ФІЛОСОФСЬКІ ОСНОВИ ТЕОРІЇ НОРМИ
ТА ПАТОЛОГІЇЗМІСТ
Вступ………………………………………………………….
………………………………………..З
1 .Детермінізм і теорія причинності в
патології…………………………………….4
2. Норма як психофізіологічний оптимум живої
системи………………………7
З .Екологічний оптимум – основа соціального
нормування…………………..9
4. Діалетико-матеріалістичні основи системно-еволюційного
і структурно-функціонального аналізу патологічного
процесу…………….12
Висновки……………………………………………………….
…………………………………..19
Література……………………………………………………..
…………………………………..20
ВСТУП
Проблема норми і патології вивчалась на протязі всієї історії медичної
науки, є предметом боротьби матеріалістичного і ідеалістичного
світоглядів. В основі сучасних ідеалістичних уявлень про норму лежить
релятивізм. Зокрема, А.В. Кнайкер в статті “Філософське обгрунтування
норми в медицині пише: “Патологія така ж функція для розуміння, як і
норма. Між нормою і патологією немає ніякої принципової різниці”. Згідно
об’єктивно-ідеалістичних поглядів норма-це сукупність певних проявів,
властивостей організму, що відображають лише “ідею цього організму”.
Матеріалістична наука розглядає норму як вираз об’єктивного стану
організму, прояв оптимальної його життєдіяльності. Біологічне поняття
норми тісно пов’язане із філософською категорією міри. В нормі
відображається такий якісний стан життєдіяльності організму, на який
кількісні функціонально-морфологічні зсуви (збільшення чи зменшення) в
певних рамках суттєво не впливають.
В недалекому минулому патологію як науку вважали філософією або
методологією медицини. А.А. Богомолець признавав патологію методологією
медицини, бо “вона повинна показати діалектичність розвитку як самих
патологічних процесів, так і наших уявлень про них і навчити лікаря
діалектичному матеріалістичному аналізу хвороби і хворої людини”. Проте
важливим в теоретичній медицині є питання про межі між нормою і
патологією, здоров’ям і хворобою, а межі ці дуже мінливі і рухливі.
1. Детермінізм і теорія причинності в патології.
Детермінізм-філософське вчення про всезагальний універсальний
взаємозв’язок і причинну обумовленість природних, суспільних і психічних
процесів. Ідея про те. що все виникає і знищується закономірно, в
результаті дії певних причин, зародилась ще в епоху античності. Однак
принцип детермінізму був сформульований П.Лапласом на початку 19 ст.
особливу роль в утвердженні принципу детермінізму в медицині зіграла
опублікована в 1865р. книга К.Бернара “Вступ до вивчення дослідної
медицини”. К.Бернар так визначає детермінізм: “Ми визнали в загальність
принципу фізіологічного детермінізму в живому організмі і виразимо нашу
думку такими положеннями: 1) існують певні матеріальні умови, які
управляють виникненням явищ в житті; 2) існують закони, які управляють
порядком і формою цих явищ… Детермінізм є не що інше, як визнання
закону – всюди, завжди.”
Людське пізнання в своєму русі іде від констанції загального
взаємозв’язку і взаємодії речей до виділення окремих сторін, до
розкладення взаємодії на складові елементи. Принцип всесвітньої
універсальної взаємодії предметів і явищ лежить в основі марксистського
детермінізму. Детермінізм включає в себе причинність, але не зводиться
до неї. Причинність-це одна з форм доповнення і прояву детермінізму.
Принцип причинності його конкретизує і обґрунтовує.
І.В.Давидовський вважав, що “каузальність і детермінізм-суміжні, але
різні поняття, що трактують, з однієї сторони причинність, тобто
причинно-наслідкові зв’язки, з іншої — пізнання сутності явища, тобто
закономірності, що лежать в його основі”.
