Упорядкування понятійного апарату при дослідженні інтелектуального
капіталу на рівні особистості, організації й території

У сучасному суспільстві інтелектуальний капітал стає основою багатства.
Саме він визначає конкурентоспроможність економічних систем, виступає
ключовим ресурсом їх розвитку. У процесі створення, трансформації й
використання інтелектуального капіталу беруть участь комерційні
підприємства, державні й суспільні установи та організації, тобто всі
суб’єкти ринкових відносин. Здатність економіки створювати й ефективно
використовувати інтелектуальний капітал визначає економічну силу нації,
її добробут. Відкритість суспільства для імпорту різноманітних знань,
ідей та інформації, здатність економіки продуктивно їх переробляти —
саме від цього залежить успішний соціально-економічний розвиток
будь-якої країни. У сучасному світі фірма або організація — це виробник
не так товарів, як знань. Це означає, що працівники займаються
виробництвом знань, організації навчаються, інновації стають джерелом
знову створеної вартості. Інтелектуальний капітал більшою мірою, ніж
фізичні активи або фінансовий капітал, стає стійкою конкурентною
перевагою. Проблематиці дослідження інтелектуального капіталу на рівні
особистості, організації й території присвячені праці таких відомих
вчених України та СНД, як: А. Панкрухін [1], Ю. Ґава [2], О.Й. Косарев
[3], С. Мосов [5], С.В. Захарін [6], Е.В. Шипова [8], А.Л. Гапоненко
[9].

Проте існує безліч трактувань самого терміна «інтелектуальний капітал»,
у поняття «інтелектуальні ресурси», «інтелектуальні активи» також
вкладають різні значення, що найчастіше суперечать одне одному, надто
вузькі або навпаки.

Теорія людського капіталу через поняття інвестицій у цей капітал вперше
була створена ще на початку 60-х рр. ХХ ст. американським вченим Т.
Шульцем [10], який став нобелівським лауреатом 1979 р. за дослідження
економічних процесів у країнах, що розвиваються, до яких сьогодні, на
жаль, відноситься й Україна. У його нобелівській лекції «Економіка
перебування у бідності» [11] зверталася увага на всі сфери соціального
життя людини й, перш за все, її освіту, що й формує економіку знань. Ще
до вручення йому Нобелівської премії інший відомий американський
економіст-статистик Дж. Кендрік на основі методології Т. Шульца
порахував сукупний капітал США. Саме книга з назвою «Сукупний капітал
США та його формування» [12] була перекладена з англійської та видана в
СРСР у 1975 р. Уже тоді людський капітал у структурі сукупного капіталу
США займав більше ніж 50%, що характеризує його цінування в цій країні,
ураховуючи й інвестиції в знання людей, що формують їх інтелектуальний
капітал.

Спроба обрахунку людського капіталу України була зроблена нами разом з
Т. Шиптенко — аспіранткою професора В. Найдьонова, який і надихнув нас
на цю працю ще 15 років тому. Результати наших досліджень були викладені
в статті «Виробничо-ресурсний потенціал України та ефективність його
використання» [13].

Через три роки після піонерної статті Т. Шульца в іншого американського
лауреата Гері С. Беккера, якого нагороджено Нобелівською премією з
економіки в 1992 р. за поширення сфери мікроекономічного аналізу на
цілий ряд аспектів людської поведінки та взаємодії, включаючи неринкову
поведінку, вийшла стаття «Людський капітал: теоретичний та емпіричний
аналіз» [14]. У ній він розглянув вплив інвестицій у людський капітал на
заробітки останнього. Ще через три роки вийшла друком ще одна його
стаття «Людський капітал і особистий розподіл доходів: аналітичний
підхід» [15], у якій він, роглядаючи проблему оптимізації інвестування в
освітянські знання з точки зору розподілу особистих доходів людей, по
суті, вперше звернув увагу на соціальну складову людського капіталу. Уже
в нобелівській лекції 1992 р. Гері С. Беккер підсумував ці думки таким
чином:

«Набагато менше враховується, що батьки-альтруїсти, які залишають
спадок, намагаються також більше коштів інвестувати у формування у своїх
дітей корисних навичок, цінностей та звичок. Їм вигідніше фінансувати
освіту своїх дітей, тому що це принесе більший дохід, ніж відсотки із
заощаджень. Вони можуть непрямим чином забезпечити свою старість,
інвестуючи кошти в дітей, а потім, у старості, скоротивши спадок. І
батькам, і дітям було б краще, якби батьки вкладали кошти в дітей до тих
пір, поки граничний дохід від них не зрівняється з доходом від
заощаджень, а залишкову суму відкладали б як спадок.

