Реферат

на тему:

Антропосоціогенез

1. Антропосоціогенез: наукові й світоглядні аспекти.

Тема походження людини і суспільства (антропосоціогенез) неосяжна і є
предметом як філософії, так і низки спеціальних наук. Тут вона нас
цікавить головним чином з суто світоглядного боку. Далеко не завжди й не
всіх мислителів минулого ця тема надто бентежила. Як не дивно, а навіть
у епоху Просвітництва, коли світоглядні питання загострювались
протиставленням релігії й науки, проблема походження людини була
периферійним питанням. Жан-Жак Руссо (1712-1779) взагалі відмовлявся
обговорювати гіпотези про походження людини на тій підставі, що
“порівняльна анатомія зробила ще надто мало успіхів, спостереження
природознавців ще надто невизначені, щоб можна було б на такій основі
будувати переконливе міркування”.2 (2Руссо Ж.-Ж. Рассуждение о
происхождении и основаниях неравенства между людьми//Жан-Жак Руссо.
Трактаты. М., 1969. С. 47.) А сучасник Руссо Поль Анрі Гольбах
(1723-1789) говорив тим, хто міг би клопотатися з приводу невизначеності
походження людини, ще більш заспокійливо: що стосується походження
людини, вічності її й таке інше, то оскільки досвід нам нічого не
говорить про це, то й не слід журитися.3 (3Гольбах П.А. Система
природы, или о законах мира физического и мира духовного//Поль Анри
Гольбах. Избр. произв. в двух томах. Т.1. М., 1963. С. 123.) У такому
настрої вбачається не стільки прагнення спиратись на факти заради
наукової добросовісності, скільки певна байдужість до світоглядного
значення питання про походження людини, хоч при цьому той же Руссо будує
досить довільні припущення стосовно “походження нерівності між людьми”.

Та між іншим тема власного походження чомусь завжди непокоїла людство,
що відбилося в усіх історичних типах світогляду. У міфах і первісних
релігіях кожного народу світу є уявлення про виникнення людей. Ось як,
напр., розповідається про їх походження у одному з міфів племені аранда
з центральної Австралії.4 (4Первый бумеранг. Мифы и легенды Австралии.
М., 1980. С. 11-12.) Колись у далекому минулому, у західній частині неба
жили два великих чоловіки. Це були брати Нумбакулли. Одного разу брати
помітили під великими каміннями на березі солоного озера купку
безпомічних склеєних істот – інапатуа. Контури їх не можна було
відрізнити, настільки вони були притиснуті один до одного. Інапатуа не
мали ні рук, ні ніг, ні очей, ні ушей, не мали здатності бачити й чути,
самостійно пересуватись і розмовляти. Брати вирішили зійти на землю, щоб
перетворити інапатуа в людей – чоловіків і жінок. Вони роз’єднали
безформні тіла цих істот, з допомогою кам’яних ножів надали їм людського
виду, зробили руки, ноги, пальці, прорізали очі й роти, зліпили носи й
уші. Після цього інапатуа стали справжніми людьми – чоловіками й
жінками.

У розвинутому релігійному світогляді (у формі світових релігій) теж
неодмінно зберігається тема походження людей. В християнстві вона
висвітлюється так: “І сказав Бог: “Створімо людину за образом Нашим, за
подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством
небесним, і над худобою, і над усією землею, і над усім плазуючим, що
плазує по землі”. І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її
Він створив, як чоловіка та жінку створив їх” (1М, 1: 26-27).

