.

Діяльність людей і суспільні відносини як субстанційні категорії соціальної реальності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
372 2799
Скачать документ

Реферат на тему:

Діяльність людей і суспільні відносини як субстанційні категорії
соціальної реальності

Суспільство як системна єдність соціальних результатів діяльності людей
не має статичного характеру, це процесуальна, динамічна, функціонуюча
система, котра містить сама в собі детермінанти власної динаміки.
Віднайти такі детермінанти це, інакше кажучи, значить установити щo є
субстанцією соціальної реальності, тобто кінцевою основою (підставою,
носієм, витоком тощо) всіх її явищ, яка в той же час (на обраному рівні
аналізу) самодостатня і не потребує нічого зовнішнього для свого
існування.

Наскільки вільний дослідник у виборі “субстанції”? Скільки у його виборі
довільності, а скільки об’єктивності? А наскільки взагалі коректно
ставити питання про “вибір” у разі, коли науковість вимагає однозначної
визначеності стосовно субстанції? Погоджуючись з доречністю таких
питань, було б не зайве нагадати, що дослідники будують систему знань не
на безглуздій сваволі, а на правилах аргументації і апробованих історією
науки розумних припущеннях, хоч доза гіпотетичності завжди залишиться і
у найбільш досконалих теоретичних конструкціях. Після такого
застереження рушимо далі.

Як і будь-який процесуальний порядок, соціальна реальність може бути
розглянутою крізь призму змісту і форми. Пристосувавши ці дві категорії
як методологічний важіль до субстанційного рівня аналізу, сформулюємо
центральну тезу: змістовною стороною буття соціальної реальності, а
іншими словами – суспільного життя, є діяльність людей, а формою –
суспільні відносини. Отже, ми маємо дві співвідносні, взаємно
корелятивні категорії для вираження субстанції суспільства – людська
діяльність і суспільні відносини. Чи можна обійтись однією, а не двома
категоріями? В науковій і навіть в навчальній літературі є приклади
звернення до одної. Так, в навчальному посібнику для вузів відомого
російського фахівця з соціальної філософії К.Х.Момджяна говориться, що
субстанцією соціальної реальності є цілеспрямована діяльність людських
індивідів і груп, і будь-яке явище набуває статусу соціального, якщо
воно потрапило у “силове поле” діяльності.1 (1Див. Момджян К.Х. Введение
в социальную философию. : Учебное пособие. – М., 1997. С. 177.) Як на
нашу думку, на людській діяльності від початку “лежить прокляття” самій
рухатись у “силовому полі”, тільки вже суспільних відносин, вони й
роблять визначальними для неї не природні, а соціальні межі (форми,
рамки) здійснення. Жодний атом суспільної людської діяльності не
позбавлений такої “опіки” з боку вказаних відносин. В той же час
двокатегорійне маркування соціальної субстанції не порушує її єдності,
оскільки воно віднесено до однієї інстанції і лише двоаспектно оцінює
її: щодо змісту і щодо форми. Розглянемо більш детально ці аспекти
спочатку окремо один від одного, а потім повернемось до їх синтетичної
оцінки.

Поняття діяльності є абстракцією, в якій фіксується якісно відмінний від
процесів у живій і неживій природі спосіб взаємодії людей з середовищем.
В своїх універсальних сутнісних ознаках діяльність характеризується
цілеспрямованістю, опосередкованістю штучно виготовленими знаряддями,
сумісністю та іншим. Трапляється так, що у філософських текстах
“людську діяльність” визнають видовою відмінністю більш загального класу
діяльнісних проявів у об’єктивному світі. Говорять, скажімо, про
“вулканічну діяльність”, “діяльність ріки”, “діяльність термітів” і тоді
поняття діяльності ставлять у таку ієрархізовану послідовність
категорій: рух ? активність ? діяльність ? життєдіяльність ? людська
діяльність. Але здається, що, маючи на меті чисто технічну задачу: дати
дефініцію діяльності з уникненням тавтології, прибічники такого шляху
порушують деякі допустимі межі наукової гри – метафоричні або
антропоморфні звороти видають за норму упорядкованої наукової лексики. У
контексті ж викладеного тут погляду сказати “діяльність” або “людська
діяльність” значить сказати одне й те ж, відносячи поняття діяльності
тільки до людини. Цим, звичайно, не заперечується вживання слова
“діяльність” в інших смислах, в інших науках.

