливість і форми. Форма, вказує поетеса, відіграє дуже велику роль
у творах всіх видів мистецтва. Вона не є чимсь цілком інертним, навпаки,
вона робить свій, більший чи менший, вплив на характер і особливості
кожного даного твору мистецтва [2, с.205]. Нехтування формою
спричиняється до великих недоліків художніх творів, які, через це, не
можуть бути повноцінними.

Однією з найважливіших вимог, які Леся Українка ставить до творів
мистецтва, є вимога художньої правди, відповідності правді життя.
Справжнім твором мистецтва вона вважає не той, що є плодом уяви,
фантазії, вимислу, а той, що відбиває явища конкретної дійсності,
природи або суспільного життя і має риси, властиві безлічі інших явищ.
Вона вимагає зображення типового, наприклад, таких людей, які втілюють у
собі життя і психологію цілого класу суспільства, або таких явищ, які
містять у собі зародок нового, передового і прогресивного Про героїв
оповідань В. Стефаника Леся Українка говорить, що «вони такі подібні між
собою, як живий лист з одного дерева, а не як штучні, вибиті по шаблону
в одному розмірі. Всі нариси Стефаника пройняті тим животворним духом
співчуття автора до своїх персонажів, який надає непереможної чарівності
художнім творам…» 3. Письменниця вимагає правдивого зображення народу,
а не його ідеалізації, як це робили народницькі письменники. Реалістичне
зображення, говорить вона, «робить на читачів, які мислять і почувають,
сильніше, глибше і — плодотворніше враження, ніж усі, пройняті,
звичайно, найкращими намірами, панегірики ідеалізованому
народові в народницькій літературі». В. Стефаника Леся Українка особливо
цінить за те, що він змальовує не тільки зовнішню обстановку селянського
життя, а «самий зміст цього життя», за те, що його твори, «даючи нам
одну спільну картину життя сільського люду, показують колективну душу
його» [4, с.160-161].

Ідеалом художнього твору для Лесі Українки є злиття «в одну гармонію»
правди і краси. Вона вважає, що коли ідея якого-небудь соціального
романа, нехай навіть найвища, не втілена у відповідну їй художню форму,
то, всупереч волі автора, завжди виявляється, що художня правда не
дістає свого втілення. Розрив між ідейністю і художністю в романі —
явище негативне і карикатура може вийти сама собою. За Лесею
Українкою, автор, який свідомо нехтує художньою правдою, замінює її
публіцистичним мудруванням і теоретичними схемами при белетристичних
ситуаціях, занепащає свій твір і компромітує свій замисел. Найважливішим
принципом в естетичних поглядах Лесі Українки є народність.
Даремні тому потуги ліберально-націоналістичних критиків представити
Лесю Українку, як чужу народові, його мові і прагненням. У
листі до М. Драгоманова від 6 грудня 1890 року, викриваючи ці потуги
своїх «критиків», Леся Українка пише: «Дехто… нарікав, що я ховаюсь
від «народних» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та
«інтелігентствую», алt тут певне вся біда в тому, що я інакше розумію
слова народність, літературність та інтелігенція, ніж як ї. розуміють
мої критики»[6, с.207].

Отже, Леся Українка своїми ідеями про походження, суть і суспільне
призначення мистецтва, нещадним викриттям реакційного, формалістичного
мистецтва та розробленням ряду основних естетичних принципів вона
завоювала почесне місце серед передових діячів української естетичної
думки.

РОЗДІЛ ІІ. ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

У витлумаченні явищ природи Леся Українка стояла на матеріалістичних
позиціях. У чудовому вірші, написаному в період піднесення революції
1905 року («Ось уночі пробудились думки…»), вона цілком виразно
висловлюється в питанні про вічність і нестворнмість матерії:

Вірю я в правду свого Ідеалу,

І коли б я тую віру зламала,

віра б зламалась у власне життя,

в вічність матерії, в світа буття,

власним очам я б не вірила й слуху,

я б не впевнялась ні тілу, ні духу.

Се ж бо для віри найвищая міра!

Як бачимо, в цьому вірші міститься цілком ясне твердження про те, що
найвищим критерієм віри в існування зовнішнього світу є визнання
вічності матерії, її основоположної ролі щодо явищ духовного характеру.

В листі до О. Кобилянської від 13 квітня 1891 року М. Павлик
передає зміст своєї розмови з Лесею Українкою про значення
матеріалістичного світогляду для письменника. Леся Українка
говорила йому: «Матеріалістичний світогляд єдиний найправдивіший
і він, холодний, але здоровий, мов холодний гірський вітер
серед спекоти в долині, що вимітає всяку нечисть з-межи людей.
Дух його могучий, проймаючий наскрізь, і він уже повітав і
в штуці — в новіших реальних творах» [8, с.22].