Отже, філософія й наука просто продовжили одвічне прагнення людини знати
себе. І в цьому відношенні безумовно правий був американський генетик
українського походження Феодосій Добжанський (1900-1975) коли писав:
“Людина зіштовхнулась з проблемою “пізнай себе” з тих пір як стала
людиною, і буде займатись її розробкою до тих пір, доки залишається
людиною.”1 (1Добжанский Ф.Г. Мифы о генетическом предопределении и о
tabula rasa//Человек. 2000. №1. С.18.) Філософський світоглядний підхід
був одразу орієнтованим не на віру, а на раціонально обґрунтовану думку
і з моменту виникнення сучасної науки прагнув спиратися на об’єктивні
дані наукових досліджень. Наукові ж здобутки з проблеми походження людей
з’явились не раніше, ніж в науку проникла ідея розвитку, прогресу,
послідовної якісної зміни рослинного й тваринного світу на Землі.
Підготовча робота до наукової постановки питання про антропогенез була
проведена англійським біологом Ч.Дарвіном (1809-1882), який довів, що
біологічна еволюція на основі природного відбору поступово підвела ще
тваринних предків людей до виникнення праці як способу взаємодії з
природним середовищем, і це стало надалі головним фактором подальшої
еволюції. Пізніше на цій ідеї досить виразно наголосив Ф.Енгельс, робота
якого “Роль праці у процесі перетворення мавпи в людину” була вперше
опублікована у 1896 році, тобто вже після смерті автора. В ній Енгельс
стверджував таке: “Спочатку праця, а далі і разом з нею членороздільна
мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи
поступово перетворився в людський мозок…”.2 (2Ф.Энгельс. Диалектика
природы//К.Маркс, Ф.Энгельс. Избранные произведения в 9 томах. Том 5.
М., 1986. С. 508.) З тих пір, як були оприлюднені ці думки, “трудова”
гіпотеза антропосоціогенезу стала найбільш поширеною й краще
обґрунтованою за інші. Численні відомі на сьогодні знахідки викопних
істот і супроводжуючих їх знарядь, які вони використовували, дали змогу
приблизно відтворити процес еволюції від самих давніх предків людини до
людини сучасного типу (див. таблицю).1 (1Складена на основі видань:
Кууси П. Этот человеческий мир. М., 1978. С.53; Ламберт Д.
Доисторический человек. Кембриджский путеводитель. Ленинград, 1991;
Харрисон Дж., Уайнер Дж., Тэннер Дж., Рейнолдс В. Биология человека. М.,
1979. С.79-106.)

Викопні істоти Час появи та існування (у роках) Розмір мозку (в см3)

Australopithecus (австралопітек) 5 млн. – 1млн. 450

Homo habilis (людина уміла; дехто з учених відносить його до
австралопітекових) 2,5 млн. – 1,5 млн. 800

Homo erectus (людина, що ходить прямо) 1,6 млн. – 200 тис. 880
— 1100

Homo sapiens (neanderthalensis — неандерталець) 200 тис. – 30 тис.
1500

Homo sapiens sapiens (людина сучасного типу) 100 тис.
1350 — 1600

Звичайно, появі перших гомінідів (австралопітек) передували інші
тваринні предки, що стояли на більш низькому рівні розвитку. На
безпосередньо долюдській фазі, яка почалася приблизно 25 млн. років тому
(епоха міоцену), відбулося виділення двох стовбурів еволюції, один з
яких вів до появи гомінідів, а другий до сучасних людиноподібних мавп.
Тобто, як стверджує більшість учених, мавпи, котрі поступово
еволюціонували у сучасну людину, зовсім не ті, з яких ми маємо знайомих
нам сьогодні горил, шимпанзе, гібонів і орангутангів.2 [2Дехто з
генетиків вважає, що не двоногі форми пішли від четвероногих, а навпаки,
людиноподібні мавпи – предки шимпанзе й горили – були нащадками двоногих
гомінідів, зокрема афарського (Ефіопія) австалопітека, від якого веде
свій рід і людина. – Див.: Зубов А.А. Дискуссионные вопросы
антропогенеза//Человек. 1997, №1. С. 6.] Прибічники “трудової” гіпотези
вважають, що подальші фізіологічні зміни гомінідів відбувались переважно
під впливом пристосування не до зовнішніх природних умов, а до
трудового процесу.

