РЕФЕРАТ
З Філософії на тему:
Філософія серця П.Юркевича
План
1.Загальна характеристика роботи.
2.Релігійна філософія П.Юркевича.
3.Практичні виміри філософії.
4.Висновок.
Загальна характеристика роботи.
Актуальнiсть теми. ХХ ст. характеризується тенденцiєю до формування
нової парадигми свiтосприйняття. Вiдбувається перегляд усталених
пiдходiв i оцiнок, утверджується дiалогiчне, плюралiстичне розумiння
iсторико-фiлософського процесу. В iсторико-фiлософськiй науцi
зменшується кількість “бiлих плям”, оскiльки стало зрозумiлим, що
замовчування певних постатей або явищ, так само як i применшення їх
ролi, веде до збiднення фiлософської думки, до звуження масштабiв
мислення.
Творчiсть видатного українського мислителя ХIХ ст. Памфiла Юркевича є
яскравою сторiнкою в iсторiї вiтчизняної фiлософської думки, i все ж,
незважаючи на зростаючу кiлькiсть дослiджень, вона залишається ще
недостатньо вивченою i мало задiяною у сучасний культуротворчий процес.
Тимчасом справжнє вiдродження українського суспiльства неможливе без
повноцiнної духовної присутностi тих, хто зробив iстотний внесок у
нацiональну та вселюдську культурну скарбницю.
Отже, актуальнiсть дисертацiйного дослiдження зумовлена насамперед
потребою розкриття цiлiсної картини розвитку української фiлософiї,
необхiднiстю вивчення закономiрностей її професiйного становлення i
впливу на духовнi процеси в суспiльствi. Повернення фiлософської
спадщини П.Юркевича в усiй глибинi допоможе українськiй фiлософiї у її
поступi i самоусвiдомленнi, у визначеннi своїх джерел, що кореняться в
ментальностi українського народу, i свого мiсця на аренi свiтової
фiлософської культури.
Релiгiйна фiлософiя православ’я, представником якої є П.Юркевич, має
великий гуманiстичний потенцiал, тому що звернена до проблем людини, її
внутрiшнього свiту, особистiсного вдосконалення, загальнолюдських
моральних цiнностей. У царинi релiгiйної фiлософiї долаються антагонiзми
мiж науковим знанням i релiгiйним одкровенням, утверджується дiалог i
спiвробiтництво мiж наукою i релiгiєю. Все це в умовах суспiльного
оновлення має велике теоретико-методологiчне i соцiально-практичне
значення.
Останнiм часом стала особливо актуальною проблема специфiки
фiлософського знання та його функцiй. Це пов’язано iз введенням у
науковий обiг думок (часто нетрадицiйних) ранiше заборонених фiлософiв;
iз зняттям з фiлософiї iдеологiчної заангажованостi та руйнуванням
стереотипiв мислення; з прагненням до подолання фрагментаризацiї
культури та вироблення цiлiсного гуманiстичного свiтогляду, необхiдного
для виживання людства. Однiєю з найхарактернiших рис духовної ситуацiї
сьогодення є визнання рiвноцiнностi найрiзноманiтнiших способiв
сприйняття i осягнення людиною свiту. В цих умовах погляди П.Юркевича на
суть i призначення фiлософiї, на спiввiдношення рацiонального i
позарацiонального, розуму i серця, знання i вiри виявляються дуже
цiнними. Вони спiвзвучнi з теперiшнiми пошуками “нової” рацiональностi,
вiдповiдають назрiлiй iсторичнiй необхiдностi гуманiзувати мислення, а
тому викликають неабиякий фiлософський iнтерес. Актуальнiсть дослiдження
не в останню чергу визначається проведенням аналiзу фiлософiї П.Юркевича
на основi цiлiсного пiдходу, що дозволяє показати цю фiлософiю в новому
свiтлi, уникнути поширених однобiчностей у її трактуваннi.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям
дослiдження пов’язаний з планами науково-дослiдної роботи кафедри
iсторiї фiлософiї Львiвського державного унiверситету iмені Iвана
Франка, зокрема з галузевими темами “Iсторiя української фiлософiї”,
“Антропологiчно-концептуальнi засади оновлення змiсту середньої i вищої
гуманiтарної освiти”, а також з державними програмами розвитку
соцiально-гуманiтарної освiти.
