Реферат на тему:
Евтаназія – моральні та філософські аспекти
Термін “euthanasia” утворений від латинізованого грецького слова
“thanatos” і префікса “еи”, що в перекладі означає “легку, гарну,
щасливу, безболісну смерть”. Однак, попри зовнішню зрозумілість, за цим
терміном приховується досить складне і суперечливе явище.
У Спарті вбивали дітей, що народилися хворими чи з певними вадами, у
Середній Азії (за Тімура І) хворих проказою, у Франції (за Наполеона)
хворих чумою. Нацисти у Німеччині застосували евтаназію до 275-и тисяч
своїх громадян (фізичних інвалідів, душевнохворих та інших), яких вони
вважали такою формою існування, що негідна називатися життям. Тут явно
прослідковується примусова евтаназія, за якою постає свавілля
правителів.
У Сардінії (одному з європейських регіонів з специфічною
архаїчною культурою, що зберігалася у своїй цілісності майже до 60-х
років XX ст.), існував за одними даними до кінця XVIII ст., за іншими –
до кінця XIX ст. інститут sa accabadora (від іспанського “acabar” –
„кінчати”, “вбивати”, “прикінчувати”). Це своєрідний інститут особливих
жінок, які існували ледве не в кожному селі. До їх послуг зверталися у
тих випадкаправа торкалася невиліковно хворих людей, страждання яких, за
їх власним бажанням чи бажанням родичів, хотіли припинити. Ось тому
термін accabadora у контексті сардінської культури означав не стільки
“вбивця”, скільки “прикінчувальниця”. Усі дії аккабадорки виконували
ритуально, недалеко від вогнища, біля якого традиційно у Сардінії
розміщували тих хто народжує і тих хто помирає. Вони ж першими і
оплакували померлого. Послуги аккабадорок були платними. їх оточували
повагою і пошаною. Сам інститут “Sa accabadora” асоціювався у місцевих
жителів з світлим началом, адже аккабадорки були не тільки
“позбавительками” від мук, вони, таким чином, ніби підвищували “статус”
кончини тяжко хворого, оптимізовували психологічний мікроклімат в
локальних колективах. Тут “важка” чи “принизлива” смерть вважалася
такою, що ображала гідність будь-якого смертного сардінця, зачіпала його
честь і честь роду. Сам акт причинения смерті був утаємниченим, досить
інтимним, недоступним чужому оку. Ні лікарям, ні священникам, ні, тим
більше, стражам порядку він не відкривався. В цьому випадку евтаназія
теж носить примусовий характер, обумовлений традицією.
Почесною була біологічна смерть вождів, лідерів, старійшин у племенах,
що заселяли тропічну Африку. Проте тому були причини, що змушували цю
категорію людей добровільно вдаватися до евтаназії: по-перше, щоб мати
можливість попасти в число почесних предків і вже “звідти” допомагати у
всьому своїм соплеменникам; по-друге, не показати перед своїм племенем
себе слабким чи не в ладах зі своїм розумом. Хоча і тут вибір у вождів
був дуже умовним. Щоб вони не засиджувалися при владі до фізичної
дряхлості і старчого маразму, найближчому їх оточенню, згідно з
традицією, доручалося делікатно пропонувати таким вождям “заснути”,
тобто здійснити ритуал самовбивства або ж безславно покинути межі
“царства”. В такий спосіб застосування евтаназії зумовлено знову ж таки
факторами традиційними і звичаєвими.
Отже видно, що евтаназія, як об’єкт пізнання, дійсно є складним явищем.
Актуальність цієї проблеми обумовлюється як об’єктивними, так і
суб’єктивними факторами. Об’єктивною причиною розгляду проблеми
евтаназії є вічна проблема, яка завжди приваблювала і приваблює
пересічних громадян і науковців – це проблема життя та смерті, вірніше
гідного життя та гідної смерті. Не менш важливим тут є питання: “Чи є
життя найвищою цінністю людини?” Якщо, так, то “Чи має право хто-небудь,
крім неї, розпоряджатися цією цінністю?”. Суб’єктивною причиною
виступають конкретні факти практичного застосування евтаназії легально і
нелегально, у правовому і позаправовому просторах при невирішених
корінних медичних, правових і філософських аспектах.Проблема осмислення
права людини на легку добровільну смерть в історії філософської думки не
нова. Про евтаназію, як благо і для самого хворого і для оточуючих,
говорили Сократ, Платон, стоїки, Ф. Бекон, 3. Фрейд та ін. У сучасних
публікаціях будь-яких наукових напрямів неодмінно присутня цитата Ф.
Бекона, що обов’язок медика не тільки в тому, щоб відновлювати здоров’я,
але і в тому, щоб пом’якшувати страждання, викликані хворобою, а якщо
недуг визнано невиліковним, лікар повинен забезпечувати пацієнту легку і
мирну кончину. Адже немає на світі блага більшого, ніж подібна
евтаназія. Одночасно можна назвати і тих мислителів, які не поділяли цю
точку зору, серед них Конфуцій, Піфагор, Арістотель, Екіпур, Августин та
ІН. На противагу беконівській думці можна привести не менш яскраву
конфуціанську, про те, що ми не можемо судити про смерть, коли не
пізнали, що таке життя.
