РЕФЕРАТ
на тему:
“Філософія, релігія та мистецтво
як форми людського осмислення світу”
ПЛАН
1. Місце філософії серед інших форм людського осмислення світу
2. Релігія як форма світогляду людства
3. Мистецтво як художня форма людського осмислення світу
Список використаної літератури
1. Місце філософії серед інших форм людського осмислення світу
Філософія як методологія пізнання і соціальної дії окреслює магістральні
шляхи розвитку суспільства, визначає основні тенденції
духовнопрактичного осягнення світу, постійно актуалізує докорінні
проблеми людини і буття на шляхах утвердження високих загальнолюдських
цінностей. Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою,
мистецтвом, мораллю, правом —одне з видатних надбань людської
цивілізації та культури. Вона — не тільки візитна картка цивілізації і
культури, а й їхня основа та животворний фермент.
Але історично так склалось, що саме філософія була тією колискою, з якої
виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу
самоусвідомлюючих особливих проявів людського духу та практики
життєдіяльності людини і суспільства.
Філософські ідеї, школи, напрями подібно до людей, які їх створили, не
мають буття поза часом та простором. На них лежить відбиток певної
епохи, країни. Це аксіома. Але в ній виражена тільки частина істини щодо
походження та творців філософських ідей, шкіл і напрямів. Якби ця
аксіома виражала всю істину, то філософські ідеї та школи народжувались
і гинули б у часових та просторових межах окремих епох і країн. Але
цього не відбувається. Ідеї, проблеми, думки зберігаються століттями і
навіть тисячоліттями і не знають просторових та часових меж.
Багато у філософії належить, або належатиме, тільки історії. Серед
багатьох причин філософської неперервності й універсальності не малу
роль відіграють внутрішня логіка розвитку філософських знань та
національні традиції у формі постановки філософських проблем, підходів
до їхнього вирішення. В історії філософії склалися і у певних
модифікаціях перманентно повторюються так звані вічні проблеми. Що таке
людина? Що таке природа, або ширше — Всесвіт? Який між ними зв’язок,
залежність? Чи може людина пізнати себе, природу, суспільство? Які
форми, методи, засоби пізнання? В чому відмінність явищ і сутності
матеріального і духовного, ідеального світу? Який з цих двох світів є
основою для виникнення й існування другого світу? Чи вони незалежні один
від одного? Що таке свобода? Чи є підстави для того, щоб людина і
суспільство могли сподіватися на здобуття свободи? Що таке людські
цінності — Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке життя та смерть,
яке їхнє ціннісне значення для окремої людини і суспільства?
Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обгрунтуванні
культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та
культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у
відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури
належить до справжніх, а не ілюзорних людських цінностей.
Успішний пошук конструктивної відповіді — передумова збереження
нормального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, її
соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні:
допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й
високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті. У добу загострення
глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі
“інструментального” ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу,
розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого
актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній
катастрофі людства. Сучасна філософія не може абстрагуватися від
можливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає її
покликання.
Хоч зв’язок філософії з політикою, навіть філософське осмислення
політики, не дають ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати
ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма
суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні
шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної
дальнодії. Філософія має сенс не замикатися в “національних” межах,
рамках, а долати еклектичність і створювати фундаментальні філософські
праці та нові парадигми наукового пізнання й суспільного поступу.
Серед повчальних уроків цінностей філософії чільне місце посідає і урок
з німецькою класичною філософією. Свого часу німецька класична
філософія подолала зведення філософії до теорії пізнання, до логіки та
методології науки і вийшла на рівень розуміння філософії як
інтегрального духовного феномена, як самосвідомості всієї культури, а не
лише науки. В той же час німецькі класики не створювали філософію заради
філософії, а підкреслювали її слугову роль у суспільному та особистому
житті. У Канта, наприклад, теоретична свідомість (розум), підпорядкована
практичній, тобто моральній; у Шеллінга — естетичній; у Гегеля —
осягненню епохи (“філософія є у думках схоплена доба”); у Фейербаха —
антропології. Зазначені аспекти підкреслювали, що завданння філософії
полягає в духовнопрактичному осягненні людиною світу, утвердженні
гуманістичних цілей. Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті
цінність філософії — у пробудженні творчого, конструктивного осмислення
людиною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного
поступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, у
потрясінні свідомості.