Об’єктом дослiдження є фiлософська спадщина П.Юркевича в контекстi
тих основних процесiв i тенденцiй, що спостерiгалися у вiтчизнянiй i
захiдноєвропейськiй фiлософiї другої половини ХIХ ст.
Предметом дисертацiйного дослiдження є концепцiя фiлософiї
П.Юркевича: фiлософське свiтосприйняття i його цiлiснiсть, природа
філософської рацiональностi, основнi завдання i функцiї фiлософiї, її
вiдношення до iнших форм суспiльної свiдомостi. Предметом особливої
уваги стала “фiлософiя серця” П.Юркевича, а також обгрунтування ним
практичних можливостей фiлософiї.
Мета i завдання дослiдження.
Метою дослiдження є виявлення та аналiз сутнiсних особливостей концепцiї
фiлософiї П.Юркевича. Цiлiснiсть i несуперечливiсть фiлософування
П.Юркевича автор прагне показати на тлi доби — не лише у контекстi
вiтчизняної фiлософiї, а й враховуючи деякi моменти кореляцiї iз
захiдноєвропейською культурою.
Для досягнення поставленої мети передбачається вирiшення ряду
завдань:
— визначити характер взаємодiї мiж фiлософiєю i наукою, а також розкрити
специфiку фiлософської рацiональностi у розумiннi П.Юркевича;
— виявити критерiї оцiнки П.Юркевичем фiлософських систем (iдеалiзму та
матерiалiзму);
— проаналiзувати спiввiдношення знання i вiри у релiгiйнiй фiлософiї
П.Юркевича;
— розкрити роль серця, емоцiйного начала у фiлософському пiзнаннi;
— обгрунтувати практичний характер фiлософiї в концепції П.Юркевича;
— з’ясувати iдейнi та теоретичнi джерела фiлософiї П.Юркевича, показати
її спадкоємнiсть щодо вiтчизняної фiлософської традицiї i значимiсть для
розвитку української духовностi.
Наукова новизна одержаних результатiв.
Наукова новизна пов’язана з самою постановкою проблеми та
запропонованими методами її вирiшення. Вперше на основi цiлiсного
пiдходу всебiчно проаналiзовано концепцiю фiлософiї П.Юркевича, а також
здійснено:
— залучення у науковий обiг малодослiджених педагогiчних праць
П.Юркевича, що представлені як складова загально-фiлософської концепцiї
мислителя;
— розкриття змiстового зв’язку теоретико-пiзнавальних i
цiннiсно-свiтоглядних позицiй П.Юркевича з основними корелюючими
тенденцiями у вiтчизнянiй i свiтовiй фiлософiї;
— подальший розвиток i обгрунтування думки про кордоцентризм фiлософiї
П.Юркевича, що розглядається у нерозривнiй єдностi з релiгiйним
характером фiлософування;
— аналiз спiввiдносних понять “розум” i”розсудок”, “поняття” та “iдея”;
уточнено змiст понять “серце”, “загальнолюдська свiдомiсть”, встановлено
їх роль у гносеологiї П.Юркевича.
Наукова новизна може бути конкретизована у наступних положеннях, які
виносяться на захист:
1. Фiлософiя в концепцiї П.Юркевича включає науковiсть як необхiдний
чинник, але виходить за межi науки, є багатшою i складнiшою формою
духовного життя i має ряд точок зiткнення з релiгiєю; “зустрiч” науки i
релiгiї у сферi фiлософiї уможливлює несуперечливе спiвiснування й
органiчний синтез трьох основних форм суспiльної свiдомостi.
