.

1. Платонова теорія держави. 2. Життя і вчення Дж.Бруно. 3. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика Фіхте. 4. Досвідно-індуктивний метод Ф.Бекона (контрол

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 6342
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ФІЛОСОФІЇ

ПЛАН

1. Платонова теорія держави

2. Життя і вчення Дж.Бруно

3. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика Фіхте

4. Досвідно-індуктивний метод Ф.Бекона

1. Платонова теорія держави

Найбільш значимим для нас стала праця Платона присвячений державному
ладу. По його теорії держава виникає тому, що людина як індивід не може
забезпечити задоволення своїх головних потреб.

Соціально-політичним питанням присвячені декілька здобутків Платона:

трактат “Держава”

діалоги “Закони”, “Політик”.

Написані у виді діалогу між Сократом і іншими філософами. У них він
говорить про модель “ідеального”, кращої держави. Модель не є опис
якого-небудь існуючого ладу, системи. Навпроти, модель такої держави,
якої ніде і ніколи не було, але яка повинна виникнути, Платон говорить
про ідею держави, створює проект, утопію.

Що ж він розумів під “ідеальною” державою, а що відносив до негативного
типу держави. Головна причина псування суспільства, а разом з тим і
державного ладу полягає в “пануванні корисливих інтересів”, що
обумовлюють вчинки і поводження людей. Відповідно до цього основного
недоліку Платон підрозділяє всі існуючі держави на чотири різновиди в
порядку збільшення, наростання “корисливих інтересів” у їхньому ладі.

1. Тимократия – влада честолюбців, на думку Платона, ще зберегла риси
“зробленого” ладу. У державі такого типу правителі і воїни були вільні
від землеробських і ремісничих робіт. Велика увага приділяється
спортивним вправам, однак уже помітне прагнення до збагачення, і “при
участі дружин” спартанський спосіб життя переходить у розкішний, що
обумовлює перехід до олігархії.

2. Олігархія. В олігархічній державі уже мається чіткий поділ на
багатих (правлячий клас) і бідних, котрі уможливлюють зовсім безтурботне
життя правлячого класу. Розвиток олігархії, по теорії Платона, приводить
до її переродження в демократію.

3. Демократія. Демократичний лад ще більш підсилює роз’єднаність бідних
і багатих класів суспільства, виникають повстання, кровопролиття,
боротьба за владу, що може привести до виникнення найгіршої державної
системи – тиранії.

4. Тиранія. На думку Платона, якщо деяка дія робиться занадто сильно,
то це приводить до протилежного результату. Так і тут: надлишок волі при
демократії приводить до виникнення держави, що взагалі не має волі, що
живе по примсі однієї людини – тирана.

Негативні форми державної влади Платон протиставляє своєму баченню
“ідеального” суспільного устрою. Величезну увагу автор приділяє
визначенню в державі місця правлячого класу. На його думку, правителями
“ідеального” держави повинні бути винятково філософи, для того щоб у
державі панували розважливість, розум. Саме філософи обумовлюють
добробут, справедливість держави Платона, адже їм властиві
“…правдивість, рішуче неприйняття якої-б то ни було неправди,
ненависть до неї і любов до істини”. Платон вважає, що будь-яке
нововведення в ідеальній державі неминуче погіршить що (не можна
поліпшити “ідеальне”). Очевидно, що саме філософи будуть охороняти
“ідеальний” лад, закони від усіляких нововведень, адже вони володіють
“…усіма якостями правителів і стражів ідеальної держави”. Саме тому
діяльність філософів обумовлює існування “ідеального” держави, його
незмінність. Власне кажучи, філософи охороняють інших людей від пороку,
яким є будь-яке нововведення в державі Платона. Не менш важливе і те, що
завдяки філософам правління і все життя “ідеальної” держави буде
побудована за законами розуму, мудрості, там не буде місця поривам души
і почуттям.

