Реферат на тему:
Чи може бути у людському розумі те, чого немає у відчуттях? Що таке
істина? Скільки знань потрібно людині?
Вступ
Підґрунтя нашої свідомості утворюють знання. Тільки знаючи властивості
предметів, ми можемо використовувати їх у своїй діяльності або для
задоволення потреб. Тільки знаючи закони, що діють у довколишній
дійсності, ми можемо досягти бажаних результатів. Нарешті, тільки добре
знаючи саму себе, людина може успішно займатися самовихованням і
самовдосконаленням.
Отже, без певних знань не може відбуватися ніяка людська діяльність.
Тому, щоб плідно діяти й мати можливість задовольняти свої потреби,
людина повинна постійно пізнавати світ і саму себе. Проте й саме
пізнання також є одним з різновидів людської діяльності. A це означає,
що успішно пізнавати світ і самих себе м можемо лише за умови, що добре
знаємо, що таке пізнання, як воно здійснюється.
Чи може бути у людському розумі те, чого немає у відчуттях?
Кожний з нас, звичайно, знає, що таке квітка. Але звідки у нас виникло
це знання? Мабуть, більшість людей відповість на це запитання досить
просто: ми бачили квіти, вдихали їх пахощі, торкалися ніжних пелюсток і
тому добре знаємо, що це таке. Тобто джерелом наших знань про квіти були
наші відчуття.
А якщо, наприклад, запитати, звідки ми знаємо, що таке справедливість,
то відповісти на це буде складніше. Позаяк справедливість саму по собі
не можна ні побачити, ні почути, ні відчути на дотик або на смак тощо. А
звідки ж тоді наші знання про неї?
З цього приводу існували різні думки. Так, прихильники сенсуалізму (від
латинського слова «сенсус» — почуття, відчуття) вважали, що єдиним
джерелом усіх наших знань є лише відчуття й сприйняття. Англійський
філософ Дж. Локк висловив цю тезу так: «Немає нічого в розумі, чого
спочатку не було б у відчуттях».
Представники ж протилежного напрямку — раціоналізму (від латинського
слова «раціо» — розум), наприклад Р. Декарт (1596—1650), виходили з
того, що чуттєве пізнання відіграє лише допоміжну роль, а головним
джерелом наших знань є надчуттєвий досвід, або «чисте мислення». І якщо
сенсуалісти доводили, що свідомість людини за її народження подібна до
чистої дошки («табула раса»), на якій можна записати будь-що завдяки
чуттєвому досвіду, то раціоналісти, навпаки, висували ідею «вроджених
ідей», які нібито є початком у людському пізнанні.
На сьогодні науково доведено: пізнання здійснюється водночас і завдяки
чуттєвому відображенню, і завдяки мисленню. Так, коли ми сприймаємо
якийсь предмет за допомогою органів чуття, то й тоді ми певним чином
осмислюємо зміст наших відчуттів, сприймаємо його, ґрунтуючися на
поняттях, знаннях, які вже існують. Так само і в процесі мислення або
раціонального пізнання ми спираємося завжди на наш чуттєвий досвід.
Наприклад, доводячи якусь складну теорему, ми використовуємо при цьому
різні малюнки або креслення, які унаочнюють ті чи ті її абстрактні тези.
Заперечуючи ж Дж. Локку, можна сказати, що наше розумове пізнання не
обмежується лишень усвідомленням чуттєвого досвіду, а дає нам можливість
у процесі мислення вийти за межі цього досвіду й пізнати такі явища або
предмети, які б ніколи не могли бути пізнані за допомогою відчуттів.
Прикладами цього можуть бути наші знання про мікросвіт або мегасвіт,
наші передбачення майбутнього або знання про давнє минуле, які нами
чуттєво не сприймаються.
