РЕФЕРАТ
на тему:
Чи має сенс життя людини 3
”В чому ховається змiст життя?
В тому, щоб шукати увесь вiк? Шукати i не знайти?
А може, саме це й має сенс.
Коли б знав напочатку вiдповiдь, то чи захотiв би йти далi.Навiщо?
Адже попереду вiдомо все.”
Олесь Гончар “Крапля крові”
1) У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з
якого випливає вся мотивація даного суб’єкта. Завдяки цим цінностям
людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування,
надає йому конкретики.
Потреба в сенсі — це потреба в інтегральному розумінні світу,
універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього
ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати
творенням самої себе. Людина без сенсу, без вищої цілі є засобом для
цілей інших людей.
Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя становить сенс
індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини
з’ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце
в універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу
людині відчути цінність свого індивідуального буття.
Від свого початку філософія формувалась як наука про світ і про людину.
Ці дві теми філософських роздумів ішли паралельно, взаємодоповнюючи і
взаємозбагачуючи одна одну. Але в критичні моменти розвитку людства
чільне місце в цих роздумах займала проблема цінності людського життя,
точніше, ціни життя і смерті. Як писав Альбер Камю, є лише одна
по-справжньому серйозна філософська проблема — проблема самогубства.
Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, — значить
відповісти на фундаментальне питання філософії. Все інше… вторинне.
Якщо жити, то як, для чого — філософи намагалися збагнути сутність
людини, причину її страждань. Вищою цінністю життя стародавні філософи
вважали природу, але не ту природу, що оточує нас, не природне
середовище, а істинну природу — споконвічний закон буття. Цей світовий
закон — Логос у Геракліта, Дао — у Лао-цзи, Апейрон — у Парменіда і т.д.
Доки людина жила в замкнутому світі родової міфології, доки вся її
поведінка суворо регламентувалася традиційною родовою мораллю, не
поставало питання про індивідуальну відповідальність, про
відповідність життя індивіда цьому колективному, універсальному закону.
2) Часто специфіку людини вбачають в здатності замислюватись над сенсом
свого буття, над неминучістю смертного кінця. Дійсно, людина, на відміну
від інших живих істот, не просто живе, а знає, що вона живе, знає, що й
інші особи людського роду також усвідомлюють факт її і свого існування,
а всі вони знають, що їх життю настане кінець. Це дає змогу обмінюватись
думками відносно нашого земного співіснування, корегувати відношення до
власного життя й життя інших.
У категорії “смисл життя” відображується змістовна наповненість життя,
розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі),
цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто
проживати власне життя.
Оскільки проблема людини посідає важливе місце у філософії будь-якої
епохи, то прогрес в історії філософії визначається, зрештою, за ступенем
осягнення сутності людини. Так, наприклад, першочерговим завданням
християнства вважалось дослідження таємниці “внутрішньої” людини, тобто
людини, пов’язаної зі світом трансцендентним. Натомість у часи
Відродження (особливо раннього) великого значення надавалось осмисленню
двох проблем — самопізнання людини і пізнання її становища у світі.
Переорієнтація від богопізнання до пізнання людини і природи сприяла
розвиткові натурфілософії, логіки й етики. На думку гуманістів, земне
покликання людини — “діяти” і “пізнавати” — ріднить людину з Богом і
навіть дає їй можливість уподібнитись Богу за своєю суттю, а не лише за
благодаттю, як уважали в Середньовіччі. Таке уподібнення потрібне було
гуманістам передусім для того, щоб підкреслити творче начало в людині.
Зрештою, гуманісти не заперечували, що самопізнання людини є Джерелом і
богопізнання. Українських мислителів проблема самопізнання хвилювала
здавна, ще з давньокиївських часів, коли концепція “внутрішньої” людини,
самопізнання, самовдосконалення посідала чільне місце у християнській
етичній системі.
3) Колись Т. Г. Шевченко розпочав свою славнозвiсну поему “Сон” словами:
У всякого своя доля
I свiй шлях широкий…
Вiд чого ж залежить ота доля, отой шлях? Що це – Фатум? Чи, може,
творiння рук людських?
Героїня повiстi О. Кобилянської “Царiвна” зумiла стати царiвною своєї
долi. На жаль, це вдається далеко не всiм. I знов – вiд чого це таки
залежить?