Декілька методологічних зауважень стосовно поняття евтаназія. По-перше,
розрізняють примусову і добровільну її форму. Примусова евтаназія – це
спричинення легкої, швидкої, штучної смерті хворій людині, але поза її
волею, за приписом іншого суб’єкта, який несе або повинен нести
відповідальність за прийняте рішення. Добровільна евтаназія – це
спричинення легкої, швидкої штучної смерті хворій людині за її власним
бажанням, коли вона цілком усвідомлює, що прийняла рішення про
позбавлення себе життя. По-друге, за засобами чи способами здійснення
евтаназії, вона може бути активною і пасивною. Активною евтаназією
називають штучне причинения смерті хворій людині за допомогою активних
дій медперсоналу (ін’єкція препарату, що викликає смерть, передозування
наркотичних засобів, які застосовуються, щоб зняти біль тощо). Пасивна
евтаназія – це відмова медперсоналу від лікування хворого для штучної
підтримки його життя або відмова в застосуванні штучних заходів для
підтримки життя хворого.
Також потрібно навести аргументи щодо прийнятності чи неприйнятності
евтаназії.
Прихильники евтаназії обґрунтовують свою позицію тим, що: з філософської
точки зору – перехідна стадія від життя до смерті не повинна бути такою
страждальницькою і принизливою для людської гідності; з правової-
існування права на життя передбачає право на прийняття рішення щодо
власного тіла, в тому числі і права на смерть; з медичної – якщо
безнадійно хворого чекає важка, нестерпна, недалека в конкретно
визначений термін смерть, то чи не краще такого хворого позбавити
страждань природного умирання, полегшивши йому смерть.
Противники евтаназії висувають не менш вагому аргументацію. В
загально-філософському плані неприйнятність евтаназії йде від культурної
традиції, яка розглядає людське життя як таке в якості найвищого блага і
найвищої цінності, легалізація ж евтаназії потягне за собою девальвацію
цієї цінності. З іншого боку, евтаназія не є засобом розв’язання
філософських проблем життя і смерті, вона лише насильницьки усуває їх. З
релігійної точки зору, наприклад, християнство сповідує принцип, що
життя є даром Божим і лише Бог може дати та забрати його. Підсилює цю
точку зору релігійна заборона “не вбий”. Закріплена нормами права
можливість евтаназії може безпосередньо вплинути на суспільну
свідомість, оскільки з точки зору суспільної психології, усе узаконене
вважається таким, що заохочується державою. Евтаназія, як форма медичної
практики, може спричинити деморалізуючу дію на величезну масу хворих
(тоді як благають про штучну смерть значно менше з них) і на медперсонал
(навіщо боротися за життя хворого до кінця, краще без “турбот”,
“клопоту” забезпечити йому лагідну смерть). Практика евтаназії
небезпечна також діагностичними помилками. Немає впевненості, що ідея
евтаназії має під собою чіткі науково-клінічні і організаційно-медичної
гарантії своєї істинності. Узаконення евтаназії може викликати
можливість зловживань з боку медперсоналу, криміналізації медицини в
цьому питанні. І, насамкінець, рішення про евтаназію, попри те, що
здійснюється особою усвідомлено, однак може бути поспішним і незваженим.
Більше того, в стані хвороби практично не уникнути вад волі – помилок,
примусового волевиявлення внаслідок зовнішніх впливів (насильства,
погроз, шантажу, умовлянь тощо).
У звичайному стані кожна людина хоче жити довго і щасливо, відкидаючи
думки про смерть. Та й смерть не така вже й страшна, якщо міркувати за
Епікуром, який заспокоював живих тим, що коли вони існують, то смерті ще
немає, а коли вона приходить, то їх уже немає. Але одна справа померти
природно, з почуттям виконаного перед усім світом обов’язку або ж коли
трагічний випадок враз обірве життя, і зовсім інша – це умирання
внаслідок тяжкої невиліковної мученицької хвороби.
Проблема евтаназії у сучасних дискусіях торкається саме тих людей, хто
страждає внаслідок невиліковних хвороб.
Російські і вітчизняні автори, висловлюючись за евтаназію спираються, як
на першоджерело, на погляди А.Ф. Коні, який ще у 20-х роках минулого
століття визнавав допустимість евтаназії у виключних випадках, коли є
такі умови як: свідоме і стійке прохання хворого; неможливість полегшити
страждання хворого відомими засобами; точна, безсумнівна доведеність
неможливості врятувати життя, що встановлена колегією лікарів при
обов’язковій одностайності; попередження органів прокуратури. На
сьогодні принципово нових аргументів щодо умов за яких можлива б була
евтаназія не висувається, а лише дещо ширше вони трактуються:
ознайомлення хворого з діагнозом з поясненням можливих наслідків цієї
хвороби; прийняття колегією лікарів-спеціалістів у цій галузі
одностайного рішення про те, що подальша підтримка життя хворого не
дасть позитивних результатів; наявність висновків науково-дослідного
інституту щодо неможливості лікування цієї хвороби іншими засобами на
момент звернення та перспективи наукових розробок у цій галузі охорони
здоров’я; прохання хворого позбавити його від страждань, висловлене у
письмовій формі й засвідчене головним лікарем медичного закладу або
нотаріусом; згода батьків, родичів хворого.