Навіть у багатих країнах деякі батьки не планують залишати спадок. Вони
розраховують на отримання допомоги на старість і недостатньо піклуються
про освіту дітей. Вони «недоінвестують» у своїх дітей, оскільки не
можуть компенсувати витрати на них шляхом скорочення спадку, оскільки не
планують будь-що залишати. І батькам, і дітям було б краще погодитися
більше інвестувати в дітей в обмін на їх зобов’язання піклуватися про
своїх батьків, якщо останнім знадобиться допомога. Але як можна
забезпечити дотримання такого зобов’язання? Економісти й юристи радять
укладати письмовий контракт, що гарантує виконання зобов’язання. Але
абсурдно очікувати, що суспільство буде визнавати правомочність
контрактів між дорослими та підлітками…» [16, с. 700].

Класична економічна теорія виділяє три фактори виробництва: праця, земля
й капітал. Останнім часом окремо виділяють підприємницьку здібність,
зокрема Й. Шумпетер зазначав, що підприємництво (або підприємницька
здібність) є й четвертим фактором виробництва, невідомим класикам. На
його думку, приймаючи інноваційні рішення, підприємці створюють нові,
раніше невідомі комбінації факторів виробництва [1].

Ми вважаємо, що така градація неправильна з погляду теорії, оскільки
підприємницька здатність — це різновид капіталу, інтелектуального.
Досить уважно подивіться на визначення цього терміна: підприємницька
здатність — це набір якостей, умінь, здатностей людини, що дають їй
змогу знаходити й краще використовувати поєднання ресурсів для
виробництва, продажу товарів, приймати розумні послідовні рішення,
створювати й застосовувати нововведення, іти на припустимий, виправданий
ризик. Інакше кажучи, психологічні особливості особистості, нагромаджені
знання, уміння й життєвий досвід — те, що по суті становить
підприємницьку здібність. Інтелект — це засіб праці, що може стати
капіталом (збільшувати або зменшувати свою вартість) тільки тоді, коли
його власники встановлять певні економічними відносини з власниками
інших факторів виробництва. Таким чином, інтелектуальний капітал — це
фактор виробництва у вигляді вартості, здатної приносити додаткову
вартість. Варто пам’ятати, що капітал -це не річ, не майно, а історично
певні економічні відносини пов’язані з речами, тобто відносини з приводу
зміни їх вартості, капіталізації.

Слід розмежовувати інтелектуальний капітал індивіда (і в цьому значенні
кожна людина є підприємцем, прагнучи щонайкраще використати свої
інтелектуальні ресурси з найбільшою економічною вигодою для себе) та
інтелектуальний капітал економічних систем (організації, країни) [2].

Інтелектуальний капітал організації не є простою сумою інтелектуальних
капіталів зайнятих у ній індивідів. Більше того, таке трактування по
суті помилкове, тому що люди не належать організації, а значить, і їх
інтелектуальний капітал. Вони здають себе в оренду на час, зі своєю
інкорпорованою складовою — інтелектом, і метою кадрової політики
підприємства є правильна цінова політика відносно заробітної плати, що
дає змогу вигідно використати ці розрізнені капітали й водночас
утримувати їх найцінніші види. Організації прагнуть зберегти й
примножити наявний капітал, у зв’язку із цим останнім часом особливо
важливими стали положення про комерційну таємницю, стимулювальні й
адміністративні методи, соціальний захист. Як тільки знання переносяться
на папір й оформлюються у вигляді внутрішніх документів корпорації, вони
переходять з приватного володіння найманого працівника у власність
організації. Виникнення цих знань, їхнє нагромадження й зберігання —
завдання фірми в галузі нагромадження інтелектуального капіталу, що
здатний приносити дохід. Інтелектуальний капітал відрізняється від
фізичного тим, що він не втрачає своєї вартості в процесі використання
(тобто не амортизується). Більше того, він втрачає свою вартість саме
від того, що не використовується. І якщо основою для оцінювання
фізичного капіталу є витрати, які вже зроблені, то для визначення оцінки
інтелектуального капіталу — вартість, що буде створена в процесі його
майбутнього використання [3].

Очевидно, що в основній макроекономічній тотожності кругообігу продуктів
і доходів, інтелектуальний капітал — це ресурс з розряду нематеріальних,
який продається й купується на ринку капіталів. Однак, на відміну від
інших форм капіталів (гроші, земля), набагато складніше визначити його
межі. Найчіткіші межі мають нематеріальні інтелектуальні ресурси,
позначені поняттям «інтелектуальна власність», із закріпленими за ними
законодавчими правами у вигляді прав інтелектуальної власності. Такі
ресурси можуть переходити до складу нематеріальних активів на правах
оренди (ліцензії), інтелектуальної власності власного виробництва, як
для закритого, так і для відкритого (продаж патенту) користування [4].

Найсуперечливіші відносини власності стосовно орендованих нематеріальних
ресурсів у вигляді інтелекту співробітників, трудових ресурсів. Слід
зауважити, що не можна провести чітку межу між трудовими й
нематеріальними ресурсами, так само як і між різними формами капіталу й
навіть факторами виробництва. Найчастіше перехід співробітника в
конкуруючу організацію супроводжується втратою його клієнтів, які
переходять разом з ним. Втрата ключових працівників негативно
позначається на продуктивності підрозділу в цілому. І що більшою є
частка інтелектуальної складової в трудовому процесі, то більше він
залежить від людей, які його здійснюють. У цьому випадку в організації є
такі варіанти мінімізації ризиків: піклуватися про втримання на ключових
постах цінних співробітників (соціальна політика), і водночас
забезпечувати, по можливості, взаємозамінність співробітників; перевести
у власність компанії інтелектуальну власність, що охороняється
законодавчо (політика керування знаннями) [5; 6].

Таким чином, інтелектуальні активи можуть бути: відчужувані — повністю
передані при їхньому продажі, передачі, оренді (патенти, ліцензії);
невідчужувані — що залишаються у власності власника при частковій
передачі прав на їхнє використання (людський ресурс організації) [7].

За визначенням О.В. Шипової, до складу нематеріальних активів не
включаються інтелектуальні й ділові якості персоналу організації, їх
кваліфікація й здатність до праці, оскільки вони невіддільні від своїх
носіїв і не можуть бути використані без них [8]. У науковій літературі
відсутнє чітке визначення поняття «інтелектуальні активи» як результат
розумової діяльності людини, її місця й ролі в складі нематеріальних
активів. Будемо вважати ці поняття тотожними. Так само, як й
інтелектуальний капітал організації не обчислюється простим
підсумовуванням показників інтелектуального капіталу індивідів,
інтелектуальний капітал суспільства, нації, країни в цілому є величиною,
що залежить від безлічі факторів, які не завжди є похідними від факторів
інтелектуального капіталу організації, таких як:

— чинні правові норми (відкритість суспільства, прозорість економіки,
демократизація, розвиток ринкових відносин тощо);

— інституціональна складова науки й освіти (вітчизняна система
підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації фахівців і вчених);

— сукупна капіталізація вітчизняних компаній за винятком вартості
матеріальних активів;

— соціальні інститути (організації), що забезпечують здійснення
менеджменту й управлінське консультування;

— цільові програми, фінансовані з бюджету;

— технології, технічне й програмне забезпечення державного керування й
статистики, розробки стратегії, стандартизації, ведення національних
рахунків, бухгалтерського обліку й аудиту, геоінформаційні системи,
програми інформаційного забезпечення, їхня відповідність міжнародним
нормам і стандартам;

— інтелектуальна власність, зареєстрована за міжнародними правилами й
захищена у світі, — запатентовані винаходи, товарні знаки тощо;

— корпоративна культура органів управління й організацій на території;

— імідж країни, її регіонів і міст і просування унікальних конкурентних
переваг території;

— показники країни та її регіонів у рейтингах ділової
конкурентоспроможності (рейтинг IMD), національний банківський рейтинг,
індекси якості й вартості життя в регіонах і містах країни, індекс
споживчої довіри тощо;

— країни — союзники й партнери із зовнішньоекономічної діяльності й
відповідні показники зовнішньоторговельного обігу (обсяги імпорту й
експорту) і сальдо торговельного балансу;

— показники в’їзного й внутрішнього туризму;

— бренди її територій і суб’єктів господарювання (китайський шовк,
французький коньяк, швейцарські годинники).

Вартість бренда — реальний актив не тільки будь-якої фірми, джерело
прибутків й основа стабільності ринкового положення території в цілому.
Бренд території майже завжди йде попереду бренда конкретного бізнесу:
яким би унікальним не був той або інший готель, той, хто його вибирає,
на початку визначає місто або країну, у якій він має намір зупинитися
[9].

Таким чином, перехід до нового суспільства, у якому інтелектуальний
капітал стає провідним фактором суспільного виробництва, знаменує
одночасно перехід до нової структури вартості того, що ми споживаємо.
Для багатьох видів продукції більша частина вартості створюється не
стільки на стадії матеріального виробництва, скільки маркетингу, збуту й
НДДКР, а також у процесі планування, транспортування, продажі й
обслуговування. Джерелами нової доданої вартості значною мірою
виступають сьогодні дизайн, контроль за якістю, маркетинг й
обслуговування.