Керуючись ідеєю зв’язку діяльності і суспільних відносин, відокремимо
власне діяльнісні моменти від решти численних проявів людських
енергетичних витрат, які безпосередньо не пов’язані з буттям суспільних
відносин. Такому розумінню діяльності цілком пасував би додаток
“суспільна” в тому смислі, що йдеться про діяльність не індивідуально, а
соціально значущу. В цьому разі до “суспільної” діяльності слід
відносити лише той сектор всього кола проявів людської життєдіяльності,
який отримує певним чином виражене суспільне визнання і обумовлений
(збоку суспільних умов) відносинами між людьми. Решта “діяльнісних”
проявів людей є своєрідним резервом, з якого може братись поповнення, що
в майбутньому приведе до розширення сектора соціально значущих дій, але
поки що вони до “соціальних фактів” не зараховуються. Наприклад, якщо
взяти сферу економічного життя, то з самого початку розвитку товарного
виробництва особиста діяльність індивіда мала суспільний характер до тої
міри, до якої вона втілювалась у продукт, що мав суспільне визнання
(попит на ринку). При товарообміну визначається й перевіряється
суспільна значущість діяльності виробника, від неї відсіюються елементи,
які не мають “виходу” в систему виробничих відносин, з соціальної точки
зору цінуються тільки суспільно необхідні трудові затрати. Аналогічні
приклади можна навести і зі сфери правової. Які вчинки людей мають
протиправний характер? Вочевидь тільки дії з того сектора проявів
життєдіяльності, наслідки яких суперечать чинному законодавству, тобто
способу фіксування правових відносин. Так само і щодо моральної сфери:
до морально нейтральних відносяться діяння, що на даний момент не
підпадають під регулювання моральних норм, які втілюють собою моральні
відносини між людьми. Отже, обмеження обсягу поняття діяльності людей
зоною дій, котрі мають прямий вихід в систему суспільних відносин, є
однією з необхідних умов продуктивного підходу до аналізу сутності
діяльності як субстанційного виміру соціальної реальності.

До загальних моментів (атрибутів1) (1 Від лат. attrib?tio. Як
граматичний термін це слово значить “властивість”, “ознака”, а у
філософії – невід’ємну, істотну властивість предмета, без якої він не
може існувати у вигляді даного предмета.) будь-якої діяльності
відносяться: суб’єкт і об’єкт (предмет) діяльності, ціль, засіб і
результат, власне діяльність і її умови. Суб’єкт діяльності – це її
носій, агент. Виходячи з обмежень, що ми поклали в основу характеристики
діяльності як суспільної, тобто такої, яка має “вихід” у систему
суспільних відносин, очевидно, що вирішення питання стосовно суб’єкта
діяльності залежить від того, хто є виробником кінцевого “продукту”,
визнаного у сфері суспільних відносин. Звідси випливає, що справжнім,
вирішальним суб’єктом діяльності аж ніяк не завжди буває індивід, ним
може бути й мала, або велика група по відношенню до інших груп. Предмет
діяльності є те, на що вона спрямована. Ним може бути чи то явище
природи, чи то устрій суспільства, чи то сама людина у разі виховної або
освітньої діяльності. Категорії ціль, засіб і результат можна розглядати
допоміжними, проміжними при розгляді таких атрибутів діяльності як
суб’єкт, об’єкт (предмет) і сам процес діяльності. Ціль характеризує
суб’єкт відносно його намірів, мотивів, потреб і інтересів. Стосовно
самого процесу діяльності ціль являє собою такий момент для всіх дій
суб’єкта, який консолідує їх у цілеспрямовану діяльність, тобто надає
останній риси усвідомленості, організованості, запрограмованої
послідовності етапів проходження. Через результат ціль пов’язана і з
предметом діяльності, оскільки предмет у процесі діяльності стає
реалізованою ціллю, цебто результатом. Засіб також є істотною
характеристикою людської діяльності і пов’язує суб’єкт, об’єкт і саму
діяльність. Важливим загальним моментом діяльності є те, що можна
назвати “самою діяльністю”, тобто проходження її як динамічного процесу.
Виділяючи цей момент, ми тимчасово абстрагуємося від інших з метою
зафіксувати чисту витрату людських сил, психічних і фізичних потенцій
людини незалежно від цілі, засобів, результатів, коли є можливість
застосувати єдиний масштаб для виміру витрат, а саме – час. Істотний
момент будь-якої діяльності – умови. Під умовами діяльності розуміється
складний комплекс явищ і обставин, які уможливлюють діяльність і
сприяють її успішному завершенню. У сукупності умов виділяються природні
і історичні (суспільні). Дехто може заперечити, що “умови” не слід
подавати як момент, ознаку діяльності, оскільки вони знаходяться за
межами самої діяльності і скоріш супроводжують її. На це слід сказати,
що, виділяючи фундаментальні моменти діяльності, ми не говоримо про
діяльність з точки зору її структури. Йдеться не про елементи всередині
діяльності і не про зв’язки між ними, а про повноту моментів,
характеристик, котрих достатньо для подання діяльності як специфічного
способу взаємодії людини з середовищем. За таких обставин умови можуть
розглядатись у одному порядку з моментами діяльності.