2. Ідеал П.Юркевича — фiлософiя, вiльна вiд обмежень iдеалiзму та
матерiалізму, яка виходить з онтологiчної єдностi iдеального та
матерiального начал, гносеологiчної доповнюваностi апрiорних та
апостерiорних складових пiзнавальних актiв свiдомостi.
3. Поряд з рацiональним iснує емоцiйне осягнення свiту, що здiйснюється
через серце i є первинним та глибинним способом свiтосприйняття,
забезпечує його цiлiснiсть.
4. Розум i серце, знання i вiра в концепцiї П.Юркевича поєднується в
металогiчному синтезi, i тим самим знiмається суперечнiсть мiж
рацiоналiзмом та iррацiоналiзмом, утверджується нове, розширене
розумiння фiлософської рацiональностi.
5. Цiлiснiсть фiлософiї визначається також її “практичнiстю”,
зверненiстю до проблем суспiльного й iндивiдуального людського буття та
його вдосконалення; яскравим виявом практичних можливостей фiлософiї є
фiлософiя моралi та фiлософiя освiти П.Юркевича.
6. Цiлiснiсть i духовнiсть виділені П.Юркевичем в якості найважливiших
рис фiлософiї, що зумовлюють її життєвiсть; його власна творчість, що
розгортається в руслі екзистенційно-кордоцентричної лінії філософування,
відповідає зазначеним вимогам і завдяки цьому зберігає своє значення для
сучасної культури.
Результати дисертацiйного дослiдження доцiльно використати:
— при написаннi науково-методичних посiбникiв з iсторiї фiлософiї,
курсових i дипломних робiт;
— у вузiвських курсах з iсторiї української фiлософiї, культури,
педагогiки;
— при укладаннi лекцiй i спецкурсiв з етики, фiлософiї освiти, фiлософiї
релiгiї;
— при розробцi нових методiв викладання фiлософiї;
— у навчально-виховнiй роботi.
Аналiзується феномен загальнолюдської свiдомостi, iдея якої (як
свiтової, єдиної, всезагальної) має давнi коренi у фiлософських вченнях
та релiгiях свiту. П.Юркевич розглядає загальнолюдську свiдомiсть як
своєрiдне синкретичне втiлення найрiзноманiтнiших форм духовної
дiяльностi, що є спiльною основою буденної свiдомостi, релiгiї, моралi,
науки i фiлософiї. Вiдповiдно до цього фiлософiя не протиставляється
iншим формам суспiльної свiдомостi, а включає їх у себе в прагненнi
наблизитися до конкретної людини з її багатим життєвим свiтом, виконує
важливу функцiю узгодження, iнтеграцiї всiх форм людського досвiду —
пiзнавального, практичного й цiннiсного. Автор вбачає заслугу i
новаторство П.Юркевича в тому, що вiн намагався збагнути фiлософське
пiзнання в усiх його багатогранних виявах — як аспект життя, складову
культури. У часи кризи фiлософiї Юркевич передбачив подальшi шляхи її
розвитку, здiйснив у своїй творчостi варту уваги сучасних фiлософiв
спробу синтезу об’єктивного i суб’єктивного, науково-теоретичного i
цiннiсносвiтоглядного.
З розумiння фiлософiї як внутрiшньої цiльностi духу, для якої iстина має
не вiдчужено-теоретичне, а живе, сутнiсне значення, випливають критерiї
оцiнки П.Юркевичем фiлософських систем. Найбiльш спорiдненим
П.Юркевичевi є платонiзм, який все ж переосмислюється ним в
особистiсно-теїстичному дусi. До представникiв справжньої, “живої”
фiлософiї П.Юркевич зараховує також Беме, Лейбнiца, Сведенборга.