Основний закон полягає в тому, що кожен член суспільства зобов’язаний
виконувати тільки ту справа, до якої він придатний. Усіх жителів
“ідеальної” держави автор розділяє на три класи:

Нижчий клас — поєднує людей, що роблять необхідні для держави речі
сприяють цьому; у нього входять самі різні люди, зв’язані з ремеслом,
землеробством, ринковими операціями, грошима, торгівлею і перепродажем –
це хлібороби, ремісники, торговці. Усередині цього нижчого класу також
існує чіткий поділ праці: коваль не може зайнятися торгівлею, а
торговець по власній примсі не може стать хліборобом.

Другий і третій клас — класи воїнів-сторожів і правителів-філософів,
визначається уже не за професійними, а за моральними критеріями.
Моральні якості цих людей Платон ставить набагато вище моральних якостей
першого класу.

З усього цього можна зробити висновок, що Платон створює тоталітарну
систему поділу людей на розряди, що небагато зм’якшується можливістю
переходу з класу в клас (це досягається шляхом тривалого виховання і
самовдосконалення). Перехід цей здійснюється під посібником правителів.

Характерно, що якщо навіть серед правителів з’явиться людина, що більше
підходить для нижчого класу, то її необхідно “понизити”. Таким чином,
Платон вважає, що для добробуту держави кожна людина повинна займатися
тією справою, для якої вона пристосована найкраще. Якщо людина буде
займатися не своєю справою, але усередині свого класу, то це ще не
гибельно для “ідеальної” держави. Коли ж людина незаслужено із шевця
(перший клас) стає воїном (другий клас), чи ж воїн незаслужено стає
правителем (третій клас), то це грозить крахом усій державі, тому такий
“перескок” вважається “вищим злочином” проти системи, адже для блага
всієї держави в цілому людина повинна робити тільки то справу, до якої
вона щонайкраще пристосована.

Так само він вважає, що трьом основним станам відповідає три з чотирьох
основних чеснот:

Мудрість- чеснота правителів і філософів

Хоробрість- чеснота воїнів

Помірність – народу.

Четверта справедливість не відноситься до окремих станів, але є “над
становою”, деякою “державною” чеснотою.

Цікаво, що Платон, що жив у часи загального рабовласницького ладу, не
приділяє рабам особливої уваги. Усі виробничі турботи покладаються на
ремісників і хліборобів. Тут же Платон пише, що в рабство можна звертати
тільки “варварів”, не еллінів, під час війни. Однак він же говорить, що
війна – зло, що виникає в порочних державах “для збагачення”, і в
“ідеальній” державі війни варто уникати, отже, не буде і рабів. На його
думку, вищі розряди (касти) не повинні мати приватної власності, щоб
зберегти єдність. Тому, у діалозі “Закони”, де також обговорюються
проблеми державного устрою, Платон перекладає основні господарські
турботи на рабів і чужоземців, але засуджує війни. Філософи, на основах
розуму, керують іншими класами, обмежуючи їх волю, а воїни відіграють
роль “собак”, що тримають у покорі нижчу “череду”. Цим збільшується і
без того жорстокий поділ на розряди . Наприклад: воїни не живуть в одних
місцях з ремісниками, людьми праці. Люди “нижчої” породи існують для
забезпечення “вищих” всім необхідним. “Вищі” ж охороняють і направляють
“нижчих”, знищуючи слабших і регламентуючи життя інших.

Єдність людей Платон вважає основою своєї держави. В часи стародавності,
“золотого століття”, коли самі боги керували людьми, люди народжувалися
не від людей, як зараз, але від самої землі.. Люди не мали потреби в
матеріальних благах і багато часу присвячували заняттям філософією.
Багато в чому єдність древніх обумовлювалося відсутністю батьків (у всіх
одна мати – земля). Платон хоче досягти того ж результату,
“усуспільнивши” не тільки людське майно, але і дружин, дітей. По ідеї
Платона, чоловіки і жінки не повинні одружуватися по власній примсі.
Виявляється, шлюбом таємно керують філософи, сполучаючи кращих із
кращими, а гірших – з гіршими. Після родів діти відбираються, і
віддаються матерям через якийсь час, причому ніхто не знає, чия дитина
йому дісталася, і усі чоловіки (у межах касти) вважаються батьками всіх
дітей, а усі жінки – загальними дружинами всіх чоловіків.

