.

Діалектика суб\’єкта і об\’єкта пізнання. Пізнання і практика (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3383
Скачать документ

Реферат на тему:

Діалектика суб’єкта і об’єкта пізнання. Пізнання і практика

Як бачимо, пізнання — це історично акумульований процес відображення
об’єктивної реальності у свідомості людини у формі відчуттів,
сприйняттів, уявлень, понять, ідей, гіпотез, теорій тощо.

Суб’єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна,
конкретно-історична істота (колектив, суспільство, людство), яка
опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності, (мову, категорії та
ін.). Об’єктом пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається
пізнанню не у формі споглядання первозданної природи, а у формі
практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на
які спрямовується діяльність людини. Об’єктом пізнання може бути й сама
людина та її суб’єктивний світ.

У процесі пізнання з’являється знання. І те й інше (процес і його
результат) мають не лише певний зміст, а й певні форми, які в
остаточному підсумку обумовлені практикою. Тому відображення людиною
об’єктивної реальності в процесі пізнання — це не пасивно-дзеркальний
акт, як уже зазначалось, а активний, творчий процес її відтворення у
свідомості людини. Без нього зникає об’єктивний зміст наших відчуттів,
сприйняттів, думок і ми неминуче приходимо до суб’єктивного ідеалізму.

Людина, окремі люди (наприклад, вчені), що здійснюють дослідження та
відкриття як суб’єкти пізнання, виступають у ролі членів певного
суспільства, певної історичної епохи. У своїй пізнавальній та
науково-дослідній діяльності вони виражають потреби певного суспільства,
спираються на ту суму знань, якої досягло це суспільство, а також на ту
культуру мислення, яку воно виробило.

На відміну від психології, теорія пізнання не розглядає особистих
якостей людей, в думках яких здійснюються пізнавальний процес,
особливості їх мислення. У гносеології суб’єкт береться в безособовій
формі. Для неї важливий сам зміст знання у його відношенні до
об’єктивної реальності, процес і тенденція його розвитку1.

Як процес діяльності суб’єкта, пізнання завжди має суб’єктивний
характер. Його результатом є знання, що існують у свідомості суб’єкта
(індивідуальній, суспільній). Форми, в яких існує й розвивається знання,
за своєю суттю є суб’єктивними образами об’єктивної дійсності, тобто
ідеальним відображенням матеріального.

Спрямованість пізнання, його характер, межі осягнення на кожному
історичному етапі залежать від суб’єкта пізнання, оскільки зумовлені
потребами, інтересами, завданнями та можливостями конкретно-історичного
суспільства чи певної соціальної групи за певних умов. Суб’єктивність
пізнання, перебуваючи у прямому зв’язку з активністю суб’єкта, в деяких
випадках може стати перешкодою на шляху істинного пізнання.

У цілому суб’єктивність не заважає істинності одержаних знань, не
ставить жодних перешкод на шляху осягнення людиною світу. Завдяки праці,
своїм потребам і можливостям як у практичному, так і пізнавальному
аспектах людина є універсальною істотою. Вона не просто пристосовується
до світу (середовища свого існування), а освоює, перетворює його,
виявляючи приховані в ньому можливості. Оскільки суб’єктивність
людського ставлення до світу виражається в активності й остання не
обмежена якимись рамками її особливої біологічної природи, а є
універсальною за своїми можливостями, то сама ця суб’єктивність долає
свою однобічність, обмеженість і служить умовою об’єктивного пізнання
світу.

Потрібно наголосити, що спеціальні (конкретні) науки більше
абстрагуються від ролі суб’єкта в пізнавальному процесі, намагаючись
максимально відкинути всі суб’єктивні моменти, розглядаючи об’єкт
немовби “сам по собі”. Для філософії ж проблема взаємодії суб’єкта й
об’єкта є спеціальною, оскільки вона досліджує те, як у процесі такої
взаємодії, за активної ролі суб’єкта, відбувається досягнення істини.

Перейдемо тепер до аналізу об’єкта пізнання. Ним є вся незалежна від
свідомості існуюча дійсність — об’єктивна реальність. Сама ж людина з
усіма її гранями, сторонами та властивостями, включаючи психіку й
свідомість, теж до нього належать. Той факт, що свідомість є
суб’єктивною реальністю, не перешкоджає перетворенню її на специфічний
об’єкт пізнання.