Інший англійський філософ, Ф. Бекон (1561—1626); характеризуючи людське
пізнання, виокремив три його можливі шляхи: шлях мурашки, шлях павука та
шлях бджоли. Шлях мурашки — це нескінченне збирання й безладне
нагромадження у процесі пізнання різноманітних, не пов’язаних між собою
фактів. Шлях павука — це вигадування різних безпідставних теорій, які,
подібно до павутиння, можуть мати різні химерні візерунки и
перехрещення, але не спираються на реальні факти. Тому найдосконалішим у
пізнанні, вважав Ф. Бекон, є шлях бджоли, яка не тільки збирає по
крапельці нектар з кожної квітки, а й послідовно заповнює ним порожні
чарунки.
! Людське пізнання — дуже складний і багатогранний процес. Нехтування
якимось з його законів — чи то фактами, чи узагальненнями, чи пошуком
зв’язків тощо — неодмінно призводить до помилок у пізнанні. А оскільки
знання, що є наслідком пізнання, використовуються нами на практиці, то,
звичайно, хибні знання зумовлять помилкові дії. У зв’язку з цим виникає
запитання про те, як же людина може перевірити правильність чи хибність
своїх знань.
Що таке істина?
Питання про те, що таке істина, цікавило людей з давніх-давен. І при
його розв’язанні часто-густо відбувалася не тільки боротьба думок, а й
фізична розправа над супротивником. Нерідко в людській історії було
таке, що кожний вважав, ніби істину знає лише він. А відстоюючи або
прагнучи нав’язати її іншим, люди використовували не лишень аргументи та
докази, а й зброю або силу влади. Від цього могли тимчасово щось виграти
окремі люди або навіть народи, але людство загалом лише втрачало.
Втрачало істинне знання, досвід, здобутий цілими цивілізаціями.
М. Ге. Христос і Пілат (Що є істина?)
Пригадайте, наприклад, релігійні війни середньовіччя. Або те, скільки
людей постраждало вже у XX сторіччі з вини політиканів, псевдовчених
тощо, які обстоювали нехай і хибну, але офіційно визнану істину й
перемагала лише тому, що перебували при владі.
Шлях до істини дуже складний, і ніхто з людей не може володіти нею у
повному обсязі. Тому кожний повинен шанувати право інших людей на
істину, тобто на власну думку, на своє розуміння. А доводити свою
слушність у цій царині можна лише силою фактів і доказів.
Згідно з визначенням учених-філософів, істиною називається знання, яке
відповідає дійсності. Це той зміст наших знань, який не залежить від
нас, а лише визначається об’єктивною реальністю.
Звичайно, що, відображаючи світ, ми не можемо водночас охопити всі його
боки або властивості. Тому відповідність наших знань про дійсність самій
дійсності не може бути абсолютно повною. Проте у процесі пізнання людина
дедалі повніше пізнає світ і саму себе, постійно примножуючи,
поглиблюючи й розширюючи свої знання.
! Повна відповідність наших знань про світ самому світові називається
абсолютною істиною. Чимало філософів у різні часи ставили собі за мету
досягнення абсолютної істини. Проте чи можливе це?
Якщо вважати світ граничним і незмінним, то можна зробити висновок, що,
пізнаючи послідовно одну частину світу за іншою, ми зможемо врешті-решт
пізнати весь світ. Саме на такій позиції стоять метафізики.
Проте, по-перше, у зв’язку з необмеженістю й
безконечністю світу ми ніколи не можемо досягти якоїсь межі нашого
пізнання. По-друге, світ змінюється, й те, що було істинним учора, вже
не є таким сьогодні. Тому ми повинні постійно розвивати й поновлювати
наші знання.
Н. Пуссен. Час, що рятує Істину від посягань заздрості і розбрату
Нарешті, на кожному щаблі розвитку знання людей досягають лише певного
рівня, який обмежений певними можливостями пізнання світу. Наприклад,
спочатку люди могли пізнавати лише ті предмети та явища, з якими вони
безпосередньо стикалися у своїй діяльності. Пізніше вони почали
пізнавати й такі речі, які безпосередньо не ввіходили до царини їхньої
практичної діяльності. Ще пізніше, завдяки різним пристроям і приладам,
нагромадженому досвіду вони дістали можливість пізнавати явища й
процеси, які не могли сприйматися їхніми органами чуття, наприклад
клітинну будову, космічний простір, надра землі тощо.