Одночасно ці положення піддаються серйозній критиці противниками
евтаназії, які доводять її неприпустимість ні з моральної, ні з
юридичної точки зору, тому, що, по-перше, ніхто не може позбавити людину
життя, яке повинне підтримуватися в усіх випадках до природного кінця;
по-друге, завжди не виключена помилка у прогнозі стану хворого (та й як
собі можна уявити практично усю цю процедуру, коли мова буде йти не про
одного, а сотні чи тисячі пацієнтів); по-третє, можливе зловживання
евтаназією з боку лікаря чи інших суб’єктів (гарно “задокументувати”
справу завжди можна); по-четверте, згода, чи письмова згода на легку
смерть не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана у людини у
несвідомому і навіть свідомому стані.
Саме тому патетичні заклики типу “евтаназія, яка застосовується в
декількох країнах світу (Нідерланди, Бельгія, штат Орегон в США), як
виключення, неминуче повинна стати коли-небудь загальноприйнятою
системою у медичній практиці освіченого суспільства”, змушують
замислитися, чи є відповідні екзистенційні підстави для таких припущень
і, тим більше, для реальної практики? Адже де-факто евтаназія набирає
обертів, незважаючи на те, що, наприклад, Європейський суд з прав людини
у Стразбурзі вважає справедливою заборону на евтаназію у національних
законодавствах, комісія з прав людини ООН вважає, що процес евтаназії,
який розгортається, призведе до „баналізації” добровільної смерті,
перетворить евтаназію у буденне явище.
Звичайно ж проблема евтаназії, в першу чергу, торкається тих невиліковно
хворих, хто в муках очікує смерті. Однак моральний бік цієї проблеми
грунтовно зачіпає ще десятки, а можливо й сотні тисяч людей – політиків
і правників, які повинні прийняти відповідні закони, а згідно з ними й
конкретні юридичні рішення на евтаназію конкретної особи; близьких і
рідних цієї особи, які повинні погодитися з достроковою смертю свого
родича; і, звичайно, лікарів, які, по-перше, повинні прийняти вірне,
безпомилково-професійне рішення щодо стану хворого, а, по-друге,
виконати процедуру спричинення смерті.
Таким чином, у процесі евтаназії бере участь, як мінімум, чотири
категорії людей: безпосередньо хворі, які просять про легку смерть,
політики-правники, родичі і лікарі. Проте всі вони мають однакове право
– право на вільний вибір, а швидше на свавільне рішення: одні – жити чи
не жити; другі – надавати чи не надавати законне право на дострокове
припинення життя; треті -давати чи не Давати згоду на неприродну смерть
близької людини; четверті – про можливість чи неможливість полегшити
страждання хворого відомими засобами, про безсумнівну доказовість
неможливості врятувати життя, про той чи інший “легкий” набір лікарських
засобів здійснення евтаназії і, насамкінець, про те, чи бажає той чи
інший конкретний лікар (чи лікарі) здійснити цю процедуру.
Давайте детальніше розглянемо ці позиції з точки зору свободи і
свавілля.
Перша. Чи може тяжко хвора людина вільно вибрати між життям і смертю?
Існує пафосний аргумент, що мов благоговіння перед життям, як вищою
земною цінністю, не повинно позбавляти індивіда його природного
особистого права на вільне самовизначення: як жити і як вмерти.
Так, дійсно, людину вільну не можна примусити жити. Це залежить від її
сваволі виключно. Але щодо вільного самовизначення і природного права,
тут є суперечності. Справа в тому, що природне право і вільне
самовизначення різного роду феномени – одне притаманне людині від
народження, інше набувається в соціальній практиці. У природі усе
детерміновано, природа не наділила жодну живу істоту інстинктом до
смерті, але дала їй чудову програму виживання. Окремі випадки
самоліквідації у тварин і птахів пов’язані з конкретними збоями в
інстинкті виживання. При цьому наголос ставиться на самоліквідації.
Природа не вважає доцільним наділяти живих істот інстинктом “допомоги”
іншим живим істотам в самоліквідації за певних умов. Отже, питання
спричинення дострокової смерті у людей це суто соціальне явище. Ні у
фізичному, ні у біологічному світах воно не спостерігається. Так що
природну сферу залишаємо, проблема евтаназії лежить цілком у площині
сфери моральної. Однак перший урок засвоюємо – спричинення дострокової
смерті самому собі явище протиприродне.
Тепер щодо вільного самовизначення. Поняття “вільне” означає діалектичну
єдність “свободи від…” і “свободи для…” Але чи є у тяжко хворої
людини “свобода від…”? Ні, її немає. Прийняті нею рішення причинно
зумовлені. Вона діє не вільно, а за необхідністю. Такими причинами є:
фізичні страждання; переживання про те, що близьким і рідним через неї
потрібно нести матеріальні і моральні збитки; образа за те, що так
прикро доводиться в кінці життя, глибока депресія, неможливість
однозначної оцінки у співчутті до неї оточуючих і багато інших подібних
факторів.
Самовизначення теж не може бути тотожним свободі, хоча і є одним з
абстрактно-загальних визначень свободи, підкреслюємо “одним з …”.