Прообраз влади в Платона – це пастух, що пасе череду. Якщо удатися до
цього порівняння, то в “ідеальній” державі пастухи – це правителі, воїни
– це сторожові собаки. Щоб удержати череду овець у порядку, пастухи і
собаки повинні бути єдині у своїх діях, чого і домагається автор.

З позиції своєї ідеальної держави Платон класифікує існуючі державні
форми на дві великі групи:

1.Прийнятні державні форми

2.Регресивні – упадочні.

Перше місце в групі прийнятних державних форм це його “ідеальна”
держава. До упадочних, що сходять державним формам він відносив
тимократію. В античній Греції до цього типу більше всього відносилася
Спарта V і VI ст. Істотно нижче тимократії стояла олігархія – влада
декількох особистостей, що спирається на торгівлю, лихварство. Головним
предметом роздратування. Платона є демократія, у якій він бачить владу
юрби, неблагородного демосу, і тиранія, що в античній Греції починаючи з
VI ст. До н.е. представляла диктатуру, спрямовану проти аристократії.

2. Життя і вчення Дж.Бруно

Творчість Джордано Бруно (1548-1600) проходила під впливом астрономічних
досягнень М.Коперника. Пантеїзм Бруно є найбільш радикальним та
послідовним серед усіх вчень представників італійської філософії
природи. До головних трактатів Бруно відносять “Про причину, принцип та
єдине”, “Про нескінченність Космосу та світів”.

Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що
забезпечується праосновою всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як
самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил.
Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що
сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В
Єдиному збігаються одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності
самодостатність існування кожного особливого фрагменту, “кожна річ являє
себе єдиною, але не єдиним чином”. Багатоявність одного й того самого за
сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному
законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і
рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні
матерія пронизана “універсальною діючою причиною — розумом — першою і
головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття
Єдиного”. Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть
проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм
основним принципом. “Матерія не може існувати без форми, і навпаки,
форма виявляє себе як внутрішній бік матерії, вона не може бути чимось
привнесеним ззовні, надбаним”.

Теза про нескінченність всесвіту має фундаментальне значення для
космогонії Бруно. Космос розглядається ним як порожнеча, яка повністю
заповнена нескінченним розмаїттям матеріальних утворень.

Тому казати, що Космос має певне місце — безглуздо. Світ матеріальний і
оформлений (тобто має душу) скрізь, тому немає ніякого потойбічного
джерела подій, джерела руху. Це уможливило Бруно висловити гіпотезу про
існування інших суспільств на інших планетах.

У своїй теорії пізнання Бруно використовує гіпотезу, згідно з якою через
людську душу діє вселенська світова душа, яка не відокремлюється від
душевної матерії (тобто усе має форму). Однак душі відрізняються одна
від одної. Людська душа відмінна від душі тварин своєю особливою
конфігурацією, яка залежить від будови тіла. Пізнання починається з
чуттєвого сприйняття, потім утворюються уявлення, потім здоровий глузд і
розум. Чуттєвого пізнання недостатньо для появи глузду та розуму, тому
Бруно визнає два етапи процесу. На першому утворюються уявлення під дією
органів чуттів, а на другому, частково незалежному від першого
змістовно, виникають судження, думки, ідеї.

Пантеїстична філософія природи Бруно завершує розвиток ренесансного
осмислення буття. Наступний етап розвитку був пов’язаний з ерою, де
природознавство стає експериментальним та математизованим.

Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована М.Коперніком, повністю
заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце
людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку
природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності
Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму,
“розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в
речах. Дж.Бруно сформував основний принцип природознавства, що
переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не
породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В
цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є
складовими частками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адекватного
методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям
мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так,
філософи Відродження розвивали думку про єдність при-роди та взаємодію
всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали
геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну
причину руху.

Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському
(1401—1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо
(1509—1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей),
Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі). Але
пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її
методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю
філософів Відродження стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину
руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід’ємним від матерії
розумним началом. Це “архей” у Парацельса, “світова душа” у Дж.Бруно і
Франческо Патриці{1529—1597). Гносеологія філософії Відродження
об’єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму.
Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як
найважливійший, перший крок у процесі пізнання.

Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою
мірою — у Казанського і Бруно. Кузанський у процесі пізнання виділяв
чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином
розглядав процес пізнання Дж.Бруно. Він вважав, що першим, хоча й
недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух.
Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих
твердженнях проявляється зв’язок з релігійними середньовічними
традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання (“дух” — у
Бруно, інтуїція — у Казанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у
філософії Відродження не були чітко диференційовані.

Усе розмаїття шкільної філософії може бути зведене до двох головних
типів або напрямів, причому одні з систем являють собою прості видозміни
цих типів або різні стадії їхнього розвитку, інші утворюють перехідні
ступені або проміжні ланки від одного типу до іншого, нарешті, треті
суть спроби еклектичного поєднання обох.

Вчення, що належать до першого типу, покладають головний предмет
філософії у зовнішньому світі, у сфері матеріальної природи і відповідно
до цього справжнім джерелом пізнання вважають зовнішній досвід, тобто
той, що ми маємо через звичайну чуттєву свідомість. За предметом
філософії, як він тут визначається, цей тип можна назвати НАТУРАЛІЗМОМ,
за джерелом пізнання – ЕМПІРИЗМОМ.

Визнаючи справжнім об’єктом філософії природу, що дається нам у
зовнішньому досвіді, натуралізм, однак, не може приписувати такого
значення безпосередній, навколишній дійсності в усьому мінливому і
складеному розмаїтті її явищ. Якби очікувана істина філософії була
тотожна цій оточуючій нас дійсності, якби вона, таким чином, була у нас
під рукою, чого б тоді було її шукати, а філософія як особливий рід
знання не мала б причин для існування. Але в тому й справа, що наша
дійсність не самодостатня, що вона уявляється як щось часткове, мінливе,
похідне і потребує, таким чином, свого пояснення з іншого істинно-сущого
як своєї першооснови. Ця феноменальна дійсність – те, що ми в сукупності
називаємо світом,- є лише даним предметом філософії, тим, що потрібно
пояснити, задача для розв’язання, загадка, що її треба розгадати. Ключ
цієї задачі, le mot de l’enigme, і є ОЧІКУВАНЕ філософії. Всі
філософські напрями, де б вони не шукали сущу істину, як би її не
визначали, однаково визнають, що вона мусить мати характер
всезагальності й незмінності, відмінний від минущої і роздрібленої
дійсності явищ. Це визнає і натуралізм як філософське вчення і тому
вважає істинно-сущим природу не у значенні простої сукупності зовнішніх
явищ у їх видимому багатоманітті, а у значенні загальної реальної основи
або матерії цих явищ. Визнаючи цю основу, натуралізм проходить три
стадії розвитку. Перша, дитяча фаза натуралістичної філософії
(репрезентована, приміром, давньою іонійською школою) може бути названа
елементарним або стихійним матеріалізмом; за основу або начало (arche)
береться тут одна з так званих стихій, і все інше визнається за її
видозміни. Однак легко побачити, що кожна стихія, як обмежена, відмінна
від іншого реальність, не може бути справжньою першоосновою; нею може
тільки загальна основа всіх стихій (to apeiron Анаксімандра).

Ця єдина плідниця встього існуючого, всезагальна матір – природа
(materia від mater), породжуючи із себе всяке життя, не може бути
мертвою і бездушною реальністю, все може бути метвою і бездушною
реальністю, вона мусить містити в собі всі живі сили буття, мусить бути
живою і одушевленою. Такий погляд, що оживляє матеріальну природу,
називається гілозоїзмом і становить другу стадію натуралістичної
філософії (її представниками, між іншим, є натурфілософи XV і XVI ст.,
найвидатніший з них – Джордано Бруно).

3. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика Фіхте

«Кант тільки намітив істину, але не виклав і не довів її» – це
висловлювання на лежить Йоганну Фіхте (1762-1814 рр.), чиї ідеї щасливо
суперничали в Німеччині з теорією Іммануїла Канта, ставши концептуальною
альтернативою кантіанству, зокрема у німецьких романтиків. Зазнавши
впливу Канта, як і безліч його сучасників, Фіхте зробив спробу розвити
одну із центральних ідей кантівської критики – ідею творчої активності
людського суб’єкта. «Перевага людини міститься в спроможності за власною
вільною волею давати потоку своїх ідей певний напрям, і чим більше
людина здійснює цю привілею, тим більше є людиною».

