Реферат з філософії

Філософія і світогляд

Історичні типи світогляду їх взаємодія

У філософії дослідженню поняття “світогляд” відводиться досить багато
уваги. Це можна пояснити тим, що світогляд виступає постійним супутником
людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства.
Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом
особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути
світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж
невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона
вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й
усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне
засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття
протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань,
трансцендентний світ жаданого буття. Світогляд — не просто узагальнене
уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими
категоріями якої виступають поняття «світ» і «людина». Через ці поняття
суб’єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві
установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки
інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки
орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає
імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає
функціональне призначення світогляду.

Світогляд — постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому
етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є
міф та релігія.

У найдавніших світоглядних системах всіх народів міфи про природу
займають значне місце.

Найбільш древніми були міфи про тварин, походження сонця, місяця, зірок.
Далі у більш розвинених міфологічних системах широко представлені
космогонічні (походження всесвіту) й антропогонічні (походження людей)
міфи.

Характерним є те, що первісні люди переносили на природні явища свої
властивості, якості, почуття, скрізь вбачаючи в природі дію живих сил чи
то зооморфного, чи то антропоморфного ґатунку. Особливістю міфу є
обов’язковість сюжету про походження предметів: описати, пояснити
зовнішній світ – значить розповісти про його походження і тим самим
задовольнитися. Майже повсюдно універсальне уявлення про світ люди
втілили у образ “світового дерева” Цей образ зафіксовано у текстах
різного жанру, у образотворчому мистецтві (живопис, орнамент, вишивка),
у архітектурі. По вертикалі дерево символізує три основні космічні зони:
небесне царство, наземне і підземне; у часовому відношенні три частини
дерева можуть символізувати минуле, сучасне й майбутнє; у поелементному
відношенні – вогонь, вода, земля). До кожної частини дерева можна було
віднести і окремі класи істот (тварин): до верхньої належали птахи, до
середньої – копитні, до нижньої – змії, миші, жаби, риби. У схемі
світового дерева горизонтальні вісі могли відповідати чотирьом сторонам
світу, порам року, частинам доби, елементам світу, людським діям. Як
кажуть дослідники, до певної міри “світове дерево” стає моделлю культури
в цілому.

Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали вони й сакральний
(лат.: saker – священний, магічний) характер, тобто були поєднані з
релігійними віруваннями.

Всі предмети природи не тільки здавались живими, одушевленими, а до них
і ставились ритуально. Як вказує Мірча Еліаде (1907-1986), в “первісній,
або архаїчній, свідомості предмети зовнішнього світу – так же, зрештою,
як і самі людські дії – не мають самостійної, внутрішньо властивої їм
цінності.

Об’єкт уявляється немов вмістилищем чужорідної сили, що відокремлює його
з оточення і надає йому смисл і цінність”. Митрополит Іларіон (Іван
Огієнко, 1882-1972 роки життя) наводить багато прикладів міфологічних
пережитків дохристиянського походження у віруваннях українського народу,
особливо що стосується води, землі, дерев, окремих тварин і рослин [7,
c.115].

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка
відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль.
Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф.Шеллінга
про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на
початку нашого століття німецький мислитель Е.Кассірер спробував
осягнути світ «зсередини» відповідно до його власних законів розвитку.
Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з’явилась значна
кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду.
Найпомітнішими стали праці Д.Фрезера та К.ЛевіСтросса, а у вітчизняній
традиції — О.Ф.Лосева та ряду інших.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто
ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому
усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних
істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи
(символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для
античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра
відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму.
Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду
як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема.
За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно
практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а
отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення
світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою
обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал
діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу.
Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді
ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова
община Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на
теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції,
а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу [4, c.35].

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче
формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього
сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на
суб’єкт та об’єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи
означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й
бути, бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг
відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання
поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного
людства.

І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що
дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію,
сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні
цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас будуть ностальгічні
спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому
випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля
Маркеса або Чингіза Айтматова), в гіршому — породжуються ідеологічні
міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті [3,
c.75].

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і
більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В
релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт і об’єкт, а отже,
долається характерна для міфу неподільність людини й природи і
закладються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В
релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ
роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і
дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися
як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах
«язицьких релігіях» і боги) живуть у феноменальному світі (на горі
Олімп, на горі Меру тощо).