Фiлософiю Арiстотеля, Спiнози, Гегеля вiн вiдносить (не завжди
обгрунтовано) до механiстичного свiтоспоглядання, холодний безособовий
об’єктивiзм якого є, на його думку, свiдченням нежиттєвостi. У Гегеля
П.Юркевич не приймає панлогiзму, однобiчного трактування iдеї, у Канта —
скептицизму та агностицизму, рiзкого протиставлення сутностi i явища,
теоретичного i практичного розуму. Вiн проникливо вiдзначає недолiки
iдеалiстичної фiлософiї в цiлому, яка має нахил до ототожнення духу i
свiдомостi та розмежування мiж емпiричним і метафiзичним знанням,
силкується вивести знання про свiт з начал та iдей чистого апрiорного
мислення. Заслуга протилежного фiлософського напрямку — реалiзму
(крайнiм виявом якого П.Юркевич вважає матерiалiзм) в тому, що вiн
звертає увагу на тi факти i методи, якими нехтує iдеалiстична фiлософiя,
захищає цiннiсть науково-дослiдного знання дiйсностi.
Вульгарно-механiстичний матералiзм (представлений, зокрема, у працях
М.Чернишевського) заперечує духовно-iдеальне начало у свiтi, зводить
вищi форми буття до нижчих (психiку до фiзiологiї, духовне до
матерiального i т.iн.), а тому ще бiльше, нiж iдеалiзм, не вiдповiдає
всебiчним iнтересам духу. Дисертант робить висновок, що П.Юркевич на
пiдставi об’єктивного аналiзу позитивних i негативних сторiн iдеалiзму й
матерiалiзму приходить до заперечення будь-яких крайнощiв у
фiлософуваннi, до утвердження єдностi матерiалiстичних та iдеалiстичних
пiдходiв у поясненнi дiйсностi i визнання того, що зведення Храму iстини
вимагає зусиль усього людства у всебiчному розкриттi його духовних
можливостей.
Релігійна філософія.
O
gdtt?
o
o
u
гословської традицiї. Мислитель розвинув погляди на вiру як на особливу
пiзнавальну силу людського духу, яка, утверджуючись переважно в серцi,
знаходить опертя й у розумi. Вiн не приймає Кантового визнання вiри
слiпою i несвiдомою, вважаючи, що вiра народжується не тiльки iз
суб’єктивних потреб людини, але також iз пiзнання природи речей; вона
доповнює прогалини точного знання i засвоєння її iстин вимагає серйозної
розумової працi. З огляду на це дисертант не погоджується з висновками
Д.Чижевського про те, що П.Юркевичевi не вдалося обгрунтувати згоду
знання i вiри в однiй свiдомостi, та Г.Шпета, який вважає, що П.Юркевич
у намаганнi проникнути з допомогою вiри до цiльного знання потопив розум
у серцi, во iм’я серця принизив розум. Доводиться, що узгодженiсть
знання i вiри в концепції П.Юркевича зумовлена самою природою
фiлософського пiзнання, яке має синтетичний характер, тобто постає
взаємодiєю рацiональних, емпiричних та емоцiйно-мiстичних чинникiв.
Вiдповiдно, розум не принижений, а тлумачиться як сукупнiсть
рiзноманiтних пiзнавальних сил людини.
Коротка iсторiя серця як своєрiдної гносеологiчної категорiї у
свiтовiй i вiтчизнянiй духовнiй традицiї. Вказано, що напрацювання
української “фiлософiї серця” відповідають найновішим досягенням науки у
підходах до людської психіки і можуть стати пiдвалиною для формування
нової парадигми сприйняття свiту. Емотивний, суб’єктивно-пристрасний бiк
свiдомостi, де вiдбуваються духовно-емоцiйнi процеси, здiйснюється
цiннiсне пiзнання — це, можна сказати, сучасний замiнник поняття
“серце”, як воно виступає в багатьох українських
мислителiв-кордоцентристiв, в тому числi i в П.Юркевича. Порiвняльний
аналiз “фiлософiї серця” П.Юркевича i Г.Сковороди показав, що в
символiчно-образному стилi мислення Г.Сковороди серце є метафорою, а в
рацiонально-метафiзичних побудовах П.Юркевича воно набирає характеру
фiлософського концепту. Спираючись на авторитет Св.Письма, а також
використовуючи результати наукових дослiджень в галузi психологiї та
фiзiологiї, П.Юркевич всебiчно обгрунтовує значення серця в людському
життi, говорить про серце як про онтологічний корінь буття людини і
передумову пiзнання.