Матеріалізм, за переконанням Лесі Українки, властивий не лише людям
філософсько-освіченим. У вигляді «наївного реалізму» або стихійного
матеріалізму він властивий усім тим, хто не досвідчений у тонкощах
ідеалістичних спекуляцій, і є результатом простого безпосереднього
погляду на речі як на такі, що існують поза і незалежно від нашого я,
від усякого суб’єкта. У статті «Утопія в белетристиці» говориться навіть
про «наївно-матеріалістичний ідеал» народних уявлень про «рай» та інші
фантастичні речі, а у вірші «Свята ніч» Леся Українка прямо говорить про
вічність неба.

Отже, Леся Українка переконана, що матерія існує вічно, що вона
нестворима і незруйновна. Ідеальне є породженням, продуктом
матеріального. Більше того, аналіз творів Лесі Українки приводить нас до
висновку, що письменниця вважала матерію активною, яка в самій собі
має об’єктивні стимули вічних перетворень, безперервного руху,
висхідного поступального розвитку. Так, в своїх «Замітках» на статтю
Ганкевича «Політика і етика» Леся Українка негативно говорить про
«мертву матерію» і вимагає розгляду першооснови всіх явищ світу як
дійової, активної.

Єдиний у своїй матеріальній основі світ, на думку Лесі Українки,
підлягає внутрішньо притаманним йому законам розвитку. Визнання
пануючої в природі закономірності виключає допущення всіляких фантазій,
релігійних, ідеалістичних і містично-спіритичних вигадок. Усе
причинно зумовлене, детерміноване: «нема причин, не буде й
наслідків» *. Про детерміністів Леся Українка говорить, що у них
«…світ наладжений так стало, що там для бога місця вже не стало» [5,
с.59-60].

Глибоко чужими Лесі Українці є казки про можливість загробного життя, їй
чужі всякі туманні, містичні пророкування.

Леся Українка рішуче виступає проти фаталізму і релігійно-ідеалістичної
думки про наперед установлену гармонію, зверху наперед визначену
доцільність у світі і т. д. Так, говорячи про передчасну смерть від
сухот свого знайомого ялтинського лікаря, Леся Українка
зауважує: «Ах, іще люди говорять про якусь там «доцільність»!». В той
же час вона виступає проти суб’єктивно-ідеалістичного тезису про
панування в світі чистих «випадковостей». Випадковість має місце і вона
відіграє свою роль, але її не можна переоцінювати — такий є смисл
твердження Лесі Українки, згідно з яким не можна занадто покладатися
«на «випадковість»».

Аналіз творів і листів Лесі Українки наочно показує, що письменниці
чужою була проповідь суб’єктивізму і сваволі. Вона вважає, що нема
безпричинних предметів, явищ, фактів, подій, що як у природі, так і в
історії панує необхідний, закономірний зв’язок явищ, а зовсім не хаос і
гра випадку. Зокрема, і в історичному житті ми бачимо необхідність, хоча
вона і не означає того, що окремій особі лишається тільки сидіти склавши
руки. Навпаки, історична необхідність передбачає активну, революційну,
цілеспрямовану діяльність людей.

У цьому ж плані Леся Українка говорить про фантастичні сни і примари.
«Сни та примари, — пише вона, — ніколи не бувають і не можуть бути,
навіть з чисто фізіологічних причин, об’єктивно-розсудними,
діалектично-логічними,— в їх завжди відбивається суб’єктивна,
безпосередня вражливість самого «одержимого видивом»; через те в них
може бути тільки логіка почуття та несвідомі асоціації ідей» [7,
с.171-185].

Стоячи на матеріалістичних позиціях і всіма наявними у неї засобами
пропагуючи матеріалістичний світогляд, Леся Українка в той же час
бореться проти матеріалізму грубого, вульгарного, що виключає визнання
дійової сили ідей. Вона рішуче виступає проти опошлення матеріалізму, за
використання його як войовничої духовної зброї боротьби проти всього
віджилого і реакційного. Вона осуджує вузький і обмежений матеріалізм,
нехтування великою силою ідей, якими проймаються люди.

Однак сила ідей, показує Леся Українка в своїх творах, полягає не в них
самих, а в тому, що вони є ідеями людей, які використовують їх для
практичного втілення тих ідеалів, що складаються в матеріальному
життєвому процесі. І саме тому, що ідея виражає насущні запити життя
певної суспільної групи і сприяє реалізації цих запитів, вона містить у
собі велику дійову силу, яку і треба використати в ході практичної
революційної боротьби за рішучу зміну соціально-політичних відносин.
Філософія має бути використана не як засіб споглядання світу, а як
знаряддя боротьби, вона виправдує себе лише в тому випадку, коли набирає
войовничого, цілеспрямованого характеру.