Самовизначення передбачає, що хтось сам за себе визначає, сам за себе
вирішує, зумовлює свої цілі. Проте все це може відбуватися під дією як
внутрішніх, так і зовнішніх чинників, а в нашому випадку нікого не
потрібно переконувати, що тут діють зовнішні обставини. Під дією
внутрішніх причин людина не благала б у когось своєї смерті, вона б це
зробила самостійно, бо найважчою формою самовизначення є самообмеження,
а крайньою -самозаперечення. Але ці дві форми самовизначення не даються
людині само собою. Такою здатністю наділені люди загартовані як фізично
так і духовно. Тож такі люди не благають, а швидше діють самостійно.
Вище сказане свідчить про неможливість доведення факту добровільного
вибору.
Друга. Не менш гостро стоїть питання про свавілля політиків. Так, є
неначе позитивні факти правового вирішення питання евтаназії” у Бельгії
і Нідерландах, де вже десятки людей “скористалися” законним правом на
легку смерть. Проте як поставитись до історичних фактів масового
знищення дітей з вадами в античній Спарті, хворих проказою в Азії,
хворих чумою у Франції чи державної політики фашистської Німеччини,
спрямованої на “очищення” “вищої раси”. Помилкою було б думати, що все в
минулому. Чого, наприклад, варті рекомендації політиків сучасних США
щодо зменшення перенаселення в деяких африканських чи азіатських
країнах? А хто гарантує, що в умовах бідності і незабезпеченості
медицини конкретно в Україні привабливими для політиків не стануть такі
“добрі” і головне “високоморальні” заходи як умертвіння хворих на рак,
СНІД, недоглянутих одиноких престарілих хворих людей в ім’я забезпечення
нормального життя “здорової” частини суспільства? Якби подібних або
інших ризиків не було, то мабуть, законодавець не вніс би, до Цивільного
кодексу такий елемент як “заборона позбавлення життя фізичної особи”, з
якого б боку цей елемент не розглядався.
Третє. У яких умовах повної несвободи можуть опинитися родичі тяжко
хворої людини, що прохає про евтаназію? Вони змушені будуть проханням
цієї людини, дією закону приймати в будь-якому випадку не свободне, а
свавільно-зле рішення: або взяти на себе частину відповідальності за
спричинення смерті і потім з цим все своє життя жити, або взяти на себе
гріх в такий спосіб позбавити себе зайвого клопоту і матеріальних витрат
(хто-небудь досліджував, який відсоток у родинах де є такі хворі складає
проблема бажання будь-якими шляхами звільнитися від такого тягаря?
Можемо тільки здогадуватися, що не малий).
Четверте. Лікарям, між тим, само собою, з доброго дива пропонується
взяти на себе головну місію – процедуру умертвіння, тобто ката.
Лікував-лікував, а тепер убий! Знову йдеться про замах на свободу –
тепер уже лікаря. Ситуація вимальовується такою. Є закон, що дозволяє
евтаназію, отже, кожний бажаючий, хто підпадає під дію цього закону має
право! (бо ж це закон!). Родичі хворого теж мають право на підтримку
своєї близької людини. Прокурор, перевіривши усі відповідності
процедури, дає конкретний припис на евтаназію. Тепер слово за останнім в
ланцюгу – лікарем. Однак він теж має право не бути катом. Виникає знову
суперечність між правом і свободою. То ж чи не краще відкинути всі ці
правові процедури і довіритися свавіллю, сваволі, власній волі
конкретних хворих і конкретних лікарів – і тоді ніяких колізій?!
Дивними є спроби переконати спільноту, що повитуха і кат суть одна річ.
Чомусь у найжахливіші часи, як давнини так і сучасності за навіть
найгучніших злочинів проти людини чи людства, хоча б формально, але
участь “судді” і “ката” завжди розділялась, розрізнялась,
виокремлювалась. Тепер пропонується виховати, виростити, сформувати
чергову надлюдину професійного ґатунку -надлікаря! Бо тільки такому під
силу допомогти людині народитися, все життя підтримувати їй здоров’я, а
в разі чого-небудь не передбаченого холоднокровно (зате “легко” і
“приємно”) відправити її у потойбічний світ
Таким чином, евтаназія – це складне соціальне явище, у якому така
багатоманітність суперечностей і неузгодженостей, залежностей і
випадковостей, що його ніяк не можна втиснути у вузькі рамки права чи
медицини, воно за своєю природою торкається свободи волі людини.
Досліджуване явище є свавіллям. Тому єдина можливість забезпечити
свободу і права тяжко хворої людини – це всіляка допомога їй (збоку
держави, закону, родичів і лікарів) стійко і найлегше діждатися своєї
природної кончини.
Якщо ж суспільство прагне виявити милосердя гуманність до тяжко хворих
своїх громадян, то нехай воно подбає, щоб держава постійно забезпечувала
лікарні та лікарів найсучаснішими засобами підтримки життя і позбавлення
страждань пацієнтів. Сьогодні ж, як це не парадоксально звучить,
суспільство вимагає від держави “вжити заходів” тепер і негайно, бо
комусь одному чи декільком це так необхідно. За такої нагоди держава
може розв’язати дуже багато своїх “гострих” проблем.