Серед знань людини є такі, які, по суті, залишаються незмінними. Це
насамперед так звані вічні істини, які фіксують певні події або факти.
Такою істиною, зокрема, є твердження «Арістотель жив у IV сторіччі до н.
е.», яке У жодний спосіб не може бути спростоване. Разом з тим існують і
такі знання, які є незаперечною істиною лишень у певних межах або за
певних умов. Наприклад відомі нам закони біології є істинними тільки для
живих організмів, тобто в рамках живої природи. Це свідчить про відносну
істинність наших знань, тобто про те, щ0 одні й ті самі знання стосовно
одних предметів або явищ можуть бути абсолютно істинними, а стосовно
інших вони вже не можуть вважатися істинними.
Перебільшуючи відносність наших знань, деякі філософи доводили, що
взагалі ніяких незмінних істин немає й бути не може, що всі істини лише
відносні й що навіть існує стільки істин, скільки є людей, оскільки
кожна людина вважає за істину щось своє.
Звичайно, кожна людина сприймає світ по-своєму й щось вважає істинним, а
щось — ні. Проте справжня істинність наших знань визначається не
суб’єктивними міркуваннями про ці знання самих людей, а їх відповідністю
дійсності. Пересвідчитися у тому, чи відповідають наші знання про
дійсність самій дійсності, можна лишень у процесі практичної діяльності.
Наприклад, відомо, що дерево м’якіше, ніж залізо. Щоб переконатися в
істинності цього, достатньо взяти лезо або ніж і застругати ним олівець.
Отже, лише практика є головним критерієм (мірилом) вірогідності істини.
Скільки знань потрібно людині?
У всіх живих організмів існує потреба в постійному одержуванні певної
інформації. У людини ця потреба досягає найвищого розвитку,
перетворюючися на пізнавальну потребу, яка є однією з найважливіших
духовних потреб. Ця пізнавальна потреба — це, з одного боку, потреба у
певних знаннях, а з іншого — потреба у самій пізнавальній діяльності або
просто у процесі пізнання.
Потреба у знаннях притаманна будь-якій людині-Інша справа, в яких —
необхідних просто для підтримання існування (як приготувати страву, як
переходити вулицю, де придбати товари тощо) чи таких, що стосуються
різних царин і матеріального, і духовного життя. у одних людей обсяг
знань дуже незначний, обмежений, а у інших, навпаки,— великий, і самі ці
знання є надзвичайно різноманітними. Таких людей називають «ходячими
енциклопедіями».
А скільки знань потребує людина, й чи слід прагнути того, щоб знати все
й про все?
Звичайно, знати все неможливо. Жодна людина не спроможна сьогодні
оволодіти всіма тими знаннями, які здобуті людством у процесі його
історичного розвитку, разом з тим є люди, які мають дивовижну пам’ять і
знають безліч усіляких речей. Чи повинні ми прагнути хоча б до цього?
В одному із своїх оповідань американський письменник О’Генрі (1862—1910)
розповідає про те, як двоє шукачів золота змушені були зимувати у горах
у маленькій хижі, де мали всього дві книжки: збірку віршів Омара Хайяма
та енциклопедичний довідник. За зиму старателі вивчили напам’ять по
книжці. Повернувшися навесні в долину до людей, вони закохалися в одну
жінку й, залицяючися до неї, намагалися використати здобуті взимку
знання. Вона ж віддала свою руку й серце не тому, хто освідчувався у
своєму коханні віршами, а тому, хто на будь-яке запитання міг пригадати
відповідь з енциклопедичного довідника.
