.

Антропоцентризм та гуманізм філософії Відродження (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
655 7270
Скачать документ

Реферат на тему:

“Антропоцентризм та гуманізм філософії Відродження”

План

Філософія Відродження Європи.

Гуманізм і антропоцентризм філософії Відродження.

Антропоцентризм і гуманізм філософії Відродження в Україні.

1. Філософія Відродження

XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою
Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін
вживається на означення періоду відродження античної культури під
впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті
Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття
Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті
спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного
надбання античності.

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії
людської цивілізації. Термін “Кепіззапсе” (Відродження) був уведений
Джорджо Базарі (151 1 — 1574) — видатним італійським живописцем,
архітектором та істориком мистецтва XVI ст.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух
розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію,
Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну
Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.

Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV
ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини
XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху
припадає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко
загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та
Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії.
Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст.,
в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви,
виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до
щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова
філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво.
Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1) Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було
наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже
повністю забута у середні віки.

3) Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на
противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і
пов’язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень
Відродження.

5) Широке використання теорії “подвійної істини” для обґрунтування права
науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр
філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень середньовічної
цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне
суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV
ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з’явилися
нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.),
розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні
відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування.
У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки
від догматів церкви, з’являються нові знання і течії, які не вкладалися
в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і
стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не
охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу
суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку
культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її
культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого
практичного значення.

Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо
з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу,
добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її
відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася
як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого
оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту,
філософію, образотворче мистецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний
зміст.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби
Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна
визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а
й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський
громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331—1404).

В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить
відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині
філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий
характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну
систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того
періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю,
відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є
якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво
відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і
протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток
середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві
античності.

Пояснюється це, по-перше, несталістю соціально-економічного устрою в
провідних країнах Західної Європи. То був перехідний період від однієї
(феодальної) формації до іншої, до нових, буржуазних виробничих
відносин. Характеризується він невизначеністю соціально класової
структури, а звідси — неоднорідністю ідеологічних настанов. По-друге,
теоретичні джерела філософії Відродження надто розмаїті і не обмежуються
лише античною культурою.

Період Відродження на перше місце ставить Платона, а не Арістотеля.
Філософія Платона спрямовується проти католицької теології та авторитету
Арістотеля в схоластичному його тлумаченні, широко впливає на
утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від
середньовічної схоластики формі і відкрито виступає проти
матеріалістичних тенденцій у філософії. В той же час вчення Платона,
зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для
обгрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися
проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної
гріховності людини. Філософія Відродження не відмовляється також і від
філософії Арістотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних
напластувань, а то й спотворень. Прибічники арістотелізму прагнули
розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що у
натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської школи
і стоїцизму.

Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були
своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали
середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію,
розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим
прикладом цього можуть бути погляди Я.Гуса та його однодумців.

На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттєвий вплив
також передові тенденції в середньовічній філософії взагалі. Мається на
увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії
середньовічної філософії.

Та особливий вплив мала східна, зокрема арабська філософія, для якої
характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення
арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Західній Європі в
XII—XIII ст. Поряд з цими передумовами розвиткові своєрідної філософії
Відродження сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм
Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку
нових галузей промисловості спричинила якісно новий поступ у
природознавстві — астрономії, механіці, географії та інших науках.

2. Гуманізм і антропоцентризм філософії Відродження

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські
проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати
антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність
зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в
основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна
риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Поняття “гуманізм” (лат. humanism — людяний, людський) у філософській
літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і
поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це
прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження,
спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права
на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану,
насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники.
Об’єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих
діячів — гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження —
епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва
змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна
цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження
усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм
гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової,
ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником
певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що
представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція,
з’являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи
Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного,
гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну
економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру.
Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи
багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає
тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям,
суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження
є також її гуманізм.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності
людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина
відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в
середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не
потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога
(середні віки).

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її
сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини
залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться
від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а
й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та
зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій
благодаті для свого спасіння.

Визначний мислитель епохи Відродження Пікоделла Мірандола (1463-1494)
саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром
світу, звернувся до неї з такими словами: “Не даємо ми тобі, Адаме, ні
певного місця, ні власного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце,
і лице, і обов’язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та
твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми
встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під
владу якого я тебе віддаю”.