Потрясінння — пролог до пробудження духу, до самостійного духовного
життя особи, до самосвідомості. У цьому випадку очевидне, те, до чого
звикли, перетворюється у проблему, в сумніви, а звідси починається
внутрішній діалог людини з самою собою, народжується процес
філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї
свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично
немає філософії, і навчити її не можна. Свого часу Кант писав у трактаті
“Про педагогіку”: “Взагалі не можна назвати філософом того, хто не може
філософствувати. Філософствувати можна навчитись лише завдяки
самостійному застосуванню розуму”.
Душа філософії — рефлексія як. принцип людського мислення, що спрямовує
його на осмислення і усвідомлення власних форм та посилань. Без цього
вона перетворюється у звичайне знання про щось, але тільки не про себе.
Роздуми ж є переосмисленням, тобто перетворенням знань у проблему, яка
засвідчує межі 28 знання, досвіду, вміння та виявляє нове незнання. А
тому філософія цілком вільна від самовдоволення; вона є втіленням
скромності та самокритики. Сократ сформулював два фундаментальні
завдання філософії: “Пізнай самого себе” та “Я знаю, що я нічого не
знаю”. Його ж видатний учень Платон у діалозі “Тімей” розцінив філософію
як такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було
і не буде. Сказати: “Я не знаю” — означає знайти в собі мужність взяти
під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словами
Миколи Кузанського, “вчене незнання”, а зовсім не невігластво. Отже,
філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але
заради продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філософії
є навчити людину мислити пошуково, творчо, самостійно. Сучасний світ
надто складний, суперечливий, динамічний, і місце людини в цьому світі,
її мобільність і творчість завжди вимагатимуть постійного філософського
аналізу й осмислення.
2. Релігія як форма світогляду людства
Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і
більш дослідженою. Світогляд — постійний супутник людської
життєдіяльності на будьякому етапі історії суспільства. Найбільш
вивченими історичними формами його є міф та релігія. В ній буття
осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже
чітко розділяються суб’єкт і об’єкт, а отже, долається характерна для
міфу неподільність людини й природи і закладються основи проблематики,
яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від
матерії і навіть протиставляється їй.
Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і
дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися
як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах
“язицьких релігіях” і боги) живуть у феноменальному світі (на горі
Олімп, на горі Меру тощо). У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний
світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об’єкти
надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом
осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у
практичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом,
необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя
віруючих, які звідси випливають. Зв’язок із богом через культ та
релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного
світогляду і належності до певної конфесії.
Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки
віра без справ мертва. А в зв’язку з цим віра в бога та надприродний
світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка
надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релігію творить народ,
він є і суб’єктом і об’єктом релігійної творчості, яка в історії
виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із
світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея,
яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і
привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно
екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру. Краще всіх,
мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло: “Коли я говорю
мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, — то став я як мідь
та дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати і знаю всі
таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори
переставляти, та любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки
свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то
пожитку не матиму жодного… Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й
існують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує
знання, — та скасується” (Кор., 13, 13).
Якщо для міфа головним є обгрунтування зв’язку індивіда з родом, то для
релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною
цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя,
коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню,
людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного
світогляду становить певну небезпеку. Слід пам’ятати, що ні релігійний
фанатизм, ні поліцейський атеїм не є альтернативою.
3. Мистецтво як художня форма людського осмислення світу
Мистецтво та форма його змісту (“естетичні споглядання”) і є процесом
пізнання. У філософії мистецтва Шеллінг розглядав мистецтво як
завершення філософської системи. “Мистецтво — зброя філософії”. Шеллінг
вважав, що інтелектуальне споглядання є головним методом філософії, бо
тільки воно може об’єднати протилежності. І Шеллінг переслідував саме цю
мету. Найвища форма, в якій протилежності виявляються — естетична
діяльність. (.Він розрізняв такі форми об’єднання протилежностей: 1)
чисто чуттєва; 2) логічна; 3) естетичне споглядання (поєднання чуттєвого
і понятійного). Воно має справу з абстрактним об’єктом. Насправді ми й
маємо це поєднання: навіть найвищі рівні абстрагування не звільняються
від чуттєвості. Шеллінг вважав головним способом пізнання споглядання і
ігнорував розсудкове пізнання.
