Реферат на тему:
До питання свободи як екзистенційного виміру сутності народу в
українській філософії другої половини XIX ст.
Від віків свобода постає спонукальним чинником та умовою повноцінного
буття всього живого, визначальним чинником розкриття й повновартісного
вияву сутнісного єства народу в усій повноті національної екзистенції –
у політичній, економічній та соціальній сферах, в культурі та
духовності. Феномен свободи залишається предметом філософських роздумів,
а потреба її осягнути з неминучістю випливає з самої суті людського
єства, є визначальним принципом нашого існування.
Відсутність національної свободи завжди викликала незбориме прагнення її
повернути, була спонукальним чинником національної боротьби, соціальних
змін та революцій, адже народ не може стати вільним в умовах
політичного, соціально-економічного чи духовного поневолення. Свободи
ніхто нікому ніколи не дарував, її завжди здобували. Тому з природою
свободи пов’язана постійна боротьба за неї, і наявна свобода потребує
пильного захисту.
Проблема свободи, як екзистенційного виміру людської сутності, поряд із
важливими екзистенційно-цінністними поняттями соціальної рівності,
політичної самостійності та національної незалежності народу займає
вагоме місце в наукових та світоглядних пошуках Івана Франка.
Дослідження згаданих понять виводить на поверхню заховані в глибинах
творчої спадщини мислителя нові ідеї та візії, робить можливою новизну в
оцінці деяких принципових фрагментів його творчості, дає змогу по-новому
оцінити значення свободи в суспільному житті та визвольних змаганнях
українського народу.
Розуміючи важливість суспільно-політичної, економічної та
національно-духовної єдності для розвитку України І. Франко чітко ставив
проблему свободи, відкидаючи всілякі облудні та оманливі теорії, які
духовно обезвладнювали народ і зводили його на манівці. Розглядаючи
національну незалежність як ключовий принцип у контексті філософії
державності, І.Франко ще на початку 80-х рр. XIX століття наголошував,
що усвідомлення свого національного єства і національної єдності є
могутньою запорукою успіху боротьби за свободу. Розуміння останньої, як
екзистенційного виміру сутності людини та народу, в поглядах мислителя
має певну структуру, і включає низку органічно взаємопов’язаних
компонентів.
Насамперед він акцентує на тому, що українці не матимуть суверенного
існування, якщо не забезпечать собі самостійного й самодостатнього
економічного розвитку. “Економічне питання таке важне, таке основне, що
й при справі політичної самостійності всякого народу не те що поминути
його не можна, але треба класти його як вихідну точку” [1, c.279].
Осягнення економічної свободи та економічної самостійності для
українців, як і, зрештою, для всякого іншого поневоленого народу,
органічно пов’язується з суспільно-політичними та державними проблемами.
Розуміючи це, І.Франко зазначав: щоб осягнути економічну свободу й
незалежність український народ мусить здобути державно-політичну
самостійність. “…національно-економічні питання самі собою, …пруть
усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в
противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного
невільництва, …культурного застою і упадку” [1, c.280]. Тому вимога
осягнення економічної незалежності ставить перед українцями питання про
першозначність здобуття державно-політичної самостійності як
вирішального чинника визволення всього народу. Звідси постає завдання
державно-політичної свободи української нації.
В “Одвертому листі до галицької української молодежі” (1905 р.)
І.Франко, порушивши низку проблем з обсягу конкретних справ та дій
тогочасного українства, наголосив на невідкладній потребі консолідації
українців, і в цьому розрізі поставив доленосне запитання про творення
української нації. Мислитель був переконаний, що не може бути свободи
людини у своїй державі та державно-політичної самостійності, якщо народ
у своєму духовному розвитку не вийшов із меж етнографічної свідомості й
не піднявся до рівня розуміння свого національного “я”. Адже потреби
державно-політичної самостійності, економічної та національної
незалежності – це ті складові, які визначають не тільки структуру, а й
духовний зміст українського національного розвитку, що надихав наш народ
на боротьбу за свободу й надихає його сьогодні. І в цьому відношенні
національна свобода постає доленосною запорукою, екзистенційним виміром
сутності людини та нації, як її розумів мислитель, наголошуючи: “Все, що
йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними
ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над
другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими
“вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”
[1, c.284].