О.О. Цомко-Пестєрєва, аспірант Національного авіаційного університету
ПРОБЛЕМИ ЕВТАНАЗІЇ В КОНТЕКСТІ БІОЕТИКИ
“Життя” та “cмерть” є фундаментальними філософськими категоріями, які
відіграють важливу роль в побудовах сучасної біологічної етики. Явище
евтаназії є продуктом суперечливого переплетення їх сутнісного змісту.
Філософський аспект цього явища є недостатньо проясненим сучасними
дослідниками, тому метою публікації є системний аналіз суперечливих
проблем евтаназії в сучасних медичних практиках.
Смерть, як і життя, універсальна, вона присутня скрізь. Тому зрозуміло,
що людство упродовж усього свого існування не могло бути байдужим до
осмислення феномену смерті в контексті свого соціокультурного розвитку.
Бажання розкрити таїнство смерті втілилось у народних традиціях,
фольклорі, мистецтві, літературі, релігії та філософії.
У філософії смертність людини розглядається не стільки як природний,
скільки як соціальний феномен, що потребує раціонального осмислення та
сприйняття. Вже реконструкція захоронень неандертальців свідчить про
присутність у них уявлень щодо незакінченності людського існування зі
смертю. Це уявлення древніх пізніше привело до появи поняття безсмертної
безтілесної душі. За допомогою безсмертя людство намагалося звільнитися
від страху перед неминучістю смерті.
A oooooooooooooooooooooooooo
?????????y?У повсякденному житті, в релігійній, філософській та науковій
літературі поняття безсмертя набуває дещо різного змісту. Наприклад,
воно може розумітися як реінкарнація або перевтілення душ, чи як
продовження людського життя в нащадках; як досягнення вічної неминущої
якості життя, або як розчинення певної безособистісної психічної
сутності в духовному субстраті Бога. Так чи інакше, незважаючи на різні
тлумачення, безсмертя невідривно пов’язане з прагненням людини будь-яким
чином подолати тимчасовість свого існування.
Спроби осмислення феномена безсмертя душі знаходимо ще в одкровеннях
Гермеса Трисмегиста, який жив у Стародавньому Єгипті (близько ІV тис. –
130–60 рр. до Р.Х.). Він відкрив метод здобуття людиною безсмертя й
розвинув ідею про існування єдиного Бога. Давньогрецька міфологія
починає тлумачити безсмертя не тільки як властивість, що суто притаманна
богам, а й як нагороду, яку боги дарують героям. Звичайні ж люди
помирають, їх тіла перетворюються на порох, а душі приречені вічно
блукати в підземному царстві у вигляді безпомічних духів.
Зороастризм Давнього Сходу теж визнає безсмертя душі, зокрема те, що
тоді як умирає тіло, душа переходить в інше життя, – не гине, а існує
вічно. За зороастризмом, людина є безсмертний дух, який просувається
щаблями послідовного розвитку до того часу, поки цей дух не досягне
усвідомлення абсолютного буття й не з’єднається з Нескінченним Ахура
Маздою – єдиним Творцем.
У стародавній Індії смерть була своєрідними воротами, через які
відбувається повернення до життя, перевтілення душі з одного тіла в
інше. Згідно з індійською традицією світ розвивається за своїми
космічними законами (дхарма), які, однак, знаходяться в нерозривному
зв’язку з законами, що керують долями людей (карма). Поняттями дхарми і
карми пройнята вся давньоіндійська філософія. Повнота ж усіх подій, що
охоплюють як закони Всесвіту, так і долю останньої людини на землі,
постає в коловороті колеса Сансари. Тому народження і смерть – лише
етапи духовного існування й передумова подальшого розвитку Душі людини,
частина її дійсного життя. Вища ж мета людини – звільнення від мирського
існування, тобто припинення руху “колеса”.
У філософських вченнях античності безсмертя тлумачилось як природний
стан єдиної субстанції, що наділена космічним розумом. Однією із спроб
подолати страх смерті й надати їй філософського змісту було вчення
Сократа, який мислив смерть як відокремлення вічної душі від смертного
тіла. Обґрунтування метафізичного принципу безсмертя людської душі
здійснив Платон, учень Сократа. У своєму діалозі “Федон” Платон
стверджував, що душа безпочаткова і безсмертна. Арістотель же вважав, що
в людині безсмертним є тільки її розум, який після смерті зливається з
вселенським розумом. Смерть в Арістотеля – лише протилежність життя.
Вчення Сократа, Платона та Арістотеля про безсмертя душі дещо
пом’якшували трагізм смерті та буття людини. На противагу їм Епікур і
Лукрецій Кар відкидали вчення про безсмертя душі. Вони намагалися у свій
спосіб звільнити людину від страху перед смертю та загробним життям.
Епікур стверджував, що смерть неможливо відчути тому, що зі смертю душа
людини розпадається на атоми. У Лукреція Кара смерть притаманна не
тільки всіляким істотам, а й самому життю, Всесвіту в цілому. Тому не
потрібно боятися природності смерті.
Під іншим кутом розглядали феномен смерті римські стоїки. Сенека вважав
страх смерті зворотним боком життя і, на його думку, лише людська
гідність здатна подолати цей страх. Для світогляду Марка Аврелія
характерним є відчуття безпомічності та незначущості людського життя:
тому потрібно лише чекати смерті (злиття людського духу з безсмертним
світовим розумом). Взагалі стоїцизм виходив з того, що потрібно боятися
не смерті, а недоброчесного життя.