Вчення П.Юркевича про роль серця у пiзнаннi може бути виражене у
двох найважливiших тезах:
1) серце виражає i розумiє такi душевнi стани, якi в силу своєї
духовностi й життєвостi недоступнi для вiдстороненого знання розуму,
тобто переживання свiту багатше вiд знання про нього;
2) щоб стати дiяльною силою духовного життя, знання повинно проникнути
до серця й увiйти в цiлiсний стан душi, отже процес пiзнання включає в
себе й вiдношення до пiзнаваних явищ, що означає єднiсть гносеологiчного
й аксiологiчного пiдходiв в осмисленнi дiйсностi.
У фiлософiї релiгiї П.Юркевича серце є природною основою релiгiйностi
людини, невичерпним джерелом релiгiйної вiри, релiгiйного почуття та
найважливiшим органом богопiзнання i богоспiлкування. Пiзнання Бога
П.Юркевич розумiє у дусi православ’я — як обоження, єднання людини з
Богом. Пiзнавальною i об’єднуючою силою тут виступає сердечна любов.
Доведено тiсний зв’язок “фiлософiї серця” П.Юркевича з гносеологiчною
концепцiєю православного християнства.
Практичнi вимiри філософії.
Вони аналiзується поставлене П.Юркевичем завдання надати фiлософiї
практичного характеру та способи його вирiшення. Показано, що фiлософiя
моралi та фiлософiя освiти П.Юркевича є яскравими виявами практичних
можливостей фiлософiї. Розумiння П.Юркевичем фiлософiї не лише як
теоретичного знання, а як життєбудiвничої практичної мудростi вiдповiдає
кращим традицiям українського фiлософування.
Фiлософська творчiсть П.Юркевича, незважаючи на майже однозначне
донедавна її вiднесення до росiйської культури, є виразним проявом
свiтогляду i мислительної культури українцiв. Вона втiлила в собi
суттєвi риси української духовностi: кордоцентризм, кордоцентричну
релiгiйнiсть, персоналiстично-християнський склад мислення з притаманним
йому пафосом особистостi й перевагою екзистенцiально-антропологiчної
проблематики. У творчостi П.Юркевича вiдобразилася властива українськiй
фiлософiї тенденцiя до етизацiї фiлософської думки, що набула значного
поширення у всiй європейськiй фiлософiї другої половини ХIХ ст. — як
реакцiя на рацiоналiстичнi iдеали Нового часу i Просвiтництва. Етику
(науку про мораль) П.Юркевич традицiйно трактує як практичну (моральну)
фiлософiю, що разом з теоретичною фiлософiєю (логiкою i метафiзикою)
становить цiлiсну систему фiлософiї, у якiй всi елементи взаємозв’язанi
i взаємозумовленi. Фiлософiя в цiлому виправдовує себе лише в тому
випадку, коли ставить за мету з’ясування сенсу людського буття i
оптимальних шляхiв його вдосконалення.