В «Замітках з приводу статті «Політика і етика»», говорячи про перших
християн і римських філософів (особливо стоїчної школи), Леся Українка
відзначає, що ті і другі, хоч і не були «заячесердими» перед муками,
яким їх піддавали, «адже й філософи самі собі перетинали жили з
непротивлення філософського та й просто з, але ідейної одваги і тим і
другим бракувало, бо всі вони вижидали згори, від бога, чи від цезаря, а
нічого не важились здобувати самі. Дух Спартака не жив ні в філософах,
ні в християнах, тому одні не винайшли нового «духу законів», а другі не
зруйнували ні одної Бастілії, хіба ще нові побудували». Борючись проти
«філософського опортунізму» (так називає Леся Українка всяку
теолого-ідеалістичну конструкцію, що освячує бездіяльність, квієтизм),
письменниця вимагає від філософів рішучості, практичної діяльності,
боротьби. Вона виступає проти «дебрів туманних абстрактностей», за
творчий характер, життєвість і дійовість пізнавального процесу,
філософії взагалі [1, с.251].

Саме відсутністю цієї рішимості до боротьби Леся Українка пояснює те,
чому філософи стародавнього Риму не створили політичної програми
суспільних перетворень, хоч би на зразок тієї, яку створив француз
Монтеск’є в творі «Дух законів», не говорячи вже про те, що вони не
вступили в рішучу боротьбу проти реакційних суспільних порядків свого
часу.

Ще в ранній період своєї діяльності Леся Українка виступає рішучим
противником всякої бездіяльності, споглядальності, філософського
індиферентизму. Наприклад, у листі до М. Драгоманова від 22 серпня 1891
року вона говорить, «що різні громадські рухи, спори, толки,
антагонізми» окремих, навіть передових людей, їх симпатії і
антипатії здаються їй часто «бурями в склянці води». «А найгірше мені
прикро, коли я бачу, як деякі мої товариші і товаришки, замість того,
щоб оглянутись навколо себе на живі справи, на живу роботу,
звертають всю свою розумову силу на рішення філософських питаннів, не
маючи самі ніякого філософського виховання, і через те їхні спори часто
бувають похожі на спори «про безсмертя душі», «про причину причин», а
часом іменно сі теми служать їм до розмови». Тимчасом, продовжує
Леся Українка, енергія і пристрасть, що витрачаються на
«розв’язання» схоластичних і пустих питань, могли б бути використані
куди більш раціонально. «Сі розмови і спори нагадують мені часи
«гегельянства» в Росії. І страшно мені, чи не посуваємось ми вже назад».
Характеризуючи польських поетів-декадентів, Леся Українка осуджує їх за
відхід у «мрії про нірвану» і заспокоєння «у філософській байдужості
до всього». Вона критикує особливо таких письменників, як Ян Каспрович,
Пшерва-Тетмайєр, почасти навіть поета-народника Марію Конопницьку. Вона
бичує «ідеалізм», тобто пусте мріяння, містицизм, якими пройняті писання
польських поетів-занепадників [4, с.180].

Отже, в розумінні явищ природи Леся Українка стояла на матеріалістичних
позиціях. Пояснюючи природу в дусі філософського матеріалізму і
піддаючи критиці містику і ідеалізм, вона вимагає, щоб філософія мала
дійовий, бойовий, цілеспрямований характер, щоб вона служила розв’язанню
найважливіших соціальних проблем в інтересах трудящих мас. Мірилом
правильності знань людини про навколишню дійсність і про неї саму є,
твердить письменниця, практична діяльність людей, яку треба розуміти
в широкому значенні слова.

У підході до явищ дійсності Леся Українка виступала як діалектик.

n

v

|

????? сферах своєї багатогранної діяльності — в галузі художньої
творчості, літературної критики, публіцистики і т. д. — Леся Українка
докладала всіх зусильдотого, щоб вивчити і розглянути об’єкт свого
найближчого інтересу по можливості всебічно, в усіх його зв’язках і
опосередненнях, і притому в русі, а не в спокої. Так, у «Замітках про
новітню польську літературу», торкаючись явищ соціальної і, зокрема,
психологічної сфери, вона говорить, що не можна бути
«натуралістом-метафізиком» який стоїть на точці зору незмінності і
вічності предметів світу, що треба виходити з ідеї зміни і розвитку як
природи, так і суспільного життя. В «Замітках з приводу статті «Політика
і етика»» вона говорить, що матеріальне життя людей і суспільних класів
розвивається, змінюється і неминуче породжує явища
ідеологічного характеру (політичні погляди, мораль і т. д.), які, в свою
чергу, є мінливі. У багатій змістом статті «Утопія в белетристиці» Леся
Українка, говорячи про майбутній соціалістичний лад, створений на
наукових засадах, розглядає його не ізольовано від усього попереднього
ходу історичного розвитку, а в нерозривному зв’язку з ним. Вона
говорить, що прийдешній суспільний лад тісно логічно-нерозривно
зв’язаний «з еволюцією тих його початків, які можна було бачити в першій
половині XIX століття». Слідом за цим Леся Українка, виявляючи
історичний підхід до оцінки і розуміння тих чи інших явищ суспільного
життя, говорить: «Правда, вже й у Мора були якісь натяки на історичне
пояснення утопічного ладу, ллє ж це було тільки геніальне та все-таки
невиразне почуття еволюційної теорії і більшого ми, звісно, від
письменника XVI віку ні вимагати, ні сподіватись не можемо» [9, с.120].