Прагнення подолати відчуття безвихідності та конечності земного буття
сприяли виникненню релігійних та філософських вчень з ідеями
безсмертності душі, спасіння та воскресіння.
Розвиток науки зумовив переворот у системі цінностей людини. Результатом
зміни свідомості на початку Нового часу стає природничонаукове мислення,
яке спирається на матеріальні, здебільшого фізичні зв’язки в природі. З
часом все більше стираються межі між природними сферами, між поняттями
тіла, життя, душі, духу. Але обмеження лише матеріальними процесами, на
які традиційно спирається природознавство, не робить переконливими
спроби розв’язання проблеми смерті. Адже духовно-душевні зв’язки, які,
власне, і роблять для нас смерть проблемою, залишаються за межами
аналізу цієї складної проблеми.
У цілому можна зазначити, що в європейській парадигмі смерті як і раніше
панує антитеза, запропонована ще Сократом: смерть або подібна до сну без
сновидінь (смерть як ніщо), або смерть – це перехід у інший світ, інший
стан, уже не пов’язаний із земним існуванням. Європейська мораль
випробувала всі спроби “технізації й медикалізації” смерті, що знайшло
відображення в установці непримиренної боротьби з нею, негативному
емоційному ставленні до ритуалу поховання мертвих, у стигматизації всіх
форм “неприродної смерті”, а також усього того, що може її викликати –
суїциду, катувань, хвороб, тілесних і психофізичних аномалій та ін.
Останнім часом людство все частіше потрапляє в ситуації, де перестає
передбачати та контролювати наслідки своїх досягнень. В умовах швидкого
поширення новітніх технологій, які радикально змінюють не тільки
життєдіяльність, а й саму природу людини, виникає потреба в розробці
оновленої системи моральних і духовних орієнтирів людства. Цією
оновленою системою, на думку автора, може виступити біоетика – один із
напрямів сучасної етичної думки, об’єктом якої виступає життя як
феномен, а предметом – вивчення системи умов, за яких можливе збереження
і розвиток життя на землі.
Виникнення біоетики було зумовлене посиленням уваги до прав людини за
умов активного створення нових медичних технологій, що породжують велику
кількість проблем, які потребують розв’язання як з погляду права, так і
з моралі. Крім того, формування біоетики було спричинене величезними
змінами в медичній практиці, які стали можливі завдяки успіхам генної
інженерії, трансплантології, появі обладнання для штучної підтримки
життя пацієнта й накопиченню відповідних практичних та теоретичних
знань. Усі ці процеси загострили моральні питання, що постали перед
лікарем та пацієнтом. Чи існують межі надання медичної допомоги, в
підтримці життя смертельно хворої людини? З якого саме моменту настає
смерть? Чи припустима евтаназія?
Біоетика підкреслює міждисциплінарний комплексний характер проблеми
співвідношення життя й смерті й залучає для її дослідження різні галузі
людського пізнання: медицину, біологію, екологію, філософію, психологію,
соціологію, культурологію тощо. Сучасна біоетика переглядає як негативне
ставлення до смерті і вмирання, так і варіанти необґрунтованого
абстрактно-оптимістичного ставлення до життя, без урахування
психологічних, тілесних, соціальних вимірів та якостей останнього.
Здебільшого це пов’язано з новим поясненням смерті як біомедичного
феномену.
У сучасній біології й медицині знаходять втілення всі особливості
раціонального ставлення до смерті, що виникло ще в XVIII ст. Саме тоді
смерть проходить шлях нового осмислення як універсального
соціокультурного явища. Смерть постає вже не тільки як межа або кінцевий
пункт, а й як явище життя, що має певний простір, як особлива
чуттєво-тілесна реальність. Французький філософ М.Фуко у своїй книзі
“Народження клініки” показав, як завдяки новому ставленню до хвороби у
Європі виникає такий соціальний інститут, як клініка.
Клініка стає місцем зустрічі людини і хвороби, хворого і лікаря, життя
та смерті “Саме тоді, коли смерть була епістемологічно інтегрована в
медичний досвід, — підкреслює М.Фуко, — хвороба змогла відділитися від
контрприроди й знайти плоть у живій плоті індивідів. … Й можливо, у
цілому досвід індивідуальності сучасної культури пов’язаний з досвідом
смерті” [1, 293–294].
Збільшення кількості лікарень та клінік привело до відокремлення людини
від безпосереднього спостереження за процесом вмирання та смерті. Як
наслідок, людина позбулася можливості переживання трагічних, але
очищуючих моментів, які наповнюють життя змістом. Окрім досвіду, який
можна набути як свідок смерті близьких нам людей, ми маємо і неявні
знання про це явище, які зберігаються в глибинах нашої підсвідомості, –
це так званий інстинкт смерті. Існування такого інстинкту стало
очевидним при аналізі схильності до саморуйнування у хворих, що
страждають на депресію, випадків самогубства й покалічення при певних
психічних розладах, непереборній потребі в стражданні й безпричинній
деструктивності, притаманних людській психіці.
