Реферат на тему:
Філософія нового часу (XVII—XVIII ст.)
План
Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальна
спрямованість.
Характеристика вчення відомих філософів цієї епохи.
Філософія Просвітництва та метафізичний матеріа¬лізм.
Французький матеріалізм XVIII ст.
1. Історичні передумови появи філософії
Нового часу та її загальна спрямованість
Характеризуючи філософію XVII—XVIII ст., необхідно в першу чергу через
характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії
боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот — історична
ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає
основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, —
буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVІІІ ст. підготував
Велику французьку буржуазну революцію.
У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представниками
були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.
Матеріалізм цього часу — це не стихійний матеріалізм стародавнього
світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих
наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив
значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини, експериментальної
біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий
розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в
деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту
конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але
абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у
філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядати його по
частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу
мислення. Тому весь матеріалізм XVІІ—XVIII ст. мав переважно
метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й
існували якісь діалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках
діалектики руху, а не розвитку.
Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об’єктивно
вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому числі й
філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи
пізнання тощо. Тому другою характерною ознакою розвитку філософії Нового
часу було те, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але
взаємообумовлені напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм (грец. empeiria — досвід) — це такий філософський напрям, який
визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.
Емпіризм XVII—XVIII ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто
такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображає
навколишній світ. Пізніше з’являється суб’єктивно-ідеалістичний
емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід
(Берклі, Юм).
Раціоналізм (лат. rationalis — розум) — філософський напрям, який визнає
розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як
ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип
раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і
ідеалісти (Лейбніц). Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.
2. Характеристика діяльності основних філософів цієї епохи
Далі слід детально ознайомитись з поглядами видатних філософів цього
часу.
Ф. Бекон (1561—1626 рр.) — родоначальник нової форми англійського
матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки. Саме він
сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності
речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів
активну внутрішню силу, «напругу» матерії і назвав 19 видів руху. Рух і
спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його
та інших філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином
абсолютний спокій перетворюється на рух, і навпаки?
Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього
принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає
його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу
наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про
світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх
властивостей. Бекон визначив також систему «ідолів», тобто видимих і
невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру
та ринкової площі).
У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.
Його знаменитий афоризм «Знання — сила» виражав ідею високої ролі
експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.
Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ,
але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав
існування двох істин: божественної і земної.
У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав
прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток
торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф.
Бекона є «Новий Органон» (1620 p.) (написа¬ної ніби на противагу
основної праці Аристотеля «Органон»).
Р. Декарт (1596—1650 pp.) — видатний французький філософ, фізик,
математик, засновник раціоналізму. Основні праці Декарта — «Роздуми про
метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.
В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець
дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську
систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості
і матерії, душі і тіла. «Світ, — стверджував Декарт, — складається з
двох незалежних субстанцій — духовної і матеріальної». Атрибутом
духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної — протяжність.
Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій.
Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу.
І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна
від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю
субстанцію — Бога, який обумовлював їхню єдність.
Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію,
тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які
вічно і апріорно існують у розумі.
Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший — це уявлення
про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і
непогрішимий, вважав Декарт). Другий — правильно розуміючи якісну
відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував
можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня
як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до
ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела
знань.
Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але
не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних
понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для
дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на
думку Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені
тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то
знову ж таки виникає перешкода на шляху розв’язання питання про пізнання
світу, що постійно розвивається.
Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б. Спіноза (1632—1667
pp.). З точки зору Спінози, світ — це нескінченна природа, матеріальна
субстанція (від лат. — сутність, основа), яку він також називає Богом.
Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним
прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої
себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея
збереження. Субстанція — це те, що не потребує для свого існування
чогось іншого — Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже
цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому
розвитку наукової філософії.
Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму
Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в
ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання
світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто
Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу.
Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях
гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення в усієї
матерії, в тому числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору
дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французький
вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.
Д. Локк (1632—1704 pp.). Вклад Локка в розвиток матеріалізму пов’язаний
перш за все з подальшою розробкою і обґрунтуванням принципу сенсуалізму,
згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Локк
заперечував думку Декарта про «вроджені ідеї» і доводив, що людський
розум від народження є «tabula rasa», тобто чиста дошка. Все, що ми
знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і
освіти.
Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній
і зовнішній: внутрішній — це джерело знань про внутрішній світ людини;
зовнішній — це джерело постачання інформації про об’єктивний світ.
Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значну
поступку ідеалізмові.
Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві
лише кількісні особливості. Він заперечував якісну різноманітність
матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, а й
якісно.
За Локком, тіла відрізняються одне від одного лише за розміром, за
фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первинними. Такі
якості, як колір, смак, запах, звуки, — вторинні, вони є суб’єктивними і
непритаманними матеріальним тілам. Це теж була поступка ідеалізму, що
свідчить про непослідовність філософських поглядів Локка.
0
2
&
Xей. Тому всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох типів:
один — це результат сприйняття, другий — це знання про назви речей.
Джерелом другого досвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про
існування вроджених ідей, Гоббс у той же час заперечував існування
субстанції, бо був номіналістом і не визнавав реальності загальних
понять. У нього на перший план висувається механічне тлумачення
реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього на абстрактну
чуттєвість геометра, світ — це геометричне місце точок, площин і тіл.
Людина — це машина з природними властивостями. Держава — це «Левіафан» —
чудовисько, яке керує людськими долями. Свобода — це передусім
відсутність опору, а не «сутнісна сила» людини.
Змістовною і діалектичне спрямованою є філософія німецького
філософа-ідеаліста Г. Лейбніца (1646—1716 pp.), великого математика і
логіка.
Якщо Ф. Бекон розробляв вчення про «одномірність» субстанції, Декарт —
про «двомірність» (матеріальну і духовну), то Лейбніц відстоював
множинність субстанцій, які складаються з сукупності животворних
атомів-монад. Всі монади рухомі і взаємопов’язані, підлягають Богом
встановленій гармонії. Як і багато інших філософів, він обстоював
раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей. Його
нездійсненною мрією було намагання створити всезагальну людську логіку,
яка могла б звільнити світ від конфліктів та небажаних протиріч.
Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустрічали великий
опір з боку ідеалізму та релігії. У цей період починає розвиватись і
посилюватись суб’єктивний ідеалізм. Найбільш відомими виразниками
суб’єктивного ідеалізму цього часу були два англійські мислителі —
Берклі та Юм.
Дж. Берклі (1684—1753 pp.) виступив з обґрунтуванням суб’єктивного
ідеалізму. Він категорично відкидав існування матерії і стверджував, що
речі існують остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Весь світ,
згідно з Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас Богом.
Цю ж суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д. Юм (1711—1776
pp.), але іншим шляхом. Він стверджував, що людина не може вийти за межі
своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей — дух чи
матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує
причинно-наслідковий зв’язок. Пізнання у Юма групується на основі
пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів.
Таким чином, філософія Юма є не тільки суб’єктивно-ідеалістичною, а й
агностичною.
3. Філософія Просвітництва
та метафізичний матеріалізм
Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше використаний
Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства,
сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного
прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій XIV—XV
ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним
прагненням просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму
природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано
гострій критиці всі наявні форми і відносини людей у сфері права,
моралі, економіки, політики тощо. Під впливом Просвітництва розпочались
реформи в деяких країнах Західної Європи, які сприяли створенню і
розбудові громадянського суспільства.
Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом
філософських ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і
право. Локк власне і розробив концепцію так званого громадянського
суспільства, згідно з якою люди створюють державу тому, що природний
стан людини ненадійний. Мета створення держави — збереження свободи і
власності. Локк уперше висунув ідею про необхідність розподілу державної
влади.
Французьке Просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства
шляхом реформ. Велике значення мали твори Ш. Монтеск’є (1689—1755 рр.),
зокрема його «Перські листи» та «Дух законів», де він методом
порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є
висував ідею величезного значення географічного фактора (територія,
клімат, родючість землі і т. п.) у розвитку суспільства. Але він не
заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Монтеск’є
проголосив ідею загального миру.
Ф. Вольтер (1694—1778 рр.) у своїх творах «Кандід», «Філософський
словник» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва,
він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії.