Пiдвищений iнтерес П.Юркевича до проблем моралi зумовлений i його
релiгiйними установками. Мислитель наголошує на важливому значеннi
християнської моралi для потреб практичної фiлософiї, кладе християнську
загальнолюдську мораль в основу своєї фiлософсько-етичної системи. З
християнського погляду П.Юркевич обгрунтовує абсолютнiсть i вiчнiсть
моральних цiнностей, критикує спрощено-натуралiстичне розумiння
моральностi. У полемiцi з М.Чернишевським вiн довiв недостатнiсть
природничо-наукових методiв i необхiднiсть фiлософської рефлексiї для
тлумачення явищ моралi. Водночас для українського мислителя неприйнятним
є суто рацiоналiстичний пiдхiд до моральної проблематики,
репрезентований I.Кантом. При такому пiдходi залишається нездоланною
суперечнiсть мiж морально належним та морально дiйсним, яка може бути
подолана тiльки через осягнення моральностi як реального буттєвого
процесу. “Фiлософiя серця” П.Юркевича, що базується на Св.Письмі i
творах Отцiв церкви, заперечує в етицi утилiтаризм i “розумний егоїзм”,
а також формалiзм i ригоризм, дає грунтовну вiдповiдь про наявнiсть у
людському дусi передумов для безкорисливих вчинкiв i про критерiї для їх
моральної оцiнки. Гуманiстичний змiст “фiлософiї серця” в тому, що в нiй
визнається безумовна цiннiсть кожної людської iндивiдуальностi, свобода
її самовизначення. Ця фiлософiя проголошує серце основою моральної
особистостi людини, яка надiлена iснуванням у часi й вiчностi i
потенцiйно дорiвнює чистiй божественнiй особистостi.
Аналiз вчення П.Юркевича про моральну особистiсть дозволяє стверджувати,
що український мислитель не тiльки взяв активну участь у здiйсненнi
антропологiчного перевороту в фiлософiї другої половини ХIХ ст., а й
завдяки своїм персоналiстичним акцентам попередив розвиток деяких
антропологiчних напрямкiв (екзистенцiалiзму, персоналiзму) у фiлософiї
ХХ ст. Проте зауважено, що у багатьох моментах (визнання влади людини
над собою, самоконтролю на основi самосвiдомостi, цiлеспрямованої
органiзацiї життя i т.iн.) П.Юркевич залишається у межах класичного
розумiння моральностi, не заперечує важливої ролi розуму в моральному
становленнi людини. Вiн виразив у своїй творчостi характерний для
української духовної культури iдеал зовнiшньої i внутрiшньої гармонiї,
проголосив рiвновагу “голови” i серця, розуму i вiри запорукою моральної
цiльностi особистостi. У дисертацiї вiдзначено, що фiлософiя моралi
П.Юркевича не втратила своєї актуальностi, вона може бути задiяна при
розв’язаннi сучасних проблем етичної теорiї i моральної практики.
Практичний iдеал фiлософiї полягає не лише у можливостi здобути з її
допомогою мудрiсть, iстинне знання, а й навчити людину жити згiдно з цим
знанням. Ось чому фiлософи з найдавнiших часiв постiйно зверталися до
проблем освiти, фiлософiя освiти становила невiд’ємний компонент їх
системного мислення.
У результатi проведеного в роботi аналiзу робляться висновки, якi
полягають у наступному:
1. П.Юркевич у своїх мiркуваннях виходив iз конкретного розумiння
фiлософiї, яке супроводжується свiдомою переконанiстю в особливому
призначеннi фiлософiї як “науки про дух” та її важливiй ролi в духовному
життi людства. Крiм методологiчної i свiтоглядної функцiй фiлософiя, за
П.Юркевичем, виконує ще й цiннiсно-регулятивну (виступає наукою про
норми людської життєдiяльностi) та iнтегративну функцiї (є посередницею
мiж наукою i релiгiєю, узгоджує всi форми людського досвiду —
емпiричний, рацiональний та емоцiйно-мiстичний).
2. П.Юркевич обгрунтовує фiлософiю в її особливому статусi, вiдмiнному
вiд науки, через розширене тлумачення фiлософської рацiональностi як
такої, що дозволяє водночас знати свiт i розумiти його, проникати в його
смисл. Втiленням фiлософського розуму П.Юркевич вважає фiлософську iдею,
що, на вiдмiну вiд наукового поняття, мiстить у собi не лише
абстрактно-теоретичний, а й цiннiсно-нормативний змiст. Філософія
розглядається як така форма осмислення і переживання дійсності,
ціннісно-моральна установка, що визначає всю теоретичну і практичну
людську діяльність. Істина витлумачується екзистенційно, як цілісна
подія буття, що народжується в результаті творчої взаємодії людини зі
світом.