Знаючи до чого призводять соціальна та політична пасивність і втрата
націотворчого ідеалу серед деяких кіл в Україні, І. Франко прагнув не
тільки показати своє бачення складної історичної долі української нації,
але, що більш важливо, – націлити на активні дії, спрямувати її
державотворчі зусилля на виборювання громадянських прав, рівності та
свободи. Річ у тім, що проблема свободи, в контексті аналізу
літературної спадщини мислителя, має ще один сутнісний вияв. Осмислюючи
економічні та політичні перспективи української незалежності, І. Франко
звертає свою увагу, окрім іншого, на проблему соціальної рівноправності
та рівності, а отже й свободи, як можливості законними, цивілізованими
методами захищати невід’ємні людські права, провадити вільну діяльність
у будь-якій сфері.
Мислитель бачив і розумів велику складність досягнення реальної
рівності, бо це питання соціальної, економічної, правової, національної
свободи, рівних можливостей та їх найповнішої реалізації, соціальної
рівності всіх громадян. “…теперішня рівність перед законом, –
наголошує І.Франко, – це те саме, якби хтось втішав голодного тим, що
він має право бути ситим, але не дав йому при тому хліба” [2, c.50].
І.Франко ставить питання про потребу осягнення реальної рівності людей,
тобто їх рівності не тільки перед законом, що є лише рівноправністю, “а
рівності у суспільстві, яке кожному дає однакову можливість
користуватися всіма своїми інституціями”. Адже, “всі мають право ходити
до школи і вчитися, але чи всі мають можливість?” [2, c.50] До
справжньої рівності ще треба змагати. І.Франко тому й мав небезпідставні
сумніви щодо успіху боротьби за рівність у наступному ХХ столітті.
В контексті окресленої проблеми неможливо оминути питання мови, котра,
як сутнісна домінанта людського єства та важливий чинник свободи людини
і всієї нації, завжди була об’єктом прискіпливої уваги мислителя.
Безумовно, мова – це базова етнонаціональна цінність, без повного та
всебічного розвитку якої розбудовувати сучасну незалежну державу –
справа марна, адже рідне слово – перша й найголовніша ознака, вираз
духовної єдності народу. Нація і мова – органічне ціле, сутнісно-родова
єдність. Розуміючи мову як засіб спілкування, пізнання, закріплення,
збереження та передавання знань, життєво важливої етногенетичної
інформації, вчений розглядав її також як етнопсихологічний,
духовно-сутнісний феномен буття народу, адже мова – не просто чинник
свободи людини, вона сама по собі є виявом цієї свободи. Будь-який
притиск, диктат у царині мови – це насилля над духовним світом людини.
Розглянувши проблему рідної мови, як одного з найважливіших чинників
національної свободи, Іван Франко визначає її як необхідно-сутнісний та
невід’ємний атрибут самовизначення, самоствердження та самовираження
української нації. Прагматично-конформістське, тиском зовнішніх обставин
зумовлене нехтування рідною мовою – з одного боку, та генетично
закладений і духовною сферою розвинутий “мовний світ” людини – з іншого,
у мовно чужому, неприхильному середовищі створюють психологічні труднощі
та навіть гальмують вільний самовияв природних екзистенційних потреб
людини і як результат, проектують ситуацію антагоністичної несумісності
свідомого та підсвідомого у трактування мови. Адже мова є найважливішим
виразником психологічного, душевного та морального стану людського єства
і народу загалом. Створюється цілий комплекс суперечностей та
парадоксів, які людина суб’єктивно нездатна ні розв’язати, ні подолати
чи елімінувати: тут залишається єдиний шлях –повернення до свого рідного
мовного середовища, яке, наче нектар для душі, може дати спокій та
радість серцю, врівноважити найглибші сутнісно-екзистенційні потреби
людини.
Звісно, поради І.Франка можуть стати в пригоді українцям у сучасну добу
державотворення. Винятково актуальними залишаються питання націотворення
– формування сучасної української нації, розвитку національної
свідомості, консолідації народу в єдиний етнонаціональний моноліт,
захист української мови – важливого чинника свободи людини, як і рішуча
боротьба проти русифікації та зросійщення з боку сучасних новоявлених
москвофілів та нав’язування українцям модерних “ізмів”, дешевих
теорійок, що підривають націю й державне існування народу. У спротиві
цим небезпечним тенденціям ідеї мислителя є незамінною духовною зброєю,
якою повинна володіти насамперед національна еліта, покликана бути
оборонцем, вихователем та духовним провідником народу за його кращу
долю, рівність і свободу.
1. Франко І. Поза межами можливого // Зібр. творів у 50-ти томах. –
Київ: Наукова думка. – 1986. – Т.45. – 276-285 с.
2. Франко І. Що таке соціалізм // Зібр. творів у 50-ти томах. – Київ:
Наукова думка. – 1986. – Т.45. – 44-55 с.
3. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі
// Зібр. творів у 50-ти т. – Київ: Наукова думка. – 1986. – Т. 45. –
401-409 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