Вольтер — рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба
звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і
бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей
за рахунок так званого «освіченого монарха», тобто вченого, розумного і
справедливого царя чи імператора, але на схилі свого життя припускався
думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився
переконаним в неминучості суспільного прогресу.
Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 рр.)
написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та
інші, де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі,
розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика
ним існуючих порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою
слова. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні
якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ
праці, який має величезне значення для прогресу, є не тільки благом, а й
злом, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання
проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на
чуття людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав
можливість збереження і розвитку справді людських відносин у
суспільстві. Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає
свободи і забезпечення повноти юридичних прав.
4. Французький матеріалізм XVIII ст.
Французький матеріалізм XVIII ст. має багато спільного з філософією
Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насамперед його
відрізняє одностайна матеріалістична спрямованість в поглядах на
природу. Матерія існує об’єктивно, пов’язана з рухом, вказував Ж.
Ламетрі (1709—1751 pp.). Природа являє собою сукупність різних форм руху
матеріальних часточок. Згідно з Гольбахом (1723—1789 pp.) існує рух
матеріальних мас (атомів), а також енергетичний рух; матерія існує в
просторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в
суто механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів).
Разом з тим філософи заперечують будь-яку роль Бога в існуванні і русі
матерії.
Французькі матеріалісти робили спробу розв’язати питання про походження
свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії
(гілозоїзму). Ж. Ламетрі намагався показати процес поступового переходу
від тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. У трактаті
«Людина-машина» Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний
механізм, машину, що подібна до годинникового механізму. Людину
відрізняє від тварин, вважав він, лише більша кількість потреб і,
зрештою, більша кількість розуму.
П. Гольбах у своїй праці «Система природи» послідовно розвинув основні
ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов’я,
виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють
механічні закони, що мають характер необхідності, отже, немає нічого
випадкового. Така позиція дістала назву механічного детермінізму,
оскільки закони руху і сам рух ототожнюються тільки з однією його формою
— рухом механічним.
Отже, механіцизм неминуче призводить до метафізичних позицій, оскільки
все багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це —
спрощена, вузька картина світу. Але серед французьких матеріалістів Д.
Дідро (1713—1784 рр.) дещо виходить за межі метафізичних позицій і
стверджує елементи діалектики. У його поглядах помітна схильність
розглядати все як таке, що розвивається. Світ безперервно зароджується і
вмирає, він ніколи не стоїть на місці.
Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства,
зокрема підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку.
Загальні інтереси обумовлюють зв’язки між людьми. К. Гельвецій
(1715—1771 pp.) вказував на єдність особистих і громадських інтересів.
Людина — продукт, але разом з тим і суб’єкт суспільних відносин, який
несе за них відповідальність.
Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити
людину. Мислителі стверджували, що не існує такого способу правління,
який можна було б визнати ідеальним: концентрація влади веде до
деспотії, безмежна свобода — до анархії, розподіл влади послаблює її.
Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства, і особливо моралі, —
просвітництво, виховання.
Література
Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій:
В 2 т. — К.: Либідь, 1993.
Вандишев В. М. Філософія. Ч. 1. Історико-філософський вступ: Конспект
лекцій. Ч. 2. Антропологія. Гносеологія. Соціологія. — Суми: Вид-во
СумДУ, 2000.
Історія філософії України: Підруч. / М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин
(керівники авт. колективу), І. В. Бичко та ін. — К.: Либідь, 1993.
Социальная философия: Учеб. пособие для вузов / В. Н. Лавриненко,
В. П. Лавриненко. В. П. Ратников и др. / Под ред. проф.
В. Н. Лавриненко. — М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1995.
Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний
та ін.; За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995.
Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник для студентів вузів / За ред.
І. В. Бичка та ін. — К.: Либідь, 1993.
Філософія: Навч. посіб. / За ред. І. Ф. Надольного. — К.: Либідь, 1996.
Философский энциклопедический словарь. — М.: ИНФА, 1997.
Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии: Учеб.
пособие для вузов. — М.: Высш. шк., 1991.
Читанка з історії філософії: 46 / За ред. Г. І. Волинки. — К.: Довіра,
1993. — Кн. 6. Зарубіжна філософія XX ст.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