Ці думки Лесі Українки свідчать, по-перше, про конкретно-історичний
підхід її до явищ суспільного життя, а по-друге, — про визнання руху як
невід’ємного атрибута матеріальної, в тому числі і суспільної,
дійсності. Характерним щодо цього є місце з тієї ж статті «Утопія в
белетристиці», де говориться, що не можна «в’явити собі ліс без
дерев, життя без руху» з, а також положення розвідки з історії, яке
відзначає суперечливий характер розвитку суспільства на ранніх його
ступенях.

Леся Українка робить правильний і природний висновок про відсутність
абстрактної істини, про необхідність, в науковому дослідженні і
практично-політичній діяльності якнайсуворіше враховувати умови, місце і
час існування того чи іншого природного або історичного явища. Так у
«семітках з приводу статті «Політика і етика»» ідея конкретності
істини, «конкретної правди» обґрунтована і з своєї теоретичної
сторони. Як на приклад Леся Українка вказує на застосування води, яку
треба заощаджувати в умовах посухи, раціонально витрачаючи її з метою
сприятливого дозрівання хлібів. А в період збирання врожаю дощ зовсім не
потрібний, і люди борються з поводями.

Щодо розуміння розвитку як переходу від одного якісного стану явищ до
другого їх якісного стану через попереднє нагромадження кількісних змін,
то Леся Українка, в загальній формі визнаючи це, в той же час
допускала серйозну помилку, особливо тоді, коли мова йшла про розуміння
деяких явищ соціального життя. Так, у «Замітках з приводу статті
«Політика і етика»» Леся Українка висловлює і намагається обґрунтувати
неправильну думку, згідно з якою «сама по собі революція і
революційність фактично не є антитезою ні акції, ні реакції , а тілько є
більше інтенсивною формою їх обох. І до універсальності, вселюдкості
того чи іншого руху вона нічого не має».

Леся Українка вважала, що процес розвитку явищ, так само як і самий
пізнавальний процес, не являє собою якоїсь прямої, несуперечливої лінії,
а є таким процесом, який супроводиться суперечливістю, боротьбою
протилежних тенденцій, сторін і т. д. Вона говорить, що явища природи і
суспільства «народжуються, розвиваються і вмирають рівночасно і
рівномірно». У вірші «Свята ніч» вона прямо говорить про наявність
протилежностей у самій дійсності і в її відображеннях — наших уявленнях,
поняттях:

…Проти вічності неба були ми малі,

але небо схилялось над нами.

Ніч без тіней і світло без проміння хвиль,—

все було і далеко й близенько,

і сіяли нам зорі за тисячі миль,

і між нами світили низенько.

Піддаючи критиці декадентські твори ряду західноєвропейських
письменників (наприклад, у статті «Утопія в белетристиці»), поетеса
висловлює незадоволення відсутністю в них зображення «боротьби, цеї
конечної умови життя», що безперечно свідчить про визнання розвитку явищ
через боротьбу їх протилежних сторін.

Леся Українка не могла миритися з догматизмом в розумінні явищ
дійсності, з абсолютизуванням результатів пізнання. Вона різко виступає
в «Замітках з приводу статті «Політика і етика»» проти догматизму,
всяких абсолютів, еклектизму, за діалектичну оцінку тих чи інших
явищ. Догматизмові вона протиставить «науковий, або практичний
релятивізм», що не визнає ніяких «абсолютів» — філософських, естетичних
і т. д. «Релятивіст» не може «запевняти себе і других, що вся правда і
розум може бути в чомусь та ще й в комусь одному». Не можна, продовжує
Леся Українка, безглуздо стояти на грунті визнання якогось «абсолюта»
або «золотої середини», примиряючи «два супротилежні світогляди» [8,
с.19].