Соціальний філософ і соціолог-теоретик, прагнучи пояснити історичні
явища як результати сумісної діяльності людей, не може обминути питання
про сили, що консолідують людей у суспільство, тобто такі, які
забезпечують цю сумісність. Першим за значенням соціальним результатом,
і в той же час формою людської діяльності, що причетна до консолідації
індивідів у цілісність, є суспільні відносини. Як уже йшлося, ми їх
розглядаємо тут у статусі субстанційного аспекту соціальної реальності.
Зупинимось поки що на визначенні поняття суспільних відносин і виділення
їх найбільш суттєвих рис.

Немало корисного для вирішення вказаної задачі може дати звернення до
змісту загальнофілософської категорії “відносини”. Ця категорія
характеризує спосіб буття всіх, без винятку, явищ і предметів у їх
взаємному співіснуванні. “Все, що існує, – писав Гегель, – знаходиться у
відносинах, і ці відносини є істина будь-якого існування.”1 (1Гегель
Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т.1. М., 1974. С. 301.) У історії
філософської думки категорія “відносини” одна з найбільш давніх. Вже
Аристотель вказав принаймні на три її значення, які зберігають цінність
і досі. Два з них – “числові” відносини і відносини між “пізнанням і
тим, що пізнається” – стосуються діяльності суб’єкта, котрий ставить
речі у відносини у своїй свідомості. Іще одне значення “відносин”
Арістотель пов’язує зі здатністю одних тіл впливати на інші та з проявом
таких здатностей. Ось так, дещо закрутисто, писав він про це:
“…Здатність нагрівати перебуває у відносинах до того, що може
нагріватися, тому що воно може нагрівати, і в свою чергу те, що нагріває
знаходиться у відносинах до того, що нагрівається, і те, що ріже, до
того, що ріжеться, тому що і те, й інше відбувається в дійсності.”2
(2Аристотель. Сочинения в 4-х томах. М., 1975. Том 1. С. 167.)

Втім довгий час категорія “відносини” зберігала своє значення скоріше як
гносеологічне поняття, бо її виникнення пов’язували з процедурою
порівнювання тіл. Так у філософії XVII-XVIII ст. ”відносини” розуміли
саме як результат порівняння тіл між собою за тотожною для них основою.1
(1Див., напр., Гоббс Т. Избр. произв. в двух томах. М., 1964. Т.1. С.
161-163; Лейбниц Г.В. Сочинения в четырех томах. М., 1983. Т.2. С.
227-228.) Об’єктивність відносин можна було розуміти тільки як
об’єктивність основи, тобто тих властивостей, що враховувались при
порівнянні співвідносних предметів. Тлумачення ж “відносин” як
категорії, що відображує якісь сторони реальної взаємозалежності речей,
надовго випала з поля зору філософів і тільки порівняно недавно ситуація
покращилась. Спираючись на досягнуті сьогодні результати, наведемо деякі
найбільш загальні положення стосовно змісту категорії відносин.

Важливою об’єктивною передумовою відносин між речами є наявність у них
загальної підстави відносин, і реально співвідносними можуть бути лише
ті предмети, які мають такі підстави. Дві співвідносні речі повинні бути
у чомусь тотожними, щоб між ними мали місце відносини з точки зору цієї
тотожності.

Відносини не існують самі по собі, поза сторонами, які співвідносяться,
тобто не мають абсолютно самостійного онтологічного статусу.

Відносини існують реально. Однак їх реальність специфічна, вони не
можуть безпосередньо сприйматись органами чуття. Зовнішнім виявом
відносин є взаємодія і зв’язок речей через посередництво
фізико-хімічних, біологічних, механічних тощо процесів, які вже можна
фіксувати чуттєво. Отже, відносини передбачають зв’язок і взаємодію, але
не зводяться до них. Поглиблюючи цю думку, можна сказати, що категорія
“відносини” охоплює своїм змістом як реально існуючу можливість зв’язку
і взаємодії речей, так і їх дійсну наявність.