Поряд з становленням людини ішов і процес формування соціального життя,
якому теж передували ще чисто тваринні форми “соціальної” організації.
Етологи, тобто ті, що вивчають поведінку тварин, дають багатий матеріал,
особливо стосовно приматів, для висновків щодо загальних поведінкових
елементів, з яких могли розвинутись, переформувавшись на основі
культури, найбільш давні способи уже власне людського суспільного
життя.3 (3Див.: Р.Хайнд. Поведение животных. М., 1975; Харрисон Дж.,
Уайнер Дж., Тэннер Дж., Рейнолдс В. Биология человека. М., 1979.
С.79-106.) Якщо у якості моделі стосунків між членами спільноти у ранніх
гомінідів використати спільноту шимпанзе, то можна виділити таку важливу
особливість, як тенденцію до створення квазізамкнених груп, заснованих
на взаємному антагонізмі дорослих самців і в той же час при повній
свободі пересування дорослих самок з групи в групу, що корелює з такою
ознакою стародавніх людських спільнот, як обмін жінками між групами.
Можливо, що давня людина не винайшла цей обмін, а лише продовжила вже
готову практику, перетворивши обмін у систему й підкоривши її певним
правилам, схожим на різні заборони інцесту (кровозмішування) та
узаконені системи родинних зв’язків. Що стосується виникнення систем
комунікації з допомогою мови, яка суттєво переформувала зв’язки
тваринного типу в людські, то сучасні вищі примати мову не
використовують, однак експерименти показують, що шимпанзе здатні робити
символічні знаки руками, маніпулювати схожими предметами різної форми й
кольору, а це може свідчити про наявність деякої, хоч і слабкої,
здатності до комунікації з допомогою символів. Найбільш вірогідно, що
мовна система зв’язку вперше з’явилась у Homo erectus, обсяг мозку якого
значно перевищував мозок австралопітека. Які були здатності такої
системи – ще не відомо, може й не дуже значні, бо навіть у
неандертальця, як дехто доводить, голосовий тракт ще не був
пристосований до проголошення всієї гамми мовних звуків.

В яких би деталях все те не відбувалося, ясно одне — на зміну
тваринній спільноті прийшла певна перехідна форма, яку в свою чергу
змінив уже власне суспільний родовий устрій. З’явились норми, що
обмежували й гасили природні інстинкти. Перші норми мали суто негативний
характер (заборони, табу). Основні заборони стосувались статевих
відносин, утвердженню екзогамії – звичаю, що забороняє шлюби між
чоловіками і жінками однієї кровної групи. Інша норма стосувалась
заборони вбивства свого співплемінника, вимагалась підтримка життя
родичів, а суворість, крайня жорсткість перших заборон перешкоджала
поверненню первісної людини до тваринного стану.

Трудова концепція походження людини не є єдиною серед учених і
філософів. Наведемо для прикладу ще два підходи до вирішення проблеми,
котрі хоч і не заперечують саму еволюційність, на заміну якої слід було
б визнати якесь раптове творення, однак звертають увагу на дещо інші
витоки й фактори еволюції. Один підхід належить французькому філософу й
науковцю П’єру Тейяру де Шардену, який викладений був у його книзі
“Феномен людини”.1 (1Див.: П. Тейяр де Шарден. Феномен человека. М.,
1987.) Виникнення людини автор розглядає в контексті загальнокосмічного
еволюційного процесу від стадії “дожиття”, через стадію “життя” і до
“феномена людини”. Людина, як носій свідомості, є лише концентрованим
втіленням духовності, котра іманентна космосу одвічно. В “тканині
універсуму” є дві рівноправні сторони: фізичне й духовне. Отже духовне
є скрізь у всесвіті, однак тільки в людині воно отримує психічну форму.
У ході еволюції, від клітини до мислячої тварини, так само як до того
від атома до клітини, безперервно продовжується один і той же процес
психічної концентрації, котрий потім стрибкоподібно завершується
перетворенням суб’єкта. У природу, у світ, каже Тейяр де Шарден, людина
увійшла безшумно, непомітно, завдяки універсальній і довгочасній
підготовці і тому так важко було науці зафіксувати появу “феномена
людини”.

uy¦

uy¦

uy¦

uy¦

uy¦

?iNTV^2??„v?qccccccc

uy¦

6способах життєдіяльності, які перетворювали цю енергію безпосередньо і
творчо у відповідні культурні, тобто символічні, форми. Така культурна
“робота” мала більш важливе значення для видозміни всього тілесного й
психофізіологічного строю предків сучасної людини. Людина є головним
чином тварина, що використовує розум, виробляє символи, самоудосконалює
себе, а основний акцент її діяльності – власний організм. Поки людина не
зробила щось із самої себе, вона мало що могла зробити і в довкіллі.
Мемфорд робить висновок: створення важливих типів символічного
вираження, а не більш ефективних знарядь, з самого початку було основою
подальшого розвитку Homo sapiens.