Історично першою формою детермінізму в патології був механістичний
детермінізм, який розглядав хворобу як специфічну взаємодію внутрішнього
(огранізм) і зовнішнього (середовище). Механістичний монокаузалізм в
теорії інфекційної патології в 19 ст. був найвищим етапом розвитку цього
напряму, основною помилкою, якого було зведення причинності до одного із
етіологічних факторів (переважно зовнішнього); ототожнення причинності з
зовнішнім пошкоджуючим впливом, не враховуючи реактивних властивостей
організму. Нові наукові дані, одержані в 19-20 ст., вимагали розробки
нових теорій. Однією з них була теорія кондиціоналізму, яка намагалась
подолати монокаузалізм за допомогою принципу абсолютної еквівалентності
всіх умов. Медотологічна погрішність теорії еквівалентності умов не в
тезисі conditio sine (без необхідних умов немає наслідків), що логічно з
позицій діалектико-матеріалістичного розуміння причинності, а у визнанні
принципової рівнозначності всіх умов. Подолати односторонність
механістичної концепції причинності в етіології можна лише на основі
правильного розуміння каузального впливу як єдності дії і реактивної
протидії. Подолати універсальність і необхідність врахування всіх
кондиціональних факторів можна лише на основі правильного виділення із
цієї сукупності умов-необхідних і достатніх для настання даного
наслідку. Відношення між причиною і наслідком завжди носить характер
необхідності. Це означає, що при постійних умовах одна і та ж причина
породжує одні і ті ж наслідки. При постійних умовах причинний зв’язок
володіє стійкістю. Однак із зміною умов даний причинний зв’язок втрачає
характер необхідності і стає чимось випадковим.
Розуміння причин хвороб буде далеко не повним без встановлення зв’язку
зовнішніх діючих факторів із внутрішніми структурними закономірностями
сприймаючих ці впливи систем, тобто причинне пояснення не може бути
задовільним без його структукно-субстанціонального обгрунтування. Це і є
сутність “Морфологічного детермінізму”. Структурність — одна із
всезагальних об’єктивних властивостей організованих матеріальних систем
і процесів, являє собою суттєву, генетично детерміновану рису життя.
Необхідно визнавати мобільними як структуру, так і функцію в їх
безперервній взаємодії з факторами зовнішнього і внутрішнього середовища
людини, які постійно змінюються.
Сучасна електронна мікроскопія в поєднанні з гістоцихімією та
іншими методами дозволяє проникнути в таємниці клітинного метаболізму,
пов’язати обміни процеси з певними структурами. Увагу вчених
привертають ультраструктурі цитоплазми (мітохондрії, лізосоми, рибосоми
тощо), що відіграють роль в клітинном метаболізмі і відображають
певний функціональний стан клітин. Кожна ультраструктуру
клітини гетерогенна і легко змінюється під дією факторії
забезпечуючи тим самим функцію клітини. Історичний досвід морфологічних
на) свідчить про тісний зв’язок структурних і каузальних уявлень. Лікарі
вивчали І лише зміни органіки і функції, але враховували причинні
зв’язки між ними. Цікавим положенням Александрова А.Д. (1969) є те, що
він розглядав “просторову-часову структуру світу як його
причинно-наслідкову структуру”.
Природно, що ці питання вимагають додаткового дослідження і обговорення.
2. Норма як психологічний оптимум живої системи.
Категорії “норма” (здоров’я) і “патологія” (хвороба) в медицині
використовуються з початку її виникнення. На протязі всіїє історії
медичної науки патологи, клініцисти (і навіть філософи) намагались дати
визначення норми і патології, встановити їх якісну різницю. Проте
уявлення про нормальну життєдіяльність завжди носили і носять
конкретно-історичний характер (відображають світогляд вчених певного
часу).
Патологію іноді важко відмежувати від норми, бо нормальне для однієї
форми організації чи для одного структурного компонента може бути
аномальним для інших рівнів або компонентів, тобто межі іноді бувають
рухливі і невизначені. Якщо норму обмежити лише невеликим колом “строго
оптимальних” явищ, то створюється грубий шаблон норми, що не охоплює,
протилежні процеси, які в одних випадках входять в зону норми, а в інших
переходять в зону оптимального. Якщо ж в зону норми включити спектр
різних процесів, то в неї увійдуть і деякі патологічні явища, поскільки
чітку лінію між нормою і патологією провести, як правило, неможливо.
Важко також строго визначити норму тому, що вона лабільна у часі, тобто
специфічна для різних періодів антогененезу.