Думаю, вiд того, у чому людина вбачає сенс свого життя. Що робить
головним: добро чи зло? Альтруїзм чи егоїзм? Звiсно, вибiр залежить i
вiд умов життя, i вiд виховання, навiть трохи вiд генетичної
спадковостi, але усе ж таки головним чином вiд власної волi людини.
Вiд цього вибору залежить, яке життя ми проживемо, вiд того, яким було
життя – який слiд ми залишимо по собi. Про когось згадувати гидко. А при
згадцi про iнших комусь стає теплiше на душi.
В усi часи, мабуть, всi люди хотiли, щоб їх пам’ятали. Настiльки, що
часом нехтували питанням, як саме їх пам’ятатимуть.
Герострат, грек з Ефесу, щоб обезсмертити своє iм’я пiдпалив диво свiту
– прекрасний храм Артемiди. Його запам’ятали, але якою ганебною лишилась
по ньому слава!
Марячи всесвiтнiм пануванням, рiзнi наполеони, гiтлери та сталiни лишали
по собi кривавi слiди.
Хiба такої слави повинна прагнути справжня людина?
Сяє золотими банями на тлi блакитного неба Софiя Київська – втiлення
висоти людського духу, скарбниця генiя народної творчостi. Цим
незрiвняним зразком зодчества уславив себе великий князь Ярослав, якого
нарiкли Мудрим.
Але найбiльшої пошани заслуговують вчинки людей, що не ставили за мету
здобути собi славу. Не заради неї йшли на вогнища Джордано Бруно i Ян
Гус – щоб захистити свої переконання й iдеали. Вони залишилися в пам’ятi
людства символами мужностi та безкомпромiсностi. У вiрностi iдеалам вони
бачили сенс власного життя.
Карався, мучився, але не каявся наш великий нацiональний поет Тарас
Шевченко, пiдтримував своїм прикладом знесилених, будив заснулих,
дорiкав байдужим, проклинав жорстоких i кликав до волi. Тож i живе вiн у
нашiй пам’ятi, як повноправний громадянин незалежної України. Згадує
“незлим, тихим словом” його народ.
Ми пам’ятаємо i високе кохання Марусi Чурай та її чудовi пiснi. З
повагою думаємо про iншу, тендiтну i хвору, дiвчину з Полiсся – спiвачку
досвiтнiх вогнiв Лесю Українку.
Мужнiй Грабовський, нездоланий Каменяр I. Франко, iнтелiгентний, але
непокiрний Коцюбинський… Вони залишили нам у спадок свої твори. Хiба
всiх перелiчити?
Iншi часи. Мрiє “упасти зерном в рiднiй сторонi” в ГУЛАГiвських таборах
Василь Стус. I зрiс вiн золотим колосом на нивi нашої поезiї, став вiхою
нашої iсторiї.
Всi вони жили не заради власного добробуту. Жили для народу, для
України. Тому й безсмертнi вони, бо людина живе доти, доки про неї
пам’ятають.
А яким масовим був героїзм в роки Великої Вiтчизняної вiйни! Далеко не
всiх ми знаємо поiменно. та хiба в iменi справа? Те, що вони зробили,
каже саме за себе. Навiть не знаючи iмен, ми згадуємо їх добрим словом.
Думаю про наше поколiння… Ми маємо славну iсторiю, маємо предкiв,
якими цiлком можна пишатися. Чого виявимося вартими ми самi? У чому сенс
нашого iснування? Чого ми хочемо? Матерiальних благ для себе або чогось
бiльшого? I що ми залишимо наступним поколiнням: зрощенi сади, пишнi
поля, повноводi рiки, збудованi прекраснi мiста, а, може, спустошенi
землi i випаленi Чорнобилем лiси i душi?
Нi – бо ми люди. Вiрю: бiльшiсть з нас житиме як справжнi творцi. Ми
саджатимемо дерева i вирощуватимемо дiтей. Ми працюватимемо. Ми будемо
створювати новi книги i полотна, зробимо новi вiдкриття в науцi,
будуватимемо будинки й роститимемо хлiб.
А ще ми зробимо все, щоб зберегти найдорожче – нашу вiльну Україну, нашу
нацiональну гiднiсть i людянiсть.
Хто вiрить – той зробить.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