Леся Українка схильна була розглядати діалектику лише як прийом, що
допомагає викривати неправильну аргументацію і тим самим добиватися
з’ясування «істини». Так, у статті «Спогади про Миколу Ковалевського»
вона пише: «М. В. переймав свого бесідника і, запанувавши над ним своєю
блискучою діалектикою, вів його навпростець і часом заводив туди, куди
молодий бесідник ніяк не сподівався дістатись. Щоб витримати такий
словесний поєдинок з М. В. і зостатись незбитим зі свого становища,
треба було мати чималу діалектичну практику, а надто пильно стерегтись,
щоб не попасти в сперечку з самим собою, бо як тільки М. В. завважив це,
то вже перемога була його» .

Як бачимо, тут Леся Українка висловлює цінну, з методологічного погляду,
думку, а саме: діалектика є надійним засобом викриття всіляких
софістичних вивертів противника. Про це ж говорить критика Лесею
Українкою аргументації негативних героїв поем і драм, — аргументації,
майже цілком побудованої за софістичним принципом.

Ці висловлювання Лесі Українки є підставою для того, щоб
вважати, що вона розуміла діалектику в її початковому значенні — лише як
засіб розкриття суперечностей в поглядах противника, як знаряддя
виявлення «істини» шляхом зіткнень протилежних думок, а не як метод
наукового дослідження і революційного перетворення світу, хоч, як ми
бачили, в ряді конкретних випадків письменниця і говорить, що успіх
пізнання і революційної діяльності залежить від правильного,
діалектичного підходу до явищ. Нарешті, слід сказати, що Леся Українка,
борючись проти догматизму і стоячи на історичній точці зору, разом з тим
говорила, що в певних умовах треба вимагати однозначної, цілком певної
відповіді на те чи інше питання. Часто, говорить Леся Українка,
особливо в питаннях класової боротьби, не можна відповідати «в дусі
золотої середини, а просто так чи ні з відповідним мотивуванням», не
можна також задовольнятись самим лише «гіпотетичним міркуванням»,
хоч гіпотеза і має своє значення, що підкреслюється такою вказівкою Лесі
Українки: «гіпотези можна будувати, їх будують і переконані учені
соціалісти». Ці гіпотези бувають різні своїм характером, вони можуть
торкатись питань боротьби людини з природою і питань суспільного життя.
В пізнанні законів дійсності, говорить Леся Українка, треба йти далі
гіпотези — в напрямі розкриття дійсних зв’язків і відношень предмета, з
тим, щоб визначити в ньому вирішальне, головне.

Таким чином, в питанні методу Леся Українка стояла на діалектичних
позиціях. При цьому особливо важливо те, що діалектика Лесі Українки
завжди наповнювалась реальним, життєвим змістом, тобто поєднувалась з
матеріалістичним розв’язанням основного філософського питання, з
боротьбою за революційну зміну суспільного життя.

РОЗДІЛ ІІІ. ЕТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Етичні погляди Лесі Українки, як частина її світогляду, безпосередньо
зв’язані з завданнями українського визвольного руху, розв’язанню яких
вона присвятила всі свої сили. Як і великі революційні демократи 40—60-х
рр., кращі традиції яких продовжувала письменниця, у своїй оцінці явищ
морального характеру і в прагненні створити позитивний етичний ідеал
Леся Українка виходила з потреб найбільш прогресивного історичного
розвитку народів, з необхідності дати відповідь на вимоги
загальнодемократичного . Леся Українка добре розуміла, що моральні норми
і категорії мають історичний характер, змінюючись залежно від
конкретних умов суспільного розвитку, від місця і часу існування
тих чи інших моральних уявлень. Так, наприклад, в «Замітках з
приводу статті «Політика і етика»» вона прямо говорить, що «абсолютної
етики ми не знаємо», що моральні норми і поняття, які існують в її час,
неминуче змінюються, хоч передбачити точно всі особливості цих змін і
неможливо. «Хто знає,— пише вона тут-таки,—що буде тоді вважатись
«варварством», коли всі форми убійства відійдуть в атавізм? Може тоді
смутний погляд «противника» при мирних дебатах вражатиме так, як тепер
крик катованого, а таке слово як «псу-брат» буде все одно, що
убійство?» [5, с.63].

Про конкретно-історичну оцінку Лесею Українкою моральних вчинків
красномовно говорить аналіз усієї ЇЇ творчості, зокрема тих художніх
творів, в яких дається зображення морального обличчя героїв різних епох
і народів. Кожний з цих героїв — це живий портрет, який втілює в собі не
тільки загальний дух часу, а й конкретні риси й особливості моралі даної
історичної епохи. Кассандра, Прісцілла, Міріам, Руфін, Антей, Мартїан та
інші персонажі ЇЇ драм несуть на собі яскравий відбиток моралі
рабовласницької епохи. Ізольда, донна Анна, Бертольд, Роберт Брюс та
ін. — люди феодальної епохи, мораль яких зумовлена характером
суспільно-історичних умов свого часу.