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам
чуттів і розуму, а тому в об’єкти надприродного світу треба вірити. Віра
і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ
ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування
пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма
наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв’язок із
богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм
наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки
віра без справ мертва. А в зв’язку з цим віра в бога та надприродний
світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка
надає розумінню цього світу життєвого характеру.

Релігію творить народ, він є і суб’єктом і об’єктом релігійної
творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у
суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене
світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами.
Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду,
що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона
переживається і підживлює віру.

Краще всіх, мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло:
«Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, — то
став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати
і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори
переставляти, та любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки
свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то
пожитку не матиму жодного… Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й
існують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує
знання, — та скасується» (Кор., 13, 13).

Якщо для міфа головним є обгрунтування зв’язку індивіда з родом, то для
релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною
цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя,
коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню,
людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного
світогляду становить певну небезпеку. Слід пам’ятати, що ні релігійний
фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.

Думки про виникнення природи, її устрій містяться і в усіх світових
релігіях (буддизм, християнство, іслам). Започаткування природи у
християнській Біблії виглядає таким: «Напочатку Бог створив Небо та
землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух
Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: « Хай станеться світло!» І
сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, — і Бог відділив
світло від темряви. І Бог назвав світло: «День», а темряву назвав:
«Ніч». І був вечір, і був ранок, — день перший».(1М,1). У довгу (близько
тисяча років) добу європейського середньовіччя панували, звичайно,
християнські уявлення про світ природи, у які були, між іншим, вплетені
й давні міфологічні традиції. Для середньовічного сприйняття світу
характерним є його глибокий символізм та ієрархічність. Символізм
походив від подвоєння світу: крім світу об’єктів природи є ще світ
відповідних родових понять, який, хоч і потойбічний, але настільки ж
реальний (якщо не більше), що й перший. Світ нашого повсякденного
досвіду займає підпорядковане положення щодо потойбічного,
позачуттєвого. Кожний елемент земного буття є символом відповідному
елементу надприродного буття, і через нього символізує загальну
Божественну єдність. У протилежності видимого і невидимого вбачається
протилежність зовнішнього виду і сутності, позірного і дійсного,
приблизного образу істини і самої істини. Тілесний світ має менший
ступінь реальності і самостійності, ніж духовний світ першосутностей.
Символізм пов’язаний з ієрархічністю, так що у залежності від “міри”
символізації розрізнюються ступені ієрархічності: вищі символи,
відтворюючи “незримі речі”, у той же час відтворюють і “видимі речі”, що
знаходяться нижче щодо них за досконалістю. Людина відтворює собою всю
природу, тварини — не всю, а лиш деякими властивостями, а рослини й ще
менше. Земля і вода послуговують рослинам, рослини — тваринам, а усі
вони — людині. Всі відношення в природі упоряджені згідно зі ступенями
шляхетності: вода благородніша за землю, повітря благородніше за воду і
так далі в залежності від наближення до Бога. Так будується Універсум!

Сприймати середньовічне світоуявлення слід не тільки в чисто
християнському аспекті, а й у переплетенні з дохристиянськими
пережитками та реальними можливостями людей протистояти природним
стихіям. Християнський світ того часу являв собою обмежену сукупність
окремих украплень цивілізації в оточенні дикої природи з її
непроглядними лісами і неопрацьованими безлюдними пустищами. Чужий,
ворожий людині ліс — то пуща (пуща походить від “порожній”), тобто такий
простір, у котрому немає людей. Слово поле в давній руській мові
спочатку значило “порожній”, безлюдний пограничний простір. Навіть
“село”, яке ми сьогодні пов’язуємо з поселенням, колись значило те ж, що
і поле, і тільки починаючи з XII ст., вживається в значенні засіяної
частини поля, ниви, а ще пізніше до його значення додалися і будівлі
навколо землі, що обробляється. Як указує французький історик Жак Ле
Гофф (народ. 1924 р.), у типовій середньовічній європейській свідомості
світ сприймається як замкнений у просторі, оточений чужою, ворожою
природою і ворожими племенами язичників або іновірців. Однак замкнений,
обмежений на землі світ “правильних” людей неоглядно розвертається
угору, у бік небес. Між земним і небесним немає перепон і душа спроможна
найти дорогу в рідну собі стихію аж до самого Бога.

Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України
приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80-х років. Добре відомі
праці В.І.Шинкарука, В.П.Іванова, М.В.Поповича та інших. Основна помилка
у тлумаченні даного феномена, яка трапляється іноді в літературі,
криється в ототожненні світогляду із знанням. Проте зв’язок світогляду
із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко
було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи,
без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це — просвітительський
погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони
буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто
є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі.
Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше,
своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу
людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не
вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і
самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції
людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме
стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання іззовні
формувати особистіть, спричинила до появи репресивної педагогіки з її
монологічністю та імперативними методами виховання типу «не хочеш —
примусимо».

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та
життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є
«само», тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток,
самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження .

Сучасна доба пов’язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва
державності і формування національної культури. Для філософії це означає
насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але
оновлення не має обернутися кон’юнктурщиною. Дехто вважає, що вся
філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, а істина — в
нових установках, які цілком заперечують марксистську традицію.

Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь означає
лише одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано
визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не
збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеплення
індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін
«світогляд» не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на
світ, — це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, — а як активне
самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії.
Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і
цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі
визначають діяльність індивіда, або соціального суб’єкта, й органічно
входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою
та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто
починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає
проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не
може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної
самосвідомості, через яку суб’єкт усвідомлює свою соціальну сутність і
оцінює свою духовнопрактичну діяльність.

?????????|?х в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в
інших — до похмуропесимістичного, стурбованотрагедійного сприйняття
буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти
людської суб’єктивності порізному представлені у різних світоглядних
системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад,
світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії — навпаки.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та
індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може
існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю
самосвідомості світогляд поділяється на життєво практичний, тобто
здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий
глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах
духовного життя народу, а теоретичний світогляд — у логічно
впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний
апарат і логічні процедури доведень та обгрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи
класифікується, об’єднує наявність переконання. Це — ядро та смисл
світогляду як такого, оскільки саме переконання і з’єднують думку з
дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань — немає й світогляду, він або не сформувався, або
девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них — завжди
особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце
людини, пережита і вистраждана нею. Як зазначав Ф.Достоєвський у
підготовчих матеріалах до роману «Підліток», почуття розумом не
сколихнути, і треба спочатку вирвати з серця ідею, яка засіла у ньому у
вигляді почуття, але зробити це можна, лише розкроївши серце.

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом
особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути
світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж
невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона
вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й
усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне
засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття
протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань,
трансцендентний світ жаданого буття.

Ще раз підкреслимо, що світогляд — не просто узагальнене уявлення про
світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями
якої виступають поняття «світ» і «людина». Через ці поняття суб’єкт
світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві
установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки
інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки
орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає
імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає
функціональне призначення світогляду.

Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд?
Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не
є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд
мовиться таке: “світогляд – це форма суспільної відомості; “світогляд –
це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд – це система поглядів
на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд – це система
принципів діяльності людини”; “ світогляд – це погляд людини на світ як
ціле”; світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.

Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття
“світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси
духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень
найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної
свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність.
Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно-
практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш
загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання.
Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки,
основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної
діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і
практично.

Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає?

Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є
своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного
освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення
“людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її
походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями
(наприклад, виховною).

Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. В чому
полягає їх нетотожність?

1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”.
Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ –
філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні,
естетичні і т.п.

2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна
картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”,
“світорозуміння” тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є
“світорозуміння”.

3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе
онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику,
антропологію і т.п. В структуру останнього включаються: (досвід, знання,
віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо).

4. Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і
науку. Світогляд як система поглядів на світ, як спосіб його
духовно-практичного освоєння не є наукою. Світогляд може ґрунтуватися на
не наукових засадах.

5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми
методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи
таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.

Філософія і наука. Філософія, як було показано вище, є не лише формою
суспільної свідомості, а й світоглядом, певним способом
духовно-практичного освоєння світу. Тепер слід відповісти на запитання,
а чи є філософія наукою?

Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна
проблема. Одні філософи визнають за філософією статус науки (наприклад,
Арістотель, Гегель, Ортега-і-Гассет), інші це категорично заперечують
(наприклад, О. Конт, так звані логічні позитивісти – Р. Карнап, М. Шлік,
Л. Вітгенштейн та інші).