Однак для конкретного суспільства, на певному етапі його розвитку,
реальним об’єктом його пізнання є не вся дійсність (вона нескінченна й
невичерпна), а лише та її частина, що прямо чи опосередковано включена у
практичну, передусім матеріально-виробничу діяльність. Отже, не лише
суб’єкт, а й об’єкт пізнання має свій конкретно-історичний характер.
Людина пізнає насамперед те, що вона практично освоює, змінює,
перетворює. Безпосередній об’єкт пізнання — це не “абстрактна” природа,
а природа, певною мірою перетворена, “олюднена” (“світ людини”), межі й
багатоманітність якого постійно розширюються.

Можна було б заперечити, що до об’єктів пізнання належать і такі речі та
явища, з якими людина зараз не може вступити в пряму практичну
взаємодію, — наприклад, віддалені космічні тіла. Однак, по-перше,
небесні світила стали свого часу об’єктом пізнання тому, що
спостереження за ними набули практичного значення; по-друге, внаслідок
логіки пізнавального процесу і взаємозв’язку явищ дійсності пізнання
здатне випереджати безпосередню практику, не втрачаючи зв’язку з нею
(детальніше про це буде сказано далі).

Як бачимо, у відношенні між суб’єктом і об’єктом пізнання є момент
співвідносності: з одного боку, існує суб’єкт без об’єкта, з другого —
виокремлення з об’єктивної реальності певного фрагмента, який у
подальшому стає об’єктом пізнання, залежить від діяльності суб’єкта;
часто цей об’єкт тією чи іншою мірою є вже продуктом такої діяльності.
Абсолютизуючи момент співвідносності й екстраполюючи гносеологічні
проблеми на реалії об’єктивного світу, суб’єктивний ідеалізм стверджує:
немає об’єкта без суб’єкта, об’єкт створюється суб’єктом. Такою,
наприклад, є філософія Берклі, в якій стверджується, що буття речей
визначається тим, що вони сприймаються. Близькі до них філософії Фіхте
та Авенаріуса.

У процесі осмислення не потрібно змішувати й поняття “об’єкт пізнання” з
поняттям “об’єктивна реальність”. Остання в тій чи іншій своїй частині
стає об’єктом пізнання, оскільки існує пізнаючий суб’єкт. Але сама ця
реальність є незалежною від суб’єкта, оскільки природа існувала ще й
тоді, коли на Землі не було жодної живої істоти. Щодо практики, то вона
свій об’єкт і об’єкт пізнання не творить “з нічого” чи з якоїсь
“не-визначеної матерії”, а лише змінює існуючі предмети, притому
“погоджуючи” це з їх об’єктивними властивостями та закономірностями .

Суб’єкт і об’єкт становлять єдність протилежностей пізнавального
процесу. Вирішення суперечностей, які постійно виникають між суб’єктом і
об’єктом, відбувається завдяки практичним змінам об’єкта суб’єктом, за
допомогою підпорядкування його свідомій волі людини (суспільства,
людства). У процесі цієї взаємодії змінюються цілі суб’єкта, котрі
визначають його волю, і виникають нові й нові суперечності.

Взаємодія суб’єкта й об’єкта у сфері практики генетично і по суті є
первинною, а діалектика суб’єкта й об’єкта пізнання набуває щодо неї
відносно самостійного характеру та значення.

Пізнання є процесом розв’язання суперечностей між суб’єктом і об’єктом.
Вирішення цих суперечностей на кожному етапі пізнання призводить до
появи нового суб’єкта (збагаченого новими знаннями, здатного мислити на
вищому теоретичному рівні) та нового об’єкта пізнання (в тому розумінні,
що в пізнавальний процес “втягуються” все нові предмети, процеси та
явища, а звідси й виникають нові проблеми. Таким чином, суперечності
відтворюються на новому, вищому рівні. Вони знову вирішуються й знову
виникають. І так безнастанно.

Особлива роль у пізнанні належить науковим революціям, коли відбуваються
значні якісні зрушення і в характері досліджуваних об’єктів, і в апараті
теоретичного мислення.

Тут ми й обмежимося цим коротким висвітленням змісту понять суб’єкта і
об’єкта та процесу пізнання. Наступні підрозділи присвячені розвитку й
конкретизації того, про що тут Ішлося (розкриттю діалектики
пізнавального процесу як процесу відображення об’єктивної дійсності у
свідомості людини).

Пізнання і практика

У попередніх розділах наголошувалося, що основою пізнання завжди є
практика. У цьому параграфі докладніше розглянемо це питання.