Поняття воля – центральне в фіхтеанській філософії. Причому, Йоганн
Фіхте не виводив, а постулював поняття, розрізняючи волю істинну і
пусту. Істинною волею володіє Я – ясність, а саме Я кожної людини. Я
називалось єдиною субстанцією. Це не що-небудь загальне чи абсолютне Я,
а людське Я, яке кожний знаходив у своїй свідомості. Для кожної людини
акт самосвідомості – акт, із якого починається світ. Кожна людина як би
починається довічно разом з ним, і для його уявлення виникає його
минуле, теперішнє та майбутнє. Суть Я є в діяльності Я, адже, за задумом
Йоганна Фіхте, людському Я властива одвічна активність, що виявляється
завдяки щасливій здогадці. Діяльність Я – справа-дія, і таким виступає,
насамперед, усвідомлення власного Я людиною: усвідомлення Я є перший акт
свободи. Я – це воля в чистому вигляді. Вільнодіюче Я створює
(конструює) свою реальність. Таке конструювання в фіхтеанській філософії
називається інтелектуальним спогляданням. Інтелектуальне споглядання –
це не стільки конструювання реальності зовнішнього світу (не-Я), скільки
процес утворення самого Я від імені і за допомогою якого конструюється
реальність.

Сам Йоганн Фіхте називав свою філософію реал-ідеалізмом (або
ідеал-реалізмом), підкреслюючи, що його система не знає ніякого буття
речей в собі. Весь світ речей і предметів – сукупність знань. Внутрішня
форма, суть сукупності знань і є буття Я, буття вільної діяльності.
Виникає знаменитий генетичний метод Фіхте, що пояснює всі речі із їх
становлення, і що пов’язується ним з діяльністю Я – процесом пізнання в
генетичному розвитку. По суті, реал-ідеа-лізм Йоганна Фіхте логічно
завершує кантівську концепцію «освічуватися, – отже, мислити самому»,
перетворюючи самостійне мислення в інстанцію людського життя, в
абсолютний критерій людської діяльності. Яка людина, така і її
філософія, підкреслює Фіхте. Воля Я, що мислить в традиціях європейської
освіти, завершується

визначенням: «Тільки той вільний, хто хоче все зробити навколо себе
вільним». Я у Фіхте енциклопедичне, тобто доведене до поняття утворення
(конструювання), визначення людського розуму і вільнодумства. Тому свою
філософію Йоганн Фіхте називає філософською педагогікою, що ставить
людину «на свої власні ноги» і навчає формуванню цілісної людини. Не
випадково, почуття, що зв’язує діяльність і волю, називається, як у
Мартіна Лютера та Іммануїла Канта, сумлінням. Сумління не помиляється, є
суддя всіх переконань. Сумління вимагає визнання в людині таких же
вільних істот, як і людина сама. Тому мета, що стоїть перед людиною,
завжди співвідноситься з метою людей. Вимога поступати так, а не інакше,
що пред’являється людиною (Я) до самої себе, засновується на
відповідальності і боргу. «Кожний індивід повинен те, що повинен
індивід, і тільки індивід може… – тільки індивід і ніхто інший; і якщо
індивід не зробить, то в незмінній общині індивідів, мабуть, ніщо не
буде зроблено».