Філософська концепція логічних позитивістів – це “послідовний емпіризм”.
З точки зору цього напрямку, все доступне нам знання про зовнішній світ
отримується лише завдяки емпіричним наукам. Філософія ж представляє
теоретичну галузь знання, тому вона не може бути наукою. “Філософія, —
писав Р. Карнап, — віднині не визнається як особлива галузь пізнання,
котра стоїть поряд з емпіричною наукою”.

М. Шлік вважав, що філософія має право на існування, але лише як
теоретичний засіб для логічного аналізу мови – мови емпіричної науки.
“Філософія не є наукою”, — підкреслював цей філософ.

Заперечення щодо філософії як науки притаманне і сучасній концепції
сцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. Scientia – знання, наука) – світоглядний
напрямок у філософії, в основі якого лежить уявлення про наукове знання
як найвищу культурну цінність. Однак: а) в цю цінність включається лише
природниче і точне знання; б) науковим знанням вважається лише те, котре
здобуто емпіричним (дослідним) шляхом, з допомогою конкретних
природно-наукових методів (метод – шлях дослідження, сукупність прийомів
чи операцій практичного чи теоретичного пізнання). З такої точки зору,
не лише філософія втрачає свій статус, але і всі гуманітарні науки
оголошуються свавільними, необґрунтованими, у яких домінує суб’єктивізм,
оціночні моменти. Дійсно, філософія не є експериментальною наукою. Вона
не використовує для свої проблем конкретно-природничі методи пізнання.
Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою.

Філософія не може будуватися за природничонауковими зразками. Вона має
своє “поле” дослідження, свою міру точності і свою міру доведення. Для
філософії основним предметом розгляду є, як відомо, найбільш загальні
проблеми буття природи, людини, суспільство, їх відношення.

Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими
експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності –
практикою як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної,
експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності людини.

Природничі науки мають своїм предметом конкретні матеріальні об’єкти і
властивості. Для хімії, наприклад, таким предметом є перетворення
речовин, зміна їх складу або будови. Предметом фізики є, як відомо,
природа, її властивості. Фізіологія вивчає життєдіяльність цілісного
організму і його окремих частин – клітин, органів, функціональних систем
тощо.

Цілком логічно, що для пізнання сутності таких об’єктів, і їх
властивостей, застосовуються методи, прийоми, операції, що адекватні цим
наукам, такі, скажімо, як рентгеноструктурний, масспектрографічний,
якісний, кількісний і т.д. Ці методи, безумовно, дають можливість
отримати досвідне знання, котре можна перевірити експериментально.

На відміну від природничих наук, філософія має свою специфіку. Основним
предметом філософії є, як це вже було показано вище, найбільш загальні
проблеми буття. Філософія – це наука про загальне. Останнє може бути
пізнаним на шляху використання широких абстракцій, найбільш загальних
понять, теоретичного мислення – на рівні застосування діалектики, її
основоположних принципів: єдності світу, зв’язку, відображення, практики
суперечності, історизму і т.д., на рівні діалектичного методу.

Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш
загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними
методами.

Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш
загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними
методами.

Що ж таке наука? Що включає в себе це поняття?

“Наука – сфера людської діяльності, функція якої вироблення і теоретична
систематизація об’єктивних знань про дійсність; одна із форм суспільної
свідомості” (Советский энциклопедический словарь. М., 1982, стор. 876).

“Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури
суспільства; система понять про явища і закони дійсності… Наука має на
меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів
розвитку природи, суспільства і мислення (Див. Філософський словник.
Друге видання. К.,1986, стор. 416).

Далі. “Мета науки – опис, пояснення і передбачення процесів і явищ
дійсності, котрі складають її предмет… на основі вивчення законів, що
відкриваються нею” (Див. Философский энциклопедический словарь. М.,
1983, стор. 403, підкреслення моє – В. Б.).

Отже, для науки (будь-якої) важливими структурними елементами є: 1)
предмет дослідження; 2) закони, котрі вона відкриває; 3) понятійний
(категоріальний) апарат, котрий вона використовує; 4) методи дослідження
явищ і процесів дійсності.

Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій
предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що
дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність.

Що є спільним для філософії і науки?

Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами
суспільної свідомості; 2) філософія і наука здобуті знання представляють
у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків; 3)
філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто
включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука мають
однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії),
методи дослідження).

Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії
понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки
всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності; 2)
філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього
виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва; 3)
закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної
методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують
методологічну функцію лише для цієї науки; 4) філософія дає загальну
цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності
і тому такої цілісної картини світу дати не може; 5) філософія
включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є
важливою складовою наукового світогляду.

Для більш змістовного з’ясування особливостей філософії, необхідно
розглянути її взаємозв’язки з іншими формами суспільної свідомості,
наприклад, з релігією, правом, показати, що є для них спільним і
відмінним.

Філософія і релігія. Взаємозв’язки філософії і релігії давні і
різнопланові. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла
пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, як
людини, її теоретичного мислення.

Релігія – специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. З одного
боку, вона представляє собою відповідні: поведінку, почуття, культ і
обрядність; з іншого боку, релігія – це певні погляди, віра, уявлення,
ідеї і теорії, тобто те, що складає зміст релігії як форми суспільної
свідомості. Що є спільним для філософії і релігії?

Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони
представляють собою форми суспільної свідомості. Це, по-перше. По-друге,
філософія і релігія є історичними типами світогляду, певними способами
духовно-практичного освоєння світу; по-третє, філософія і релігія
відображають світогляди людей безпосередньо. Філософія і релігія
найбільш віддалені від економічного базису суспільства; по-четверте,
філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства.

Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності: по-перше,
предметом філософії є відношення “людина-світ”. Предметом релігії є Бог,
його творіння; по-друге, філософія і релігія мають різну структуру.
Структура філософії складається з онтології (вчення про буття), логіки,
діалектики, теорії пізнання, соціального вчення тощо. До структури
релігії входять: 1) релігійні ідеї, погляди та уявлення; 2) релігійні
почуття; 3) релігійні культ і обрядність; по-третє, філософія
ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі; по-четверте,
філософія є формою пізнання, способом проникнення у сутність явищ.
Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення) того, що є –
відповідних догм і постулатів; по-п’яте, філософія орієнтується,
насамперед, на інтелект людини, її розум. Релігія діє, передусім, на
почуття, емоції (релігійні догми не можна збагнути розумом); по-шосте, у
філософії, як правило, початком її є загальне, абстрактне начало
(апейрон, субстанція, абсолютна ідея, матерія тощо). У релігії, як
правило, основоположне начало – персоніфіковане (Ягве, Христос, Магомет,
Будда і т.п.). І, нарешті, останнє. У порівнянні з філософією релігія
представляє собою більш консервативну ідеологічну форму відображення
дійсності, оскільки вона ґрунтується на незмінних традиційних догматах
релігійного вчення.

Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки: найбільш вивченими
історичними формами його є міф та релігія.

У найдавніших світоглядних системах всіх народів міфи про природу
займають значне місце. Найбільш древніми були міфи про тварин,
походження сонця, місяця, зірок. Далі у більш розвинених міфологічних
системах широко представлені космогонічні (походження всесвіту) й
антропогонічні (походження людей) міфи.

Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали вони й сакральний
(лат.: saker – священний, магічний) характер, тобто були поєднані з
релігійними віруваннями.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто
ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому
усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних
істот означало початок розпаду міфу. Релігія є більш пізньою та зрілою
формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття
осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже
чітко розділяються суб’єкт і об’єкт, а отже, долається характерна для
міфу неподільність людини й природи і закладються основи проблематики,
яка стане специфічною для філософії.

В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй.
Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і
дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися
як наслідок надприродного.

Світогляд — не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної
самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття
«світ» і «людина». Через ці поняття суб’єкт світогляду усвідомлює своє
призначення у світі і формує життєві

Список використаної літератури.

1. Алексеев П., Панин А. Философия: Учебник. — М., 2006.

2. Блінніков Л. В. Великі философи. — К., 2004.

3. Введение в философию: Учеб. для вузов. В 2 ч. — М., 1989.

3. Вступ до філософії у конспектному вигляді. — К., 2005.

4. Вчитель і світогляд / За ред. С. П. Щерби. — Житомир, 1996.

5. Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій. — К., 1997.

6. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях великих филосо-

фов. — М., 1989.

7. Давыдова Л. А. О мировоззренческой природе философского знания //

Вопр. философии. — 1988. — № 2.

8. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії //

Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 21.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи