Реферат на тему:
«Досократівська філософія»
План :
Вступ
Основні філософи і школи досократівський філософії:
Мілетська школа
Геракліт Єфейський
Єліати
Піфагорівське навчання
Ємпідокл
Анаксагор
Давньогрецькі атомісти
Висновок
Вступ
Грецька антична філософія сформувалася в VII – VI ст. до нашої ери.
Своїм характером і спрямованістю змісту, особливо методом
філософствування вона відрізняється від древніх східних філософських
систем і є, власне, першою в історії спробою раціонального збагнення
навколишнього світу.
У розвитку античної філософії можна приблизно виділити чотири основних
етапи:
– від формування власне грецького філософського мислення до перелому V –
IV вв. до нашої ери – як правило, визначається як досократівський, а
філософи, що працювали в цей час, – як досократики.
– приблизно з половини V ст. і істотна частина IV в. до нашої ери –
визначається як класичний. Він характеризується впливом і діяльністю
Сократа, Платона, Аристотеля.
– кінець IV – II ст. до нашої ери – у переважній більшості робіт
визначається як елліністичний. На відміну від класичного періоду, коли
виникли значні філософські системи, у цей час на арену виступає цілий
ряд усіляких філософських напрямків і шкіл.
– I в. до нашої ери – V – VI ст. нашої ери – т.зв. римський період.
Далі мова буде йти про перший етап розвитку давньогрецької філософії.
Добутку досократівських філософів збереглися тільки у фрагментах і лише
винятково завдяки цитуванню і критиці більш пізніх античних авторів. З
цих фрагментів дуже складно виводити цільні філософські погляди. Такі
цитати маються, наприклад, у роботі Диогена Лаертського «Про життя,
навчання і виречення знаменитих філософів», а також працях Платона ,
Плутарха, Секста Імпірика, Климента Олександрійського. Однак сучасна
наука бере під сумнів точність деяких цитат. Зокрема, Платон «цитує»
дуже вільно і часто додає думкам інших авторів (Кратила, Парменіда) таке
значення, що щонайменше не збігається з тим, що пишуть інші автори.
Також як і в попередній міфології, майже у всіх грецьких авторів можна
знайти тенденції звертання до природи, космосу. Однак підхід міфології і
перших філософів до даної проблематики відрізняється докорінно.
Відповідно до Гегеля, філософія у власному змісті слова виникає разом у
постановкою питання про сутність, що не тільки сформульований, але і
вирішений поза рамками методології і термінології міфологічного
мислення. Виникнення філософії зв’язане з визначеним рівнем абстрактного
(раціонального мислення), що здатно відбити дійсність іншим способом,
чим за допомогою чи алегорії міфологічної персоніфікації. Отож у джерел
власне грецької філософії коштує прагнення раціональне відповісти на
питання, що є основним принципом світу (чи космосу) і які чи принципи
сили визначають його розвиток.
Питання про першооснову є основним в онтології давньогрецьких філософів.
І в цьому змісті філософія перегукується з міфологією, успадковує її
світоглядну проблематику. Але якщо міфологія прагне вирішити це питання
за принципом – хто родив суще, то філософи шукають субстенціональний
початок – з чого усі відбулося. Для спрощення подальшого викладу тут
слід зазначити, що для позначення першооснови, першопринципа, з якого
виникає все інше, у грецькій філософії вживалися два терміни: СТОЙХЕЙОН,
що означає елемент, ядро, основу в логічному змісті слова, і АРХЕ, що
означає першоматерію, праматерію, вихідний стан речей, найдавнішу форму
в історичному змісті слова.
Крім питання про першооснову майже всі досократівне філософи зверталися
до проблеми пояснення природних явищ, руху, а деякі – і проблемі
пізнання. Далі буде показано, яких поглядів дотримував кожний з найбільш
видних філософів першого етапу по цих проблемах.
Основні філософи і школи досократівської філософії
Мілетська школа
Мілетська школа відома як перша філософська школа. У ній уперше свідомо
було поставлене питання про першооснови всього сущих.
На першому місці тут коштує питання про сутність світу. І хоча окремі
представники мілетської школи це питання вирішують по-різному, їхні
погляди мають загальний знаменник: основу світу вони бачать у
визначеному матеріальному принципі. Можна сказати, що ця перша грецька
філософська школа стихійно тяжіє до матеріалізму . Зрозуміло, питання
про взаємне відношення матеріального і духовного принципів ще не
ставився, воно був сформульований пізніше. Представники мілетської школи
інтуїтивно розуміли світ як матеріальний. Разом зі стихійним
матеріалізмом у мисленні цих філософів виявляється і «наївна»
діалектика, за допомогою понятійних засобів якої вони прагнуть осягти
світ у динаміку його розвитку і змін. На основне питання попередньої
космогонії про першопричину світу вони давали, на відміну від усіх
міфологічних концепцій, цілком матеріалістична відповідь, хоча ще і
наївний.
Перший з іонічних філософів – Фалес з Мілета – жив приблизно в 640-562
р. до нашої ери. Різнобічні пізнання Фалеса (в області астрономії,
геометрії, арифметики) мали визначений вплив на розвиток його
філософського мислення. Так, наприклад, геометрія в той час була
настільки розвитий наукою, що була визначена основою наукової
абстракції. Саме це і вплинуло на погляди Фалеса, спрямовані на
збагнення сутності світу.
Основою всього сущого Фалес вважав воду. Ця думка з’являється вже в
дофілософській космогонії. Однак підхід Фалеса цілком від її відмінний.
Воду він розумів не як конкретну чи форму персоніфікацію міфологічної
сили, а як аморфне, поточне зосередження матерії. При цьому «вода»
Фалеса означає основний принцип як у змісті «стойхейон», так і в змісті
«архе». Аристотель, викладаючи навчання Фалеса, уживав два вираження:
вода як елемент матерії, стихія природи і вода як першооснова, загальне,
субстрат усіх речей, першооснова, видозміни якого і дають різні стани .
Все інше виникає шляхом «згущення» чи «розрідження» цієї першоматерії.
Все існуюче розмаїтість речей Фалес розглядав як прояв цього єдиного,
вічного початку. Він затверджував, що всі речі виникають з води і,
руйнуючи, знову перетворюються у воду.
Іншим видатним мілетським філософом був Анаксімандр (611-546 р. до нашої
ери).
Подібно Фалесу, він стихійно тяжів до матеріалізму. Також як Фалес,
Анаксімандр порушував питання про початок світу. Він затверджував, що
«першоосновою й основою є безмежне (APEIRON), і не визначав його ні як
повітря, ні як воду, ні як що-небудь інше. Він учив, що частини
змінюються, ціле ж залишається незмінним» .
Фалес відносив усю матеріальну розмаїтість світу до води, Анаксімандр же
іде від цієї матеріальної визначеності. Його «апейрон» характеризується
як щось безмежне, невизначене, котре не є ні однієї з так званих стихій,
але є «якийсь інший необмежений природністю, з якої виникають усі
небесні зводи і світи в них». «Апейрон» Анаксімандра є безмежним і
необмеженої не тільки в просторовому, але і по тимчасовому відношенні.
Анаксімандр пояснював виникнення речей не грою стихій, але тим, що у
вічному русі виявляються протилежності . Т.е. у цього філософа ми,
видимо, уперше зустрічаємося з усвідомленням значення протилежностей
стосовно розвитку.
В Анаксімандра зустрічається проблематика, що Фалес лише абстрактно
позначає, – проблематика виникнення і формування життя. Здатність життя
приписується тут безпосередньо визначеному виду матерії . Крім того,
Анаксімандр до природного ряду розвитку тварин відносить і людини.
Третім видатними мілетським філософом є Анаксімен (585-524 р. до нашої
ери).
У визначеному змісті Анаксімен зміцнив і завершив тенденцію стихійного
давньогрецького матеріалізму пошуків природних причин явищ і речей. Він
першоосновою світу думає визначений вид матерії. Такою матерією він
вважає необмежений, нескінченний, що має невизначену форму повітря. По
Анаксімену, розрядження повітря приводить до виникнення вогню, а
згущення викликає вітри – хмари – воду – землю – камені. При цьому
згущення і розрядження розуміються тут як основні, взаємно протилежні
процеси, що беруть участь в утворенні різних станів матерії. Природне
пояснення виникнення і розвитку світу Анаксімен поширює і на пояснення
походження богів.
Анаксімен уперше вводить поняття взаємного відношення праматерії і руху.
Повітря як праматерія, відповідно до його поглядів, «постійне
коливається, тому що якби він не рухався, те і не мінявся б настільки,
наскільки він змінюється».
Геракліт Єфейський
З ім’ям Геракліта з Ефеса (540-480 р. до нашої ери) зв’язане виникнення
ще однієї сильної філософської школи Древньої Греції. Збереглося близько
130 фрагментів із праці Геракліта, що, відповідно до одним джерел,
називався «Про природу», згідно іншим – «Музи».
Геракліт пояснював природним образом такі природні явища як вітер,
блискавки, грім, блискавиці й інші. Основою усього Геракліт вважав
вогонь. У його розумінні вогонь, з одного боку, подібний праматерії в
представників мїлетської школи і є як першоосновою світу («архе»), так і
основним елементом («стойхейрон»). З іншого боку, вогонь є для нього
найбільш адекватним символом динаміки розвитку, поступовості постійних
змін. Про це свідчить, наприклад, його виречення, що світ «виникає з
вогню і знову згоряє у визначені періоди протягом усього століття;
здійснюється це відповідно до долі» .
Поруч з підкресленням матеріальної основи всякого буття і з констатацією
нескінченності цього матеріального принципу дослідники знаходять у
Геракліта і думка. Нескінченність матерії, що підкреслює, в історичному
змісті слова й очевидне пояснення її нествореності і незнищеності: «Цей
світ, що для усіх не створив ніхто з богів, але завжди є і буде вічно
живим вогнем, що розпалюється відповідно до мері і угасає відповідно до
мері» .
В інтуїтивному розумінні розвитку як єдності і боротьби протилежностей
із усіх досократівських мислителів Геракліт просунувся найбільше далеко
. Зрозуміло, діалектика тут не викладається в ясних і упорядкованих
поняттях, це скоріше окремі геніальні спостереження.
Центральним мотивом навчання Геракліта був принцип усі тече (ПАНТА РЕІ).
Постійних хід розвитку він порівнював із плином ріки, у которую не можна
ввійти двічі. Розмаїтість проявів існуючого світу Геракліт пояснює
змінами, що відбуваються у вихідної «праматерії». Одна матерія,
відповідно до його поглядів, «живе смертю» іншої. Таким чином, Геракліт
дуже близько підходить до розумінню «творчого заперечення».
Дуже важливе значення в поглядах Геракліта надається, використовуючи
сучасний термін, детермінізму, тобто загальної обумовленості всіх подій
і явищ. Усі, відповідно до нього, правиться чи долею необхідністю
(НІКЕ). З поняттям необхідності дуже тісно зв’язане розуміння
закономірності – закону (ЛОГОС). Логос, по Гераклітові, так само вічний,
як і нестворений і незнищений світ. Як світ, так і праматерія і логос
існують об’єктивно, тобто незалежно від людської свідомості.
Геракліт одним з перших звертає увагу на характер людської свідомості.
Пізнання, відповідно до його поглядів, прагне осягти сутність, тобто
логос. Значна увага він приділяє відмінності «багатознання» від
справжньої мудрості. «Багатознання» на відміну від справжньої мудрості
не сприяє дійсному пізнанню принципів світу. Людська свідомість – душу
(ПСИХУ) – підлегло логосу. Геракліт надавав значення оцінці відносини
світу до пізнання. Він підкреслював, що всі стани і властивості світу
завжди релятивні. Він відзначав також відносність повсюдно уживаних
понять: «Найпрекрасніша з мавп огидна, якщо порівняти її з людським
поколінням».
Т.о. гераклітова філософія являє собою не цільну теоретичну систему
діалектичного походу до світу, але, принаймні, тут можна говорити про
інтуїтивне пояснення сутнісних рис діалектики.
Найбільш видним з учнів Геракліта був Кратил. Як роблять висновок автори
книги «Історія філософії в короткому викладі» Кратил, довів думки
Геракліта до абсурду, затверджуючи, що про дійсність не можна нічого
сказати. Релятивність пізнання й оцінки, виявлена Гераклітом, приводить
Кратила до абсолютного релятивізму.
Єліати
Ксенофана з Колофона (565-470 р. до нашої ери) можна вважати ідейним
попередником елейської школи.
Подібно мілетцям, Ксенофан визнає матеріальність світу, що на відміну
від них вважає постійно тим самим, незмінним. Ксенофан прагнув також до
натуралістичного пояснення природних явищ.
Богом Ксенофан вважав світ по всій його цілісності. Він розуміє бога як
суще, відмінне від людей. Бог у нього, таким чином, стає поняттям, що
символізує необмеженість і нескінченність (як у просторовому, так і в
тимчасовому відношенні) матеріального світу. При цьому універсальне
буття розуміється їм як вічне і неіменне, що повідомляє його філософії
риси нерухомості. Поряд з абстрактною єдністю допускаються і прояву
різноманіття світу.
Збереглися також фрагменти атеїстичної орієнтації, у яких Ксенофан
характеризує міфічних богів як продукти людської фантазії і формулює
думку про те, що не боги створили людей, але люди створили богів по
своєму образі і подобі.
Хоча основою онтології Ксенофана було «єдине» – зроблене єдине буття,
він допускав ще зміну і рух як виникнення і занепад, що Парменід і інші
єліати цілком відкидали. Дійсно, Ксенофан визнає зміна і рух тільки як
виникнення і загибель світу, розуміючи його як внутрішньо незмінну
цілісність. Якщо в цьому випадку взагалі можна допустити розвиток, то
воно, відповідно до його концепції, не приносить нічого нового.
Онтологічні погляди Ксенофана тісно зв’язані з його розумінням пізнання.
Почуття не можуть дати підстави щирого пізнання, але ведуть лише до
думок і видимості. Саме почуття ведуть до переконаності, що світ
багатоликий і мінливий. Саме такий скептичний підхід до почуттєвого
пізнання став характерним для всієї єлейської школи.
Власне засновником єлейської школи був Парменід з Єлеі (ок. 540-470 р.
до нашої ери).
Основним для Парменіда, як і для всієї єлейської школи, є наука про
буття, про сущий. Аристотель його погляди коментує так: «Парменід …
затверджує, що поряд із сущим не-суще є нічим, з необхідністю думаючи,
що суще є одне і що немає нічого іншого» . У Парменіда мається також
заперечення «створення» сущого, твердження його вічності. Суще не тільки
вічно у своєму існуванні, воно також і незмінно.
З дійсного світу, з області буття Парменід цілком виключає рух. Чому
Парменід відкидає рух і розвиток? Відповідь на це питання випливає з
його характеристики буття і небуття. По Парменіду, не-суще не існує.
Усе, що існує, є суще (буття), що є усюди, у всіх місцях, і тому воно не
може рухатися. Хотіти щось перемістити, згідно Парменіду, означало б або
помістити його на місце іншого сущого, а це неможливо, тому що одне суще
вже там знаходиться, або помістити його на місце, де раніше було
не-суще, але, як випливає з раніше сказаного, не-суще не існує, тому і
цей варіант відпадає. Звідси суще є наповненим і нерухомої. Буття має
матеріальний характер, але з нього виключені зміна, рух і розвиток.
Тут варто замістити, що в гносеології Парменід проводить дуже різке
розходження між справжньою істиною (АЛЕТЕЯ), що є продуктом
раціонального освоєння дійсності, і думкою (ДОКСА), що спирається на
почуттєве пізнання. Почуттєве пізнання, по Парменіду, дає нам лише образ
удаваного стану речей, і з його допомогою не можна осягти їхню справжню
сутність. Істина осягається лише розумом. Він розглядає почуттєвий світ
лише як думка. Отож в області думки Парменід допускає існування
не-сущого на основі «почуттєвого сприйняття». Це дає йому можливість
потім – у виді думки – визнати існування руху і зміни. Таке усвідомлення
розходження почуттєвого і раціонального пізнання приводить до
метафізичного розриву цих двох ступіней єдиного процесу пізнання.
Одним з найбільш яскравих учнів Парменіда був Зенон (род. близько 460 р.
до нашої ери).
У своїх онтологічних поглядах Зенон однозначно відстоює позиції єдності,
цілісності і незмінності сущого. Суще, по Зенонові, має матеріальний
характер. Симпліциус свідчить, що, відповідно до Зенона, «хто визнає
безліч, необхідно говорить суперечливо. Так … якщо суще
багаточисленне, те воно дорівнює велико до нескінченності і мало так, що
взагалі не має ніяких розмірів. При цьому він доводить, що якщо щось не
має розмірів і маси, то воно взагалі не може бути. Світів багато і не
існує порожнього простору» . Відповідно до поглядів Зенона усі в природі
походить від тепла, холоду, сухого і вологого чи їхніх взаємних змін;
люди ж відбулися з землі, а душі їх є суміш вищезгаданих початків, у
якій жодне з них не користається перевагою.
Видимо, найбільш відомим викладом єлейського заперечення руху і
постулірування незмінності і нерухомості сущого є апорії Зенона, що
доводять, що якщо допускається існування руху, то виникають нездоланні
протиріччя. Перша з апорій названа ДИХОТОМІЄЮ (розподіл навпіл). У ній
Зенон прагне довести, що тіло не може зрушитися з місця, тобто рух не
може ні початися, ні закінчитися . Другий (і, мабуть, найбільш відомої)
апорією Зенона є АХОЛЛЕС. Ця апорія показує, що найшвидший з людей
(Ахіллес) не зможе ніколи наздогнати саме повільне створення (черепаху),
якщо воно вийшло в шлях раніш його . Ці логічні конструкції показують
суперечливість руху і знаходяться у видимому протиріччі з життєвим
досвідом. Тому Зенон допускав можливість руху тільки в області
почуттєвого пізнання. Однак у його апоріях мова йде не про «реальність»
чи «існуванні» руху, але про «можливість його збагнення розумом». Тому
рух розглядається тут не як почуттєве дане, але починається спроба
з’ясувати логічну, понятійну сторону руху, тобто ставиться питання про
істинність руху.
Зенон прославився, в основному, з’ясуванням протиріч між розумом і
почуттями. Відповідно до принципів єлейської школи Зенон також розриває
почуттєве і раціональне пізнання. Щирим він однозначно визнає
раціональне пізнання, почуттєве ж, на його думку, веде до нерозв’язних
протиріч. Зенон показував наявність границі в почуттєвого пізнання .
До числа видних мислителів єлейської школи належить і Меліс з острова
Самоз (род. близько 440 р. до нашої ери).
Меліс думав, що світ «не був створений» і не має кінця. Буття,
відповідно до його представлень, є не тільки єдиним і необмеженої в часі
і просторі, але і метафізично незмінним.
Таким чином, філософія єліатів виявила ряд проблем, що істотно вплинули
на подальший розвиток філософії. Так, у їхньому навчанні ми
зустрічаємося з порівняно чітким навчанням про буття і визначені
принципові підходи до питання про пізнаванність світу. Їхнє розходження
почуттєвого і раціонального пізнання тісно зв’язано з розходженням
«сутності» і «явища».
В області способу філософствування великим внеском єліатів є прагнення
до осмислення дійсності за допомогою понятійного апарата.
Піфагор
Життя Піфагора приходиться на період приблизно між 584-500 р. до нашої
ери. Відповідно до Діогену Лаєртському, він написав три книги: «Про
виховання», «Про справи громади» і «Про природу». Йому приписується і
ряд інших праць, що створювалися піфагорською школою.
Піфагор займався рішенням геометричних задач, але пішов також далі. Він
досліджує і взаємини чисел. Вивчення залежності між числами вимагало
дуже розвитого рівня абстрактного мислення, і цей факт відбився на
філософських поглядах Піфагора. Інтерес, з яким він вивчав характер
чисел і відносин між ними, вів до визначеної абсолютизації чисел, до
містики чисел. Числа були підняті на рівень реальної сутності всіх
речей. Так, наприклад, одиниця означала початок усього, безперервність,
позитивність, загальну сутність. Двійця означала протилежність,
розходження, особливе. Піфагор думав основними перші чотири числа
арифметичного ряду – одиницю, двійку, трійку, четвірку. У геометричній
інтерпретації цим числам послідовно відповідають: крапка, пряма, квадрат
(плоска фігура) і куб (просторова фігура). Сума цих чисел дає число
«десять», що піфагорійці вважали ідеальним числом і повідомляли йому
майже божественну сутність. Десять, згідно піфагорському навчанню, –
таке число, на яке можна перевести всі речі і явища світу з його
протилежностями.
Усі піфагорські навчання про сутність буття має чітко виражений
спекулятивний характер і є історично першою спробою збагнення кількісної
сторони світу. Математичний підхід до світу полягає в поясненні
визначених кількісних відносин між реально існуючими речами. Можливість
уявної маніпуляції з числами (як абстрактними об’єктами) веде до того,
що ці числа можуть бути розумілі як самостійно існуючі об’єкти. Звідси
залишається усього лише крок до того, щоб ці числа були проголошені
власне сутністю речей. Саме це і робиться у філософії Піфагора. При
цьому існуючі протилежності підкоряються загальної універсальної
гармонії космосу, вони не зіштовхуються, але борють, але підлеглі
гармонії сфер.
Релігію і мораль Піфагор вважав основними атрибутами упорядкування
суспільства. Його навчання про безсмертя душі (і її перевтіленні) стоїть
на принципах повної підпорядкованості людини богам:
«Безсмертних спочатку богів, як велить нам закон, почитай,
Їх шануючи, також віддай повагу богорівним померлим»
Мораль у Піфагора була обґрунтуванням визначеної «соціальної гармонії»,
що спирається на абсолютне підпорядкування демосу й аристократії. Тому
її найважливішою частиною було безумовне підпорядкування.
Піфагорівство, таким чином, є першим ідеалістичним філософським
напрямком в античній Греції. Математична проблематика виливається в них
у містику й обожнювання чисел, що вони вважають єдино істинно сущим.
Ємпідокл
Ємпідокл (ок. 484-424 р. до нашої ери) був учнем Піфагора, але в теж час
у його поглядах міститься вплив і єліатів і іонічних філософів.
Найважливіші філософські думки містять два його добутки «Очищення» і
«Про природу».
За своїм характером філософія Ємпідокла близька до стихійного
матеріалізму. Однак замість однієї праматерії він висуває чотири
вихідних принципи, корені всякого буття. З чотирма стихіями зв’язані
імені чотирьох богів: Зевс – вогонь, Гера – повітря, Гадес – земля,
Нестіда – вода.
Корені всякого буття, по Ємпідоклу, по перевазі пасивні. Тому він
уводить дві рушійні сили, що шляхом змішання основних зазначених стихій
сприяють виникненню всього різноманіття навколишнього світу, – ЛЮБОВ і
ВОРОЖНЕЧУ. Рушійний принцип тут відділений від що розуміється як пасивна
матерії. Рух, викликаний любов’ю і ворожнечею, у розумінні Ємпідокла, не
можна ототожнювати з притяганням і відштовхуванням. Любов у його
концепції розділяє однорідне і з’єднує різнорідне й у такий спосіб «з
багато чого робить одне». Навпроти, ворожнеча розділяє різнорідне і
з’єднує однорідне і так «з одного робить багато чого». При цьому по
думці Ємпідокла, світ нестворимо і незнищимо. Основні сили стихії не
можуть ні виникати, ні знищуватися. З’єднуються і роз’єднуються тільки
з’єднання стихій. Любов і ворожнеча є також основними принципами всієї
змін, що відбуваються у світі.
Ємпідокл відстоює теза про те, що порожнечі не існує. Усі речі міняються
місцями.
Ці погляди проектуються і на розуміння розвитку космосу.
Першовихідну стадію, у якій знаходиться весь космос, Ємпідокл визначає
терміном СФАЙРОС. У цій стадії немає ніякої визначеності, усі зливається
в нерозрізненій єдності. Це стан космосу являє собою власне деяку
найнеможливу суміш і справжня єдність стихій. Це період універсальної
влади любові, ворожнеча тут поставлена «поза» світом, витиснута.
Друга стадія розвитку космосу починається з виникнення одиничних,
окремих речей. Це виникнення зв’язане з поступовим приходом ворожнечі,
що на цій стадії прагне витиснути любов. Основні стихії в цьому періоді
ще частково з’єднані й у той же час частково розділені.
Третя стадія в розвитку космосу визначається однозначною гегемонією
ворожнечі. Стихії в цей період більш-менш розділені.
Четверта стадія визначається поверненням влади любові. Стихії знову
з’єднуються.
Таким чином, відповідно до поглядів Ємпідокла, суще утворять чотири
пасивні стихії і дві протилежні сили, що теж мають більш-менш
матеріальний характер і сприяють безустанному з’єднанню і роз’єднанню
дрібних частин основних стихій. Космогонічний процес розвитку
складається при цьому з постійно повторюваних чотирьох стадій, у яких
поперемінно бере верх те ворожнеча, то любов.
Теорія пізнання Ємпідокла побудована за принципом пізнавання «подібного
подібним». Пізнання можливе лише тому, що як суб’єкт пізнання (людина),
так і об’єкт (навколишній світ) складаються в принципі їхнього тих самих
стихій, з’єднаних лише в різних відносинах. Це робить принципово
можливим пізнання і дає достатню адекватність знань. На відміну від
єліатів Ємпідокл є прихильником визначальної ролі почуттєвого пізнання.
Відповідно до його поглядів мислити і почуттєво сприймати – це те саме.
Анаксагор
Анаксагор (500-428 р. до нашої ери) за свідченням Діогена Лаєртського,
був учнем Анаксимена.
Анаксагор вважає основою всіх речей нескінченна безліч малих
матеріальних часточок, якісно різних між собою, що він називав «насіння
речей» (ГОМЕОМЕРІЇ).Матерія, по Анаксагору, вічна, незроблена і
незнищена, але якісно диференційована. Так він намагається вирішити
проблему відносини єдності і різноманіття (якісного розходження) сущого
через визнання положення про якісну визначеність насінь речей. З цих же
позицій він намагається вирішити проблему виникнення і загибелі. Згідно
Анаксагору, нове виникає, тому що насіння речей міститися в різних
речах. Тому одні речі можуть переходити в інші, з’єднуватися і
роз’єднуватися, що і з’являється перед нами або як виникнення, або як
загибель і занепад.
Анаксагор, однак, не вважав, що насіння речей сприяють з’єднанню і
роз’єднанню. Семена речей як матеріальну основу світу він вважає
інертними, нерухомими. Причину, що приводить їх у рух і є в той же час
причиною всіх речей, Анаксагор визначає терміном НУС – розум . «Нус» в
Анаксагора був основним принципом упорядкування матеріального світу.
Значного прогресу досяг Анаксагор в області теорії пізнання. Основний
(елементарної) ступінню пізнання він вважав почуттєве пізнання. Розум
тісно зв’язаний з почуттями, і тільки при їхньому посередництві можна
одержати знання про навколишній світ. Однак, відповідно до його
поглядів, сприйняття відбувається зворотним, тому що однакове не впливає
на однакове. І, хоча він визнає за почуттєвим пізнанням головну роль,
але не абсолютизирует його . Він також підкреслював необхідність
корекції почуттєвого пізнання.
Давньогрецькі атомісти
Навколо історичного існування філософа Левкіпа (ок. 500-440 р. до нашої
ери) велися суперечки. Висловлювався здогад, що це ім’я був псевдонімом
молодого Демокрита. Однак дослідження Дільса і Зеллера, а також
Маковельского підтверджують його історичне існування. З його робіт
практично нічого не збереглося, якщо не вважати декількох думок, що
дійшли за посередництвом інших античних авторів. Однак, згідно Г.
Дільсу, йому можна приписати двох книг: «Великий діакосмос» і «Про
розум».
Левкіп висунув основні принципи атомістичної філософії. Він визнавав
незліченні, що постійно рухаються елементи – атоми, що мають нескінченну
безліч форм, тому що бачив у речах постійне виникнення і зміна. Він
учив, що суще не більш ніж не-суще і що обоє вони є рівною причиною
виникнення речей. Думаючи суть атомів повної і щільний. Він учив, що
вони є суще, що рухається в порожнечі; порожнечу називав не-сущим,
затверджуючи, що вона є не меншим, чим суще. Таким чином, основний
принцип атомістичної науки про буття: «Єдине, що існує, – атоми і
порожнеча».
Атоми характеризуються формою, порядком і положенням. Вони є причиною
речей, що виникають і гинуть завдяки їх з’єднанню і роз’єднанню.
Допущенням існування порожнечі, не-сущого, зважується проблема руху.
Існування порожнечі уможливлює рухом атомів.
Демокрит (ок. 460-370 р. до нашої ери) був учнем Левкіпа й учився в
Анаксагора.
Демокрит цілком розділяє навчання Левкіпа про атоми і порожнечу. До
характеристик атомів Демокрит додає ще і величину і вагу. Вага, однак,
він не вважав істотною властивістю атомів, але визнавав її простим
наслідком того фата, що вони мають деякий розмір. Подібним чином і
величина не дає якісної характеристики атомів.
Атоми самі по собі незмінні, були, є і будуть постійно ті ж самими, тому
що «не можуть перетерплювати ті зміни, в існуванні яких переконані всі
люди, що навчаються до цього сприйняттям». Концепція атомізму містить,
таким чином, представлення про незнищені і незроблені матерії.
Атоми, по Демокриту, нескінченні, тільки якщо мова йде про їхню величину
і число. Також нескінченні вони і щодо розходження форм. Мова тут йде
про виражену в дусі того часу думки про нескінченність матерії.
Демокрит зовсім новим способом вирішує питання про відношення матерії і
руху. Відповідно до його представлень, гарантією можливості руху є
існування порожнечі. Рух наданий атомам у природному стані. Демокрит
думав, що первинний рух ніколи не був повідомлений атомам, воно є,
говорячи сучасною мовою, основним способом їхнього існування . Рух
передається зіткненням, і рух у цьому розуміння є основним джерелом
розвитку, оскільки в результаті зіткнення атоми з’єднуються, з цього
виникає усе, що ми бачимо. У такий спосіб Демокрит переборює проблему
дуалізму матерії і рухи. Тут варто сказати, що в Демокрита мова йде
тільки про рух чисто механічному. Механістичний рух визнається єдино
можливою формою руху.
Розуміння світу в Демокрита тісно зв’язано з основними принципами його
навчання про буття і його розуміння відносин між явищами. Тут Демокрит
був прихильником строгої необхідності. Розвиток уселеної, порядок світу,
усі сутності визначені механістичним рухом атомів. Тому в його системі
немає місця для об’єктивного існування «випадковості», і сама
«випадковість» порозумівається незнанням причин визначеного явища.
У відповідності зі своїм навчанням Демокрит дає матеріалістичне
пояснення виникнення богів: древні люди, бачачи неземні явища (грім,
блискавку, блискавиці, затьмарення місяця), боялися і думали, що боги
суть причини цих речей.
Зведення щодо поглядів Демокрита на пізнання, що дійшли до нашого часу,
іноді суперечать один одному. Одне ясно, що Демокрит відкидає негативне
відношення до почуттєвого пізнання, як це було в єліатів. Аристотель
його погляди характеризував однозначно: «Демокрит … думав, що істинно
суть те, що нам є» .
Про значення, що Демокрит додавав почуттєвому пізнанню свідчить і його
концепція образів -ЄЙДОЛІВ. Єйдоли виникають десь між об’єктивною річчю
і відповідним органом почуттів суб’єкта сприйняття. Предмет виділяє із
себе в повітря щось, подоба предмета, що у свою чергу утискується у
вологу частину ока. Власне образ предмета виникає десь у просторі між
предметом і оком і, як відбиток попадає у відповідний орган почуттів.
Тому Демокрит відводив почуттєвому пізнанню основну і незамінну роль,
бачачи в ньому першу й основну передумову всякого подальшого пізнання.
Значення, що додає атомістична гносеологія почуттєвому пізнанню, не
заважало, однак, Демокриту розкрити значення і функції раціонального
пізнання. Він розуміє процес пізнання складає з двох ступіней. Почуттєве
пізнання є деякою нижчою ступінню пізнання і знайомить нас з навколишнім
світом явищ. Підійти ж до пізнання «щирої сутності» (тобто пізнанню
атомів), відкриттю причинних зв’язків можна лише за допомогою
раціонального пізнання. Почуттями можна сприймати лише те, що утвориться
з’єднанням атомів, а це саме по собі минущо.
Демокрит прагне також «природним» образом пояснити виникнення
суспільства. Відповідно до цього пояснення, люди на початкових стадіях
свого розвитку жили неупорядкованим життям. Вони поєднувалися, коли на
них нападали звірі, потім вони разом узимку ховалися в печерах і ховали
там запаси, потім – пізнали вогонь, було винайдене мистецтво й усе, що
може бути корисним людям у спільному житті. Таким чином, Демокрит
вважає, що основним стимулом розвитку суспільства була необхідність
задоволення потреб. Суспільство – сукупність індивідів. Але суспільство
і закони, відповідно до нього, не є інструментом розвитку
індивідуальності, але скоріше лише обмежуючими засобами, що запобігають
виникнення ворожнечі. Він не засуджує нагромадження, але засуджує
придбання їхніми дурними способами.
Етика Демокрита тісно зв’язана з його соціальними і політичними
поглядами. Він намагається сформувати деякі «універсальні» моральні
правила. Центральним у його етиці є «досягнення доброї думки». Шлях до
цього – через життєву урівноваженість і помірність. Головним засобом
досягнення чесноти він вважає переконання, виховання в дусі моральності.
Висновок
Сказане дозволяє зробити висновок про деякі загальні риси давньогрецької
філософії першого (досократівського) етапу.
По-перше, ця філософія виникла і розвивалася в тісному зв’язку з
зачатками конкретних знань про природу. Перші давньогрецькі філософи
були одночасно і натуралістами. Вони робили спроби науково пояснити
походження Землі, Сонця, зірок, тварин, рослин і людини.
По-друге, у цей період були висловлені цікаві ідеї про буття,
першооснову, рух, матерії, пізнанні, що визначили основні напрямки
філософствування на досить тривалий наступний період.
По-третє, специфікою давньогрецької філософії в її початковий період є
прагнення зрозуміти сутність природи, світу в цілому, космосу, тобто
космогонізм.
Список використаної літератури:
Алексєєв П.В., Панин А.В. Філософія: Підручник для Вузів. – М.: ТЕІС,
1996. – 504 с.
Історія філософії в короткому викладі. – М., 1989. – 000 с.
Радугін А.А. Філософія: Курс лекцій. – М.: Владос, 1995. – 304 с.
Спиркін А.Г. Основи філософії: Посібник для вузів. – М.: Політиздат,
1988.- 592 с.
Теорія пізнання. У 4 т. Т. 1. Домарксистська теорія пізнання/ АН СРСР.
Інститут філософії; Під ред. В.А. Лекторського, Т.И. Ойзермана. – М.:
Думка, 1991. – 302, (1) с.
Філософський словник/ Під ред. И.Т. Фролова. – 5-і вид., – М.:
Політиздат, 1986. – 590 с.
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
