.

Соціально-етнічні спіль&

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1560
Скачать документ

Соціально-етнічні спільності людей та тенденції їхнього розвитку

Важлива роль у життєдіяльності суспільства належить соціально-етнічним
спільностям. Різноманітні соціально-етнічні спільності як суб’єкти
суспільних, зокрема національних та міжнаціональних відносин, надають їм
особливої своєрідності, неповторності, збагачуючи загальний процес
розвитку етносуспільного буття, соціуму загалом.

У загальному вигляді етносуспільні відносини можна характеризувати як
взаємовідносини людей, що належать до різних соціально-етнічних
спільностей, тобто більш-менш стійких історично сформованих угрупувань
людей. Етносуспільні процеси мають глобальний характер. Вони, зокрема,
зумовлюються тією обставиною, що більшість соціально-етнічних
спільностей (а їх у сучасному світі нараховується більше чотирьох тисяч)
проживають у багатонаціональних державах. Все це суттєво актуалізує
глибоке вивчення як історичних тенденцій, так і сучасних складних та
суперечливих процесів розвитку соціально-етнічних спільностей,
етносуспільного буття як необхідної умови його гармонізації та
гуманізації.

Історично першою соціально-етнічною формою спільності людей є рід.
Протягом усієї історії первісного суспільства домінуючими були
кровнородинні зв’язки. Рід якраз і є формою спільності людей, що
заснована на кровнородинних зв’язках і веде своє походження по одній
лінії — материнській (у період матріархату) чи батьківській (у період
патріархату), має спільну мову, спільні звички, релігійні вірування та
деякі елементи первісної культури.

Рід як соціальна спільність людей виникає з первісного людського стада і
є результатом розвитку суспільства, його продуктивних сил, зокрема форм
суспільної організації людей. Рід, згуртовуючи в єдине ціле членів
общини, є її ядром, забезпечує відтворення потомства (нащадків) шляхом
певного регулювання шлюбно-сімейних відносин на основі екзогамії
(заборони шлюбів всередині роду). Родовий устрій характеризується такими
рисами, як первісний колективізм, панування суспільної власності,
відсутність приватної власності, моногамної сім’ї, майнової та
соціальної диференціації. Родовій організації життя людей були також
властиві родові культи, зокрема культ вождя, фетишизм, анімізм (віра в
існування душ і духів), тотемізм (одна з первісних форм релігійних
вірувань, для якої характерна віра в спільне походження і кровну
спорідненість між даною групою людей (родом) і певним видом тварин,
рослин). Чисельність родової общини була незначною — не перевищувала
30—50 чоловік. Але з розвитком первісного суспільства чисельність родів
поступово збільшується, пізніше відбувається об’єднання їх у фратрії
(братства), а фратрій — у племена, а тих, у свою чергу, в союзи племен.

Плем’я, таким чином, утворюється з сукупності близьких одна одній
родових общин, як правило, з певної кількості пов’язаних шлюбними
відносинами родів. Плем’я — це відносно стала спільність людей, що
характеризується кровнородинними відносинами, певною спільністю
співплеменників, єдиною мовою, племінною самосвідомістю, спільними
елементами первісної культури. В основі даної спільності лежить
колективна власність на землю і загальна праця, яка і робила члена
племені співволодарем власності. Близькородинні племена часто
об’єднувались у групи чи союзи племен, яким було властиве племінне
самоврядування, зокрема племінна рада, громадянські та військові вожді і
т.д. Найважливіші питання вирішувались на зборах усіх членів племені.

Родоплемінна організація суспільства була історично необхідною умовою
формування та розвитку форм спільності людей, через яку пройшли всі
народи світу. Підготувавши умови для переходу до більш високих
соціально-етнічних форм суспільного життя людей, на зміну родоплемінним
відносинам на вищому ступені свого розвитку приходять нові
соціально-етнічні спільності людей — народності. Їхнє формування є
наслідком розкладу первісного суспільства, зародження спочатку сімейної,
а потім і приватної власності та виникнення різних угрупувань, посилення
економічних зв’язків між союзами племен, їхньої консолідації.