У багатьох роботах робиться спроба дати універсальне визначення норми
(А.Д.Степенов, М.Ю. Ахмеджанов, А.М. Лифшиц) Автори при цьому стикаються
із протиріччям: чим більш універсальним є визначення норми, тим менш
конкретним змістом воно наповнене. Універсальне однозначне визначення
норми є абстрактним поняттям, яке повинно бути конкретизоване при
розробці теорії норми “нормології”). Любе визначення тільки тоді стає
конкретним поняттям науки, коли воно стає розчленованим, коли в ньому
відображаються основні проблеми конкретної науки.
Історичний принцип в дослідженні норми вимагає пізнання історичного
розвитку об’єкта дослідження. Отже, щоб визначити нормальний стан і
розвиток людини, необхідно виявити загальні закономірності нормального
розвитку живих систем. Медицина тісно пов’язана із всією системою
біологічних знань. Філогенез людини починається із біологічного
розвитку, тому передумови визначення норми в медицині містяться в
анамнезі норми живих систем.
Сучасного лікаря не може повністю задовольнити середньостатистичне
визначення норми. Воно лише приблизний орієнтир, наближення до реальної
норми. Але в певних ситуаціях допустимо використання “довідникових норм”
(наприклад, величини кров’яного тиску, частоти пульсу, рівня цукру в
крові).
Одним із найбільш глибоких трактувань норми для живих систем є розуміння
її як функціонального оптимуму (А.А.Корольков, В.П.Петленко, 1977р.) При
цьому під оптимальним функціонуванням розуміють найбільш злагоджене і
ефективне протікання всіх процесів в системі. Оптимальний стан –
найкращий із реально існуючих однорідних станів, що найбільше відповідає
певним умовам і завданням.
Для нормального функціонування живого головне значення має
життєздатність системи, що базується на внутрішньосистемних відношеннях,
на відповідності підсистем-системі, функцій-структурі,
співпристосованості елементів, узгодженості функцій.
Норма є біологічним оптимумом живої системи, тобто норма-це інтервал
оптимального для людини психосоматичного функціонування живої системи.
Цей інтервал має рухливі межі, в рамках яких зберігається оптимальний
зв’язок із середовищем, а також узгодженість всіх функцій організму.
Нормальна система – це завжди оптимально функціонуюча система. З точки
зору такого розуміння норми навіть ті показники, які виходять за межі
середньостатистичних, включаються в норму як оптимум. Так індивідуальне
включається в типове. середньостатистичне розуміння норми повинно бути
доповнене біооптимальним .
3. Екологічний оптимум – основа соціального нормування.
Проблема взаємовідносин суспільства і природи, людини і навколишнього
середовища знаходиться в центрі уваги сучасної науки і світової
спільноти. Це обумовлено тим, що природа як необхідна умова існування
людини перестає відповідати її біологічній і соціальній сутності під
впливом антропогенних змін.
Все більш очевидною стає залежність нормального розвитку людини від
нормального розвитку різних форм організації живого і численних впливів
зовнішнього середовища.
Природа для людини – велика цінність. І не тільки як першоджерело
матеріальних благ, але і як джерело духовного багатства. В основі
естетичного сприйняття людиною природи лежить відображення її
об’єктивної краси. Краса природи має велике значення не лише духовного,
а і фізичного удосконалення індивіда. Як невичерпне джерело естетичних
переживань природа в той же час – важливий оздоровчий фактор. Екологічне
середовище для людини має естетогігієнічне значення, воно одночасно діє
на неї як на природну і як на соціальну істоту. В свою чергу зсуви у
екологічних умовах життя людей ведуть до суттєвих змін у стані здоров’я
населення. В теоретичному плані тут необхідно відмітити такі моменти.
По-перше, екологічна зона оптимальної життєдіяльності людини обмежена. І
будь-яке інтенсивне втручання в екологічну рівновагу веде до порушення
міри природних властивостей.
По-друге, для нормальної життєдіяльності людини в “зоні, екологічного
комфорту” необхідний набір відносно постійних констант стану середовища.
Порушення цих характеристик або їх співвідношень погіршує середовище
життєдіяльності.
По-третє, організм людини, як і інший живий організм, володіє певною
консервативністю своїх структур і функцій. В ході перетворення
середовища може не тільки виникати, але і посилювати відставання
адаптаційно-пристосувальних можливостей організму від різних
життєвоважливих характеристик середовища.