Діалектико-матеріалістична філософія відрізняється від усіх інших тим,
що вона точку зору життя, практики (в її матеріалістичному розумінні)
робить основою теорії пізнання, що й викликає появу матеріалізму.

Ця філософія розуміє практику як всю чуттєво-предметну, матеріальну
діяльність людей. У найширшому значенні слово “практика” охоплює
матеріально-практичну та духовно-практичну діяльність. У вужчому
(спеціальному) розумінні практика — це матеріально-виробнича діяльність.
Саме в цьому розумінні вона й протиставляється теорії.

Вихідним, основним видом практики є матеріальне виробництво, внаслідок
якого суспільство за допомогою створених знарядь та засобів виробництва
впливає на природу й перетворює її. Іншим широкоохоплюючим різновидом
практики є соціально-політична діяльність суспільства та окремих його
груп. Правомірно сказати й про деякі інші види практики (зокрема про
матеріальну сторону побутової діяльності людей тощо).

Щодо наукового експерименту, то він, становлячи собою чуттєво-предметну
діяльність, має певну специфіку. Науковий експеримент безпосередньо
підпорядкований завданням теоретичного дослідження, а тому його
необхідно зарахувати до системи власне пізнавальної діяльності. Це
свідчить про те, що не існує “чистої” практики або “чисто” теоретичної
діяльності. Будь-яка практика містить і пізнавальні моменти, а
теоретична діяльність — моменти чуттєво-предметні, тобто практичні.
Проте це не заперечує того, що практика й теорія відрізняються між собою
як своїм основним змістом, так і безпосередніми завданнями й
результатами. Практику, її значення для пізнання наукова філософія
розглядає в сукупності і взаємозв’язку всіх її видів та ще й в
історичному розвитку. Тільки за такого підходу можна повною мірою
з’ясувати її гносеологічні функції.

У первісних людей мислення, пізнання були “безпосередньо вплетені в
матеріальну діяльність та спілкування і в мову реального життя”1. Теорія
як така була відсутня. Внаслідок розвитку виробництва та суспільних
відносин, поділу праці, що розширювався і ускладнювався, та
удосконалення самої здатності мислення пізнавальна діяльність
відокремлюється від матеріально-практичної й набуває відносної
самостійності. Виникають специфічні закономірності пізнавального
процесу, які вже безпосередньо не збігаються із закономірностями
практичної діяльності. З виникненням перших класових суспільств теорія
відокремлюється від практики, виникає спеціальна форма теоретичної
діяльності — наука. За цих же умов матеріально-практична та
духовно-теоретична діяльність поділяється між різними частинами
суспільства — панівною та підпорядкованою. На відношення між практикою
та теорією накладає свій відбиток антагонізм класів, відмінність між
фізичною та розумовою працею.

Практика й пізнання, теорія і практика завжди єдині. Це — сторони
пізнання, які між собою взаємодіють, взаємовпливають і є діалектичне
пов’язаними протилежностями, що перебувають як у стані відповідності та
гармонії, так і дисгармонії, конфлікту, конфронтації тощо.

Практика й пізнання органічно пов’язані одне з одним: перша має
пізнавальну сторону, а пізнання — практичну. Вони єдині, але кожна має
свою особливу, специфічну природу і своєрідність функцій. Стосовно
пізнання практика реалізує базисну, детермінаційну, критеріальну та
функції рушія пізнання й прогресу тощо. У свою чергу, пізнання реалізує
певні функції стосовно практики: інформаційну, регулятивну, коригуючу та
ін.

Категорія “практика” і сама практика в суспільній діяльності, зокрема в
пізнанні, мають фундаментальний характер. За її допомогою можна виявити:

• місце людини в системі, структурі буття;

• взаємозв’язок із живою й неживою природою та соціальною дійсністю;

• включеність у систему культури (матеріальної, духовної);

• сутність духовного, феномену свідомості.

Категорія практики задає вихідні орієнтири для формування цілісних
уявлень про людину в усій багатоманітності взаємозв’язків із навколишнім
світом.

Гносеологічні функції практики проявляються і в тому, що вона становить
основу й кінцеву мету пізнання, визначає (безпосередньо чи в остаточному
підсумку) зміст і форму пізнавального процесу, є критерієм істини.

