Реферат на тему:
Духовне життя
1. Духовне життя: поняття, суть, структура
Поняття духовне, духовність завжди мали у філософії фундаментальне
значення, відіграють визначну роль у ключових проблемах: людина, її
місце та призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя
тощо. Без розкриття змісту понять неможливо осягнути зміст духовного
життя людини та суспільства, тому що духовне життя і людина є формами
прояву та реалізації духовності, людського духу. Поняття духовне,
духовність є похідними від слова «дух» (лат. «зрігії» та грец.
«рпешпа»), що зустрічається уже в античній культурі та означає рухливе
повітря, повівання, дихання, носія життя, його енергетичний,
активно-творчий початок. Уже в первісну епоху складаються перші уявлення
про духовність. Тут панує ідея одухотвореності всього світу, що втілена
у понятті демон, яке означало властиву кожній речі живлющу, одухотворену
силу. Але поняття духовності, як специфічної людської властивості не
було, тому що тілесна та духовна суті — це не лише люди та створивші її
боги, тобто поняття духа дедалі зв’язувалось з особливою суттю людини та
її місцем у світі. Такий підхід сформувався у античності, де активно
використовувалися поняття нус, логос, пневма як космічні початки. На
відміну від натурфілософії, вже у Платона розмежовується та
протиставляється тілесне й духовне. Розуміння тілесного як нижчого, не
справжнього у людині прагне подолати Арістотель, знов розглядаючи
тілесне та духовне як рівно необхідні, хоча і з різних причин, початки
буття. Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут дух
наділяється обличчям, розуміється як уособлений Абсолют. Дух Святий
означає животворчу силу божества. Водночас виникає уявлення про
наявність розумної душі як специфічної ознаки людини, яка виділяє її з
тваринного світу та уподібнює Богу (Фома Аквіиський). Починаючи з епохи
Відродження, поняття духа все частіше стає визначенням активного початку
людини, її творчої потенції пригладжувалось протиставлення духовного та
тілесного. Проте ці завоювання філософської думки па шляху осягнення
духовності багато у чому втрачені у епоху Просвітництва, що
раціоналізувала людину та витиснула поняття духу з засобів визначення
людини. Ця тенденція стала силою у матеріалістичній традиції. Тут
виявляється прагнення приземлити прояви духовного життя людини,
пов’язати їх з пізнаними та очевидними матеріальними процесами, що часто
призводило до зведення духовного до різних його характеристик та форм,
навіть до заперечення реальності духу. Дух, духовне, стали синонімами
свідомого, розумного. Духовне життя у марксистській філософії тривалий
період ототожнювалось з процесом виробництва та відтворенням свідомості,
а духовне життя особи, її духовний світ залишалися поза межами
філософського міркування. Душа та душевне зводились до психічного і теж
не стали предметом філософського дослідження. Між тим, у вітчизняній
філософській традиції увага до проблеми духовності завжди дуже щільна.
Вже Київська Русь успішно виробила духовіго-моральиий ідеал із перевагою
духовного над матеріальним, щоб підтримати духовну домінанту життя
(«Повість минулих літ», «Домострой» тощо).
Глибокі та оригінальні думки з такого приводу є в філософії серця, яку
заснував Григорій Сковорода та розвивали видатні мислителі Микола
Гоголь, Пантелеймон Куліш, Памфіл Юркевич і яка увійшла в основу
українського характеру, українську ментальність, одна з провідних рис
якої – кордоцентризм. Духовну людину, па думку Григорія Сковороди, інших
українських мислителів, творить шлях добра: через усвідомлення,
самопізнання своєї істинної духовної природи, власного призначення у
світі. За Сковородою, людина народжується двічі – фізично і духовно.
Саме духовне народження є істинним, оскільки людина осягає «божественне
у собі». Зародки духовності людини є у її серці від народження, але їх
слід постійно плекати у собі, тому що їм протистоять могутні сили темної
тілесності, все лихе у людині. Розгорнуте філософське обгрунтування
животворчості людського серця дав Памфіл Юркевич, який доводив, що розум
не вичерпує собою усього духовного життя. Якщо розум керує, то серце
народжує. Серце випереджує розум у пізнанні, творчості, визначає
моральне життя людини, пов’язує її з вічністю. Останню думку чудово
ілюструють слова Лесі Українки: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в
серці маю те, що не вмирає!». Проблема духовності провідна і в
російській релігійній філософії кіпця XIX – початку XX ст. її розробка
пов’язана з іменами Федора Достоєвсько-го, Володимира Соловйова, Льва
Толстого, Івана Ільїиа, Семена Франка, Миколи Бердяєва, Павла
Флорепського, Миколи Федорова, Сергія Булга-кова та іп. Тут духовність
розумілась подвійно: як одухотворення тваринності, як сутпіспа
характеристика людини, що виділяє її з світу тварин, і як ідеал, до
якого повинна прагнути людина у власному розвитку, орієнтація па вищі,
Абсолютні цінності, що мають підґрунтя у Бога. У останньому розумінні
категорія духовність, як переважно етична, визначала моральний вимір
людської життєдіяльності, живе джерело доброчесІюстейГшодипи, її
моральну спроможність та вищу цінність і протиставлялася бездуховності.
В сучасній некласичній та посткласичній філософії проблема духовності
набуває дедалі актуальності. Це пов’язано з загальним антропологічним
зворотом, що стався у сучасній філософії, і з прагненням подолати
раціоналізм та ірраціоналізм у розумінні людини, з обміркуванням підстав
глобальної духовної кризи, що вразила людство в XX ст., пошуком шляхів
її подолання. Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у
філософії життя, феноменології, екзистенціалізмі, філософській
антропології, гуманістичному психоаналізі тощо. Тут виділяються такі
філософи як Мартін Бубер, Макс Шелер, П’єр Тейяр де Шарден, Хосе
Ортега-і-Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фромм, Віктор Франкл і багато
інших.
Провідною тут є ідея, що людина розумна на зламі епох виявилась
нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема, глобальні, тому їй на
зміну повинна прийти людина духовна, але сам образ людини ще тільки
кристалізується. Обміркування проблеми духовності стає силою і в
сучасній українській філософії. Публікується дедалі більше праць,
присвячених різноманітним ЇЇ аспектам. Українські дослідники, як і їх
попередники, наполягають, що духовність – спосіб розбудови особистості,
це, образно пише Борис Кримський, – зустріч із самим собою – своєю
душею, внутрішнім Я. Це – вихід до вищих ціннісних інстанцій формування,
конструювання особистістю самої себе. Це провідний фактор розумової
гармонізації світу зовнішнього та внутрішнього, їх узгодження з
моральними законами. Це – ціннісний зміст та спрямованість буття людини.