В сучасних умовах збільшується кількість і зростає інтенсивність
фізичних, хімічних та інших факторів, що безпосередньо впливають на
організм людини. В останній час виявлені нові захворювання – генетичні,
токсикологічні, алергічні, ендокринні; поширення яких пов’язане із
використанням нових речовин, енергій, із зміною хімічного оточення
людини. Проте на людину впливає і соціальне, культурне середовище, що
визначає її здоров’я. Причому соціальні фактори в умовах підвищених
темпів суспільного життя стають часто залежуючими, травмуючими (особливо
психоемоційну сферу). В силу цього виникає дисгармонія між
нервово-психологічними і соціально-технологічними ритмами, що нерідко
проявляється у важких формах психічних захворювань, неврозів тощо.
Психоемоційні і біологічні розлади – результат не лише впливу надмірно
сильних подразників в технічному середовищі, але і ускладнення
взаємовідносин людей. Всі канали інтелектуальних і емоційних відносин
між людьми стають до межі заповненими і перевантаженими. Нервова система
піддається постійному впливу негативних психічних факторів. В результаті
виникають стресові, хвороботворні ситуації в житті особи і колективів.
Соціально-гігієнічне регулювання пов’язане із вихованням у людини
здатності передбачити психофізіологічні наслідки технічного прогресу. Це
раціональні, науково обгрунтовані методи активного впливу як на фізичну
природу, так і на духовний світ людини з метою попередження захворювань
і укріплення здоров’я. В наш час у людини зростає не лише потреба бути
здоровою, але і відповідальність за збереження і укріплення здоров’я. На
життєдіяльність людей, їх побут, стиль і рівень життя особливий вплив
має екологічна сфера. Залежність способу життя людини від природних умов
опосередковується соціальними відносинами. Природне середовище,
приймаючи участь у формуванні способу життя,
є активним фактором, що впливає на фізіологічні, психологічні і
суспільні елементи
* життя людини. Стан екологічного середовища повинен стати одним із
показників
здорового способу життя.
З врахуванням сказаного вище про соціальну і біологічну детермінацію
способу життя можна визначити деякі риси поняття “здоровий спосіб
життя”. Останній характеризується узгодженістю біологічних і соціальних
сторін життєдіяльності людей, в процесі якої в максимальній степені
проявляється свобода фізичної, психічної і соціальної активності людини.
Характерно, що різні сторони способу життя (соціальні, психічні,
природні) змінюються нерівномірно. Найбільш швидкими темпами змінюються
виробничо-трудові відносини, споживчі потреби людей, їх знання,
розширюються комунікативні зв’язки і індивідуальні способи самовираження
і самоутвердження особистості.
Такі риси способу життя, як традиції (національні, сімейні, побутові),
психічний склад і тим більше біологічно обумовлені властивості,
особливості, адаптація і дезадаптація організму до нових умов існування,
змінюються значно повільніше.
Спосіб життя безпосередньо пов’язаний із реалізацією індивідом своїх
соціальних, психічних і фізичних здібностей. При цьому враховуються
певна лінія поведінки індивіда, ті цінності установки, які направлені на
самовираження і утвердження психофізіологічного потенціалу, яким володіє
людина.
Отже, філософія при вивченні способу життя розглядає його зміст
всестороннє, з врахуванням екологічних, медичних і психологічних
факторів. На цьому шляху відкриваються нові підходи в комплексному
дослідженні способу життя, який має велике значення для нормальної
життєдіяльності людини.
4. Діалектико-матеріалістичні основи системно-еволюційного і
структурно-функціонального аналізу патологічного процесу.
Об’єктом вивчення патолога є патологічний процес, найбільше загальні
закономірності його виникнення, протікання і наслідки. Патологічний
процес – це біологічний процес, особлива форма стану живих систем. Для
вивчення його недостатньо використати лише методи фізіологічного чи
морфологічного аналізу. Теорія хвороби повинна бути виділена як
самостійна наука, яку точніше можна назвати теоретичною патологією, що
опирається на ряд загальнофілософських, діалектико-матеріалістичних
поглядів, на яких базується теорія патологічного процесу. Розгляньмо ці
філософські основи.