Ідея існування інстинкту смерті не раз висловлювалася у процесі розвитку
культури. І.І. Мечніков, наприклад, вважав, що такий інстинкт
пробуджується тільки у помираючої людини при досягненні нормальної, “не
патологічної старості”. С.Шпільрейн показала, що прагнення до смерті є
невід’ємною сутністю прагнення людини до життя та до продовження цього
життя в іншому. Інстинкт збереження виду за своєю сутністю
амбівалентний, тому що потребує для свого здійснення руйнування старого
тією самою мірою, як і створення нового. З.Фрейд спочатку вважав
прагнення до смерті агресією, наслідком неповного задоволення інстинкту
статевого потягу. Однак пізніше він виділив ці агресивні спонукання в
окремий інстинкт – інстинкт смерті – танатос. К.Юнг вважав, що знання
про наближення смерті є формою колективного підсвідомого. С.Гроф провів
ряд експериментів за допомогою особливих дихальних вправ і ЛСД. Ці
експерименти виявили, що всі піддослідні мали подібні видіння, які
свідчили про наявність у людини особливих знань біологічного циклу
“народження – смерть”.
Наявність інстинкту смерті, підсвідоме знання про неминучість кінця
будь-якого людського життя дає змогу пояснити готовність людини
(особливо, у разі невиліковної хвороби, тяжкого стресу) відмовитися від
боротьби за життя та прийняти смерть як позбавлення від страждань.
Що ж таке смерть – прояв вродженого інстинкту, трансперсональних рівнів
психіки чи явище духовного життя особистості?
Доволі тривалий час (аж до середини ХІХ ст.) констатацією смерті
займалися не лікарі, а священики або наймані люди. Але з часом
представники медичної професії отримують право, а потім і обов’язок
констатування смерті. Одночасно з цим виникає проблема встановлення
власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж
тисячоліть на практиці як критерії смерті використовувались зупинка
серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо.
Недосконалість цих уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що
відсутність функцій окремих органів ототожнювалась зі смертю всього
організму.
У 1965 р. учасники колоквіуму щодо сутності життя й смерті, який
відбувся у Марселі, здійснили спробу внести ясність у питання критеріїв
смерті. Ними, зокрема, було виділено два стани вмирання: тривала кома
(coma prolonge) і незворотна кома (coma depasse). Перша – позначає такий
стан, за якого вегетативні функції організму збережені. Тривала кома
може або регресувати до незворотної, або поступитися місцем нормалізації
стану хворого. У другому випадку визнається безповоротна втрата вищих
регулюючих функцій мозку, а стан діагностується як “смерть мозку”, що
прирівнюється до смерті людини. Новий критерій “смерть мозку” був
прийнятий і затверджений на засіданні ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.).
Безсумнівно, його поява була зумовлена значною мірою розвитком новітніх
біомедичних технологій у трансплантології, реаніматології,
анестезіології, медичній діагностиці й ін. “Смерть як медичний й
психологічний феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає
як процес, що складається з двох стадій: вже здійсненої події — власне
смерті (death) й передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії
вмирання (dying)” [2, 112].
Вперше таке розділення запропонувала в своїй праці “Про смерть та
вмирання” Е.Кублер-Росс. Вона звернула увагу дослідників на проблему
існування нового духовного виміру – простору особливих страхів та
таємних хвилювань людини, яка перебуває на порозі смерті.
Нині в суспільстві активно обговорюється новий ідеал гідної смерті
людини, смерті безболісної й “легкої”, смерті як порятунку від
страждань, смерті-евтаназії. Священне мистецтво вмирання, якому навчали
релігія й численні філософські системи минулого, в наші дні починає
асоціюватися з такими поняттями, як автономія, свобода й гідність
людської особистості. А сама смерть людини ототожнюється зі “смертю
мозку” – припиненням вищих його функцій. Факт втрати смертю
традиційного, сакрального місця у свідомості людства починає впливати на
всю сучасну культуру.
Термін “евтаназія” походить від грецьких слів eu – “добре” і thanatos –
“смерть”, буквально – добра, блага смерть. У сучасному розумінні цей
термін означає свідому дію чи відмову від дій, що призводить до швидкої
і безболісної (хоча не завжди) смерті безнадійно хворої людини з метою
припинення її страждань. На сьогодні можна говорити про різні форми
евтаназії. Перша – евтаназія як настання легкої смерті, що настає
природним шляхом або за допомогою спеціальних заходів. Друга –
добровільна евтаназія (“милосердне вбивство”), тобто за допомогою
спеціальних дій лікаря з обов’язковою згодою самого пацієнта (який
усвідомлює своє бажання) спричинення “легкої” смерті останньому, задля
припинення страждань. Третя – примусова евтаназія, яка здійснюється за
рішенням родичів чи суспільних інститутів з допомогою заходів, які
призводять до “легкої” смерті людини.
В історії людства існує чимало прикладів примусової евтаназії. Ще
спартанці скидали зі скелі слабких немовлят, щоб поліпшити свій рід. У
ХІV ст. за допомогою евтаназії Тамерлан знищував прокажених. В
нацистській Німеччині примусова евтаназія взагалі була зведена в ранг
державної політики.