У своїх творах Леся Українка говорить про мораль рабів і рабовласників,
плебеїв і патриціїв, кріпаків і феодалів, робітників і капіталістів. І
якщо мораль борців за історичний прогрес Леся Українка вважає глибоко
позитивною, то до моралі гнобителів і експлуататорів , що становлять
пануючі класи антагоністичних суспільств, у неї різко негативне
ставлення: вона таврує ганьбою і викриває цю нелюдську, людожерську
мораль, як мораль поневолення і експлуатації мільйонних мас трудового
народу.

З особливою ненавистю Леся Українка ставиться до людиноненависницької,
звірячої моралі, що панує в суспільстві. Мораль експлуататорів та їх
платних агентів вона змальовує в найбільш негативному світлі. Вона
плямує цю мораль і глибоко обурюється тим, що моральною нормою
суспільства зробилась торгівля не тільки життєвими благами, а й такими
цінностями, як честь, гідність, совість, талант, краса. Саме в цьому
вона бачить особливий бруд, який просочує суспільство, основане на
купівлі-продажу. «Брудні не інстинкти й пристрасті наші, а їх
спотворення через купівлю і продаж того, що не повинно ставитись на
торг», — пише Леся Українка, викриваючи всю мерзенність тупого
самовдоволення власника, який чваниться скарбами, добутими шляхом
нещадної експлуатації чужої праці і грабування скарбів, які по праву
належать трудящим.

Чудовим підтвердженням тієї думки, що Леся Українка дуже добре
розбиралась у класовій суті моралі, є оцінка нею етичних систем, які
претендують на роль панацеї від усяких бід і видають себе за щось
придатне для всіх класів суспільства. Далеко недосить, говорить вона,
самого прагнення переконати людей в тому, що добре бути добрими,
благородними, самовідданими. Від цього вони не тільки не стануть
доброчесними, не тільки не будуть почувати себе щасливими, а й навряд чи
увірують у справедливість самої ідеї. Щоб зробити докорінний перелом у
моралі суспільства, потрібні не вмовляння — вони однаково залишаться
пустими звуками, оскільки мова йде про пануючі класи, — а революційна
дія, яка, в свою чергу, передбачає звернення з революційним словом до
трудящих мас, що є носіями зовсім іншої моралі, ніж мораль пануючих
експлуататорських класів.

Будучи відданою великій справі визволення трудящих від усякого гніту,
Леся Українка створила ряд чудових щодо своєї цільності і моральної
чистоти художніх образів. Вважаючи, що «діла без віри мертві суть» [8,
с.3], вона створила цілу галерею образів передових громадських діячів,
борців за історично справедливу справу, людей, беззавітно відданих
батьківщині, трудящим масам, моральному обов’язкові. Але треба
насамперед сказати, що сама письменниця, весь її життєвий шлях були
прекрасним прикладом того, як треба служити народові, прогресивному
ідеалові — справі революційної боротьби проти гніту і експлуатації.
Велика поетеса у своєму особистому житті, роботі і боротьбі показує
приклад героїчного служіння справі визволення трудящих з-під гніту
експлуататорів. Цікавий з цього погляду її лист до А. С. Макарової від 2
травня 1894 року. «Мені, — говориться в цьому листі, — не одні Ви
казали, що при мені люди робляться луччими, — сьому б я хотіла вірить,
бо се був би дуже щасливий дар». Ні тяжкі випробування, що випали на
долю поетеси, ні численні підступи ворогів — ніщо не могло
зупинити її на шляху самовідданого служіння інтересам трудящих. Усе
особисте підкорялось нею громадському, завданню соціального і
національного визволення українського народу. Про це говорить увесь
героїчний шлях Лесі Українки — письменниці, громадсько-політичного
діяча, друга робітників. Про це, зокрема, говорить її лист до О.
Кобилянської від 15 серпня 1901 року, який зачіпає сферу інтимних
відносин. Торкаючись скарги своєї адресатки з приводу невдалого
її кохання до О. Маковея, Леся Українка пише: «Тяжке то слово:
«я можу все витримати», але нехай хтось (тобто О. Кобилянська. —
Н.І.) скаже його собі, так як і ще хтось (тобто сама Леся Українка. —
Н.І.) казав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і
злетить угору, куди не тільки ведмеді не заходять, а навіть орли не
залітають, може там трошки холодно і самотно буде спочатку, але може там
стрінуться й інші гірські подорожні і розпалять всі вкупі ватру велику
і будуть з неї іскри на всю Україну».