Питання про направленість еволюції живої природи є важливою філософською
проблемою. В живій природі можна визначити такі загальні критерії
прогресивного розвитку:
1. Загальним напрямком еволюційного прогресу живої природи є
ускладнення і диференціація зв’язків між організмом і середовищем.
2. З кожним новим переходом організмів на наступну сходинку еволюційної
драбини в системі “організм-середовище” зростала не лише ступінь
пристосованості організмів до середовища і з’являлись її якісно нові
форми, але зароджувались і розвивались більш високі форми зв’язку
організмів із зовнішніми умовами, аж до зміни середовища у відповідності
із потребами видів.
3. В процесі еволюції живих організмів в єдності із зовнішнім
середовищем змінювалися структури і функції організмів.
4. Закономірний хід еволюційного процесу забезпечується регуляторним
механізмом, в якому приймають участь як внутрішні фактори, що
підтверджується злагодженістю функцій організмів, так і зовнішні
фактори, про що свідчить свідчить виключно тонка пристосованість
організмів до умов даного життєвого оточення.
5. Прогрес живої матерії характеризується тим, що він завершувався на
кожному новому етапі більш інтенсивно у порівнянні з попереднім, що
виражалось у розвитку здатності живих тіл до активного і
вибіркового відношення до навколишнього середовища, росту,
розмноження, самозбереження.
Хвороби людини по природі і своїй сутності представляють собою
біологічні процеси, механізми яких були еволюційно вироблені і спадкове
закріплені.
Теорія патології, поряд з принципом еволюціонізму, базується на принципі
цілісності – визнання цілісної природи хвороби як процесу, що охоплює
всі системи і рівні організму.
Принцип зведеності в теорії патології означає вияснення ролі елементів в
структурі цілого, вивчення впливу елементів на ціле. Принцип
допоміжності в теорії патології – це визначення впливу цілого на його
складові частини. Ціле якісно відрізняється від суми складових частин.
Уже лікарі глибокої давнини вказували на цілісність організму. Було
помічено, що якщо порушується який-небудь елемент (частина), то в певній
мірі змінюється і весь організм, порушується його життєдіяльність як
цілісної системи. Цей факт привернув увагу не лише лікарів (Гіпократ),
але й філософів (Платон, Арістотель).
В епоху метафізичного способу мислення формується розуміння цілісності
як суми частин (Ф.Бекон). Т.Гоббс писав про ціле як про безпосередньо
пізнанне “за допомогою наших відчуттів”. На думку Дж. Локка, ціле – сума
одиничних речей. Механістична концепція у 18 ст. (Гольбах, Дідро,
Ламетрі) розглядала організм як механічний агрегат, систему механічних
зв’язків. Пізніше виник елементаризм, який у всякому явищі шукав вихідні
“цеглинки”, з яких воно складається по певним законам. В протилежність
цьому існувала концепція цілісності.
Вирішальне значення для створення наукової патології мало відкриття
клітинної будови організму в 1838р. Т. Шванном. В 1859 р. Р.Вірхов
заснував целюлярну патологію, згідно якої клітина є дійсно останнім
морфологічним елементом всіх живих тіл,’і ми не маємо права шукати
життєдіяльність поза нею”. В кінці 19 ст. В. Ру висуває теорію ”
боротьби частин організму”-клітин. Тканин, органів і молекул. В 1812 р.
Кювьє сформулював закон кореляції взаємозалежності морфологічних частин
і функцій. В середині 19 ст. Г.Мілн-Едвардс формулює принцип
диференціації живих систем, а Г. Спенсер обргунтовує принцип інтеграції
частин в рамках цілісної системи. В зв’язку з цим Є Геккель робить
спробу представити живий організм у вигляді підпорядкованих
рівнів, починаючи з клітинного.
Великий матеріал зібрала ембріологія і гістологія. Г. Шпеман і Д.Філатов
вказали на взаємодію між зародками як на одну із рушійних сил розвитку
організму.
Важливу роль у встановленні сучасної матеріалістичної концепції
цілісності в медицині зіграли роботи І.М.Сеченова і І.П. Павлова. І.П.
