Реферат
на тему:
Чи має сенс життя людини ? 6
1. Сутність людини та основні підходи до її розуміння
Людина — єдина істота на Землі, здатна до пізнання буття та власної
самосвідомості. Результатом цієї здатності є знання про світ і про себе,
яке виступає в емпіричній або теоретичній формі. Знання в свою чергу
може матеріалізуватися, опредметнюватися, але для цього воно має стати
ідеєю. Ідея — це думка, що містить мету діяльності і виражає певне
майбутнє. Вона відбиває цілі та прагнення суб’єкта, які становлять певну
світоглядну систему. Світогляд — одна з форм свідомості людини,
невід’ємний атрибут життєдіяльності людей.
Питання про сутність людини можна розгорнути в двох напрямах:
горизонтально, тобто в напрямі, який визначається пошуками людиною її
зв’язків із світом, в її діяннях та стражданнях; і вертикально, тобто в
напрямі, що виникає внаслідок її природного становища в світі як
організму в ряд організмів. Можна сподіватись на цілісне охоплення обома
цими напрямами людини як суб’єкт-об’єкта природи, не розділяючи її в
штучних абстракціях.
Об’єднуючим началом філософської антропології, як бачимо, є проблема
людини. Проте, в цьому принципово єдиному цілісному філософському
напрямку співіснують відносно самостійні антропологічні концепції: 1)
біологічна (Гелен, Портман); 2) культурологічна (Ротхакер, Ландман); 3)
релігійна (Шелер, Хенгстенберг); А) педагогічна (Больнов). Практично всі
вони виходять із основної тези Шелера про принципову протилежність
людини і тварини. Якщо тварина одвічно і всебічно залежить від природних
потягів та прив’язана до конкретного середовища, умов свого життя, то
людина є вільною, незалежною істотою, поведінка якої строго і однозначно
не зумовлюється природною доцільністю, що дає їй можливість ставитись до
предмета своєї творчості з певною поміркованістю.
Згідно з біологічною концепцією людина є “біологічно недостатньою”
істотою, оскільки їй не вистачає інстинктів. Вона “не завершена” і “не
закріплена” у тваринно-біологічній організації, атому і не має
можливості вести виключно природне існування. Людина віддана сама собі і
тому змушена шукати відмінні від тваринних засоби відтворення свого
життя. Гелен вважав, що історія, суспільство та його установи — це форми
доповнення біологічної недостатності людини, які реалізують її
напівінстинктивні спрямування. Гелен заперечує положення про історичний
характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей
процес одвічною і органічною характеристикою людської природи.
Представник релігійної антропології Хенгстенберг розглядав людину як
істоту, відкриту для “ніщо” і для нескінченності. Звідси випливають, на
його думку, три основні способи поведінки: об’єктивний, необ’єктивний,
утилітарний. Людина вільна в прийнятті рішення на користь одного з цих
способів, але, будучи змушеною приймати рішення, вона одночасно
примушується і стосовно свободи. В своїх міркуваннях про людину, її
еволюцію Хенгстенберг ставить перед собою завдання об’єднати еволюцію і
вчення про релігійне створення світу.
Представники релігійної антропології стали на позиції ірраціоналізму,
заявили про непізнаваність людини, протиставили аналізові її соціальної
сутності пошук її споконвічної природи, яка розкривається в “життєвому
світі” людини, непідвладному розуму та цілеспрямованому впливу.
І, нарешті, четверта концепція філософської антропології —
філософсько-педагогічна — значною мірою представлена вченням
О.Ф.Больнова. Він прагне осягнути людське життя з огляду на саме життя,
виключаючи усі зовнішні зв’язки та відносини. Екзистенціалізм, на думку
Больнова, виникає саме в період переоцінки цінностей, коли все ставиться
під сумнів і опору можна знайти лише в самому собі. Вихід із кризи він
вбачає у відновленні зв’язків із зовнішньою реальністю. Такою реальністю
виступають передусім інші люди, людське суспільство зі своїми
установами, сили духовного світу. Для того щоб жити, людина має
визначити свою міру життя, яка є індивідуальною для кожної людини. Ця
стала величина виступає критерієм людського існування.