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю,
визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона
творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина
стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя
та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні
антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового
погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в
Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття
філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних
авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули
утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в
суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна
гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи
влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та
достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального
вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до
природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного,.
Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного
мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке “пантеізм” означає
“всебожжя”). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній,
внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський бог немов би
приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним.
Характерними є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа
Парацельса (1493— 1541), який розглядав природу як живе ціле, що
пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла “керує” душа,
то в кожній частці природи знаходиться живе начало — архей. Для
оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у
магічний контакт і навчитися ним управляти.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у
поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473—1543) та Джордано Бруно
(1548—1600).

Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована М.Коперніком, повністю
заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце
людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку
природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності
Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму,
“розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в
речах. Дж.Бруно сформував основний принцип природознавства, що
переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не
породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В
цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є
складовими частками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адекватного
методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям
мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так,
філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію
всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали
геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну
причину руху.

Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському
( 1401—1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо
(1509—1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей),
Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі). Але
пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її
методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю
філософів Відродження стихійнодіалектично. Хоча вони переносили причину
руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід’ємним від матерії
розумним началом. Це “архей” у Парацельса, “світова душа” у Дж.Бруно і
Франческо Патриці{1529—1597). Гносеологія філософії Відродження
об’єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму.
Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як
найважливійший, перший крок у процесі пізнання.

Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою
мірою — у Казанського і Бруно. Кузанський у процесі пізнання виділяв
чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином
розглядав процес пізнання Дж.Бруно. Він вважав, що першим, хоча й
недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух.
Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих
твердженнях проявляється зв’язок з релігійними середньовічними
традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання (“дух” — у
Бруно, інтуїція — у Казанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у
філософії Відродження не були чітко диференційовані.

У гносеології Відродження інколи допускалося як компроміс пізнання через
віру. А деякі мислителі, наприклад, Мішель Монтень, П’єр Шаррон,
виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології, привносили в
теорію пізнання елементи скептицизму. Однак скептицизм був спрямований
насамперед проти “абсолютних істин”, що висувалися теологами, і аж ніяк
не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ. Не ставили під
сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про так звану “Двоїсту
істину” (М. Кузанський, П.Помпонацці та ін.). За допомогою теорії
“двоїстої істини” представники філософії Відродження обґрунтовували
право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від
авторитету теології. Хоча цей авторитет і не заперечувався, але ж
обмежувалася сфера його впливу.

Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного
скептицизму, “двоїстості істини” тощо, філософи Відродження в основному
стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання. Їх точка зору щодо
пізнання зводилася до таких положень. По-перше, можливість пізнання
навколишнього світу таким, як він є; по-друге, дія зовнішнього світу як
джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це
діяння; по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що
керує процесом пізнання людини; по-четверте, визнання та утвердження
сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного
знання.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на
суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу —
буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави,
здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість.
Робляться перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї громадянського
суспільства, незалежного від релігійно теологічних настанов.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки.
Представник одного з них Ла Боесі (1530—1563) виступав проти
абсолютизму, проводив думку про те, що королі узурпували права, які
належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти
будьякого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом
держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських
вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Пікколо Макіавеллі (1469—1527),
обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму.
Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного
суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада
світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями
та церковними вченнями, здатна привести до національного об’єднання і
створити нову державу.

3.Антропоцентризм та гуманізм філософії Відродження в Україні

У XIV—XVI ст. філософію України оригінальне представляли єресі.
Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці

діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне
ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, роз-вивали
думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення
освіти.

Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схолас-тична
філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали
поширюватись в Україні в XVI ст. До ранніх українських гуманістів
належали Юрій Дрогобич (1450—1494), Павло Русин (1470—?) із Кросна,
Лукаш із Нового Міста, Станіслав Орловський (1513—1566) та інші.

Ю.Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу
знання та людського розуму. Він вважав, що людина здатна пізнати світ, і
ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів.
Аналізуючи людину й історію, Ю.Дрогобич твердив, що історія не є
реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською
драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до
велінь Бога.

Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси
антропоцентризму. Так, С.Оріховський, на відміну від томістської точки
зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої
залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на
тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням про сенс
людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торувати,
живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних чеснот
людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути
внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення.

Оригінальною є позиція С.Оріховського в поглядах на державу. Він одним з
перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне
походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади
релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла
внаслідок договору між людьми.

С.Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав,
що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі
необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть
тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи.