Щодо права людини на гідну смерть існують різні уявлення й відповідно
різні моральні оцінки цього права. Одні дослідники вважають “гідною”
тільки природну смерть без втручання ззовні. Їх опоненти, навпаки,
вважають, що головна ознака достойної смерті – збереження честі та
гідності особистості, тому смерть може мати й “неприродний характер”,
більше того, виступати в ролі милосердного вбивства. Прибічники
евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її допустимою,
керуючись такими міркуваннями:
– медичним – смерть як останній засіб припинення страждань хворого;
– турботою хворого про своїх близьких – “не бажаю їх обтяжувати собою”;
– егоїстичним мотивом хворого – бажанням “вмерти гідно”;
– біологічним – необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу
виродження людини як біологічного виду (внаслідок накопичення
патологічних генів у популяції);
– принципом доцільності – припинення довгих і безрезультатних заходів
щодо підтримання життя безнадійно хворих, щоб використовувати апаратуру
для реанімації хворих з меншим об’ємом уражень;
– економічними – лікування і підтримка життя більшості невиліковних
хворих потребує застосування дорогих приладів та ліків.
Супротивники евтаназії наводять інші переконливі аргументи. Насамперед
це наявність релігійних моральних настанов – “не убий” і “любов до
ближнього заради Бога” (самоочищення й шлях до порятунку через турботу
про тяжко хворих людей). Також обґрунтовують тим, що медицині відомі
рідкісні випадки самовиліковування від раку, та і самий розвиток
медицини – суть боротьба зі смертю й стражданням (пошук нових засобів і
методів лікування). До того ж супротивники евтаназії вважають, що за
активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна
реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що
дає змогу повернути людину до життя як особистість. Більшість
дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами
традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: “Я не дам
нікому… смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі…” [3,
45]).
Евтаназія наразі може бути пасивною та активною. Перша означає
припинення всіх видів підтримуючої терапії, які могли б бути ефективними
для підтримки життя пацієнта. У випадку активної евтаназії смерть
добровільно або примусово викликається застосуванням спеціальних
засобів.
Евтаназія – серйозна проблема сучасної біоетики, для розгляду якої
потрібне врахування всіх “ca” і “проти”. Ситуація евтаназії є
відображенням споконвічного конфлікту між нормативною та ситуаційною
етикою. З одного боку, принцип нормативності потребує поваги до
унікальності життя будь-якого пацієнта, а з іншого – сувора правда життя
закликає до економії людських сил та ресурсів. Перша заснована на
іудейсько-християнській етиці, друга – на цінностях утилітаризму й
комунізму. Синтез цих цінностей знаходить відображення в громадській
етичній парадигмі, з притаманним їй акцентом на індивідуальному
моральному рішенні й принципі автономності й унікальності особистості,
пріоритеті прав пацієнта, в тому числі права на гідну смерть.
Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті
Орегон. На даний час евтаназія у формі асистованого суїциду легалізована
в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в
Бельгії (2001 р.). В інших країнах, незважаючи на статистичні дані про
існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які форми
останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному
відношенні залишається відкритим. Кримінальний кодекс багатьох країн
прирівнює евтаназію до вбивства людини. У деяких країнах, таких як
Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче
забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за
рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох
країнах (Італія, Данія, Франція й ін.) існують громадські організації як
прибічників, так і супротивників легалізації евтаназії.
На сьогодні евтаназія поки що не може використовуватися в повсякденній
практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин –
психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Тому що
небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а
страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні
години вмираючого на суцільний жах. Тому що досі невирішене питання, хто
саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична
технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні
питання – як позначиться на духовному розвитку суспільства широке
використання евтаназії та як виключити можливість зловживання
евтаназією? Адже ми пам’ятаємо випадок з сумнозвісним американським
лікарем Дж. Кеворкяном (відомим ще як “лікар Смерть”), який “допоміг”
більш як 100 хворим піти в інший світ.
Отже, суперечки між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають.
“Примирення сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина
стосовно власного життя – власником чи сторожем. Якщо власником, то
людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь
час вона може “награбовувати” майно, але потім справжній власник (Бог)
може й суворо спитати” [4, 10].
Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист й
збереження достоїнства і свободного виявлення волі автономної
особистості, які з етичного погляду не менш важливі за
психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною
людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого
життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою
біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі
зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та
милосердне ставлення до людини. Єдиного, універсального рішення з цього
питання бути не може, тому що пошук сенсу життя та смерті – довгий і
суто особистий для кожної людини шлях. “Людина – це не тільки тіло або
психофізична цілісність, а й особлива духовно-тілесна реальність,
особистість. Не тільки життя, а й смерть для неї – це постійне
утвердження свободи свого духу і виявлення особливого неповторного
духотілесного світу” [2, 116].
ЛІТЕРАТУРА
Фуко М. Рождение клиники. – М., 1998.
Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика. Начала и основания. – К.,
2002.
Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.
Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство
или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 –
160).
Матеріали
III-го Архиєпархіального Собору
Львівської Архиєпархії
Української Греко-Католицької Церкви
“Ісус Христос – джерело відродження українського народу”
Львів-Рудно
Львівська Архиєпархіальна Семінарія Святого Духа
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