Суть цієї чудової поради Лесі Українки полягає в тому, що віддане
служіння своїй батьківщині, глибокий зв’язок особистої долі з долею
народу є найвірнішим засобом від усяких особистих знегод. Ці
знегоди не можуть і не повинні відвертати людину від основного,
вирішального — боротьби за свободу народу. А для успіху такої боротьби
необхідно виробляти мужність, героїзм, відвагу, самовідданість,
вірність прогресивному ідеалові. Саме цими рисами і наділяє Леся
Українка своїх героїв і героїнь — Кассандру, Вілу-по-сестру,
Ізольду Білоруку, Мартіана, Антея, Неофіта-раба, Річарда Айрона,
робітників, селян, революціонерів і багатьох інших. Леся Українка в ряді
своїх творів оспівує людську гідність, вірність, незважаючи на
найжорстокіші випробування, обов’язку, непримиренну ворожнечу до
продажництва, любов до простих людей, ненависть до експлуататорів
взагалі. У драмі «Руфін і Прісцілла» письменниця втілює ідею
вірності обов’язку. Ідея вірності прийнятому на себе обов’язку
проведена також у драматичному етюді «Йоганна, жінка Хусова», в
якому зображається один епізод періоду раннього християнства в
Римській рабовласницькій імперії. Йоганна — головна героїня драматичного
етюду — уособлює тут вірність прогресивній справі.

Що особливо варто уваги в етичних поглядах Лесі Українки, то це досить
глибоке відбиття в них прекрасних, глибоко людських, високоморальних
якостей представників простого народу, трудящих і особливо — робітників.
Величезна перевага моралі трудящої людини, її високі моральні
якості викликають захоплення письменниці уже з самого початку її
літературно-громадської діяльності. У 90-і роки героями творів Лесі
Українки частіше стає пролетар, що є носієм моралі нового типу. У вірші
«Дим», в оповіданні «Над морем», у драмі «Осіння казка» та в ряді інших
художніх творів Лесі Українки зображаються робітники, основною
рисою моралі яких є ненависть до всіх і всяких експлуататорів, любов до
народу, братерська взаємодопомога, мужність, самопожертва, відвага,
героїзм, стійкість у боротьбі з ворогами. Так, наприклад, у статті
«Європейська соціальна драма кінця XIX століття» Леся Українка з великою
похвалою говорить про спробу зображення Б’єрнсоном «свідомої…
мучениці з робітничого середовища, яка уморила себе і дітей, щоб
звільнити комітет страйкарів від зайвих турбот і щоб смертю своєю подати
товаришам сигнал до більш діяльної боротьби» [3, с.311].

Особливої уваги заслуговує погляд Лесі Українки на питання про
відношення між політикою і етикою. Цьому питанню Леся Українка
присвятила спеціальну статтю — «Замітки з приводу статті «Політика і
етика»», яка свідчить про те, що в галузі етичних проблем, як і в усіх
інших галузях літературної і громадсько-політичної діяльності, ідеал
Лесі Українки не тільки наближався до етичного ідеала Незважаючи на ряд
помилкових положень Лесі Українки у «Замітках…», зокрема осудження—з
моральних міркувань — терору якобінців періоду французької революції, в
цілому цей твір революційної письменниці правильно обґрунтовує ту думку,
що в боротьбі партій і класів, які ці партії представляють, не повинні
практикуватись довільні прийоми і перші-ліпші методи. За Лесею
Українкою, боротьба партій повинна передбачати додержання певних
норм, правил. Критерієм же цінності етики класу, на думку Лесі
Українки, може бути «найбільша згідність розвитку етики класи з ходом
загальнолюдського поступу і найбільше наближення її до новочасного
прогресивного ідеала», тобто, інакше кажучи, етика взагалі і етика
класової боротьби зокрема, відповідно до загального принципу
розвитку, має історичний характер, що передбачає різний рівень
розвитку моралі суспільства. А це прямо диктує необхідність
застосовувати ті способи боротьби, які, загалом відповідаючи
найвищому прогресивному ідеалові, гарантують справжні Весь цей хід думок
Лесі Українки безперечно спрямований проти аморального, єзуїтського
лозунга: «в боротьбі всі засоби добрі», — лозунга, який пускали в хід
всякі несумлінні люди в ім’я досягнення своїх непривабливих цілей.

Леся Українка вважає, що «великі хірурги Франції 93—4 р. (тобто вожді
якобінців) поводились у всякім разі не по-науковому, принаймні з
теперішнього погляду», бо вони «прокламували принцип постійної
революції», тоді як, мовляв, це суперечить духові всієї… сучасної
медицини і етики.

Хоч об’єктивно симпатії письменниці були на боці якобінців як
беззавітних борців проти реакції, за щастя трудящих, а не жірондистів,
проте засоби, за допомогою яких якобінці намагалися здійснити свою мету,
—терор, не знаходять схвалення у Лесі Українки. «Може, правда, вони
(якобінці.) при тому (терорі.) й багато любили (адже й Торквемеда,
кажуть, любив своїх пацієнтів і вже напевне любив свою справу) і бажали
добра матері Франції і дитині з потрійною назвою… (свобода, рівність і
братерство), та від того було не легше, і мати мало не вмерла від страти
крові і конвульсій, і дитина вродилась ледве жива, та так вже ніколи й
не могли прийти до здоров’я» [4, с.130].