У філософському досвіді осягнення духу, духовності склалася та продовжує
розвива тися традиція їх висвітлення у бутті, в індивідуальному
духовному досвіді. Чи, як сказав Микола Бердяєв, шляхом пізнання змісту,
прилучення до нього. Зміст найбільш ви-пукло зафіксовано у релігії,
мистецтві, мові. Смислові обриси духовності виступають як здатність та
потреба орієнтуватися на вищі, універсальні цінності Істини, Добра,
Краси у їх єдності. У такому розумінні духовність виявляється як ідеал,
до якого прагне людина та людство у духовному самовдосконаленні. Але чи
справді тут висвітлюється справжня сутність духовності? Для релігії
відповідь самозрозуміла. Цінності Істини, Добра, Краси – Абсолютні,
мають божественне походження та обґрунтування. Але на чому може
ґрунтуватися таке переконання поза межами релігії і взагалі, чи можливо
воно? З’ясування змісту питання важливо і тому, що багато хто ототожнює
духовність і релігійність та вважає, що духовність може зростати тільки
на релігійному підґрунті, тобто необхідно знайти природні, буттєві
підстави виникнення вищих, загальнолюдських цінностей. Про це мова піде
дещо пізніше. Зараз же підкреслимо, що сам факт втрати універсальною
системою цінностей життєвої актуальності та загального визнання призвів
людство до реальної загрози самознищення. Це, мабуть, найбільш
переконливо свідчить про справжність та безумовну значущість цінностей
Істини, Добра, Краси, отже, і про справжність того типу духовності, який
ґрунтується на них. Система вищих універсальних цінностей –
всеохоплююча, охоплює життя в усій його повноті, насиченості, глибині,
відкриває щось нескороминуче, одвічне. Отже, і справжня духовність
зв’язана з прагненням охопити життя в усій його повноті, вийти за
утилітарне обмежені рамки повсякденності, співвіднести з вічністю.
Духовність пов’язана з глибинним усвідомленням власного буття, його
змісту, вищого блага, тому і виступає основним принципом самопобудування
особи та суспільства, необхідною умовою подолання хаосу у внутрішньому
та зовнішньому світі, підставою вільного, творчого, відповідального
ставлення до особистого та суспільного життя. Певний зміст мають поняття
дух, духовне у мові. Поняття дух, духовне означають загальний внутрішній
зміст і спрямованість, основний характер чогось. Стосовно людини
виділяються такі значення слова дух – свідомість, мислення, психічні
здібності, початок, що визначає поведінку, дії і внутрішня моральна
сила. Звідси виявляється, що дух, духовність співвідносяться з морально
забарвленими інтелектуально-вольовими якостями особи і охоплюють сфери
свідомості, мислення і діяльності в їх єдності. До того, жодна з сфер
окремо не виявляє повністю явища духовності. Найчастіше духовність
відносять до сфери свідомості, але лише звернення до людської діяльності
дозволяє зрозуміти, наскільки ціннісні характеристики свідомості
внутрішньо їй властиві. Про це свідчить добре відомий усім ефект
«розтріювання» особи, коли особа міркує одне, каже інше, а робить третє.
З іншого боку, звернення до свідомості дозволяє зрозуміти обмеженість
саморозкриття людини у окремому акті діяльності та осмислити духовність
як актуально невичерпану. Крім того, духовність неможлива без розуму та
волі, які необхідні для знаходження, особистого обміркування та
подолання тих суперечностей, з якими зустрічається дух у власному бутті,
що укорінені у самій природі духовності. Антиномічність духу, духовності
знаходить прояв у тому, що дух, духовність постійно зустрічаються та
спрямовані на подолання суперечностей, що укорінені у людському житті,
людській особі, системі універсальних цінностей (наприклад, одночасне
застосування усіх християнських заповітів неможливо). Суперечності
виникають і при співвіднесенні універсальних цінностей з реаліями
повсякденного життя, при відтворенні цінностей та реалій в
індивідуальній самосвідомості при доведенні знань про них до соціальної
діяльності, тому духовне життя завжди супроводжується борінням духу,
духовними терзаннями, муками, сумнівами. Тут виявляється ще один
необхідний компонент духовного життя – совість. На думку Віктора
Франкла, совість є доморальним осягненням цінностей. Тільки совість може
узгодити вічний, всезагальний моральний закон з конкретною ситуацією
конкретної людини. У духовному житті завжди задіяні не тільки
свідомість, але й самосвідомість, елементл-бєзсві-домого, емоційні,
моральні, естетичні, інтелектуальні, вольові якості особи, її потреби,
знання, вміння, навички. Духовність, як зазначав Михайло Бахтін,
реалізується через вчинок особистості, у якому і синтезуються усі
зазначені її властивості, а сама особа постає як справжній суб’єкт
власної життєтворчості. Ареною ж вчинку є повсякденне життя, тому
духовність не є чимось потойбічним, а вплетена у реальне буття людини.
Духовність не обмежується лише ставленням до універсальних цінностей
(абсолюту), включає і ціннісне ставлення до світу, а також до себе, які
передбачають розвиток людської душі. Отже, духовне та душевне життя
людини генетично взаємопов’язані. У культурі за поняттям «душевний»
закріпився такий зміст, сповнений щирої приязні. Душевність
розкривається як любов до ближнього, що розпочинається з любові до себе
(полюби ближнього як самого себе), як терпимість та щиросердність,
здатність до співчуття та милосердя (якщо до іншого ставимось як до
себе, а себе сприймаємо як цінність, то не будемо безжалісними,
байдужими, неповажливими, брехливими). Душевність співвідноситься зі
світом соціально-моральних почуттів людини, за змістом не тотожна
духовності, але й не відривна від неї. Ґрунтом зростання бездуховності є
бездушність, суспільне нерозвинута чуттєвість – її зведення до
елементарних потягів чи відмова від неї у формі аскетизму, ханжества.
Так само і бездушність зростає на ґрунті бездуховності. Філософ Іван
Ільїн підкреслював, що там, де духовних необхідностей немає, а душевні
можливості незчисленні, відбувається розпад особи, перетворення її на
жертву дурних пристрастей та обставин. «Людина, яка духовно дефективна з
дитинства, може виробити для себе навіть особливий душевний лад, який
при поверховому спостереженні можна прийняти за характер та особливі
погляди, які помилково приймаються за переконання. Насправді, людина
безпринципна та безхарактерна залишається завжди рабою власних дурних
пристрастей, полоненою вироблених душевних механізмів, що тримають її і
є всесильними у її житті, які не мають духовних вимірів і утворюють
криву її огидної поведінки. Людина не виявляє опору їм, а примушує
наївних людей сприймати її злу одержимість за волю, ЇЇ інстинктивну
хитрість за розум, поривання її дурних пристрастей за почуття». Отже,
духовність і душевність невідривно взаємопов’язані. Духовність відкриває
людині цінності творчості, обрії досконалості та вічності, а душевність
– цінності переживання, обрії світу та почуття. Духовність надає
душевному обліку справжнього людського характеру, а душевність як
емоційно-моральне ставлення до іншого як до самого себе, відкриває
людині цінність іншого, що не зводиться до безпосередньої утилітарної
значущості. Вузловим пунктом взаємозв’язку ставлення до світу та
ставлення до абсолюту є ставлення до себе. Це той магічний кристал, у
якому відбиваються спрямованість до світу цінностей та до світу
повсякденності і з якого ці відношення розпочинаються, за якими любов до
іншого розпочинається з любові до себе.
У такому магічному кристалі розкриваються цінності ставлення, обрії та
глибини внутрішнього світу, свободи і відповідальності, любові, віри,
надії. Тут відбувається взаємопроникнення абсолютних цінностей і
повсякденності, при якому абсолютні цінності наповнюються плоттю та
кров’ю, а саме життя стає одухотвореним. Ставлення до абсолюту не
дозволяє людині перетворитися на плоского утилітариста, а ставлення до
світу – на засушеного аскета. Духовність перетворює людське життя в
об’ємне та повнокровне, творче, вільне відповідальне. Людина – істота
трансцендентальна та інтенціональна, прагне вийти за власні межі і в
такому прагненні спрямована на інше. Але саме духовність перетворює ці
прагнення у справжню причетність співбуття вічності, світу людині (собі
та іншому). Сучасний російський дослідник Борис Братусь відмічає, що
духовна особистість має найвищу вертикаль душі. Така людина починає
усвідомлювати себе та інших не як кінцеві, смертні істоти, а як істоти
особливого роду, пов’язані між собою, подібні між собою, співвідносні з
духовним світом. Духовність з необхідністю ґрунтуються на вірі, надії,
любові. Образно визначає любов Віктор Франкл як можливість сказати
комусь Ти і ще сказати йому Так. Іншими словами, любов – це здатність
відчути іншого (людину, світ, досконалість) і самого себе як щось
справжнє і унікальне неповторне (сказати «ти») і водночас осягнути їх
цінність та необхідність (сказати «так»). Любов відкриває те, чого ще не
має у дійсності, але що є у становленні, може і повинно бути. Любов тому
співвідносна з вірою, а віра з любов’ю, що вірити – це не теж саме, що
визнавати за істину. У вірі виявляється та розкривається щось, яке має
внутрішню, вільно визнану переконливість та цінність. Віра пробуджує
любов та дух, усі творчі сили людини. «Віра є нічим іншим ніж головним і
провідним тяжінням людини, яке визначає її життя, її уявлення, її
прагнення та вчинки». Тому людина духовна настільки, наскільки вірить,
сподівається та любить. І навпаки, людина вірить, сподівається і любить
настільки, наскільки духовна. Адже людина може і нехтувати вірою,
залишати її напризволяще, пронизувати її забобонами, перетворювати її на
сліпий та руйнівний фанатизм чи відводити їй один кут власної душі, і до
того ж, найбільш легкодухий та лицемірний, може зраджувати своїй вірі з
користю та продавати її. Але в одному тільки людині відмовлено, одного
не може, а саме – жити без віри. Людське життя – суспільне та
індивідуальне – є не тільки піднесення, але й падіння людського духу, не
тільки перемога Істини, Добра, Краси, але й кривди, зла, спотвореного.
Чи слід ці негативні прояви розглядати як висвітлення духу в бутті, чи
як відсутність? Справа в тому, що справжня духовність у реальному житті
має різні форми прояву. Крім справжньої, існує ще і позірна духовність,
бездуховність. Бездуховність – антипод духовності. Бездуховність –
спустошеність внутрішнього світу особи, нездатність
індивідуально-осо-бистісно, тобто творчо, вільно та відповідально
ставитись до світу, себе, іншого, ворожість та недовірливість до них
виступає не ціннісним, а утилітарним вимірюванням буття. Позірна
духовність виникає там, де людина сполучена не з справжнім буттям у всій
його повноті, а з його обмеженими, позірними формами.- Різновидів
позірної духовності є багато. Різновидність, пов’язана з розщепленням
ціннісного світу людини (ефект розтроювання людини); з домінуванням тут
окремої групи цінностей як абсолютної, але в дійсності не є такою; з
невмінням співвідносити загальнолюдські цінності з реальними життєвими
ситуаціями (духовна глухість); з нездатністю втілювати ці цінності у
життя (духовна неспроможність). В сучасних умовах поширення явищ
бездуховності і позірної духовності значно підсилюється, причому
найбільшу загрозу викликає саме позірна духовність. Бездуховність,
загрожуючи, поширюється, особливо в країнах посттоталітаризму, де
виникає ано-мія – ціннісно-нормативний вакуум і єдиною спрямованістю
стає досягнення мети — успіху будь-якою ціною. Але бездуховність значно
легше розпізнати. Бо більш однозначно сприймається як негативне явище,
ніж позірна духовність. Крім того, в процесі оздоровлення суспільства,
подолання аномії, ціннісно-нормативний вакуум заповнюється вже не
маргінальними і відхиляючими від норми (девіан-тними) ціннісними
орієнтаціями, а інституціонально визнаними. Тоді постає питання про те,
які власне духовні цінності стануть визначати життєдіяльність
суспільства та особи – справжні чи позірні. Ситуація посилюється тим, що
втрата універсальними цінностями своєї актуальності та
загальнозначимості (абсолютності) в суспільній та особистісній
свідомості, докорінна ломка традиційних ціннісних орієнтацій та пошук
нових духовних підвалин буття -загальна риса сучасності. Тому, від того,
наскільки аутентичний образ духу, що викристалізовується в сучасну
епоху, залежить доля людини, суспільства, цивілізації.
Життя людини протікає на різних рівнях -індивідуальному та суспільному.
Тому й духовне життя людини розглядається як індивідуальне духовне життя
суспільства, духовне життя людства. Безумовно, духовне життя людини і
суспільства нерозривно пов’язані між собою, наче «вкладені» одна в одну
і водночас мають різну специфіку. Індивідуальне духовне життя
розгортається завдяки оволодінню духовними надбаннями життя суспільного,
коли людина попадає в поле тяжіння визначених духовних цінностей
(істинних чи позірних), що функціонують у суспільстві. Але індивідуальне
духовне життя не протікає як просте відображення духовного життя
суспільства. Вимогою індивідуального духовного життя виступає формування
внутрішнього духовного світу, духовної «самості» людини, її духовності.
Але й сам процес формування духовності – це частина духовного життя
особистості. З іншого боку, в процесі індивідуального духовного життя
відпрацьовуються визначені духовні цінності, які об’єктивуючись можуть
стати надбанням життя суспільного, тобто індивідуальне духовне життя –
безперервний процес перекладу зовнішнього змісту буття у свій внутрішній
світ і навпаки. Індивідуальне життя людини можна поділити на особисте і
приватне. Особисте життя людини і є її внутрішнє душевно-духовне життя,
творення та функціонування світу думок та відчуттів, ідеалів, переконань
і принципів, пристрастей, переживань, устремлінь. Саме в процесі
особистого духовного життя кристалізується індивідуальний
ціннісно-нормативний стрижень людини, розробляється програма власної
життєдіяльності, вирішується питання про сенс життя, усі психічні
характеристики – почуття, емоції, воля, уява, мислення — набувають
ціннісної спрямованості і визначеності. Поняття приватного життя
використовується для відбиття права людини на автономію і свободу в
індивідуальному (в тому числі і духовному) житті, права на захист від
вторгнення у життя інших людей, будь-яких суспільних організацій чи
державних інститутів. Постулювання і гарантування права людини
(юридичного і морального) на приватне життя стало наслідком і формою
виразу визнання самоцінності особистості, її пріоритетності в системі
суспільних цінностей у ставленні до держави і виступає одним з
основоположних принципів сучасного правового, демократичного
суспільства. До сфери приватного життя звичайно належать приватна справа
і майнові відносини людини, то, чим безпосередньо володіє і
розпоряджається як своєю власністю, родинне життя, ставлення друзів та
родичів, захоплення, духовно-психологічне життя. Приватне життя людини
має фундаментальну індивідуальну значимість. Це та сфера, де коріняться
та розгортаються особистіс-на автономія та свобода, поширюються та
розкриваються простори людської душі, криються джерела індивідуальної
активності та творчості, формуються і виявляються поривання людського
духа. Звичайно, процес самореалізації, прояви, формування і розгортання
душевно-духовних якостей людини відбувається і під час суспільної
життєдіяльності, політичної і професійної діяльності. Але в таких сферах
переважно тривають розвиток та реалізація особистості як соціального
виміру людини, а вже через неї – індивідуальність. Цей розвиток завжди
обмежений вимогами соціуму, матеріальними умовами життя. Тут володарює
царство необхідності, нехай навіть свідомої і внутрішнє прийнятої. Але
людина не тотожна своєї особистості, не повинна повністю розчинятися в
ній, безумовно підкорятися умовам її існування. З необхідністю має
існувати сфера приватного життя людини, захищена правом на невтручання з
боку суспільних та державних інститутів. Побутова сфера приватного життя
припускає не тільки вироблення адекватних нормативно-правових
механізмів, що гарантували б невтручання в її протікання, але ще
здебільшого – напружений пошук людиною справжніх підвалин свого буття,
бо автономія – це не просто внутрішня незалежність, але й
самозаконність, як і свобода є не просто «свобода від», але й «свобода
для». Приватне життя не формується автоматично. У людини повинна бути
потреба і здібність до самостійного духовного буття, мужність узяти
відповідальність за духовне життя, за себе. Приватне життя, позбавлене
справжніх духовних вимірів, набуває спотворених, відчужених форм. Тоді і
в сфері свого приватного життя людина не відчуває себе людиною, не може
бути сама собою, відчуває тугу, самотність, невдоволеність, відчуває
несправ-жність свого буття. Якщо приватне життя людини втрачає справжні
духовні виміри, то її автономія та свобода будуть лише ілюзією. Людина і
в цій сфері свого буття буде мислити, відчувати, вибирати за шаблонами
та стандартами, які скроєні для неї кимось іншим, буде будувати свої
міжособисті стосунки – вирішувати, кого любити, а кого не любити, з ким
вступати у дружні стосунки, а кого уникати, хто гідний її поваги, а хто
презирства – засновуючись не на власних прихильностях та принципах, а
виходячи з міркувань вигоди, спочатку заглушаючи благання душі, а потім
і зовсім не чуючи їх. Організуючи власний побут та дозвілля, людина
знову ж буде виходити не з особистих нахилів та почуттів, а з міркувань
престижності та моди. Та, нарешті, залишившись на одинці з собою, зі
своїми думками, почуттями, переживаннями, людина виявить, що їй нема про
що себе запитувати, нема чого сказати собі, що від неї залишилась лише
одна оболонка, що користується чи ні попитом на сучасному «ринку
особистостей». Крім того, коли приватне життя втрачає справжні духовні
виміри, порушується міра його взаємозв’язку з життям суспільним. У
такому разі людина або прагне досягти добробуту винятково у сфері свого
приватного життя, або розглядає усе суспільне надбання як своє власне,
як об’єкт приватних домагань. Це призводить до перетворення людини на
«робінзона», який живе власними вузькокорисними інтересами, та водночас,
до занепаду суспільного життя, оскільки його надбання розтягуються по
приватних закутках. Підкреслюючи фундаментальну значущість
індивідуального духовного життя, не слід забувати, що індивідуальне
духовне життя є часткою духовного життя суспільства.
2. Духовне життя суспільства
Життя суспільства – складний, цілісний процес активно-творчої діяльності
людей, яка спрямована на засвоєння та перетворення світу, створення,
збереження, примноження, засвоєння культури, у ході чого
задовольняються, виробляються, розвиваються людські потреби. Світ
культури – це світ предметів, наповнений ідеальним змістом та значенням,
у яких закодована, акумульована соціальна інформація, досвід багатьох
поколінь. У світ культури, в якому розгортається життя суспільства,
входять цінності та норми, ідеї та образи, звичаї та традиції. У
реальному суспільному житті щільно переплетені та рівно необхідні
матеріальне, речове та ідеальне, духовне. Духовне просякає усі сфери
суспільного життя ~ економічну, соціальну, політичну, суто духовну. Адже
у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки
матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету, реалізує
конкретні плани, використовує певні ідеальні схеми діяльності,
спирається на ціннісно-нормативну інформацію, що закодована у ідеальних
образах. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і
є духовним життям суспільства. Духовне життя суспільства ~ це
активно-творча діяльність людей ~ засвоєння та перетворення світу, яка е
у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та
ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв’язане з задоволенням
духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та
індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх
спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища,
але й суб’єктів духовного життя, які мають певні потреби, інтереси,
ідеали, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом.
Розподілом та зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри,
музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо). Ось
чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування
суспільної свідомості. Стан духовного життя визначається усіма його
складовими. Духовне життя суспільства має і другий аспект. Духовне життя
суспільства виступає і як відносно самостійна сфера суспільного життя.
Розподіл праці та соціальна диференціація суспільства привели до того,
що духовна діяльність відокремилася в самостійний вид виробництва і
стала заняттям окремих спільностей людей. Так виникла духовна сфера
суспільного життя – один з рівнів духовного життя суспільства, що
зв’язаний з спеціалізованим духовним виробництвом, спрямованим на
задоволення переважно духовних потреб, з функціонуванням спеціалізованих
соціальних інститутів, що професійно зайняті створенням, зберіганням та
поширенням духовних цінностей. Зрозуміло, що і в таких умовах
зберігаються непрофесійна духовна діяльність та стихійна система
розподілу, споживання духовних цінностей. Отже, духовна сфера – це
духовне життя людей, яке цілеспрямовано організується суспільством.
Духовна сфера має певну структуру та включає такі компоненти: духовне
виробництво, духовні потреби, духовне споживання, духовні цінності,
суб’єкти духовного життя і соціальні інститути, що забезпечують його
протікання.
I’III.a¦aAe/:o////////////eeeeeeeeeeeeeee
цтва – матеріальні цінності, світ речей, то духовного виробництва –
духовні цінності, світ ідей. Проте усі ідеї мають певних матеріальних
носіїв, а усі матеріальні цінності мають певні ідеальні значення та
зміст. Нова річ може народити і нове коло ідей. Тому специфіка духовного
виробництва розглядається тільки виявленням особливостей усіх
компонентів – не тільки ре- і зультатів, але й мети, засобів, самого
процесу проходження виробництва. Якщо матеріальне виробництво спрямовано
на створення безпосередньо значущих утилітарних цінностей, то духовне –
на виробництво самоцінних утворень, що тільки в кінцевому різі є
суспільне корисними. Знаряддями духовного виробництва виступають певні
розумові форми, і тільки як додаткові засоби — відповідні матеріальні
предмети. Особливо специфічний сам процес проходження виробництва. Так,
у матеріальному виробництві предмет використовується з боку його
речовинної форми: чи поглинається, чи додається до чогось, тобто зникає
як самостійний ( це властиво і для матеріального споживання). У процесі
ж духовного виробництва та споживання триває інформаційне використання
предмета безвідносно до його матеріальної форми, тим самим не зникає, а
навіть збільшується в обсязі. Ніяка діяльність, тим більше виробництво,
не розпочнуться, якщо до того не має внут рішніх об’єктивних передумов.
Такими передумовами, внутрішніми збудниками активності виступають
потреби. Фундаментальні духовні потреби, що викликають духовне
виробництво – пізнавальні, моральні.
Виникнення пізнавальних потреб зв’язано, необхідністю одержувати
об’єктивну інформацію про навколишній світ, щоб мати можливість
адекватно у ньому орієнтуватися та його перетворювати. Напочатку
пізнавальні потреби вплетені у матеріально-практичне життя людей і
починають відокремлюватися із світу матеріальних потреб, набувати
переважно духовний характер лише на достатньо високому рівні розвитку
суспільства. Але ця можливість є вже у специфіці людського існування.
Людина живе у світі, що постійно розширюється, тому постійно
зустрічається зі станом невизначеності, що є нестерпним для людини, і
вона прагне його подолати. Людина потребує передбачення майбутнього, їй
потрібні знання, що в даний момент можуть і не мати безпосередньої
користі, і тим самим складається певний надлишковий запас знань. Разом з
розширенням людського світу, розширюється і сукупність знань, що має
системний характер. Утилітарне значущі у даний момент знання як би
заціплюють інші, які такої значущості не мають, але без них неможливо
було б побудувати систему знань. Пізнання поступово перетворюється на
самостійний вид діяльності та свідомості, починає розвиватися за
власними законами, а пізнавальні потреби дедалі більше набувають
духовного характеру. Людині потрібні не просто корисні, а вірні, точні,
істинні знання, спираючись на які може раціонально будувати своє життя,
більш-менш точно передбачати майбутнє та за допомогою наукових засобів
наблизити його. Істина стає важливою духовною цінністю. Нарешті в
сучасному світі наука починає йти ніби попереду практики. А для
суспільства задоволення пізнавальних потреб духовних, а не тільки
матеріальних, стає необхідною умовою розквіту, але, зрозуміло, не
єдиною. Суспільство – надбіологічна форма організації спільного життя
людей, тому і потребує надбіологічних форм його регулювання. Саме у
якості таких форм виступають моральні принципи, норми, цінності, їх
виникнення обумовлено природними потребами спільного життя людей, а самі
норми, цінності мають суспільно-історичний характер. Моральні цінності
виступають також у формі певних ідеалів, законів, що передбачають світу
досконалість. З розвитком людства розвиваються і потреби людини. Людина
постійно спрямовує потреби у майбутнє, прагне перетворити світ,
удосконалити його. І в такому прагненні людина потребує конкретних
орієнтирів, певних критеріїв для розрізнення і розпізнання Добра і Зла.
Категорії Добра і Зла ~ найважливіші моральні категорії, що завжди
висловлюють у формі моральних оцінок та наказів практичні завдання
соціальних суб’єктів у сучасному та на майбутнє, формують, з одного
боку, вимоги збереження того, що вже досягнуто у ході розвитку культури,
та, з іншого – виражають незадоволення тим, що існує, та мету дальшого
розвитку. Дехто вважає поняття Зла релігійною алегорією чи логічною
абстракцією. Між тим, «зло є душевна схильність людини, яка властива
кожному з нас, – зазначав Іван Ільїн, -ніби певне пристрасне тяжіння до
рознуздання звіра, яке живе у кожному з нас, тяжіння, що завжди прагне
до розширення влади та повноти загарбання». Зло перемагає там, де
«духовних неможливостей немає, а душевні можливості незчисленні». В
сучасних умовах Зло набуває характеру Зла абсолютного як загрози
існуванню людства. Ось чому зведення духовно-моральних граней
індивідуального та суспільного буття, які б перешкодили самовідданню
Злу, формування у людини потреби та здатності їх створювати та зберігати
є необхідною умовою власного та соціального виживання, справжнього
людського розвитку. Сучасне життя народжує потребу встановити гармонію
між наукою та мораллю, оскільки кожне наукове відкриття має в собі
позитивний і негативний потенціал. Та гармонія між Істиною та Добром не
буде повною без залучення до неї естетичних початків, мистецтва,
оскільки ні наука, ні мораль ще не вичерпують повністю усе духовне
життя. Причина, за якою мистецтво збагачує людей, вважав Нільс Бор, є у
його здатності нагадувати гармонію, що недосяжна для системного аналізу.
Мистецтво відкриває загадкове, ірраціональне, таке, що не піддатне
раціональному науковому пізнанню. Тому мистецтво всебічно, цілісно
розвиває індивідуальність людини, її свідомість та почуття, творчий
потенціал. Мистецтво звернено до емоційного боку людської природи,
розвиває почуття, а без людських почуттів та пристрастей немає
діяльності, творчості, героїчних справ, немає і моральної величності.
Людина, моральна свідомість якої складається лише з одних правил, яка
живе, за висловом Льва Толстого, у світі відображеного життя, часто
виглядає жалюгідною при реальній зустрічі з ним, з людськими почуттями
та пристрастями. Людина байдужа до людей, не вміє любити та ненавидіти,
її правила не торкаються глибоких сфер життя, будучи, по суті, правилами
зовнішньої доброчесності людини, які нездатні допомогти знайти
відповідний засіб поведінки у складній ситуації. Людина, переживаючи
твори мистецтва, залучається до творчості, діяльного початку особистості
і одержує стимули, що спонукають наслідувати її ідеал. У такому
розумінні мистецтво найбільш людяна форма спілкування та залучення до
висот людського духу, важлива умова соціалізації індивіда, є
самосвідомістю культури та її кодом у процесі спілкування з іншими
культурами. Гармонізація естетичних, моральних та пізнавальних потреб –
необхідна умова нормального проходження духовного життя суспільства,
розвитку духовності особистості.
Прагнення до задоволення духовних потреб призводить до вироблення та
споживання духовних цінностей. Духовні цінності – ще один необхідний
компонент духовної сфери. Поняття цінності виражає людське соціальне та
культурне значення певних предметів, процесів, явищ дійсності. Цінності
не об’єктивні і не суб’єктивні, належать суб’єкту, створюються ним, але
у відповідь на властиві людині об’єктивні потреби, матеріальні та
духовні, з урахуванням об’єктивних властивостей самих предметів, їх
здатності задовольняти відповідні людські вимоги. По-суті, уся
багатоманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин та
залучених до цього кола природних явищ, може виступати як предметні
цінності – об’єкти ціннісного ставлення, тобто оцінюватися у плані Добра
та Зла, істини та хибності, красоти та спотворенності, приємного та
неприємного, справедливого та несправедливого тощо. Засоби та критерії,
на підставі яких здійснюються процедури оцінювання певних об’єктів,
закріплюються у суспільній свідомості та культурі як оціночні цінності
(настанови та оцінки, імперативи та заборони, мета та проекти, що
втілені у сукупності норм, принципів та ідеалів). Цінності виробляються
людиною у відповідь на її потреби, мають конкретно-історичний характер.
Але людині властиві і родові потреби. Тому відносність, мінливість
цінностей не абсолютна, а має і певну сталість. У ході
культурно-історичного життя виробляються такі цінності, які потім
входять у систему загальнолюдських цінностей, хоча їх конкретний зміст
змінюється з ходою історії. Цінності – певний зміст, людське значення
предметів навколишнього світу. Одночасно, цінність – ідея та вимога, що
звернені до дійсності, закони, які диктують її досконалість. У процесі
духовного виробництва створюються цінності первинні і вторинні. Тому до
духовних цінностей належать не тільки оціночні, але й предметні
цінності, адже усі твори мистецтва мають відповідне предметне втілення,
опредметнені і наукові цінності. Матеріальні цінності, у свою чергу,
мають певний духовний вимір. Отже, розподіл цінностей на матеріальні та
духовні – досить умовний. До духовних цінностей належать ті, які
задовольняють духовні потреби людини, а не ті, які не мають матеріальних
носіїв. Духовні цінності можна звести на рівень матеріальних, якщо
споживати їх не з боку ідеального змісту та значення, а з боку речової
форми. Книгу можна придбати для того, щоб прочитати, відчути духовне
задоволення, чи для того, щоб згаяти час, не відстати від моди. Характер
цінностей залежить не тільки від характеру потреб, які задовольняють,
але й від характеру їх виробництва та споживання. Якщо духовне
споживання підмінюється духовним споживацтвом, то духовні цінності
перетворюються на матеріальні. Картина може мати як духовну цінність,
якщо розвиває естетичний смак, викликає естетичне задоволення, так і
бути матеріальною цінністю, якщо у неї бачити щось зовнішнє для себе –
можливість вигідно продати, покрасуватися перед оточенням тощо. Духовні
цінності мають ще одну особливість: не завжди належать до світу сущого,
є копією та втіленням насущних потреб. Духовні цінності можуть
випереджувати дійсність у своєму розвитку і навіть суперечити їй. «Через
що під тягарем хреста весь скривавлений йде правий? Через що завжди
безчесний зустрічає пошану та славу?» – запитував Генріх Гейне.
Саме ця суперечність спонукала Іммануїла Канта віднести мораль до сфери
надприродного. Але усі духовні цінності виникають у відповідь на
природні духовні потреби людини, що вплетені у її реальне життя.
Суперечність між належним та сущим не означає потойбіч-ність належного,
а лише недосконалість сущого, долаючи яку людина і виробляє духовні
цінності та ідеали як необхідні орієнтири на своєму життєвому шляху.
Світ духовних цінностей має багато вимірів та є невичерпаним. Істина –
не тільки пізнавальна цінність. Істинним може бути вчинок, почуття,
людина, її розвиток. Істина виступає характеристикою цілісного буття
людини. А істинне буття – це існування, яке відповідає власній суті. Ось
чому в екзистенціалізмі істина визначається як свобода, свобода бути
самим собою. Справжнє добро також пов’язано з наданням людині можливості
бути самою собою, вільно розвивати власні сутнісні сили. Не можна
створити людині добро через поневолення її, насильне примушення бути
щасливою. Акт насильницького поневолення природи, суспільства, людини не
може бути не тільки доброчесним, але й красивим. Краса – це гармонія,
адекватне висвітлювання у зовнішній формі всієї глибини справжнього
змісту і, тим самим, відповідність дійсності власній суті, тобто істина.
Краса – не тільки естетична категорія, але й універсальна характеристика
людського життя. Саме такий аспект краси мається на увазі у вислові
«Краса врятує світ». Тут краса постає як буттєва цінність, гармонія.
Отже, триєдність цінностей Істини, Добра, Краси грунтується на свободі.
Свобода ж, як цінність, історично співвідносна з цінностями рівності та
братерства. «Свобода, рівність, братерство» -гасло усіх соціальних
революцій. Ці цінності не втратили привабливості і в сучасних умовах.
Проте буденна свідомість часто вульгаризує і спотворює їх. У такому
випадку свобода сприймається як свавілля, як можливість робити усе, що
заманеться: рівність – як зрівнялівка, як матеріальна рівність;
братерство – як кругова порука, як можливість повчати когось з позиції
«старшого брата», чи як можливість одержувати подаяння у вигляді бідного
родича, чи як солодкава любов, поблажливість. Після того, як цінностям
надається такий зміст, їх з обуренням заперечують як несправжні, або ще
гірше, саме у такому вигляді прагнуть їх втілити в життя. Духовний і
соціальний досвід розвитку людства показав, що рівність можлива тільки
як рівність у свободі. Ще Григорій Сковорода, як і багато інших
мислителів, наполягав, що рівність – це «нерівна усім рівність». Але не
в бруеловському розумінні: «усі тварини рівні, але деякі більш рівні,
ніж інші», а в розумінні рівного права бути самим собою, вільно
розвивати свої сутнісні сили. У розумінні рівності усіх перед законом,
рівного права на життя, на задоволення своїх віртальних потреб.
Братерство ж є братерська любов, що можлива лише між рівно вільними
людьми чи народами. Полюби ближнього свого як самого себе, тобто відкрий
у собі та у іншому цілий світ та подбай про те, щоб інший розгорнувся в
усій повноті братерства як унікальний та неповторний. В основі єдності
свободи, рівності, братерства лежить любов – любов до світу, до себе, до
іншого. Любов – активно-творчий акт, який ґрунтується на вірі та надії
на те, що світ, суспільство, людина можуть та повинні бути кращими, аніж
є у дійсності.