Павлов показав, що діяльність нервової системи направляється на
об’єднання, інтеграцію функцій всіх частин організму і на зв’язок
організму, його врівноваження із зовнішніми умовами. Вказується також
роль гуморальної регуляції в організмі, “нервово-гуморальної функції
окремо від нервової не існує, – писав А.Д. Сперанський. Гуморальний
фактор є одним з видів відображення нервових впливів в периферичних
тканинах, без чого ні одна нервова функція взагалі невідома”. Отже,
постійно виникає протиріччя у пізнанні живої матерії – від елементаризму
до цілісності і від останньої – знову до елементариського розчленування.
Р. Шеллінг вдало відмітив: як пізнавати ціле раніше частин, якщо це
вимагає знання частин раніше цілого?
В патології проблема цілісності зводиться також до вивчення
співвідношення загального і локального. Проте тільки завдяки цілісності
організму ми можемо говорити про відносну локальність, самостійність і
автономність патологічного процесу. Ступінь поширення патологічного
процесу залежить від стану реактивності (пристосувальних можливостей)
організму.
Тепер доцільно було б розказати про поняття структури живих систем. Під
нею розуміють просторово-часову організацію системи, що виражає
закономірні зв’язки функціональних елементів та відповідних їм
морфологічних еквівалентів біологічної форми руху матерії. Морфологічна
адаптація структур представляє собою вираження реактивної пластичності
тканин в умовах не лише норми, але і патології, а пластичне забезпечення
функцій є всезагальною метаболічною основою динаміки живого.
Закон єдності будови і динаміки в патології означає, що всі
Функціональні зміни слід розглядати як вираження внутрішніх змін
структур живого, її внутрішніх матеріальних перебудов. Внутрішні
перебудови матеріальних структур – основна причина зміни динаміки
живого. Зворотна зміна організації даної структури може вважатися
функціональною зміною. Незворотність пошкодження функції свідчить про
незворотні (органічні) зміни структури живого. Між цими крайніми
варіантами можуть існувати різні перехідні стани.
Послідовне обгрунтування погляду на форму живого як на організацію не
лише просторову, але і часову, не тільки речовини, але і процесів,
можливе тільки з позицій матеріалістичної діалектики, закономірності
взаємозв’язку якої змісту і форми справедливі і для взаємозв’язку
функцій і структур організмів. Структура живої системи, таким чином,
виступає як єдність внутрішньої форми і змісту.
Принципи структурності – це принципи єдності морфології і фізіології в
теорії патології. Із закону єдності будови (організації) і динаміки
логічно витікає проблема морфологічно-каузального еквівалента функції. В
процесі еволюції склалась множинна (еквіфізальна) забезпеченість однієї
і тієї ж функціональної системи різними механізмами і відповідними їм
морфологічними утвореннями.
Однак забезпечення функціональної діяльності організму здійснюється не
лише шляхом морфологічно еквівалентних перебудов організації живого,але
і завдяки зміни модифікацій режиму роботи багатьох “фізіологічних
систем” організму.
В основі морфологічного еквівалента функцій лежать відношення
ентропійних і ектропійних метаболісних процесів. Морфологічним
еквівалентом функцій в умовах патологічного зсуву є зміна взаємозв’язку
цих процесів, превалювання ентропії (дезорганізації) над пластичним
забезпеченням функцій (ектропій). Антиентропійні (ектропійні) стани
структури головних систем підтримуються генетичне детермінованим
“пластичним забезпеченням функції” (Ф.З.Меєрсон). Показано також, що
первинною причиною багатьох перебудов органоїдів гепатоцитів в ранні
строки після часткової гепатактомії і в кінцевому рахунку пусковим
механізмом регенерації є недостатність енергетичної функції мітохондрій,
тобто тимчасове переважання в цих клітинах ентропійних процесів над
ектропійними. (О.К.Хмельницький, В.П. Петленко)
В основі всіх функціональних змін завжди лежать синхронно протікаючі
морфологічно еквівалентні зміни. Так, при дії фізіологічних концентрацій
глюкози на живі клітини першочергово в процес втягуються ферменти, що
забезпечують її фосфорилювання. А потім протягом кількох секунд зміни
охоплюють як мінімум 22 реакції, пов’язані з гліколітичним і окисним
фосфорилюванням АДФ, і одномоментно структуру всіх мітохондрій клітини.