Леся Українка хоче запевнити читача, що період якобінської диктатури
(1793—1794 рр.) по суті нічого не дав, крім теорії перманентної
революції і ланцета лікаря Гільйотена, бо, мовляв, навіть закон про
підозрілих не був уже новиною після статуту інквізиції, а інші закони
були встановлені до 1793 року.

Намагаючись «обґрунтувати» це положення, Леся Українка говорить, що
гільйотиною боротися «фізично» неможливо, бо, оскільки боротьба є
конфлікт двох активних сил, то в період їх озброєних сутичок ні одна із
сторін не може скористатися з гільйотини; коли ж одна з них переможена,
тоді до беззбройного гільйотину застосовувати, мовляв, «неморально».

Допускаючи елементи гуманізму, Леся Українка говорить далі, що ніяка
партія не може і не повинна користуватися терором як знаряддям боротьби
Леся Українка обстоює мораль «межипартійну», почасти «понадпартійну»,
але не партійну, яку вона ототожнює з виключністю. Більше «любові» і
менше «гріха» — таке є правило Лесі Українки, якого треба додержувати,
щоб добитися гармонії між політикою партії і її етикою.

Погляди великої письменниці на моральні норми, поняття і уявлення
спрямовані на розв’язання завдань революційної боротьби, яка має на меті
знищення соціального і національного гніту, побудову нового,
суспільства, що не знає лицемірної, звірячої моралі

ВИСНОВКИ

Микола Євшан зазначав: “Творчість Лесі Українки має тому свій стиль,
зовсім окрему фізіономію, по якій відразу її пізнаємо. Інтелект,
поетична інтуїція, глибока ніжність жіночої психіки, сильна творча воля,
орлиний лет душі, яка уміє відмежовувати себе від життєвої торговиці і
без галасу творити собі високохудожні образи, творити в собі образ вищої
людини, вільної людини, – оте все сплелося в творчості Лесі Українку в
одну гармонійну цілісність” .

Життєвий та творчий шлях постійно змушували письменницю мислити
по-новому, відгукуватися на животрепетні проблеми свого часу і
вирішувати, зокрема, філософські, етичні, політичні та релігієзнавчі
питання в позитивному дусі.

Таким чином у своїх філософсько-релігієзнавчих, соціально-політичних і
морально-естетичних шуканнях М.Драгоманова і Лесі Українки чітко
проступає ідея боротьби за національний розвиток українського народу, на
принципах свободи і демократії; по-друге, соціальний, економічний,
політичний та духовний поступ України не мислився ними без вивчення й
використання позитивного світового та європейського досвіду, без
поєднання національного та загальнолюдського; по-третє, основою всіх
суспільних перебудов має стати людина як невід’ємна частина й найвище
творіння природи.

У сузір’ї величних імен видатних українців Лесі Українці належить
невмируща слава невтомного борця за честь і гідність українського народу
в їх довготривалій боротьбі за свободу та незалежність. Саме тому її
ім’я назавжди стало символом безкомпромісного служіння вищим ідеалам
людського буття.

Список використаної літератури

Агєєва В.П. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки постмодерній
інтерпретації. – К.: Либідь, 1999. – 264 с.

Акулов И.Б. Этические взгляды Леси Украинка: Дис. …канд.филос.наук. –
Дрогобич, 1996.- 277 с.

Бабишкин О., Курашова В. Леся Українка: життя і творчість. – К., 1995. –
320 с.

Бичко А. Леся Українка: Світоглядно-філософський погляд. – К.:
Український Центр Духовної культури, 2000. – 186 с.

Білан Т.О. Українська ідея в контексті творчості Лесі Українки // “Дні
науки”- Тези наукових доповідей… Київський університет. – К., 1996. –
С.59-67.

Головаха І. Суспільно-політичні і філософські погляди Лесі українки. –
К., 1953. – С.209.

Кирпель І. Леся Українка – попереду нас // Слов’янське віче: ХХ
століття. – К., 1996. – № 2. – С. 171-185.

Леся Українка. Твори, т.ХІІ, стор.22.

Мороз М.О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. – К.: Наук.думка,
1992. – 120 с.

Одарченко П. Епістолярна спадщина Лесі Українки // Український Вільний
університет. Науковий збірник. Мюнхен, 1971. – Т.7. – С. 329-342.

Хрестоматія критичних матеріалів, т. ІІІ, вид. 2-е. Вид-во «Радянська
школа», – 1956, ст.93, 97.

PAGE

PAGE 29

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019