На основі практики, процесів опредметнення й розпредмет-нення виникає,
змінюється й розширюється об’єкт пізнання. На тій же основі
констатується, розвивається його суб’єкт. У процесі практики
зароджуються пізнавальні проблеми. Так, якщо протягом декількох останніх
століть (XVII-XX ст.) предметом наукового пізнання ставали послідовно
механічні, термодинамічні, електричні та ядерні явища й процеси, то це
визначалося практикою виробництва, потребами розвитку продуктивних сил.
Наприклад, теорія Дарвіна була викликана до життя завданнями,
поставленими розвитком інтенсивного сільського господарства, зокрема
тваринництва. Навіть така абстрактна наука, як математика, бере свої
витоки з практичної діяльності. Це ж стосується й інших наук.

Та з цього не випливає, що пізнання виростає лише з практики. Воно може
й випереджати її, вирішуючи завдання, що постають з внутрішньої логіки
розвитку самої теорії. Це не заперечує тієї обставини, що, зрештою, саме
практика і є основою теорії, джерелом досліджуваних нею проблем. Ф.
Енгельс з цього приводу писав: “Якщо техніка значною мірою залежить від
стану науки, то ще більше наука залежить від стану та потреб техніки.
Якщо в суспільстві з’являється технічна потреба, то це рухає науку
вперед більше, аніж десяток університетів”1. Нині, у зв’язку з
науково-технічною та іншими революціями, наука стала провідним фактором
щодо виробництва, вона відкриває принципово нові його напрями. Це змінює
традиційний характер відношень між практикою та теорією, хоча й свідчить
про постійне зростання відносної самостійності теорії та сили її
зворотного впливу на практику.

Практика не лише ставить перед теорією завдання, а й озброює її засобами
дослідження (приладами, апаратурою, експериментальними установками).
Іноді ці установки за розмірами,

складністю, вартістю можна порівняти з індустріальними об’єктами. Інакше
кажучи, сучасне виробництво перетворюється на експериментальну базу
науки. Відповідно наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу
людства.

Пізнання постійно допомагає вирішувати практичні завдання. Це стосується
й філософської теорії, яка раніше сприймалась як втілення
зречено-споглядального ставлення до світу. В одинадцятій тезі К. Маркса
про Л. Фейербаха йдеться про те, що “філософи тільки по-різному
пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його”1.

Нині людська діяльність є могутнім фактором прогресивного розвитку не
лише земної, а й космічної природи. Завдяки цій діяльності
підвищуватиметься ступінь організованості й упорядкованості природних
процесів, обмежуватимуться ентропійні тенденції, притаманні природі.
Розширюватиметься область “олюдненої” природи — справжнього “світу
людини”. Важливою передумовою цього в сфері духовної діяльності стануть
успіхи наукового пізнання, створення все глибших, фундаментальніших
теоретичних моделей дійсності.

Практичну спрямованість пізнання не варто розуміти так, що кожен його
крок обов’язково має сприяти вирішенню практичних завдань. Пізнання,
особливо науково-теоретичне, є відносно самостійним і незалежним від
безпосередньої практичної діяльності, має внутрішню логіку свого
розвитку.

У науковому пізнанні є, так би мовити, два “поверхи”. Один з них
пов’язаний з практикою сьогоднішнього дня. Дослідження, що здійснюються
на ньому, орієнтовані на вирішення практичних завдань сьогодення.
Другий, верхній “поверх”, представлений фундаментальними теоретичними
дослідженнями “стратегічного” значення. Деякі з них сьогодні можуть і не
мати практичного застосування, але їх значення для практики майбутнього
обов’язково стане очевидним. І чим значнішим є наукове відкриття, тим
вагомішим є його практичне значення. Так, коли почалися експерименти,
пов’язані з розщепленням атомного ядра, багатьом здавалося, що вони
матимуть лише теоретичний інтерес. Однак минуло небагато часу і ядерні
реакції знайшли своє практичне застосування. Те ж саме можна сказати й
про освоєння космосу.

Одна з особливостей науково-технічної революції — в тому, що вона
суттєво скорочує термін між науковими відкриттями та їх практичним
застосуванням. Це стосується не лише технічних, а й фундаментальних
наук.

Відрив пізнання (теорії) від практики може спричинити перетворення
теорії на схоластику. Та все ж не можна відмовлятися від перспективних
досліджень, які диктуються логікою розвитку науки. При цьому теорія
втрачає свою специфічну якість і перестає виконувати власні функції.
Тому, як кажуть, немає нічого практичнішого, аніж добра теорія. Та й
науково-технічний прогрес може швидко виснажитися, якщо його постійно не
підсилювати результатами фундаментальних досліджень.