Особливістю утворення народностей є те, що вони формуються за
територіальною ознакою. Це означає, що люди, які живуть на певній
території, пов’язані між собою певними, хоч ще слабкими, але
економічними відносинами.

Народність — це соціально-етнічна спільність людей, що характеризується
спільністю території, єдиною мовою (поряд із існуванням різних діалектів
племен, що входять у народність), елементами єдиної культури. Кожна
народність має також свій побутовий спосіб (уклад) життя, свої види
господарської діяльності, свої обряди, традиції, свою збірну назву.
Народності утворювались як на основі розкладу первісного устрою і заміни
його рабовласницьким (наприклад, у Римі, Стародавньому Єгипті), так і на
базі переходу від первісного до феодального суспільства в тих країнах,
яким рабовласницький лад не був властивий (наприклад, в Україні, Росії).

Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських
зв’язків між окремими народностями, об’єднання місцевих ринків всередині
тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та інші фактори привели до
появи більш зрілої, розвиненої соціально-етнічної спільності людей —
нації.

У літературі немає чіткого визначення поняття “нація”. Немало вчених
висловлюють сумнів щодо можливості дати більш-менш прийнятне визначення
нації, посилаючись на виняткову складність, суперечливість та
своєрідність цього феномена, зокрема, на динамізм та неоднозначність
специфічних ознак даної історичної спільності людей. Визначення, які в
літературі можна знайти, тісно пов’язані з різноманітними теоріями
нації. Умовно їх можна поділити на кілька основних груп: психологічні,
культурологічні, етнологічні та історико-економічні.

Засновниками психологічної теорії нації є французький філософ та історик
Е.Ренан і австромарксист О.Бауер. У психологічних концепціях
закономірності формування та розвитку націй розглядались як похідні від
свідомості і психіки окремої особистості, “психології народів”. Так, в
ренанівському трактуванні “нація — це душа, духовний принцип”, що
формується шляхом “узгодження” та “солідарності”, утворюваної чуттям
минулих та майбутніх поколінь. О.Бауер вважав, що нація являє собою
“сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру”.
Ще один представник психологічної теорії, М.Кареєв, розглядав націю як
групу, що виникає із “безпосередньої психологічної взаємодії” індивідів.

Виникнення культурницької теорії нації пов’язане з іменем К.Реннера
(Шпрингера). Він уявляв націю як безкласову духовну спільність
індивідів, як суб’єктивну єдність чи культурний союз, породжений
свідомістю етнічної приналежності людини. Нація, писав Р.Реннер, “це
союз особистостей, які однаково розмовляють “, “культурний союз”. В
основі культурницької теорії нації, таким чином, лежить спільність
національної культури, зокрема національної мови.

Досить значного поширення набула етнологічна теорія нації. Вона увібрала
в себе деякі елементи як психологічної, так і культурницької теорії.
Дослідники-прихильники етнологічної теорії вважають, що основними
ознаками нації є спільність походження, етнічної самосвідомості,
національних почуттів, прихильність до етнодуховних цінностей. Однак у
більшості етнологічних концепцій нації, як і в попередніх теоріях,
недооцінюється значення соціальних аспектів у розвитку націй.

Розглянемо, нарешті, “історико-економічну” теорію нації, засновником
якої є теоретик марксизму К.Каутський. У праці “Ознаки національності”
він писав, що ознаками нації є загальна територія і мова, а також
спільність економічного життя та традицій. Головними ж ознаками нації,
на його думку, є спільна територія та спільна мова. Навіть при
відсутності чи втраті однієї або кількох ознак нації, вона, на думку
К.Каутського, продовжує існувати.