Попередні загальні риси “відносин” зумовлюють і особливості їх пізнання:
відносини пізнаються через пізнання сторін, що знаходяться у зв’язку і
взаємодії. Фіксуючи вплив однієї речі на іншу, ми встановлюємо
причинно-наслідкові й інші зв’язки шляхом співвіднесення однієї речі до
іншої. Безумовно, таке співвіднесення проходить за тотожною для них
основою. В результаті відносини постають перед нами як підсумок
абстракції від речей, що взаємодіють.

Підсумкове визначення загальнофілософської категорії “відносини” може
бути таким: Відносини – це філософська категорія, що виражає спосіб
взаємозалежного буття предметів певної тотожності, сутність якого
полягає у наявності у них реальної можливості з необхідністю вступити
при належних умовах у актуальний зв’язок і взаємодію через посередництво
механічних, фізико-хімічних та інших процесів.

Завдання суб’єкта пізнання, котрий ставить собі за мету з’ясування і
вивчення конкретних відносин, полягає у виділенні єдиної, тотожної
основи і визначення умов, за якими предмети з необхідністю взаємодіють і
тим самим актуалізують відносини, які між ними вже існують. Наведене
вище визначення враховує тільки онтологічний аспект “відносин”. У
логіко-гносеологічному аспекті кожен предмет може ставитись у практично
незчисленну кількість відносин, виходячи з наявності безлічі
властивостей, за якими предмети можуть порівнюватись один з одним.

Виділені загальні, сутнісні риси відносин властиві і суспільним
відносинам. Водночас вони мають і ряд специфічних особливостей, що
формуються разом з виникненням соціальної реальності (суспільства).
Зупинимось на деяких з них.

Серед специфічних властивостей суспільних відносин слід назвати їх
здатність до упредметнення і персоніфікації. Упредметнення говорить про
те, що люди взаємодіють між собою не через свою тілесну природу, а через
світ предметів-посередників, створених працею і здатних презентувати
собою відносини. Йдеться перш за все про весь речовий світ, вироблений
людьми. Але упредметнення суспільних відносин не слід обмежувати тільки
речовим світом, хоч він і є головним у житті людини. У процесі
історичного розвитку, наявності розгалуженого суспільного життя і
розподілу праці виникають і інші, не речові форми ”втілення”, такі як
соціальні норми, цінності, установи тощо. Щодо персоніфікації, або
уособлення, то йдеться про те, що люди постають перед нами як соціально
“помічені”, як певною мірою абстрактні носії, живі репрезентанти
суспільних відносин. Не дивлячись на те, що індивіди взаємодіють один з
одним як особистості, вони мають і своє «інше Я» – постають як
типізовані представники певних соціальних спільнот, як носії соціальних
ролей. Конечними суб’єктами, сторонами суспільних відносин часто є різні
соціальні спільноти, які уявляють собою над-індивідуальну реальність
(етнос, нація, клас, верства, інші групи). У суспільстві індивіди частіш
за все співвідносяться один з одним через належність до певної
соціальної групи.

Можна виділити й ще деякі особливості суспільних відносин. Як уже
відзначалось, реальність відносин є по суті похідною від реальності їх
основи, тому в пізнанні дуже важливо правильно встановити цю основу.
Якщо в природі основу тіл, що співвідносяться, складає одна з їх
природних якостей, то в суспільстві сама основа відносин між людьми є
соціально-історичною за своїм походженням. Так, наприклад, у випадку
виробничих відносин люди розглядаються під кутом зору здатності до
участі в суспільному виробництві і фактичної участі. Будучи попередньо
охопленими під цим кутом зору, індивіди вже за тим розрізнюються нами за
їх місцем в системі суспільного виробництва, за наявністю в них тих чи
інших умов і факторів виробництва, тобто розглядаються нами як такі, що
співвідносяться. Як і взагалі відносини, суспільні відносини
безпосередньо, на рівні перцепцій, не фіксуються, вони відображуються на
рівні понять. Їх реальність особливого ґатунку, про неї ми судимо,
абстрагуючись від чуттєво сприйнятих взаємодій людей. Сумісна діяльність
людей – то прояв, вид матеріалізації суспільних відносин. Підкреслити
це зайвий раз варто, бо існує тенденція видавати за суспільні відносини
емпірично видиме спілкування індивідів у процесі взаємодії, що насправді
є тільки зовнішнім проявом цих відносин.