Мислителі-гуманісти проявляли живий інтерес до світової історії та
історичного минулого українського народу. Вони вважали історію
вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на
діяннях великих особистостей, діячів, полководців. Українські
мислителі-гуманісти вважають історію засобом пробудження гордості народу
за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На
основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні
почуття, національна свідомість, історична традиція. Наприкінці XVI ст.
починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етап
позначається становленням нової характерології, що виникає на грунті
формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного
гуманізму.

Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали
тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський, зокрема,
вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою
земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям.
Унаслідок цього, осяяний небесним світлом. людський розум проникає в
приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина
перетворюється із істоти, яка прив’язана до земних бажань і пристрастей,
в духовну людину. Те, що осягнення істини можливе через самопізнання,
острозькі книжники грунтували на переконаності в нерозривному зв’язку
між розумом окремої людини і Богом, у безпосередньому контакті людського
мислення і буття.

На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі
книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської
природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей.
Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку,
залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі
цієї віри Христофор Філалет закликає український народ розглядати свій
власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку, обґрунтовує ідею
свободи совісті, право людини на свою віру й церкву. Острозький
культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у
розвиток філософської думки України. В ньому культивувалось розуміння
філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного
єднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов’янської
писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.

У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і
розвивались релігійно-національні організації православного населення
міст — братства. Братства були виразниками національного протесту
українського і білоруського народів проти політики національного і
релігійного пригноблення українців і білорусів з боку
польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви.

Перше братство і його школа були створені в Україні у Львові в 1586 p./В
кінці XVI і на початку XVII ст. братства виникали у Києві, Луцьку,
Острозі, Вільно, Замості, Могильові, Мінську та багатьох інших містах.

Найвпливовішими в Україні були Львівське і Київське братства, а створені
братствами школи вели широку культурно просвітницьку діяльність.
Антицерковна, реформаційна за своєю суттю спрямованість ідеології та
суспільно-політичної діяльності братств — одна з найхарактерніших рис
ранніх періодів братського руху.

У межах цієї ідеології розвивалась філософська думка братств. Виступаючи
проти наступу католицизму, теологічне вчення якого протягом століть
обґрунтовувалося й удосконалювалося за допомо-гою логіки та філософії в
західноєвропейських колегіях та університетах, братчики прагнули
подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у православному
богослов’ї та в попередній українській культурній традиції. Але для цієї
традиції ще не властиве було виділення філософії в окрему форму
суспільної свідомості.

Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських шкіл Ісайя
Копинський у своєму творі “Алфавіт духовний” досліджує з філософської
точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позицій піднесення в
ній морального, розумного й духовного начала які розкриваються в процесі
самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність, те, що
вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає
дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному
світові, з яким вона пов’язана тілом, чи своєму внутрішньому єству,
розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. І. Копинський
радить людині обрати другий шлях, що, на його думку, веде до пізнання
Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на
землі./ / Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника
Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький.Л’ранквіліон,
розглядаючи проблему “Бог-світ”, створює вчення про чотири світи.
‘Перший — це світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної
ієрархії; другий — макрокосм, світ видимих тілесних речей, у якому живе
людина; третій — сама людина, мікрокосм; четвертий — поєднання злих
людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим
началом зла.

Транквіліон, розрізняючи чотири світи, передусім показує, що не весь
світ — зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому
числі тіла й тілесних почуттів людини.

Ставлячи у центр свого вчення проблему людини, Транквіліон, на відміну
від своїх попередників, надає проблемі душі й тіла не лише морального, а
й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла й вегетативних
процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти, набувати
й виявляти доброчесності, тому тіло — друг душі. Транквіліон
наближається до визнання гармонії душі й тіла.

Ідейну атмосферу братств передають ораторські твори Транквіліона,
присвячені світським сюжетам. Це передусім “Похвала мудрості”, де
прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їхнє прикладне
значення в повсякденному житті кожної людини й усього суспільства.

Помітним представником другого періоду братського руху є Меле-тій
Смотрицький (прибл. 1572—1633), який, на відміну від попередників, надає
суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її
душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набувають
у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись
до сумління та самопізнання людини, М.Смотрицький надає самопізнанню не
стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.

Незважаючи на неодноразові негативні висловлювання на адресу
арістотелівських силогізмів, М.Смотрицький долає заборону застосування
логіки до теології. Він вперше звертається в своїх творах до
логіко-дедуктивного виведення логічних операцій і методів, розроблених
західноєвропейською схоластикою і вдосконалених пізніше розвитком
філософії.

Список використаної літератури

Надольний. Філософія. – К., 2000.

Українська та зарубіжна культура. – К., 2001.

PAGE

PAGE 11

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020