2. Основні концепції сенсу життя людини
Звідки постає проблема сенсу життя людини? Суттєвою рисою людського
буття є його здатність ставати проблемою для самого себе. Тільки про
людину достеменно відомо, що вона здатна, по-перше, задавати собі
питання про власне місце і призначення у світі і, по-друге, в залежності
від відповіді на це питання обирати з-поміж можливих варіантів спосіб
власної реалізації, власний життєвий шлях, Відтак традиційна філософська
проблема сенсу людського буття, як і пов’язана з нею проблема свободи
волі, закладена, можна сказати, в самій специфіці людської постаті у
світі.
Способи осмислення людського буття:
1. Життя як продукування смислу. Перший зі згаданих шляхів осмислення
життя добре відомий у нашій країні, оскільки саме на ньому ґрунтується
марксистське тлумачення смисложиттєвих проблем. У затеїзованому
суспільстві стало звичним загальником (владу якого не подолано й
дотепер) переконання, що тільки суспільна людина вносить у навколишній
світ начала смислу, добра, краси, що поза її практичною діяльністю
природа і буття загалом безтямні й пусті. Все, що є на світі, вся
дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який
люди об’єктивно (тобто виходячи з структури своїх потреб і своєї
діяльності) в них вкладають. Що ж до власного індивідуального буття
людини, гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства та
прийдешніх поколінь: передаючи останнім результати своєї матеріальної і
духовної діяльності, індивід засвідчує тим самим, що існував недаремно і
забезпечує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні часові межі
свого існування. Нині, коли слова «марксизм» і «марксистський»
сприймаються мало не як лайка, легко «викривати» все, що з ними
пов’язане. Однак тезу про відсутність смислу в позалюдській реальності
та про людину як єдиного його творця з марксистами поділяли, зокрема,
такі представники філософії екзистенціалізму, як А. Камю та Ж. П. Сартр.
Ще до Маркса зазначену тезу обстоював молодий Й. Г. Фіхте. По І суті,
тут ми маємо справу з усталеною, досить-таки традиційною схемою
осмислення людського існування, окремі
2. Життя як втілення смислу. Інший, альтернативний шлях осмислення
людиною власного буття передбачає пошук у зовнішньому світі або ж у
духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які мали
б заздалегідь визначати людське життя, надаючи тим самим йому певної
осмисленості. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя «недаремно»,
«правильно» – значить присвятити його неухильній реалізації того чи
іншого попереднього задуму; відсутність подібних ідеальних настанов. так
само як і будь-які відступи від них, сприймаються як життєва катастрофа.
«….Таємниця буття людського. – читаємо в романі Ф. Достоєвського
«Брати Карамазови», – не в тому, щоб тільки жити. а в тому, для чого
жити. Без твердого уявлення собі, для чого їй жити, людина не погодиться
жити і швидше знищить себе, ніж залишиться па землі, хоча б навколо неї
все були хліби».
Переконливо на перший погляд, чи не так? Тим знаменніше, що наведені
красиві слова в романі виголошує не хто інший, як… Великий інквізитор,
про збіг думок якого з думками самого письменника навряд чи можна
говорити всерйоз. В чому з Інквізитором з «поеми» Івана Карамазова
безперечно можна погодитися – це те, що людині з сумлінням, справді, в
житті потрібен якийсь духовний зміст, що існування цілком безсмислене
для неї гірше, ніж сама смерть. Проте думка Інквізитора сягає далі.
«Тверді уявлення» про сенс буття важливі й цікаві для нього тому, що.
спущені людині заздалегідь згори (а не вироблювані нею самою в
безперервному діалозі зі світом), вони стають одним з найвірніших
засобів перетворення людської істоти на своєрідний духовний автомат,
слухняну маріонетку, позбавлену свободи волі – цього, як вважає
Інквізитор, найважчого тягаря, від якого впродовж усієї своєї історії
страждає людство.