Відтак, спираючись на виявлені специфічні риси суспільних відносин,
можна сформулювати їх визначення. Суспільні відносини – це категорія, що
виражає спосіб сукупного взаємозалежного буття певних груп людей,
сутність якого (цього способу) зводиться до наявності для них реальної
можливості вступити з необхідністю у актуальний взаємозв’язок через
діяльність і її продукти.

Розглянувши нарізно зміст категорій діяльності і суспільних відносин,
повернемось ще раз до особливостей їх зв’язку. У їх співвідношенні
відображується важлива сторона філософського підходу до суспільного
життя. Вони – субстанція соціальної реальності, її риштовання. Ця
субстанція подається нами у подвоєному вираженні: як зв’язок формального
й змістовного. Форма й зміст – важливі взаємопов’язані характеристики
об’єктів будь-якого роду. У найзагальнішому вигляді форма виражає собою
визначеність буття, визначеність його змісту. Але її й не можна уявляти
як дещо зовнішнє, накинуте на зміст. Взаємозв’язок форми й змісту
глибше. Форма обумовлена змістом, та вона ж є і обумовлюючим началом,
тобто виступає як принцип, закон, що обумовлює змістовну усталеність
об’єктів. Виходячи з цього, форму можна трактувати як сутність.1 (1
“Саме тому, що форма настільки ж суттєва для сутності, як сутність для
самої себе, сутність слід розуміти і виражати не просто як сутність,
тобто як безпосередню субстанцію або як чисте самоспостереження
божественного, а до такої ж міри і як форму, і в усьому багатстві її
розгорнутої форми; тільки завдяки цьому сутність розуміється й
виражається як таке, що дійсне.” – Гегель. Система наук. Часть первая.
Феноменология духа.//Гегель. Сочинения. Том IV. – М., 1959. С. 10.)
Отже, форму (сутність) суспільного життя як діяльності людей складають
суспільні відносини.

Співвідносячи категорії діяльності і суспільних відносин у аспекті
зв’язку змісту й форми, ми маємо можливість точніше виразити
субстанційне начало соціальної реальності. Наскільки суспільні відносини
є загальними умовами, формами, передумовами діяльності, настільки ж, в
свою чергу, вони є результатами, специфічними продуктами людської
діяльності. Сторони цієї єдності не рівноважні, вони не “і те, й інше”.
Провідною є характеристика суспільних відносин як продукту людської
діяльності. Жива, предметна діяльність – і продуцент, і поле
демонстрації суспільних відносин. Для всіх минулих поколінь людей
система цих відносин є результатом їх діяльності, а для кожного нового
покоління вони – форма, що визначає нині їх власну діяльність. В той же
час нові покоління своєю діяльністю започатковують нові зміни в системі
відносин. Так існує, відтворюється й розвивається соціальна реальність.

Література:

Бхаскар Рой. Общества//Социо-логос. М., 1991. С. 219-240.

Вебер Макс. Про деякі категорії соціології розуміння//Макс Вебер.
Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. С. 104-156.

Дёмин М.В. Природа деятельности. М., 1984.

Дюркгейм Эмиль. Социология. Её предмет, метод, предназначение. М., 1995.

Каган М.С. Человеческая деятельность (Опыт системного анализа). М.,
1974. С. 3-111.

Кемеров В.Е. Концепция радикальной социальности//”Вопросы философии”,
1999, №7. С. 3-13.

Кривуля А.М. Диалектика общественных отношений и человеческой
деятельности. Харьков, 1988. С.22-36; 55-90.

Маркс К. К критике политической экономии. Предисловие.// Маркс К.,
Энгельс Ф. Избр. соч. В 9-ти т.– М., 1986. Т.4. С. 136-140.

Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология. (Фейербах. Противоположность
материалистического и идеалистического воззрений)// Маркс К., Энгельс Ф.
Избр. соч. В 9-ти т.. – М., 1985. Т.2С. 9-76.

Международный конгресс по теории деятельности//Вопросы философии, 1996,
№5. С. 52-79.

Момджян К.Х. Введение в социальную философию. М., 1997. С. 84-229.

Парсонс Т. Система современных обществ. М., 1998. С. 15-45.

Теория общества. Сборник. М., 1999.

Штомпка Петр. Социология социальных изменений. Гл. 15. Социальное
становление: сущность исторических изменений. М., 1996. С. 268-276.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020