Протягом багатьох десятиріч у нашій вітчизняній літературі панувало
сталінське визначення нації, яке було покладене в основу
“історико-економічної” теорії. Спираючись на аналіз проблем нації
К.Каутським та О.Бауером, Й.Сталін дав таке визначення нації: “Нація — є
стійка спільність людей, що історично склалася, яка виникла на базі
спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу,
що проявляється в спільності культури”. Розглядаючи дані ознаки нації,
Сталін всіляко їх канонізував, догматизував, що, зокрема, проявилось в
абсолютизації ролі класового принципу, закріплювало, шляхом політизації
національного життя, ділення націй на “державні” та “недержавні”,
недооцінювало роль національного чинника, зокрема етнічного в
національному. Діставши назву “марксистсько-ленінського” (як відомо, ні
засновники марксизму, ні В.І.Ленін визначення нації не давали),
сталінське визначення нації зберігається в більшості підручників,
словників і досі.

У сучасній науковій, навчальній, довідковій літературі, зокрема західній
націоналогії, даються різні визначення нації. За основу беруться ті чи
інші ознаки нації, які, на думку авторів, є властивими для неї. Так,
автори “Міжнародного видання американської енциклопедії” стверджують, що
нація — це “велика кількість людей, які вважають себе спільністю. Вони
часто мають одну чи кілька таких ознак: мову, культуру, релігію,
політичні та інші інститути, історію та віру в спільність долі. Вони, як
правило, займають суміжну територію”. Упорядники “Словника американської
спадщини англійської мови” стверджують, що “нація — це населення певної
території, котре має спільні звичаї, походження, історію і часто мову”.
Вебстерівський міжнародний словник англійської мови визначає націю як
“спільність людей, які складаються з однієї чи кількох національностей,
що мають більш-менш певну територію та уряд”. Автори словника-довідника
“Межнациональные отношения. Термины и определения” категорію “нація”
визначають як “етносоціальну” (і не завжди кровнорідну) спільність зі
сталою самосвідомістю своєї індентичності, що склалася (спільність
історичної долі, психології та характеру, прихильність до національних
матеріальних та духовних цінностей, національної символіки,
національно-екологічні почуття), а також (переважно на етапі формування)
територіально-мовною та економічною єдністю, яка далі під впливом
інтеграційних та міграційних процесів виявляє себе неоднозначно, часто
втрачаючи своє визначальне значення, хоч і не зникає.

Таким чином, нація являє собою надзвичайно складний динамічний організм,
який перебуває в безкінечному русі та розвитку. Ті чи інші ознаки нації
певною мірою “працюють” на різних етапах її розвитку. Так, на етапі
становлення нації особливо важливу роль відіграють такі її ознаки, як
територіально-мовна та економічна єдність. У процесі подальшого
розвитку, зокрема міграційних процесів, можливі відгалуження нації у
вигляді діаспори; в цьому разі зазначені вище ознаки нації вже не
відіграють такої суттєвої ролі, як у період її становлення. Посилюється
значення різноманітних чинників, складових національної самосвідомості,
зокрема таких видових ознак, як гуманістична спрямованість їхньої
життєдіяльності та цивілізованість.

У розвитку соціально-етнічних спільностей, зокрема націй, національних
та міжнаціональних відносин спостерігаються дві взаємопов’язані
тенденції. Перша — це етнічна диференціація, тобто процес виділення,
обособленния тієї чи іншої соціально-етнічної спільності, що відображає
її прагнення до утвердження національної незалежності, суверенітету.
Друга тенденція — це інтеграція, яка передбачає злом національних
перегородок, розвиток, розширення зв’язків між різними націями,
соціально-етнічними спільностями, поглиблення економічних, культурних
відносин між народами.

Ці дві тенденції відображають об’єктивний процес розвитку
Етно-суспільних відносин; вони спрямовані на задоволення багатогранних
потреб того чи іншого народу, а також сприяють прогресу етносу-пільного
буття, оскільки ведуть до внутрішнього саморозвитку етносу,
самореалізації його потенціалу, до взаємозбагачення соціально-етнічних
спільностей.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019