Отже ці автори також не заперечують поступової еволюції в
антропогенезі, вони розходиться з прихильниками трудової концепції у
витоках і факторах, що склали основу й механізм еволюції.

Чи продовжується сьогодні біологічна еволюція людини? Ще донедавна
серед вітчизняних філософів і науковців домінувала думка, що зі
становленням людини й суспільства, коли наші предки від пристосування
своєї тілесної природи до кожної суттєвої зміни довкілля перейшли до
перетворення навколишнього світу шляхом застосування засобів
виробництва, їх біологічна еволюція припинилась.1 (1Див., напр.,
Яблоков А.В., Юсуфов А.Г. Эволюционное учение. М., 1981. С. 290-293.)
Нині такі висновки вже не настільки категоричні. Скоріш за все в якихось
формах біологічна природа людини змінюється. Вчені вбачають еволюцію
людини в таких напрямках2: (2Див.: Эволюция homo sapiens. Традиционные
механизмы и новые факторы//Человек. 1997, №6. С.86-97.)

удосконалення мозку (зростання стресостійкості, збільшення швидкості
реакцій);

брахікефалізація, або розширення голови (збільшення випадків появи людей
з сферичним черепом, що однак не стосується зміни лиця);

граціалізація (стоншення черепної коробки).

Ці напрямки еволюції стосуються мозку й безпосередньо залежать від
зростання інформаційного потенціалу суспільства, а значить і його тиску
на людину. Вказують також на швидку еволюцію морфології зубної системи,
починаючи від тої, яка й так склалась досить пізно, десь 10-8 тис. років
тому. З’ясовується особлива роль у сучасній еволюції людини
бактеріально-вірусної та іншої флори у внутрішніх середовищах організму,
в клітинах, генетичних структурах, змінюються адаптивні механізми.3
(3Див. Казначеев В.П., Спирин Е.А. Феномен человека: комплекс
социоприродных свойств//Вопросы философии. 1988. №7. С.29-45.) Можливо
йдуть і інші змінні процеси, особливо за рахунок мутацій, за рахунок
екологічних факторів, що впливають на здоров’я людей (забруднення ґрунту
й атмосфери, погіршення стану рослинного й тваринного світу, теплове й
радіаційне забруднення, електромагнітне випромінювання, шум, вібрація
тощо). Однак повну панораму еволюції сучасної людини можна скласти після
довготривалих, масштабних і ретельних досліджень.

2. Сучасний погляд на проблему антропосоціогенезу

Питання про виникнення людини хвилює людство здавна. У XIX ст. склалося
два погляди на дану проблему: релігійний і близькі до нього (наприклад,
життя занесене на Землю інопланетянами), суть яких в тому, що життя і
людина є неземного походження; та еволюційний, який, виходячи із
сучасних наукових знань, пояснює виникнення людини поступовим розвитком
і ускладненням форм матерії. Перший погляд не вимагає доказів, а
приймається, як правило, на віру. Ми будемо виходити з другого погляду.

В еволюційній теорії на сьогоднішній день аксіомою є твердження, що
людина — це підсумок космічної, біологічної та культурної еволюції.
Всесвіт виник приблизно 20 млрд років тому в результаті Великого вибуху,
згідно з уявленнями сучасної космології, і життя людства залежить від
організації космосу, від процесів, які протікають у ньому.

Близько 3—4 млрд років тому в результаті космічної еволюції створились
сприятливі умови для виникнення життя. Дальший розвиток життя хоч і
залежав, безперечно, від космічної еволюції, та більшою мірою визначався
еволюцією біологічною: 3,5—4 млрд років тому починається процес
антропосоціогенезу. Матеріально-енергетичний вплив ближнього космосу як
частини Всесвіту і протікання на Землі процесу антропосоціогенезу
здійснювалися по двох каналах: через зміну неорганічної природи
(клімату, ландшафтів тощо) і через зміну органічної природи (мутації,
природний добір). Залежність зміни клімату, ландшафту і біологічних
процесів, що відбуваються на Землі, від характеру й ступеня сонячної
активності доведені багатьма вченими. Зокрема, радянський вчений А.Л.
Чижевський ще в 30-ті роки переконливо довів, що періодичні й епізодичні
коливання магнітного поля Сонця безпосередньо впливають на нервову
систему, особливо на центр блукаючого нерва, що регулює серцеву
діяльність.