Духовнопрактичне освоєння світу здійснюється в таких конкретних формах:
релігія, мистецтво, міфологія, мораль, етична і мовна свідомість та ін.
Серед найбільш загальних ознак, що властиві будьякому виду творчості в
межах духовнопрактичного освоєння світу, є, поперше, виявлення
органічного “сплаву” духовної і практичної діяльності. Творчий синтез
має подвійну природу — є синтезом духовних видів діяльності та
реалізацією духовного в предметнопрактичній сфері. Подруге, суб’єкт
творчості в духовнопрактичній сфері постійно зазнає впливу об’єкта.
Об’єкт щодо суб’єкта є активним началом, породжує відповідні підходи,
напрямки, цілі і завдання творчого синтезу.
У контексті духовнопрактичного освоєння дійсності значне місце займає
технічна творчість. Технічна творчість — це практична діяльність,
орієнтована в кінцевому рахунку на задоволення людських потреб з
допомогою зміни матеріального середовища. В машинній техніці людина
творчо синтезує не лише досягнення ремеслового виробництва, а й науки.
Отже, особливістю творчості на етапі створення машинної техніки та її
функціонування є те, що в ній в евристичні процеси активно включаються
досягнення науки.
Синтез технічної творчості багатогранний. Її основними формами є:
винахідництво, раціоналізаторство (вдосконалення), пристосування. В
умовах НТП технічна і наукова творчість синтезуються в єдине ціле —
науковотехнічну творчість. Продуктивна наукова творчість може
здійснюватися лише з урахуванням технічного “поля”, в якому вона
відбувається. В свою чергу, технічна творчість без систематичної
взаємодії з зовнішніми науковими ідеями і теоріями не може успішно
задовольняти потреб практики.
Духовнопрактичне освоєння світу органічно включає в себе худохню
творчість, тобто художнє освоєння людини, суспільства, природи. Воно
реалізується через такі види творчості, як мистецтво (музика, театр,
кіно, живопис, графіка, архітектура та ін.), літературу (проза,
поезія). Художня творчість — це творення з допомогою синтетичних
художніх образів, символів, в яких з особливою глибиною втілюються
людські ідеали, соціокультурні цінності, моральні норми.
Художня творчість — це створення естетичних цінностей, вміння
доторкнутися до таких струн дійсності, звуки яких здатні примусити
битись у прискореному ритмі навіть серце невігласа. Мета мистецтва є
ідеал, а не повчання (О.С.Пушкін). А.П.Чехов підкреслював, що художнім
можна вважати твір, якщо в ньому будуть дотримані такі умови: а)
відсутність дуже довгих слововикидів політикосоціальноекономічного
змісту; б) повна об’єктивність змісту; в) правдивість в описі діючих
осіб і предметів; г) надзвичайна стислість; д) сміливість і
оригінальність, відсутність шаблону; е) сердечність. У художній
творчості надзвичайно велика роль уяви і в цілому емоційнообразної
сфери, на відміну від наукової і технічної. Мистецтву властива
індивідуальна нота, воно пронизано суб’єктивністю, відкриває шляхи
спілкування з людською душею. Мистецтво синтезує світорозуміння і
світовідчуття, пізнання і переживання світу. Воно може актуалізувати ті
явища життя, які існують лише потенційно, і тим самим виступає як
особливий вид діяльності, що розширює межі людського світу й оптимізує
людський фактор у світі та слугує засобом його творчого розвитку.
Список використаної літератури
Вступ до філософії /За ред. Г.І.Волинка та Ю.О.Федєва/ — К., 1996.
Давидова Г.А. Творчество и диалектика — М., 1976. — 175 с.
Интеллектуальные системы и творчество: методические рекомендации. —
Новосибирск. — 1991. — 120 с.
Лосев А.Ф. Диалектика творческого акта: Краткий очерк // Контекст. –
1981.
Новиков Б.В. Творчество и философия. — К., 1989. — 193 с.
Шумилин А.Т. Проблема теории творчества — М., 1989, — 137 с.
PAGE
PAGE 10
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