На підставі цього прикладу за умови, якби він не був письменницькою
вигадкою, можна було б зробити висновок про те, що дуже корисно мати
якомога більше всіляких знань. Проте у реальному житті людина, яка б
вивчила напам’ять енциклопедію, навряд чи стала б від цього щасливою,
позаяк більше значення має не кількість, а якість її знань. Безглуздо
перевантажувати свою пам’ять різноманітними дрібницями, які не
використовуються на практиці, а придатні лише для демонстрування своєї
«освіченості». Ще стародавні греки вважали, що знати все неможливо й
навіть дуже багато знати — ще не означає бути розумною людиною й вміти
мислити самостійно. Тому кожна людина повинна знати лише Найголовніше,
тобто мати ті знання, які вона може використати саме у своїй діяльності.
Така точка зору, мабуть, є найбільш слушною й для сьогодення. Не маючи
можливості знати все, людина повинна свідомо обмежувати обсяг своїх
знань, не здобувати непотрібні, або так звані «мертві» знання. Разом з
тим кожна людина обов’язково повинна мати ті знання які допомагають їй
бути справжньою людиною, навчають гуманно ставитися до інших людей,
дають можливість орієнтуватися в навколишньому світі та в самій собі.
Це, насамперед світоглядні знання людини.
Крім того, кожній людині необхідні знання для найкращого виконання
якоїсь діяльності, у першу чергу професійної.
У наш час особливо важливе значення має також те, як і де здобувати
знання. Оскільки ми живемо у дуже динамічному світі, де все, зокрема й
знання, змінюється швидко, то людина не може обмежуватися лише тими
знаннями, які вона засвоїла у школі. їй постійно, впродовж усього свого
життя, доводиться поповнювати їх, отже, вона повинна вміти працювати з
різними джерелами знань, знати, в яких із них вона може найшвидше знайти
потрібну їй інформацію, тощо.
Людський досвід показує, що у процесі пізнання з часом у людини
формується не тільки потреба у знаннях, а й потреба у самому пізнанні.
Повною мірою ця потреба, особливо у дитинстві, притаманна кожній людині,
що виявляється, зокрема, у допитливості. Проте з віком, якщо цю
властивість свідомо не розвивати, вона поступово згасає й може зникнути
зовсім або набути якогось однобічного вияву, наприклад, перерости у
надмірну цікавість до того, що робиться або говориться у квартирі
сусіда.
В юному віці потребу в пізнанні дуже пригнічує необхідність механічного
заучування матеріалу, якого не розумієш. Це пояснюється тим, що пізнання
— процес творчий. Саме момент творчості, відкриття чогось нового,
невідомого надає пізнанню такої привабливості й приносить нам
задоволення.
Помилково вважати, ніби відкриття нового можливе лише у науковому
пізнанні, тобто у процесі дослідження якихось невідомих явищ або при
розв’язанні якихось складних наукових завдань. Справа в тому, що наукове
пізнання має дуже багато спільного з навчанням, яке також є одним з
різновидів пізнавальної діяльності й підпорядковується її законам.
Учень, як і вчений, здобуває якісь нові знання. По суті, вони роблять
одне й те ж саме і можуть використовувати майже однакові форми й методи
пізнання. Тому за своїм змістом їх діяльність може відрізнятися
переважно більшою або меншою складністю. Лише за своїми наслідками праця
вченого та праця учня справді різні: вчений здобуває знання й робить
відкриття вперше і для цілого людства, а учень оволодіває вже відомими
знаннями, «відкриває» їх тільки для себе. Незважаючи на це, задоволення
й навіть радість від відкриттів у учня можуть бути анітрохи не меншими,
ніж у вченого. Тому вчитися добре ще у школі — значить торувати собі
шлях і до наукового пізнання. Проте, якщо навіть і немає мети присвятити
себе науковій роботі, слід обов’язково розвивати у себе потребу в
знаннях і у пізнанні, щоб свідомо не збіднювати своє майбутнє життя.
Р. Лефевр. Істина
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