Наука нагромадила великий матеріал про вплив космічних факторів на
еволюцію живих істот, людини. Наприклад, періодична зміна магнітних
полюсів Землі приводить до послаблення електромагнітного поля, що
захищає біосферу від космічної радіації. У результаті різко зростала
іонізуюча радіація космічного походження, що принаймні вдвоє збільшувало
частоту мутацій в зародкових клітинах гомінід. Геолог Г.Н. Матюшин
робить спробу довести збіг часу магнітних інверсій з часом змін фізичної
будови людини. Найбільш відчувають космічну радіацію в процесі цих
коливань екваторіальні області Африки. Багато дослідників вважають
південно-східну Африку прабатьківщиною людства.

Вітчизняні вчені підтримують гіпотезу, згідно з якою Australopithecus
(австралопітек) як новий біологічний вид — попередник людини (Homo
sapiens) — виник в результаті мутацій людиноподібних мавп (горил,
шимпанзе, орангутангів) під впливом зміни радіаційної обстановки. Справа
в тому, що 4—3 млн років тому у південно-східній Африці починається
активний рух земної кори, землетруси, вихід на поверхню землі магми,
уранових руд, що також сприяло підвищенню радіаційного фону та зміні
генофонду людиноподібних мавп (вищі мавпи — 48 хромосом, австралопітек —
46 хромосом). Італійським генетиком Бруно Кіареллі висловлена гіпотеза
про злиття у далекого предка людини двох пар хромосом, в результаті чого
«зміцніли» саме ті, які визначають розвиток мозку і нервової системи.

Як наслідок мутації виникли мавпи-потвори, що мали спрямлений хребет,
слабке волосяне покриття, досить розвинений мозок (450 г) і пересувалися
на двох ногах — вони були названі австралопітеками. Таким чином перехід
до прямоходіння відбувався близько 4 млн років тому без допомоги знарядь
праці. Навпаки, прямоходіння сприяло тому, що австралопітек все частіше
використовував природні знаряддя праці (палицю, каміння) для захисту від
хижаків і полювання. Це положення є нині загальноприйнятим у світовій
науці. Щоправда, прямоходіння і появу австралопітека багато зарубіжних
вчених пояснюють не стільки факторами, пов’язаними з космічною еволюцією
(хоча й не заперечують їх), скільки факторами біологічної еволюції.

Американський вчений Оуен Лавджой пов’язує появу прямоходіння з
розмноженням. Розмноження — основа буття. У біологічному світі існують
дві стратегії розмноження: Ч-стратегія, коли тварина відкладає багато
яєць і у подальшому не піклується про своє потомство (крайнім прикладом
Ч-стратегії є поведінка устриці, яка відкладає 500 млн яєць на рік);
К-стратегія, коли у тварини невелике потомство, але вона ретельно
доглядає його. З появою хребетних, розвитком мозку посилюється
К-стратегія: зменшується кількість нащадків, але поліпшується турбота
про них. У зайців на рік буває 12 дитинчат, у лева — 2.

К-стратегія знаходить свій найвищий вираз у людиноподібних мавп, які
мають одне мавпеня за п’ять-шість років. Між тим, у природі часто
трапляються непередбачені зміни, епідемії і просто нещасливі випадки, в
результаті яких потомство може загинути, а вид припинить своє існування.
Таким чином, біологічна еволюція поставила людиноподібних мавп на межу
вимирання. Щоб вижити, слід було змінити стратегію розмноження,
адаптуватись до навколишнього середовища. Змінився спосіб пересування,
з’явилося прямоходіння, яке сприяло більшому збереженню енергії. Менша
рухливість — вже адаптація. У результаті зміни способу життя самка
людиноподібних мавп могла тривалий час доглядати двох-трьох дитинчат.
Причому виживало потомство тієї особини, яка забезпечувала кращий
догляд. Ретельна турбота прищепити потомству навички й поведінку,
необхідні для життя, приводили до подальшого розвитку нервової системи,
мозку як самки, так і її дітей. По цій лінії йшов природний добір.