IV. Висновки

Отже, сучасне виробництво — це багато в чому діяльність розуму, тобто
вплив з боку інженерів, бухгалтерів, конструкторів, дизайнерів, фахівців
з персоналу, збуту й маркетингу, експертів з інформаційних мереж. У
багатьох організаціях все більша частина отриманого ефекту стає
результатом застосування спеціальних знань, широкого навчання персоналу
й взаємодії з партнерами й контрагентами. Проте поняття «інтелектуальний
капітал» не має чітко визначених меж, як інші види капіталів,
інтелектуальні ресурси найчастіше також невіддільні від своїх носіїв.
Терміни «інтелектуальні активи» й «нематеріальні активи» часто
вживаються як синоніми, однак на практиці проводитьcя розмежування між
цими двома поняттями, зазначають, що «інтелектуальні активи» є більш
широким теоретичним поняттям, ніж «нематеріальні активи». При вживанні
терміна «інтелектуальний капітал», як правило, розуміють капітал на
рівні організації, поділяючи його на людський, організаційний і
споживчий. Однак варто розглядати інтелектуальний капітал і на рівні
особистості як сукупність навичок, знань й умінь людини, а також
особистісних якостей; і на рівні території (країни, регіону). Незважаючи
на те, що за багатьма параметрами «інтелектуальний капітал» — поняття
скоріше якісне, ніж кількісне, останнім часом все частіше здійснюють
спроби обчислити його значення математично, щоб мати можливість
кількісно порівняти показники для різних організацій, територій.

Таким чином, інтелектуальний капітал міцно ввійшов у повсякденний
словник економічних термінів і в постіндустріальну епоху йому надають
велике значення

Література

1. Панкрухин А. Структура интеллектуального капитала России [Электронный
ресурс] / А. Панкрухин. — Режим доступа:
koism.rags.ru/publ/articles/23.php.

2. Ґава Ю. Методологічні основи дослідження теорії інтелектуального
капіталу / Ю. Ґава // Вісник КНУ. Серія : Економіка. — 2007. — № 93. —
С. 17-21.

3. Косарев О.Й. Людський капітал як ключовий чинник забезпечення
економічної безпеки підприємства / О.Й. Косарев // Актуальні проблеми
економіки. — 2008. -№ 9. — С. 104-113.

4. Ажажа М.А. Основні особливості механізмів державного управління
інвестиціями в людський капітал / М.А. Ажажа // Держава та регіони.
Серія : Державне управління. — 2006. — № 4. — С. 5-9.

5. Мосов С. Формирование интеллектуальных активов — наша опора в третьем
тысячелетии / С. Мосов // Зеркало недели. — 2005. — № 30. — С. 12.

6. Захарін С.В. Особливості регулювання інвестиційної та інноваційної
діяльності корпоративного сектору в трансформаційній економіці / С.В.
Захарін // Проблеми науки. — 2008. — № 4. — С. 12-19.

7. Кудря Я.В. Корпоративна культура в машинобудуванні: сутність,
функції, етапи формування / Я.В. Кудря // Актуальні проблеми економіки.
— 2008. -№ 2. — С. 89-99.

8. Шипова Е.В. Оценка интеллектуальной собственности : учеб. пособ. /
Е.В. Шипова. — Иркутск : Издательство БГУЭП, 2003. — 214 с.

9. Гапоненко А.Л. Интеллектуальный капитал [Электронный ресурс] / А.Л.
Гапоненко. — Режим доступу: koism.rags.ru/publ/articles/25.php.

10. Schultz T. Investment in Human Capital / Т. Schultz. — The American
Economic Review. — Marcy, 1961. — № 1.

11. Шульц Т.У. Экономика пребывания в бедности. Нобелевская лекция 8
декабря 1979 г. / Т.У. Шульц // Мировая экономическая мысль сквозь
призму веков : в 5 т. — М. : Мысль, 2004. — Т. V. Всемирное признание.
Лекции нобелевских лауреатов. — Кн. 1. — С. 358-372.

12. Кендрик Дж. Совокупный капитал США и его формирование / Дж. Кендрик.
— М. : Прогресс, 1978. — 275 с.

13. Кузьменко В. Виробничо-ресурсний потенціал України та ефективність
його використання / В. Кузьменко, Т. Шиптенко // Економіка країни. —
1992. -№ 4. — С. 53-61.

14. Becker G.S. Human Capital: a Theoretical and Empirical Analysis. —
N.Y. : Columbia University Press for NBER, 1964. — Ch. 2.

15. Becker G.S. Human Capital and the Personal Distribution of Income:
An Analytical Apprach. Woytinsky Lecture, N 1. / Institute of Public
Administration. University of Michigan, 1967.

16. Беккер Г.С. Экономический взгляд на жизнь. Нобелевская лекция 9
декабря 1992 г. / Г.С. Беккер // Мировая экономическая мысль сквозь
призму веков : в 5 т. — М. : Мысль, 2004. — Т. V. Всемирное признание.
Лекции нобелевских лауреатов. — Кн. 1. — С. 688-706.

17. Держава та регіони, Серія: Економіка та підприємництво 2009 р., № 3,
с. 47–51

Похожие записи