.

Установчі документи підприємства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
8 3914
Скачать документ

Установчі документи підприємства

Установчими документами підприємства називається комплект документів
встановленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як
суб’єкт права. З точки зору правової природи, установчі документи є
локальними нормативними актами, тобто актами, які набувають юридичної
сили внаслідок затвердження їх одним або кількома засновниками
підприємства.

Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів
підприємств загальні закони про підприємства та закони про окремі види
підприємств.

Стаття 8 Закону України “Про підприємництво” містить перелік актів, які
належать до установчих документів. По-перше, це рішення одного чи
кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення
підприємства. Якщо власників чи органів два і більше, таким рішенням
визначено установчий договір. По-друге, це статут підприємства.

Стаття 9 Закону України” Про підприємства в Україні” дає перелік
обов’язкових відомостей, які необхідно включати до статуту підприємства
як одного з його основних установчих актів.

Зміст установчих документів (статутів, установчих договорів)
господарських товариств регулюється статтями 4, 37, 51, 65, 67 і

76 Закону України “Про господарські товариства”. Ці статті визначають
переліки основних даних, що підлягають включенню до установчих
документів товариств окремих видів.

При розробці проектів установчих документів підприємств необхідно
керуватися також типовими нормативними актами. Щодо підприємств окремих
видів законодавець застосовує типові форми установчих документів
(наприклад, Типовий статут державного підприємства, Типовий статут
казенного підприємства, Типовий статут закритого акціонерного
товариства, Типовий статут відкритого акціонерного товариства,
створеного шляхом корпоратизації державного підприємства).

Установчі документи мають містити обов’язкові дані про підприємство, без
яких вони вважаються такими, що не відповідають вимогам законодавства.
Це такі дані:

o найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид підприємства;

o зазначення власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження
підприємства;

o предмет та цілі діяльності підприємства;

o юридичний статус підприємства. Це статті про юридичну особу
підприємства, про його майно, про самостійний баланс, поточний, валютний
та інші рахунки в банках, про фірмову марку та знак для товарів та
послуг, про печатку з найменуванням підприємства. Якщо підприємство має
право випускати цінні папери, то таке право теж відноситься до
юридичного статусу підприємства;

o про склад майна підприємства: перелік фондів (основні, оборотні, інше
майно, статутний фонд, резервний фонд, страховий фонд, інші фонди);

o порядок утворення майна; порядок розподілу прибутків та покриття
витрат;

o порядок випуску акцій (щодо акціонерного товариства). Якщо
підприємство не є власником майна, включається стаття про те, що майно
закріплене за ним на праві повного господарського відання, оперативного
управління або оренди;

o про перелік органів управління підприємства, порядок їх формування,
компетенцію;

o про контрольні органи – спостережну раду, ревізійну комісію
(ревізора);

o про порядок припинення діяльності підприємства: підстави; орган, що
приймає рішення про припинення; порядок створення роботи ліквідаційної
комісії; умови розрахунків з бюджетом і кредиторами; розподіл майна, що
залишилося.

В установчих документах господарських товариств окремими статтями
визначається порядок внесення змін до статуту (вищим органом, за
рішенням 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, чи
одностайно).

Крім обов’язкових, до установчих документів можуть включатися
альтернативні положення, які не повинні суперечити законодавству
України.

Це положення, пов’язані з особливостями діяльності підприємства: про
трудові відносини, засновані на членстві (колективні підприємства,
кооперативи), про раду підприємства (порядок її створення, склад,
компетенцію), про інші органи, які реалізують повноваження трудового
колективу (раду трудового колективу, профспілковий комітет).

Державна реєстрація підприємств є обов’язковою юридичною дією при їх
створенні. Вона встановлена ст. 6 Закону України “Про підприємства в
Україні” та ст. 8 Закону України “Про підприємництво”. Ці статті
визначають державні органи, на які покладено реєстрацію підприємств
(органи державної реєстрації), а також загальні умови і порядок
реєстрації. Детальніше вони визначаються Положенням про державну
реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740.

Реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією, внаслідок якої
підприємства включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та
організацій. Днем включення визначено день реєстрації підприємства.
Зазначена дія має за мету надати підприємству формально-юридичних ознак
суб’єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у
господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів
держави юридична особа. Запис у Єдиному державному реєстрі про
реєстрацію підприємства становить юридичний факт виникнення підприємства
– суб’єкта права з правами юридичної особи. Відповідно до законодавства
України підприємство визначається діючим, стає юридичною особою, набуває
прав та обов’язків з дня його державної реєстрації (ст. 5 Закону України
“Про підприємства в Україні”). Діяльність незареєстрованих підприємств
не допускається. З іншого боку, підприємство вважається таким, що
припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до
державного реєстру.

Цей запис є скасуванням реєстрації.

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. За
загальним правилом, це державні органи за місцезнаходженням підприємств,
а саме: а) виконкоми міських, районних у містах рад; б) районні, районні
міст Києва і Севастополя державні адміністрації.