3. Спілкування як здобуття життєвого смислу. Як перший, так і другий
розглянуті нами напрями встановлення сенсу людського буття в основі
своїй, як прийнято говорити в сучасній філософії, монологічні. Це
означає, що вони передбачають лише один-єдиний «логос», єдине джерело
осмислення – в першому разі діяльність самої людини, в другому – ті чи
інші відокремлені від цілісності буття ідеали або ціннісні взірці, що є
замкнутими, начебто «сліпими» для будь-яких інших можливих
смислоутворюючих впливів. Фіксується певний смисловий центр, відносно
якого людина формулює своє життєве завдання, котре зводиться до
утвердження того, що з даного центру походить, – у першому разі до
самоутвердження через власну діяльність, у другому – до утвердження
деяких обраних ідеалів, цінностей, тощо.
3. Особистість у пошуках сенсу життя
Всі людські імпульси суть не більше ніж явища її життя, за якими
“криється” дещо істотне: сенс життя, проблема щастя, неминучість смерті
тощо. Так ось, будь-яка людина реагує на внутрішні та зовнішні явища
свого життя відповідно до своєї сутності. Буття як дещо загальне
відповідним чином реагує на діяльні акти за принципом: характер
діяльності виходить з характеру буття. Тому сутність останнього не може
мати емпіричний характер, хоча і визначається-таки людською діяльністю,
але яка має соціальне, а не індивідуальне значення.
Духовний аспект здоров’я передбачає розуміння нами цілісності
особистості, визначає сенс життя людини, її гармонійність як індивідуума
й у спілкуванні з оточуючими. Невід’ємною частиною духовного здоров’я
людини є її здатність до співпереживання та співчуття, добросовісність,
доброзичливість, порядність, терпимість.
Здоровий спосіб життя людини допомагає їй зрозуміти, у чому полягає сенс
життя. Він виховує певною мірою співчуття, доброзичливість, терпимість
до оточуючих. Здоровий спосіб життя також сприяє самореалізації
особистості. Спосіб самореалізації індивіда залежить від його
устремлінь, а також від шкали моральних цінностей, яка склалася в його
уяві.
Отже, здоровий спосіб життя сприяє зміцненню соціального здоров’я
особистості та суспільства в цілому. Він включає в себе цінності
високого порядку, оскільки спрямований на гуманізацію й активізацію
людської діяльності, удосконалення індивідуальних якостей особистості.
4. Життєвий шлях людини
Як вiдомо, людина народжується на свiт з певним потенцiалом життєвих сил
та волею. Подальший її розвиток вiдбувається в спiльностi людей, у
моральному континуумi, де разом з фiзичними дiють духовнi, космiчнi
закони буття. Закладений природою особистий енергетичний потенцiал
прагне реалiзацiї. I кожен досягає цього залежно вiд умов, якi склалися
в реальному життi для особистiсного розвитку.
Життя людини схематично можна уявити як сходження до вершини. У кожного
своя вершина i далеко не всi розумiють, що необхiдно робити новий крок,
долаючи iнертнiсть.
Що стосується руху вперед, то тут варiантiв у нас два. Або людина
рухається вперед, розв’язуючи свою iндивiдуальну задачу, i при цьому
вона почуває себе здоровою та натхненною. Або пiд впливом шкiдливих
соцiальних стереотипiв та iррацiональних вiрувань людина зупиняється, не
докладаючи зусиль для подолання нової сходинки буття, i, таким чином,
потрапляє в порочне коло неврозiв, комплексiв, патологiзує власне життя
i життя своїх близьких. Таким загалом, кожна подiя в життi людини поряд
iз побутовим та соцiальним значенням, має свiй сенс i з погляду
цiлiсностi її життя.
Творча реалiзацiя життєвого потенцiалу людини є основною передумовою
фiзичного здоров’я та психологiчного благополуччя. Слiпе некритичне
наслiдування соцiальних стереотипiв, норм i правил приводить людину до
небажаних подiй.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