Ціннісне ставлення до світу неможливо без віри, надії, любові. Любов
народжує співчуття та милосердя. Інколи вважають, що ці почуття те ж
саме, що і жалість, а жалість – принижує людину та, за виразом Фрідріха
Ніцше, є ідеологією слабких і безвільних. Але поняття співчуття вже за
своєю етимологією передбачає, що людина частину страждань іншого бере на
себе, допомагає йому вистояти і тим самим проявляє акт любові, а на це
здатна лише сильна людина. У філософії є давня традиція розглядати
страждання як такі, що очищають людину, роблять її більш стійкою,
примушують її замислитися над життям. Милосердя передбачає, що людина
дає іншому надію, підтримує в ньому віру у себе, інших, у краще. При
розгляді особливостей духовних цінностей можна виявити суперечність не
тільки між цінностями належного і станом реального світу, але й між
цінностями офіційно визнаними та реально діючими, тобто суперечність у
самому світі цінностей. Еріх Фромм зазначає: «В індустріальному
суспільстві офіційно визнаними, усвідомленими цінностями є релігійні та
гуманістичні: індивідуальність, любов, співчуття, надія тощо. Але для
більшості людей ці цінності стали проявом ідеології і реально не
впливають на мотиви людської поведінки. Безсвідомі цінності, що служать
безпосередніми мотивами людської поведінки, – це цінності, що народжені
соціальною системою бюрократизованого індустріального суспільства, тобто
власність споживання, суспільне положення, розваги, сильні відчуття та
інші. Розбіжність між усвідомленими та неефективними цінностями, з
одного боку, та неусвідомленими і впливовими, – з іншого, спустошує
особу». Цю суперечність Еріх Фромм пов’язує з тим, що офіційні цінності
втратили загальновизнане підґрунтя, адже раніше ґрунтувалися на
відвертості і були обов’язковими для тих, хто вірив у джерело одкровення
– Бога. Виникає питання: чи може загальнолюдська система цінностей, що
представлена релігією, мати якесь інше обґрунтування, аніж віру в Бога?
Позитивна відповідь є в концепції благоговіння перед життям, що
розроблена Альбертом Швейцером. Як і багато однодумців, Альберт Швейцер
вважає, що цінним та благим є все те, що сприяє повнішому розгортанню
специфічно людських властивостей і підтримує життя, а негативним чи
поганим – все те, що пригнічує життя та паралізує внутрішню активність
людини. Життя тут розуміється не просто як біологічний процес, а як
дійсно людське життя, у єдності тілесного, душевного та духовного.
Усі норми великих гуманістичних релігій – буддизму, іудаїзму,
християнства, ісламу – чи великих філософів гуманістів, починаючи з
до-сократиків і закінчуючи сучасними мислителями, є загальне
формулювання, визначення фундаментального принципу. Подолання у собі
ненажерливості, любов до ближнього, пошук істини на відміну від
некритичного знання фактів – ось мета, спільна для усіх гуманістичних
філософських та релігійних систем Сходу і Заходу. Ці цінності – надбання
тисячолітньої історії розвитку людства. Отже, правомірно розглядати
універсальну систему цінностей Істини, Добра, Краси не як божественну, а
як справжню людську, гуманістичну, таку, яка вистраждана людиною у
суспільному розвитку, виникла природним шляхом і зберігає певну
фундаментальну усталеність і, водночас, постійно наповнюється
конкретно-історичним змістом.
3. Суспільна свідомість: структура та форми
Суспільна свідомість – це не емпірично існуюче самостійне духовне
утворення, а фі лософська категорія, що позначає фундаментальну
особливість соціальних суб’єктів відображати соціальну та природну
дійсність при визначальному впливі суспільного буття, а суспільне буття
~ це реальний процес життя людей. Суспільна свідомість та суспільне
буття – найбільш загальні категорії, які використовують для виявлення
того, що є переважно визначальним, а що таким, яке визначається в
суспільному житті, за цими межами їх протиставлення не має змісту.
Ідеальні, духовні компоненти невідривне вплетені, пронизують суспільне
життя. Суспільна свідомість – частка суспільного буття, а само буття є
суспільним, оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість. Суспільна
свідомість – не пуста абстракція. Суспільна свідомість – сукупність
ідеальних образів – понять, ідей, поглядів, уявлень, почуття,
переживань, настроїв, що виникають у процесі відображення соціальним
суб’єктом довколишнього світу, зокрема і самої суспільної свідомості.
Суспільна свідомість не зводиться до простої суми свідомостей
індивідуальних, а включає тільки суспільно значущі, типові, усталені
духовні утворення. Суб’єктом суспільної свідомості виступають
суспільство, соціальна спільність (соціальна група, клас, нація) чи
окрема людина, але не як індивідуальність, а як представник певної
соціальної спільності. Суспільне буття врешті-решт визначає суспільну
свідомість. Які б критичні зауваження не висловлювались з суспільної
свідомості, не можна заперечувати, що суспільна свідомість – частка тієї
реальності, яку вона відображує і вже цим обумовлена нею. Крім того,
джерелом походження ідей, поглядів, емоцій, настроїв виступає суспільна
практика. Погляди, теорії, ідеї, що заперечуються практикою,
витискуються із сфери суспільної свідомості. Рівень розвитку практики
визначає і глибину проникнення у дійсність. Людина, коли залучається до
суспільного буття, засвоює певні розумові форми, поняття, систему знань,
певний спосіб та засіб мислення і відчування. Але суспільна свідомість
має і певну самостійність стосовно до суспільного буття, суспільна
свідомість може випереджувати чи відставати від буття в процесі власного
розвитку. Це відбувається тому, що суспільній свідомості властива
безперервність та спадкоємність у розвитку. Через традиції, звичаї,
звички, настрої, суспільну думку, через науку та ідеологію суспільна
свідомість здійснює зворотний вплив на суспільне буття, спрямовує його
по одному з можливих шляхів розвитку, прискорює чи гальмує його. Роль
суспільної свідомості особливо зростає в епохи переломні, перехідні,
коли у межах суспільного буття тільки починають формуватися дальші
тенденції розвитку.
Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. Поділяються її
багатогранні рівні, форми. По-перше, з точки зору носія, суб’єкта
поділяють індивідуальне, групове (класове, національне та ін.),
суспільне, загальнолюдське. По-друге, з точки зору конкретно-історичного
підходу – міфологічна, релігійна, філософська; за епохами – антична,
середньовічна тощо. По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у
процесі яких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається
– екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична,
релігійна, філософська, наукова. По-четверте, за рівнем та глибиною
проникнення у дійсність – буденна та теоретична. Буденна свідомість має
форми: емпіричну свідомість (складається у процесі пізнання) і суспільну
психологію (формується у ході оціночного відображення дійсності).
Теоретична свідомість має відповідно форми: наука та суспільна
ідеологія. Суспільна психологія також має складну структуру – психічний
склад, до якого належить соціальний характер, соціальні звички. Звичаї
та психічні стани: соціальні настрої, відчуття, розумонастрої. Усі форми
та види суспільної свідомості мають величезне значення у духовному та
суспільному житті. Інша доля в ідеології. Якщо ще в недавньому минулому
її роль гіпертрофувалась, то в сучасних умовах явно недооцінюється.