Отже, процес споживання глюкози клітинами на субклітинному і клітинному
рівнях виявляє морфологічний еквівалент функції, без якого остання
неможлива.
Закон єдності будови і динаміки в теорії патології означає, що всі
функціональні зміни слід розглядати як вираження внутрішніх змін
організації живого. Внутрішні перебудови морфологічних систем-основна
причина зміни динаміки патологічних процесів. Це-зміст принципу
морфологічного каузалізму.
Вся сукупність внутрішніх змін в структурах живого забезпечує до певної
межі необхідну для збереження даної функції синхронну відповідність між
рівнем динаміки і інтенсивністю оновлення елементів даної системи.
Питання про функціональне і органічне слід вирішувати конкретно, з
врахуванням рівня організації, так як кожний з них еквіфіально
(множинне) пов’язаний з певним діапазоном інтенсифікації процесів, як
нормальних так і патологічних в законі єдності будови і динаміки
відображена діалектична єдність матерії і руху (принципова неподільність
будови і функції), функції і форми (лабільність функцій в рамках
існуючої форми організації живих систем).
Проблема синхронності структурно-функціональних зв’язків повинна
вивчатися з врахуванням рівня дослідження молекулярного, клітинного,
тканинного, органного).
Однією із особливостей структурної організації живих систем є її
надійність, тобто здатність системи стійко зберігати нормальне
функціонування протягом певного проміжку часу. До одних з найбільш
ефективних способів збільшення надійності живих систем відноситься
надлишковість її будови. В медицині відома велика кількість прикладів
об’ємних резервних можливостей організму. Марнотратність природи, що
розвинулась в процесі еволюції і природного відбору. біологічно доцільна
і забезпечує надійну нейтралізацію порушень і можливість заміщення,
компенсації функції.
Із цих “надлишків”, “резервів” організм черпає можливості
захисних і компенсаторно-пристосувальних актів.
Живі системи володіють такими специфічними механізмами забезпечення
надійності, як бар’єрні механізми, біологічна резистентність, імунітет.
Так, при вивченні проблеми забезпечення надійності мозку Е.А. Асратян і
П.В. Сімонов (1973) вказують на 4 моменти: наявність
захисно-компенсаторної функції гальмування, використання гальмівного
стану для відновлення працездатності нервових клітин; поєднання високої
спеціалізації нервових центрів із здатністю центрів до динамічної
перебудови своїх функцій, до заміщення пошкоджених чи повністю
зруйнованих структур, наявність запасних провідних шляхів; ієрархічна
будова дуги безумовних рефлексів; поєднання відносної самостійності
нижчих регуляторних утворень (аж до механізмів саморегуляції органів) з
їх постійним підпорядкуванням вищим мозковим центрам; використання в
процесах компенсації механізму тимчасових, умовно-рефлекторних зв’язків,
органом яких є кора великих півкуль мозку, притаманне корі поєднання
високої реактивності і стійкості. Крім того, слід констатувати широкий
діапазон зворотніх зв’язків в самій нервовій системі.
А.Н. Студитський вказує на 3 типи тканинної регуляції ( спосіб контролю
над буквальною діяльністю тканин зі сторони організму) –
індукційно-формативну (сполучна тканина), нервово-трофічну (нервова
тканина) та імунно-біологічну форму (лімфоїдна тканина). Всі функції в
живих системах можна розділити на 2 основних класи: пластичні (тобто
будівельні) і робочі регуляції різного роду рівнів. Перші-загальні
функції, що лежать в основі будь-якої біологічної структури клітинного
чи тканинного рівня. Другі – специфічні, робочі функції, природа, яких
визначається характером роботи органа, системи, організму. В цьому плані
вся багатоманітність патологічних процесів буде розглядатись як
порушення пластичних або робочих функцій, загальних або специфічних в
рамках цілісного організму.