Індивідуальне життя Я, що сприймається єдиним і загальним життям,
повністю визначається кінцевою метою. Мета дана Людині із її буттям,
життям. Згодом людина може її усвідомити і спробувати досягнути. Людина
трактується як безумовно моральна істота. Життєвий шлях людини,
безумовно, повинен бути моральним, оскільки розпізнавальними
властивостями людини є свідомість і воля в їх єдності. Жоден індивід не
народжується моральним, а повинен себе таким зробити. Моральність –
продукт абсолютної волі діяльності людського Я. В сучасному світі,
згідно своєму сумлінню, людина формує святу волю, що дозволяє
позбавитися аморальності. Коли воля стає твердою і незмінною, людині
відкривається шлях у прийдешні світи, історія підпорядковується у Фіхте
світовому наміру, що визначається ним як поняття єдності земного життя
людства. Рухає історію суперечність між авторитетом і волею (подолання
авторитету). Авторитет – це розумний інстинкт.., тобто інстинкт, що не
усвідомлює себе як Я розум. Основа історії це розгортання самосвідомості
– розуму. І оскільки Фіхте каже, що досягнути повністю ідеалу розуму
неможливо, то й історія в перспективі не має кінця. Концепція
морально-історичного закону дозволяє побачити повністю особливу грань
фіхтеанського ідеал-реалізму: людина не тільки змінює, але й створює
світ, створює саму себе як субстанцію – причину, що створює, – свою
історію.

У Фіхте, як і у Канта, поняття практична філософія – творча активність
людини як суб’єкта – стає пріоритетною сферою філософських досліджень і
роздумів. Таке корегування предмета філософії пояснюється зміною
розуміння самої людини і її діяльності, природи, суті, місця,
призначення. Ще з античного світу, а пізніше у світі християнському
людина мала ряд привілеїв у порівнянні зі всіма живими істотами, її
наділяли душею, духом, сумлінням, обов’язком, відповідальністю, розумом
та ін. У Канта та Фіхте надбанням людини стають мета і воля, як продукт
діяльності її розуму. Але якщо Для Фіхте весь інший світ пішов на другий
план, в не-Я, сферу, що виступає не предметом, гідним розгляду, то
кантівське наділення людини внутрішньою метою надавало нову можливість
для порівняння масштабу людини з масштабами зовнішнього світу, поширюючи
простір і самої практичної філософії. Аналогія розуму і природи,
загублена Фіхте в його дивному захопленні чудом людської свідомості,
проте, не зникла безслідно, стоїть у джерел нової теоретичної системи,
що критично розвинула потенціал кантівських ідей. Це натурфілософія
Фрідріха Шеллінга, що намагався подолати фіхтеанську пристрасть до
абсолютної суб’єктивності в філософії.

4. Досвідно-індуктивний метод Ф.Бекона

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626),
який основні свої ідеї висловив у працях “Новий органон” (1620) і “Про
гідність та примноження наук” (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон
визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього
необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до
істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини,
максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового
методу необхідна значна підготовча робота, яка б ліквідувала причини, що
затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму
шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари,
відволікають пізнання від істини.

На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, “примар”, від
яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду
помилок, які він називає “примарами Роду”, належать ті, що пов’язані з
недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені
в самій людській природі.

Під впливом цих “примар” людина розглядає природу аналогічно зі своїми
специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому
позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих
суб’єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька
дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є “примари
Печери”, зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням,
звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї
печери. “Примари Печери”, як і “примари Роду”, є проявом суб’єктивного
ставлення людини до природи. Ці “примари” можна подолати шляхом
колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях.

Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок “примари Площі”,
що проникають у пізнання разом зі словами та іменами.

Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих
понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок — “примари Театру”, що
породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції,
традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують
театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на
думку Бекона, виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення
природи, бути вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках,
незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.

Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми
відкриттями і влада людини над силами природи; об’єктом пізнання є
природа, а основними методами — індукція та експеримент.

Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання,
Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної
методології, так і проти вузького емпіризму.

Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох
можливих шляхів пізнання.

Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з
самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму.

Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить
пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки —
шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед,
так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою
раціональних методів у наукову істину.

Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів,
окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової
індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання
природи.

Список використаної літератури

Антична культура і вітчизняна філософська думка. – К., 1990.

Антологія філософії середніх століть і епохи Відродження. – К., 2001.

Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії.– К., 1999.

Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М., 1986.

Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія – К., 1997.

Кондзьолка В. Історія середньовічної філософії. – Львів, 2001 р.

Петрушенко В.Л. Філософія. – Львів,2001.

Філософія: Навч.посібник /За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020