Виникає питання: хто ж має годувати самку та її потомство, якщо освоєна
нею територія і спосіб пересування обмежені? Біологічний світ не знає
прикладів, коли самець довгий час годує самку та потомство. Вперше це
виникає в австралопітеків, стаючи основою зародження сім’ї. «Шлюбні
пари» у зграї австралопітеків виникають в результаті біологічної
еволюції, зникнення еструса — стану сексуальної сприйнятливості, який
триває у мавп кілька днів. У зграї передлюдей, як стверджують вчені,
було набагато менше самок, що пов’язане з ускладненнями пологів при
переході до прямоходіння і це могло б — при збереженні еструса —
викликати жорстокі конфлікти і привести зграю до самознищення. Така
перебудова організму закріпилася у генотипі. Вчені розглядають це як
вкрай важливий момент розвитку від тварини до людини. На основі
сексуальних симпатій у стаді австралопітеків складаються «шлюбні пари»,
які існують певний час, розпадаються, далі виникають нові. Маргарет Мід,
один з провідних етнографів світу, вважає «інститут батьківства» тією
біологічною основою, на якій грунтується культурна, соціальна еволюція.

Що ж відрізняє передлюдину (австралопітека) від людини? Відколи можна
говорити про людське суспільство, що формується? У чому його відмінність
від зграї? Можна таким критерієм вважати використання і навіть
виготовлення знарядь праці, чи тільки становлення мислення, волі, мови
означає зародження суспільства?

Сучасні дослідники показали, що людиноподібні мавпи здатні
використовувати знаряддя праці. Первісна виробнича діяльність існувала в
рефлекторній формі у австралопітеків (зробити край каменя гострішим або
в окремих випадках навіть надати йому зручнішу форму). Виготовлення
знарядь праці окремими індивідами епізодично зустрічалось і у Homo
habilis, і все ж навіть їх більшість антропологів не вважає людьми, бо
вони не мали стандартизованих знарядь праці. У стандартизованому
знарядді праці втілена ідея, яка виходить за межі не лише кожного
індивідуального моменту, але й кожного окремого індивіда, зайнятого
конкретним відтворенням цього знаряддя. Одним словом, це поняття
соціальне. Відтворити зразок — значить знати його, а це знання
зберігається і передається суспільством.

Поява стандартизованого знаряддя пов’язується з початком становлення
мислення, волі, мови, отже — з початком становлення суспільства.
Стандартизовані знаряддя праці з’являються 1 млн років тому у Homo
erectus (пітекантропів), і їх безперечно відносять вже до людей, хоча
поки ще не готових, а таких, що формуються. Процес становлення людини і
суспільства завершився 40—35 тис. років тому.

Останнім часом серед зарубіжних антропологів отримав поширення погляд,
згідно з яким всі гомініди, які стоять за рівнем розвитку вище Homo
habilis, утворюють один вид — Homo sapiens. Люди сучасного фізичного
типу входять до цього виду як підвид Homo sapiens. Існував й інший
підвид: Homo sapiens neanderthalensis, який з незрозумілих причин зник
40—35 тис. років тому.

Література

Філософія: Навчальний посібник. Львів: ‘Магнолія Плюс’; видавець СПД ФО
‘В. М. Піча’ 2005.- 460 с

M. M. Закович. Культурологія: українська та зарубіжна культура.
Навчальний посібник. Київ, Знання, 2007

Агацци Э. Человек как предмет философии//Вопросы философии, 1989, №2.

Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. М., 1988.

Бодрийяр, Жан. Символический обмен и смерть. М., 2000.

Веркор. Люди или животные? М., 1957.

Мемфорд Л. Техника и природа человека//Новая технократическая волна на
Западе. М., 1986. С. 225-239.

Методологические проблемы исследования антропогенеза. Киев, 1991.

Морен Э. Утраченная парадигма: природа человека//Философская и
социологическая мысль, 1995, №5-6.

Проблема человека в западной философии. М., 1988.

Рикёр П. Человек как предмет философии//Вопросы философии, 1989, №2.

Сержантов В.Ф. Человек, его природа и смысл бытия. Л., 1990.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека. М., 1987.

Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. М., 1994.

Похожие записи