Практикою обумовлений не лише зміст пізнання, а й його логічні форми,
структури, закони. Це пояснюється його генезисом (походженням) із
практики, від якого пізнання відносно відокремилось, не втративши при
цьому з ним зв’язку. Тому в основних формах мислення відобразилися
основні форми трудової діяльності. Тобто логіка мислення склалася на
основі “логіки” практики в процесі засвоєння структури практичних дій
схем та їх перетворення у внутрішній, ідеальний план. Оскільки структура
практики визначається об’єктивними зв’язками дійсності, то практика
виступає опосередкованою ланкою між законами об’єктивного світу й
законами мислення, обумовлюючи їх тотожність за змістом. На цю обставину
звернув увагу ще Ф. Енгельс, який писав, що над усім нашим теоретичним
мисленням панує той факт, що наше мислення й об’єктивний світ
підпорядковуються одним і тим самим законам і що через це вони не можуть
суперечити одне одному в своїх результатах, а повинні узгоджуватись між
собою. Цей факт є безумовною передумовою нашого теоретичного мислення1.
Це свідчить про те, що практична діяльність людини повинна була постійно
приводити її свідомість до повторення різних логічних фігур, аби вони
могли отримати значення аксіом. Постійно повторюючись, практика
закріплювалась у свідомості людини фігурами логіки, що мали
аксіоматичний характер.

Практикою опосередковані не лише найзагальніші (байдужі до конкретного
змісту) форми думки, а й категорії діалектичної логіки, в яких
виражається рух людського пізнання, підсумовується його історія та й усі
інші методи пізнання (аналіз, синтез, узагальнення, абстрагування тощо).

Деякі аспекти зв’язку між пізнанням і практикою розглядатимуться при
висвітленні проблеми істини.

Список використаної літератури:

Алексеев П., В., Панин А. В. Теория познания и диалектика. — М., 1991.

Андрос Е. И. Истина как проблема познания и мировоззрения. — К., 1984.

Библер В. С. Мышление как творчество. — М., 1975.

Гносеология в системе философского мировоззрения. — М., 1983.

Гайденко П. П. Эволюция понятия науки (XVII—XVIII вв.). — М., 1987.

Диалектика. Познание. Наука. — М., 1988.

Т.Заботин П. С. Преодоление заблуждения в научном познании. — М., 1977.

Ильенков Э. В. Диалектическая логика. Очерки истории и теории. — М.,
1984.

Кедровский О. И. Методы построения теоретических систем знания. — К.,
1982.

Кукушкина Е. И., Логунова Л. Б. Мировоззрение, познание, практика. —
М., 1989.

Коршунов А. М., Мантатов В. В. Диалектика социального познания. — М.,
1988.

Кун Т. Структура научных революций. — М., 1975.

Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм. Повне зібрання творів. — Т.
18.

Ленинская теория отражения и современная наука. — Т. 1—2. — София, 1981.

Лекторский В. А. Субъект, объект, познание. — М., 1980.

Логика научного исследования. — М., 1965.

Материалистическая диалектика. Краткий очерк теории. — М., 1985.

Маркс К. До критики політичної економії. Передмова // Маркс К., Енгельс
Ф. Твори. — Т. 13.

Маркс К. Тези про Фейербаха // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 3.

Поппер К. Логика и рост научного знания. — М., 1983.

Жариков Е. С. Научный поиск. — К., 1966.

Пономарев Я. А. Психология творчества. — М., 1976.

Субъективная диалектика. — М., 1982.

Субъект и объект как философская проблема. — К., 1979.

Современная западная социология. Словарь. — М., 1990.

Современная западная философия. Словарь. — М., 1991.

Теория познания. В 4 т. — М., 1991.

Творчество и социальное познание. — М., 1982.

Творче, практичне і критичне мислення / Відповід. ред. С. П. Щерба. —
Житомир, 1997.

Филатов В. Т. Научное познание и мир человека. — М., 1989.

Фролов И. Т., Юдин Б. Г. Этика науки. — М., 1986.

Швырев В. С. Научное познание как деятельность. — М., 1984.

Штофф В. А. Проблемы методологии научного познания. — М., 1978.

Яцкевич А. Ф. Диалектика объективного и субъективного в проявлении
законов общества. — Минск, 1982.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019