Функції характеризуються руйнуванням робочих елементів органів (тканин,
клітин), тобто будь-яка робоча функція веде до зростання ентропії живої
системи. А це в свою чергу, а також зниження її працездатності, старіння
обумовлюють необхідність оновлення елементів, що входять в живу
структуру. В самій сутності життя закладене протиріччя зростання
ентропії веде до зниження життєздатності, до інактивації, старіння,
смерті. Але в цьому і суть внутрішньої діалектики життя, що процесом
ентропії протистоїть її полярно направлена діяльність – “від’ємна
ентропія” (ектропія) – пластична функція самооновлення елементів робочих
органів, систем організму. Структурним еквівалентом функції в умовах
патології є порушення взаємозв’язку між ентропією і ектропією при
переважанні ентропійних процесів живій системі над пластичними
(ектропійними). Антиентропійні стани живих систем підтримуються
пластичним забезпеченням функцій.
Така в загальних рисах діалектика патологічного процесу – складного,
багатоякісного, протирічного процесу, детермінованого впливом
зовнішнього і внутрішнього.
ВИСНОВКИ.
Поняття норми можливо найбільш повно розкрити лише як процес, як
поняття, що розвивається. Норма є біологічним оптимумом живої системи,
тобто представляє собою інтервал оптимального для людини
психосоматичного функціонування живої системи.
Теорія норми- це теорія оптимальних процесів не лише в організмі, але і
оптимальних екологічних зв’язків людини із середовищем, оптимальних
міжлюдських і інших відносин, що цікавлять сучасну медицину. Проблема
норми може бути правильно поставлена як теоретично, так і практично
тільки при глибокому досліджені комплексу еволюційно-екологічних
факторів. Для справді цілісного дослідження норми необхідне постійне
звернення медицини до еволюційної теорії, екології, матеріалістичної
діалектики.
Все в світі взаємозалежне та причинне обумовлене. В патології теорія
причинності означає, що будь-яка зміна в стані живої системи
детермінована матеріалами взаємодіями цієї системи і факторами
середовища. Головний принцип теорії патології – принцип єдності
морфології і фізіології. В основі всіх
функціональних змін завжди лежать морфологічно еквівалентні
зміни, що синхронно відбуваються. Внутрішні перебудови морфологічних
систем – основна причина зміни динаміки патологічних процесів.
Вияснення природи і характеру структурних (морфологічних) еквівалентів
функціональної діяльності організму – одна із важливих проблем сучасної
патології.
ЛІТЕРАТУРА.
1. Адо А.Д. Некоторые философские аспекти учення о болезни. М,
«Медицина, 1965г.
2. Адо.А.Д. Методологические принципы построения современной теории
патологии.- В.кн.: Философские й социально-гигиенические аспекты учення
о здоровье н болезни. М., «Медицина», 1975.
3. Адо А.Д., Царогородцев Г.И. Борьба материализма и идеализма в
учений о здоровье и болезни человека – М.: Медицина, 1970.
4. Давыдовский И.П. Проблемы причинности в медицине. – М: Медгиз,
1962.
5. Егоров А.А. Причинно-следственные отношения и структура – В кн.:
Некоторые вопросы методологии научного исследования. Вып.2. Л., изд-во
ЛГУ, 1968.
6. Киселев Н.Н. Мировозрение и экология.- К.: Наук думка, 1990
7. Корольков А.А., Петленко В.П. Философские проблеми теории норми в
биологии й медицине. М., «Медицина», 1977 г.
8. Мирсон Ф.З. Пластическое обеспечение функций организма. М..
«Медицина», 1968.
9. Петленко В.П. Философские вопросы теории патологии. – Л-д: т
Медицина, 1971.
10. Петленко В.П. Эволюция здоровья и болезней человека. – В кн:
Общество и здоровье человека. М., «Медицина», 1973.
11. Петленко В.П. й др. Детерминизм й теория причинности в патологии.-М.
Медицина, 1978
12. Петленко В.П., Царегородцев Г.И. Философия медицини. Киев.
«Здоровье», 1979.
13. Петров И.Р. Общие вопросы учения о болезни, этиологии и патогенезе.
– В кн.: Методологические проблемы современной медицини. М., «Медицина»,
1965.
14. Царегородцев Г.И. Диалектический материализм й медицина. М.,
«Медицина», 1966.
15. Царегородцев Г.И., Петленко В.П. Психологические аспекты болезни. –
В кн.: Диалектический материализм и современная медицина. Киев.
«Здоровье», 1967.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