Законодавством визначено також органи, які здійснюють державну
реєстрацію окремих видів суб’єктів господарського права. Так,
господарські товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструє
Національний банк України в порядку, визначеному Законом України “Про
банки і банківську діяльність”, фондова біржа підлягає державній
реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Для державної реєстрації реєструючому органові необхідно подати
документи, перелік яких визначено ст. 8 Закону України “Про
підприємництво”.

За наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється у
строк не більше п’яти робочих днів. Протягом цього часу реєструючий
орган зобов’язаний видати заявнику свідоцтво про державну реєстрацію
підприємства. Свідоцтво є юридичною підставою для відкриття підприємству
рахунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких інших банках
за згодою сторін. Банк зобов’язаний відкрити рахунок і в 3-денний термін
повідомити про це податкову інспекцію.

Орган, який здійснює реєстрацію, зобов’язаний у 10-денний термін подати
відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної
статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до
Загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства
статистики України.

У разі зміни форми власності, організаційної форми або назви
підприємства воно підлягає перереєстрації, яка здійснюється в порядку,
встановленому для його реєстрації.

Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з
двох підстав: внаслідок порушення встановленого законом порядку
створення підприємства; у разі невідповідності установчих документів
вимогам законодавства.

Не допускається відмова в державній реєстрації підприємства з мотивів
його недоцільності. ,

Скасування державної реєстрації підприємства може бути Добровільним (за
заявою підприємства) або примусовим (на підставі рішення суду,
арбітражного суду у випадках: а) визнання недійсними або такими, що
суперечать чинному законодавству, установчих документів; б) здійснення
діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству
України; в) у разі несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну
свого місцезнаходження; г) визнання підприємства банкрутом (у випадках,
передбачених законодавством); д) неподання протягом року до органів
державної податкової служби податкових декларацій, документів
бухгалтерської звітності згідно з законодавством.

Скасування державної реєстрації підприємства припиняє підприємницьку
діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як господарюючого
правового суб’єкта. Статусу юридичної особи підприємство позбавляється
після здійснення всіх заходів щодо ліквідації його як суб’єкта
підприємницької діяльності.

Припинення діяльності підприємства – одне з юридичних понять
господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття
“припинення” входять юридичні підстави (“умови”), акти та
процесуально-правові дії щодо припинення діяльності підприємства як
суб’єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про
підприємства. Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх
видів визначені Законом України “Про підприємництво” (ст. 11). Загальний
процесуальний (процедурний) порядок і форми припинення регулює Закон
України “Про підприємства в Україні” (статті 34-36). У разі банкрутства
підприємства правовідносини припинення регулюються Законом України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від
14 травня 1992 р. (в редакції від 30 червня 1999 p.), який теж
поширюється на підприємства всіх видів.

Особливі підстави і форми припинення діяльності підприємств окремих
видів встановлені також законами про ці підприємства.

Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства,
уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як
зазначалося вище, може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива
власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами
обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює.
Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

До передбачених законом чи установчим договором обставин належать:

а) закінчення строку, на який створювалось підприємство; б) досягнення
мети, поставленої засновниками під час створенняпідприємства (ст. 19
Закону України “Про господарські товариства”). Установчі документи
підприємств можуть включати й інші підстави цього виду. Рішення про
припинення діяльності підприємства з цих підстав приймає його вищий
орган. Підприємці зобов’язані припинити свою діяльність також “у разі
закінчення строку дії ліцензії” (ст. 11 Закону України “Про
підприємництво”).

Види юридичних підстав примусового припинення підприємства визначені в
законодавстві про підприємства у вигляді при-мірного переліку (ст. 34
Закону України “Про підприємства в Україні”, ст. 19 Закону України “Про
господарські товариства”).

Примусово підприємства припиняються, по-перше, на підставі рішень суду
(арбітражного суду) про визнання недійсними установчих документів
підприємства (невідповідність їх чинному законодавству) та акта (рішення
засновника) про створення підприємства. По-друге, підприємство
припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) за поданням
органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або
грубого порушення ним законодавства. По-третє, підприємство припиняється
на підставі рішення суду (арбітражного суду) у разі несвоєчасного
повідомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні
місцезнаходження підприємство повинно в 7-денний термін повідомити про
це реєструючий орган). По-четверте, підприємство припиняє свою
діяльність на підставі рішення арбітражного суду про визнання його
банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Закон передбачає дві правові форми припинення підприємства: ліквідацію і
реорганізацію (ст. 34 Закону України “Про підприємства в Україні”). У
випадку ліквідації підприємство припиняється як суб’єкт права без
правонаступництва.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого підприємства
одного або більше нових підприємств як суб’єктів права. У разі
реорганізації підприємства усі його права та обов’язки переходять до
правонаступника (правонаступників). Законодавство визначає п’ять
правових способів реорганізації підприємства: злиття, приєднання, поділ,
виділ та перетворення. З юридичної точки зору ці способи різняться
залежно від того, до якого суб’єкта права переходять усі майнові права
та обов’язки підприємства, що реорганізуються.

Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав та
обов’язків кожного з них до підприємства, що виникло внаслідок правового
акту злиття. У цьому випадку виникає нове підприємство.

Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до нього переходять
права та обов’язки приєднаного підприємства. Нове підприємство внаслідок
такої реорганізації не виникає.

Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого підприємства
двох і більше підприємств як суб’єктів права. За таких умов відбувається
поділ усього майна підприємства. Такий спосіб реорганізації передбачає
затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта
(балансу). Згідно з цим актом частини майна і відповідні права та
обов’язки реорганізованого підприємства переходять до підприємств,
створених внаслідок поділу.

Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються один або більше
структурних підрозділів, які створюються як самостійні підприємства
Поділу всього майна підприємства цей спосіб реорганізації не передбачає.
Згідно з роздільним актом (балансом) до них переходять частини майна та
відповідні права та обов’язки реорганізованого підприємства.

Перетворення підприємства як спосіб реорганізації означає перетворення
однієї форми власності на іншу (наприклад, державної на колективну) і
відповідно зміну організаційно-правової форми підприємства. Такий спосіб
реорганізації масово застосовується у процесах корпоратизації і
приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до
підприємства, яке щойно виникло, переходять права та обов’язки
колишнього підприємства.

Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою виключення його з
державного реєстру підприємств України. З дати виключення підприємство
вважається реорганізованим чи ліквідованим.

Статусу суб’єкта права і юридичної особи підприємство позбавляється
після здійснення щодо нього заходів, які є ліквідаційним процесом,
врегульованим законом. Зокрема, це такі заходи:

1. Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що призначається
органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію. Цей орган (особа)
може покласти обов’язок щодо ліквідації підприємства на його органи
управління.

2. Встановлення порядку і строків ліквідації, їх встановлює орган, що
прийняв рішення про ліквідацію (власник, уповноважений орган, суд,
арбітражний суд). Встановлюється також строк для задоволення претензій
кредиторів. Він не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про
ліквідацію.

3. Виконання ліквідаційною комісією своїх обов’язків: повідомлення про
ліквідацію підприємства в пресі (за місцезнаходженням), про порядок і
строки ліквідації; вжиття необхідних заходів для стягнення дебіторської
заборгованості підприємства,

виявлення його кредиторів та претензій останніх. Кредитори та інші
юридичні й фізичні особи, які мають угоди з підприємством,
повідомляються про ліквідацію письмово.

4. Здійснення ліквідаційною комісією згідно з встановленим законом
порядком: інвентаризації і оцінки майна організації, реалізації майна,
розрахунків з кредиторами і членами трудового колективу, складання
ліквідаційного балансу і подання його органу, який призначив
ліквідаційну комісію, або власнику.

Майнові претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується,
задовольняються з його майна. При цьому законодавець припускає, що
відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів може не
вистачити (презумпція недостатності майна). Тому в законодавстві про
ліквідацію підприємств діє загальне правило черговості задоволення
боргів підприємством-боржни-ком, що ліквідується.

Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено два види
черговості. Якщо підприємство ліквідується у звичайному порядку, діє
черговість, встановлена ст. 36 Закону України “Про підприємства в
Україні”. Вона має бути конкретизована статутом.

Якщо підприємство оголошено банкрутом, діє черговість, визначена ст. 31
Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом”.

Звичайна черговість – це першочергові та інші борги
підприємства-боржника. Першочерговими є борги:

перед бюджетом;

витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди
ліквідованим підприємством;

розрахунки з оплати згідно з трудовими договорами (контрактами)
ліквідованого підприємства;

вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

Черговість задоволення інших боргів має бути встановлена у статуті
(установчому договорі). Вона має визначатися згідно з частинами 2, 4, 5
ст. 36 Закону України

“Про підприємства в Україні, а саме:

друга черга – за вимогами органів державного соціального страхування та
соціального забезпечення. У межах цієї черги здійснюється капіталізація
платежів, належних з підприємства у зв’язку із заподіянням каліцтва,
іншого ушкодження здоров’я громадянина або у зв’язку з його смертю;

третя черга – своєчасно виявлені і заявлені вимоги кредиторів, не
забезпечені заставою;

четверта черга – повернення внесків членів трудового колективу до
статутного фонду підприємства і виплати за акціями трудового колективу;

п’ята черга – претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку,
встановленого для їх заявлення, а також будь-які інші вимоги.

Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступної черги
виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в
межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно
розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і
визначених ліквідаційною комісією сум.

При ліквідації підприємства застосовується категорія так званих
погашених претензій (ч. З ст. 36 Закону України “Про підприємства в
Україні”). Погашеними згідно із законом визнаються претензії:

а) не задоволені за браком майна;

б) не визнані ліквідаційною комісією. Останні можуть бути оскаржені до
суду або арбітражного суду кредиторами. Позови про задоволення їхніх
вимог мають бути подані кредиторами протягом місяця з дня отримання
повідомлення про повне або часткове невизнання претензії. Майно, що
залишилося після погашення боргів підприємства, використовується згідно
з рішенням власника майна.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020