Ідеологія – це система поглядів, ідей, теорій, принципів, що
відображають суспільне буття крізь призму інтересів, ідеалів, мети
соціальних груп, класів, нації, суспільства. Безумовно згубне для
духовного життя людини та суспільства устремління підмінити ідеологією
усі інші форми суспільної свідомості або безумовно підкорити їх їй. Але
не менш згубно устремління взагалі відмовитись від ідеології в
суспільному житті. Ідеологія слугує своєрідним механізмом приведення
ідей в дію, активізації людей. Відмова від такого механізму перешкоджає
нормальному суспільному розвитку, консолідації зусиль людей. Недостатньо
виробити ефективну програму виходу суспільства з кризи, потрібно, щоб
відбивала реальні інтереси соціальних суб’єктів, оволоділа розумом
людей.
Духовне життя людини йде на індивідуальному, суспільному та
загальнолюдському рівнях. Індивідуальне духовне життя зв’язане з
глибинним усвідомленням свого буття, його змісту, мети, вищого блага,
виробленням та реалізацією свідомого та творчого ставлення до світу
(внутрішнього та зовнішнього). Духовне життя суспільства – це творче
творення, збереження та засвоєння духовних цінностей та змісту.
Духовність є основоположним принципом самобудови та існування особи,
суспільства. Фундаментальність духу означає не те, що об’єктивні,
матеріальні, зокрема, економічні, фактори мають другорядне значення, а
те, що усі прояви соціального – суспільного та індивідуального життя
мають визначені духовні виміри, що й надають їм, власне, людський
характер. Безумовно, значення духовних факторів у різних сферах
суспільного життя на різних етапах суспільно-історичного розвитку
відрізняється. Але в перехідні епохи, коли йде пошук нових духовних
підвалин та джерел буття, необхідність виявлення, усвідомлення та
розвитку духовних вимірів людського життя має першорядне значення.
Виникнення та загострення глобальних проблем, суперечності між розвитком
духовної культури та сучасною цивілізацією вказують на неспроможність
духовних орієнтирів людини – ціннісних, пізнавальних, діяльнісних, що
склались та панували на протязі багатьох століть. Стає самоочевидним, що
людина новоєвропейського типу, з її рацюналізово-експансіоністським та
технократично-речовинним світоглядом та світовідносинами, взагалі не
здатна вирішити увесь той комплекс глобальних проблем, які й сама і
породила. Звідси й необхідність докорінних змін у цивілізаційних основах
суспільного буття, пошук нових підвалин суспільного розвитку, оновлення
духовності. З втратою універсальної системи цінностей, її традиційних
загальнозначимих підвалин відбувається поступове витиснення офіційно
визнаних, усвідомлених цінностей зі сфери реального суспільного та
індивідуального буття. Постає проблема відродження духовності, тобто
відновлення актуальної рекомендованої універсальної системи цінностей у
свідомості та життєдіяльності людини, соціуму. Проблема відродження та
оновлення духовності нерозривно пов’язана з відновленням не тільки
актуальності універсальних, загальнолюдських цінностей, але й
національних. Бо світ цінностей є і в культурі. Саме в національній
культурі універсальні цінності набувають конкретні форми існування.
Звідси й нерозривний взаємозв’язок процесів національного та духовного
відродження, їх взаємодоповнення та взаємозбагачення. Процес
національного відродження дає додаткові джерела для розквіту духовної
культури, про що свідчать усі етапи українського культурного
відродження. Ідея національної незалежності може перетворитись у той
провідний ідеал, навкруги якого формуватиметься уся ієрархія
ціннісно-нормативної системи духовного світу соціуму. Не зважаючи на
тісний взаємозв’язок процесів духовного та національного відродження, їх
не можна ототожнювати. Для національного відродження має статись
піднесення не тільки духовної, але й матеріальної культури. Прагнення ж
до національного відродження необов’язково призводить до відновлення та
розквіту духовності. Ідея національної незалежності може мати різний і
навіть протилежний зміст, розуміння засобів ЇЇ реалізації. Обов’язково
ідея національної незалежності повинна одержати справжній духовний
вимір, який визначить її конкретний зміст, не дозволить перетворитися на
ідею національної винятковості, збереже від зневаги до інших культур,
екстремізму, агресивності, нерозважливості у засобах її реалізації.
Відродження духовності не може стати процесом копіювання тих форм та
типів, що існували у минулому, бо в інших умовах будуть нежиттєздатні.
Відродження духовності не може відбуватися без її оновлення. Проблема
оновлення духовності пов’язана, насамперед, з актуалізацією в духовному
житті тих цінностей, що відповідають потребам розвитку сучасної
цивілізації, і орієнтація на які тільки і може забезпечити вихід із
глобальної цивілізаційної кризи. До таких цінностей можна віднести
принципи: єдність людини і природи, єдність людської цивілізації,
ненасильництво, самоцін-ності особистості тощо. Оновлення духовності
передбачає і переосмислення традиційних національних цінностей з точки
зору їх сучасного значення. Українській ментальності притаманний
кордоцентризм, з домінуванням цінностей добра, любові, поваги до
індивідуального життя, прагнення до свободи, емоційного відчуття власної
єдності з природою. Все це співзвучно сучасним загальнолюдським
цінностям. У процесі переосмислення національних та загальнолюдських
надбань можуть знову відкриватись чи інакше розкриватись певні грані
духовного досвіду, що висвітлюють таємниці буття. З іншого боку, не все
з духовного досвіду та традиційних ціннісних регуляторів слід некритично
відтворити в сучасному духовному житті. Будь-яка національна культура,
як і історія людства, має і негативний досвід, негативні стереотипи
життєдіяльності, що слід долати, а не зберігати. Духовне життя несумісне
з будь-яким насильством. Представники постмодернізму справедливо
зазначають, що насильницьке
утвердження певної системи цінностей як абсолютної та єдино можливої
призводить до так званої карцерації соціокультурного і індивідуального
життя, тобто до замкнення їх у карцер, дисциплінарне нав’язувальних
норм, цінностей, ідеалів і в кінцевому підсумку до тоталітаризму.
Відродження та оновлення духовності має відбуватися шляхом вільного та
творчого розгортання і конкретизації універсальної, загальнолюдської
системи цінностей у відносно по-ліваріантні ціннісні ієрархії, що мали б
національні культурні коріння, відповідали потребам сучасної епохи,
конкретного суспільства і конкретної особистості, зберігаючи загальну
орієнтацію на триєдність цінностей Істини, Добра, Краси.
ЛІТЕРАТУРА
Бердяев Н. А. О назначений человека.— М., 1993. Духовнеє производство.—
М., 1981. Здравомислов А. Т. Потребности. Интересы. Цешюсти.— М., 1986.
Ильин Й. Н. Путь к очевидности,— М., 1993. Материальное й духовное в
социальном развитии.— К., 1986. Пролеев В. С. Духовпость й бытие
человека.— К., 1992. Уледов А. К. Духовная жизнь общества.— М., 1980.
Федотпова В. Г. Практическое й духовпое освоение действительности.— М.,
1989.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