3. Зазначенi позицiї допомогли П.Юркевичевi уникнути найбiльших
однобiчностей iдеалiзму та реалiзму (матерiалiзму), якi у своїй
обмеженостi претендують на виключне право на iстину, i шляхом критичного
аналiзу кожного з цих фiлософських напрямкiв показати, що вони є тiльки
моментами у цiлiснiй думцi про свiт, яка вибудовується зусиллями всього
людства у поступовому розкриттi його багатих духовних можливостей.
4. Обгрунтовується думка про кордоцентричну релiгiйнiсть фiлософiї
П.Юркевича, її спорiдненiсть з православно-християнським вченням про
богопiзнання i вiдповiднiсть багатовiковим традицiям української
духовної культури. П.Юркевич як носiй української ментальностi тяжiє до
синтези мiж Сходом i Заходом, мiж захiдно-християнським iнтелектуалiзмом
i схiдно-християнським мiстицизмом. Тому пiзнання Бога на шляху любовi i
розумове обгрунтування iстин вiри є для нього органiчно поєднуваними у
цiлiсному релiгiйно-фiлософському свiтоглядi.
5. Стверджується, що “серце” в гносеологiї П.Юркевича — це
емотивно-пристрасний бiк свiдомостi, де здiйснюється цiннiсне пiзнання,
що доповнює пiзнання теоретичне. В емоцiйному переживаннi предмет
осягається у всiй цiлiсностi i людськiй значимостi, йому вiдкритi
глибиннi пласти реальностi, недоступнi для логiко-дискурсивного
мислення. Видiлено два рiвнi “кардiогносiї” П.Юркевича —
cуб’єктивно-психологiчний i духовно-кордоцентричний, якi, проте, не
мають чiткого розрiзнення у його фiлософiї в силу злиття в нiй душевного
i духовного.
6. Релiгiйна фiлософiя П.Юркевича, поєднуючи в собi рефлексивнiсть
власне фiлософського свiтогляду i практичнiсть свiтогляду релiгiйного, є
не лише теоретичною, а й практичною. Її практичнiсть полягає насамперед
у зверненнi до проблем моралi, в обгрунтуваннi важливої ролi абсолютних
i вiчних моральних цiнностей християнства в реальному людському життi. З
позицiй “фiлософiї серця” П.Юркевич заперечує в етицi утилiтаризм i
“розумний егоїзм”, формалiзм i ригоризм, проголошує рiвновагу “голови” i
“серця” запорукою моральної цiльностi особистостi.
7. Педагогiка П.Юркевича становить продовження i прикладну частину його
фiлософiї. Це дає пiдстави говорити про єдину фiлософсько-педагогiчну
концепцiю П.Юркевича, нарiжним каменем якої є iдея цiлiсностi людського
духу та всебiчного i гармонiйного його розкриття — через цiлiсну освiту
духу. Вiдзначено, що П.Юркевич випередив сучаснi тенденцiї гуманiзацiї
та гуманiтаризацiї в освiтi, зробив iстотний вклад у становлення
фiлософiї освiти як особливої сфери фiлософського iнтересу.
8. Фiлософiя П.Юркевича не вкладається у рамки певної iнтелектуальної
традицiї, має ознаки як класичного, так i некласичного типiв
фiлософування. Розкрито спорiдненiсть фiлософiї П.Юркевича з
екзистенцiально-кордоцентричною лiнiєю в українськiй i свiтовiй
фiлософськiй думцi, її гуманiзм; показано також свiвзвучнiсть вихiдних
принципiв цiєї фiлософiї з теперiшнiми пошуками “нової” рацiональностi,
з утверджуваним в сучаснiй науцi цiлiсним пiдходом до психiчних i
мислительних структур свiдомостi. Робиться висновок, що запропоноване
П.Юркевичем обгрунтування цiлiсного рацiонально-емоцiйного характеру
фiлософського свiтосприйняття може лягти в основу несуперечливого
свiтогляду, так необхiдного сучаснiй людинi i сучаснiй культурi.
PAGE
PAGE 15
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
